Благодійність

“Принесіть на завтра 100 / 200 грн на подарунки дітям з інтернатів”… Розпочався передсвятково-новорічний період. Отже, в українських інтернатах стартує коловорот “добрих тьоть і дядь”, які згадують про близько 100 000 тамтешніх дітей. 

Згадують зазвичай раз на рік замість того, аби нарешті провести реформу і допомогти цим дітям на все життя. Про це пише life.liga.

За даними досліджень, лише близько 15-18% випускників інтернатів успішно соціалізуються та знаходять собі місце у житті. Решта – позбавлені навичок для життя та виживання у реальному світі – повертаються до біологічних родин і ведуть те саме життя, від якого їх мала врятувати інтернатна система. Або потрапляють до ще складніших обставин. 

Святкові ранки, вогники на ялинках, і, звісно, подарунки усміхненим дітям, – експерти пояснюють, що криється за красивою картинкою.

1. Це вбиває формування прив’язаності у дітей до трьох років.

Коли до інтернату на свята їде один дорослий один раз на рік, важливо розуміти, що таких самих чужих дорослих, які так само їдуть до чужих дітей, – багато, пояснює Дар’я Касьянова, національна директорка з розвитку програм “СОС Дитячі Містечка Україна“, голова правління “Української мережі за права дитини“.

“У дитини має сформуватися прив’язаність – це відчуття безпеки, вміння любити, брати та віддавати, розуміти, що тебе люблять. Вона формується до 11 місяців, іноді трохи довше. Так чи інакше прив’язаність може сформуватися щонайбільше до 5-6 людей. Переважно у сім’ї це близькі родичі: мама й тато, брат і сестра, бабуся та дідусь. Тобто люди, яких дитина бачить часто, спілкується з ними регулярно, довіряє їм, – пояснює Касьянова. – Навіть у сім’ї можуть траплятися кризи розвитку у дитини, коли, наприклад, вона в певний період не хоче йти на руки до бабусі, а хоче постійно бути з мамою. А коли багато чужих дорослих їдуть до чужих дітей, у дитини ця базова безпека не формується”. 

У самому інтернаті навколо дітей є багато дорослих: на 40 дітей може працювати, скажімо, 120 працівників установи. Яка прив’язаність? Її вже немає, каже експертка: “Додамо сюди купу дорослих, які на свята приїжджають до інтернатів, хочуть потримати дітей на ручках, передати подарунки, покатати у візочках, подивитися на їхній розпорядок дня, – це травма для дітей. Травма саме прив’язаності. Ми часто працюємо з дітьми, які цієї прив’язаності не мають. Вони спокійно йдуть на руки до будь-яких чужинців, стають жертвами сексуального та іншого насильства. Вони не вміють розбиратися у власних почуттях, емоціях, відповідно, не вміють розпізнавати мотиви та почуття інших людей”.

2. Діти 3+ роки чекають на “маму і тата”, а отримують – одноразові пакунки.

Діти старші трьох років чекають на маму й тата, пояснює Касьянова: “Коли багато дорослих, які приїжджають до інтернату, будь-яка дитина, навіть якщо їй уже 15 років, сподівається, що людина – та сама, яка забере її звідси. Дитина завжди на це чекає. А цього не відбувається”. 

3. Ніхто не запитує дітей, чи хочуть вони влаштовувати концерт перед чужими дорослими.

Дитина вдома може сказати батькам: “Я не маю настрою йти на святковий концерт до садочку або школи, не хочу виступати”.

В інтернатах до цих візитів дітей готують незалежно від того, як вони почуваються, чи мають бажання брати участь у концертах, ранках, пояснює Альона Лук’янчук, клінічна психологиня, психотерапевтка, спеціалістка із травми. Каже, так їх призвичаюють випрошувати щось гарне для себе. Випрошувати матеріальні блага своїм виглядом.

4. Дітей привчають, що життя – “одноразове”.

