Переклад статті , опублікованої в New York Times 22 травня 2023 року.

Тім Келлер любив відкинутися на спинку крісла. Щоразу, коли ми з друзями збиралися в Zoom, в останні кілька років, щоб обговорити якесь особисте, соціальне чи філософське питання, можна було побачити, як Тім просто насолоджується бесідою, відкинувшись у кріслі. Розмова йшла, і нарешті хтось питав: «Тім, ​​а що ти думаєш?».

Він починав повільно, з доброзичливою усмішкою. Він згадував доречну поему Джона Буньяна, потім висловлювання К’єркегора чи закономірність, підмічену істориком Девідом Беббінгтоном. Потім Тім узагальнював усе це у чотири ключові моменти, які розсіювали хмари плутанини і приводили вас до нового рівня розуміння.

Я називав це «променем ясності Келлера». Він не робив таких висновків у дидактичній чи професорській манері. Це було більше схоже на: «Гей, ви хочете пити. У мене є склянка води. Чи не хочете зробити ковток?».

Саме це вміння зробило Тіма Келлера, який помер у п’ятницю у віці 72 років, одним із найважливіших богословів та найбільших проповідників нашого часу.

Євангельське християнство в Америці страждає від комплексу інтелектуальної неповноцінності, яка іноді переходить до прямого антиінтелектуалізму. Але Тім міг спиратися на безліч інтелектуальних джерел, щоб довести існування Бога, отримати пронизливі психологічні висновки з складних місць Святого Письма чи допомогти людям пережити моменти болю.

Його голос був приємним, а спостереження – кришталево зрозумілими. Ми всі намагалися поводитися невимушено поряд із Тімом, але ми знали, що серед нас є гігант.

Ерудиція не була суттю його особистості. На початку своєї кар’єри він був пастором церкви біля маленького містечка Хоупвелл, штат Вірджинія, де лише 5 відсотків випускників середньої школи вступали до коледжу. Відсилання до Ханни Арендт були не найкращим способом налагодження зв’язку з людьми. Але у Тіма було таке підбадьорливе почуття, що найважче у вірі – це переконати себе повірити у щось таке прекрасне.

На хресті, писав Тім, Ісус «вклав Себе у наші життя – наші страждання, нашу смертність, щоб ми могли ввійти в Його життя, Його радість та безсмертя».

Йому подобалося повторювати: «Не засмучуйся! Ти набагато грішніший, ніж будь-коли міг собі уявити, і ти найбільше любимий, ніж міг колись сподіватися».

Більшу частину своєї кар’єри Тім провів у пресвітеріанській церкві Redeemer на Манхеттені, служачи молодим, високоосвіченим людям зі сфери фінансів, медицини, журналістики та мистецтва – часто відпавшим від церкви християнам, які знаходяться в пошуку та атеїстам. Тім опинився в оточенні людей з невгамовною жагою сучасного життя, глибокими бажаннями, які не змогли задовольнити робота, незалежність та моральний релятивізм.

Він не вів культурної війни проти цього світу Манхеттена. Його увага була зосереджена не на політиці, а на «наших власних безладних серцях, змучених непомірними бажаннями промов, які керують нами, які змушують нас відчувати власну перевагу і виключати все, в чому цього немає; які не задовольняють нас, навіть коли ми їх одержуємо».

Він запропонував радикально інший шлях. Він вказав людям на Ісуса, а через приклад Ісуса – на життя у самовідданому служінні. Це може здатися нереальним, хіба світ не побудований на користі? Але Тім та його дружина Кеті написали чудову книгу «Задум шлюбу» , в якій фактично стверджували, що самовіддане кохання – це єдиний дієвий спосіб отримати те, чого ви так прагнете.

Через деякий час у шлюбі, казали вони, ви зрозумієте, що чудова людина, за яку ви вийшли заміж, насправді егоїст. І доки ви усвідомлюєте це про нього, він усвідомлює це про вас.

Єдиний шлях уперед – це визнати, що ваш власний егоїзм – це єдиний егоїзм, який ви можете контролювати; ваш егоцентризм – ось у чому проблема.

Кохання – це дія, а не просто емоція, і шлюб процвітатиме лише тоді, коли обидві людини в ньому щодня беруть на собі жертовні зобов’язання один перед одним, вчяться служити і, що важче, дозволяють служити їм.

«Будь ми чоловіком чи дружиною, – писали Келері, – ми повинні жити не для себе, а для іншого. І це найважча і водночас найважливіша функція чоловіка чи дружини у шлюбі».

Щаслива і щедра манера Тіма була заснована на переконанні, що ми народжені шукати насолоду, і ми можемо її знайти.

«Кожен, хто скуштував реальність Бога, знає, що заради цього варто втратити все, — навчав Тім, — і ні за що не варто триматися, якщо заради цього мені доведеться втратити Бога».

Тім підтримував зв’язок зі своїми друзями, коли помирав від раку підшлункової залози – одного разу він навіть приєднався до нас у Zoom із палати у лікарні. Він розповів нам, що вони з Кеті багато плакали останні кілька років, але їхня віра стала більш реальною.

У своєму есе для журналу The Atlantic він написав, що ніколи не відчував такого горя, як під час смерті, але водночас ніколи не відчував такого щастя.

Тім був спокійний, бадьорий та смиренний, коли він по спіралі падав до смерті і піднімався нагору до свого Творця.

Його відхід із життя дуже засмутив усіх нас, але якщо ви обернетеся і послухаєте його проповіді, а ви повинні це зробити, ви повернетеся до вдячності за його життя і до старих запитань: Смерте, де твоя перемога? Де твоє жало?

Девід Брукс для New York Times