Коли люди привозять до інтернату подарунки, вони призвичаюють дітей до одноразовості, пояснює Андрій Пінчук, прийомний батько, засновник дитячого будинку сімейного типу, директор Благодійної установи “Іоаннів центр“, керівник Благодійного фонду “Помагаєм“.

За його словами, діти звикають до того, що нікому не можна вірити. Що життя – одноразове: “Приїхали спонсори, ти одягнувся у костюмчик, виступив, отримав подарунок. Головне – показати щось тут і зараз. Так дитина, яку впродовж 10-15 років привчали до такої схеми, дорослішає і виходить у світ, де все не так. Сіра дійсність, де ти нікому не потрібен. І найголовніше – ти нічого не вмієш, і залишаєшся сам на сам зі своїми проблемами”.

“Благодійники приїжджають, вивантажують подарунки. І у дітей складається враження, що це все падає з неба. Що для того, аби щось отримати, не потрібно нічого робити. Є такий термін – навчена безпорадність, або психологія споживання”, – додає Лук’янчук. 

І так виходить, що, зростаючи в таких умовах, до реального світу дитина виходить непідготованою, продовжує Ліна Дешвар, яка опікується проблемами дітей у системі інтернатів і сама росла в ній: “Вона лише знає, що потрібно вдягнутися на свято у білу сорочечку, прочитати віршика, і щось за це отримати. Але у світі так не працює”.  

5. Засипаючи інтернати подарунками, реальні потреби дітей часто не враховують.

Ліна Дешвар виокремлює три проблеми “паломництва” до інтернатів у новорічні свята:

1) це породжує у дитини споживацьке ставлення;

2) заважає соціалізації дитини;

3) часто люди роблять подарунки дітям у дитбудинках, так ставлячи собі “плюсик у карму”, не враховуючи реальні потреби дітей. Наприклад, дітям з інвалідністю часто не можна вживати певних продуктів: солодощів, цитрусових тощо, а саме їх переважно і везуть до інтернатів. 

“Великий бізнес, який корпоративно допомагає інтернатам, часто не враховує, що ці заклади утримує держава. Крім того, багато волонтерів вважає, що у дітей в інтернатах не буває свят. Це – міф, свята бувають регулярно. Також держава виділяє кошти на подарунки. Наприклад, коли я була в інтернаті: 3 грудня (державний), потім – День Святого Миколая, далі – ранок, ще – подарунки на 31 грудня та Різдво, 7 січня, а ще – 14 грудня. Крім того, ще багато подарунків нам привозили спонсори. Так було щонайменше 14 подарунків. Навіщо?”, – питає Дешвар.

6. Така навала подарунків і гостей шкодить здоров’ю.

Благодійники привозят дітям багато фруктів, цитрусових, солодощів тощо. Вихователям доводиться все це буквально ховати від дітей, оскільки від кількості з’їденого їх може елементарно посипати, каже Андрій Пінчук.

“Це страшна картинка, хворобливе небажання розуміти, що доброю справою можна поранити – і навіть убити”, – додає Пінчук.

7. Не факт, що подаровані презенти дійсно отримають діти.

В одному з інтернатів жили дівчата, які дуже мріяли про ляльок Barbie, розповідає Ліна Дешвар. Тоді їм було по 12 років. Великий бізнес, який ніколи не бачив цих дітей, здійснив їхню мрію – подарував цих ляльок. Але так сталося, що дівчатка з молодшої групи перейшли до старшої, а ляльки як були запечатаними у коробках, так і залишилися на шафах. 

“Коли я порушила цю тему, вихователі відповіли, що ляльок лишили, “аби їх не поламали”. Дівчатка були на колісних кріслах. Тобто вони навіть не могли дотягнутися до тих шаф, щоби взяти своїх ляльок”, – каже активістка.

За її словами, часто в інтернатах, особливо психоневрологічних, трапляються подібні порушення прав дитини: “Декілька років тому ми з активістами реалізовували проєкт зі здійснення мрій для дітей в інтернатів, отримали перелік мрій від одного з закладів, придбали подарунки. А згодом з’ясувалося, що ці “дитячі мрії” писали під диктовку працівників інтернату. Тобто це керівництво закладу вирішило коштом волонтерів придбати те, що вважали за необхідне для інтернату. З’ясувалося це, коли один хлопчик почав плакати, і сказав, що не мріяв про домашній кінотеатр. Він хотів комп’ютер. Ми його придбали. Разом із хлопчиком поїхали до магазину – де, до речі, він був уперше в житті. Мало вірю в ініціативи благодійних фондів на кшталт “здійсни тисячу мрій”, особливо, коли йдеться про дітей в інтернатах. Тому що часто такі ініціативи є маніпуляцією навіть не з боку цих благодійників, а саме з боку працівників інтернатів”.

8. Це – замилювання реальних проблем дітей.

Поїздки на свята до інтернатних закладів – це може бути такий крок, щоби просто “замилити” проблему, аби не помічати її. “Я їду до дитячого будинку, я привезу дітям подарунки, солодощі, іграшки. Я – молодець”. Але в глобальному розумінні ситуації ми не зробили нічого хорошого для дітей. Система не змінилася, все лишилося так, як було. 

Що ж потрібно дітям в інтернатах?

Дитина потребує індивідуальної уваги, одноголосно кажуть усі експерти, опитані для матеріалу. 

Волонтери, які відвідують інтернати, мають робити це регулярно, принаймні раз на два тижні, а не приїжджати, скажімо, чотири рази на рік, розповідає Ліна Дешвар: “Найважливішою для дитини в інтернаті завжди є увага, присутність значущої людини, яку вона знає, довіряє. Майже 12 млрд грн на рік держава виділяє на інтернатну систему, тож спонсорам не потрібно вкладати кошти, скажімо, в будівлю. Набагато важливішими є інвестиції в дитину – в її здоров’я (наприклад, стоматологічні проблеми), освіту (оплатити курси, які потрібні саме цій дитині). Тобто – не підживлювати інтернатну систему, а інвестувати в конкретну дитину”. 

За її словами, щороку близько 6-7 000 випускників залишають різні школи-інтернати. Можна вкласти кошти в їхню освіту. Наприклад, дитина хоче успішно скласти ЗНО, але вагається щодо знань у математиці? Оплатіть репетитора. 

“Це ще й сприятиме соціалізації дитини, бо вона їздитиме на навчанні, залишатиме інтернат, дивитиметься на іншу обстановку, пізнаватиме світ. Світ, до якого з інтернату виходять нікому не потрібні люди”, – пояснює активістка.

“Був у мене знайомий хлопчик, Єгор. Я намагався підтримувати його у дитбудинку, – пригадує Пінчук. – Він був обдарованим, чудово малював. Після виходу з інтернату повісився. Я не стверджую, що Єгор повісився через подаровані мандарини. Але для дитини важливо потрапити до сім’ї. Якби Єгор потрапив у родину, впевнений, що його життя так страшно би не закінчилося. Якщо хочете допомогти дитині в інтернатній системі, допоможіть в її соціалізації”.

Тут існують декілька механізмів, перераховує експерт:

• Стати близьким дорослим: допомагати дитині, навідувати її, стати наставником. 

• Підтримувати благодійні організації, які системно допомагають долати сирітство: підтримують випускників дитбудинків, інтернатів, навчають та підтримують наставників, прийомних батьків.

• Підтримати родину, яка потрапила до складних життєвих обставин. Бо найкраще, що можна зробити для дитини – запобігти її потраплянню до інтернату.

• Ще більш відповідальний крок – взяти дитину до сім’ї, тобто стати прийомним батьком. Далі – усиновити дитину.

• Оплатити для дитини навчальні курси. Хоче бути перукарем, стати автослюсарем, опанувати ще якусь процесію, спеціальність? Чудово. 

• Але не встановлювати нові вікна в інтернаті, не купувати пральну машину. Дитині потрібно вирватися звідти. 

Від початку спалаху коронавірусу в Європі українські медіа та Міністерство охорони здоров’я багато розповідали українцям про його загрози. Проте наразі в небезпеці лишились люди, які не мали можливість про це почути достатньо — безхатченки, пише Дарина Ребро для сайту Християни для України.

В Києві проживає близько 20 тисяч бездомних людей, а в Україні, за різними даними, до 200 тисяч! Якщо хоча б один з них матиме коронавірус, то є ризик, що він поширить це серед місцевих бездомних в спільних місцях для спання та харчування. І це велика небезпека для цих людей, адже вони не знають симптомів хвороби, можуть легко сплутати її з чимось іншим і загинути.

Чому бездомні в найбільшому ризику?

Вони не мають постійного доступу до гарячої води та мила

Одне з головних правил превенції поширення вірусу — це регулярне миття рук. І мити їх потрібно щонайменше 1 хвилину, протираючи кожен міліметр шкіри. Для бездомних це наразі просто неможливо. Життя на вулиці навчило їх існувати в постійній нестачі важливих для тіла речей. І хоча деякі з людей все одно шукають можливість прийняти душ та дотримуватись правил гігієни, через нерегулярність цих дій коронавірус не спинити.
І так, вони торкаються обличчя.

Вони не знають симптомів коронавірусу

Ізольовані від інформаційних потоків, бездомні можуть легко сплутати її з легшими хворобами. Відповідно є ризик, що заражена людина не викличе швидку і не покличе на допомогу. Вона шукатиме можливість відпочити через слабкість та високу температуру. І в місцях ночівлі, за умови, якщо поруч будуть інші бездомні, коронавірус поширюватиметься швидше.

Крім того, людина не матиме шансу уникнути коронавірусу, бо не знатиме основні шляхи поширення.

В них ослаблений імунітет

Ночівля на вулиці, коли температура опускається нижче нуля, відсутність ліків та регулярного якісного харчування — це все робить людей без дому вразливими до будь-яких хвороб. Проте коронавірус тим небезпечний, що він не зупиниться на одній людині, а знищуватиме інших за принципом доміно.

Вони майже весь час на вулиці й не можуть самоізолюватись

Оскільки вірус передається не тільки при дотиках, але і перебуванні поруч з людиною, дотиком до її речей, то ризик поширення серед безхатченків високий. Не маючи дому, вони вимушені бути на вулиці серед інших людей. І попри дезінфекційні заходи в публічних місцях та транспорті, вони можуть стати випадковими носіями вірусу.

Що ми можемо зробити?

По-перше, ставитися до бездомних як до себе. За можливості, подаруйте їм серветки, мило, воду або антисептик, теплу їжу, одяг, або розкажіть, де вони може отримати допомогу. Вони вже знаходяться у важкому становищі, а загроза коронавірусу робить їх ще більш вразливими. В Біблії, Приповістях Соломона сказано: «Праведний знає про право вбогих, безбожний же не розуміє пізнання про це». Право бездомного — це мати інформацію про коронавірус та шанс цього уникнути, право на якісну медичну допомогу, харчування. Та повагу до його гідності.

По-друге, підтримати фінансовою, або іншою допомогою організації, які зараз займаються допомогою бездомним. Серед них є такі:

Нове життя: допомагають бездомним, які перебувають в притулках. Наразі є потреба в харчових продуктах, засобах гігієни, одязі, фінансах.
Молодь за мир: організовують щотижневу роздачу їжі для бездомних. В контексті карантину, в них є потреба в людях з машинами. А також у фінансах.
Дім Милосердя (Київ): організація, яка допомагає бездомним в ресоціалізації, відновленні документів. Наразі є потреба в людях, які можуть працювати в притулках, а саме прибирати, готувати їсти, проводити біблійні уроки. Крім того, є потреба у фінансах на утримання бездомних та їх супроводі.
Скинія, служіння бездомним (Київ): церква щотижня двічі годує людей на Хрещатику, в понеділок та п’ятницю о 21:00. В ці дні вони ділять бездомних на маленькі групи, аби зменшити ризик зараження. Також церква має притулок для бездомних. Наразі є потреба в харчах, засобах гігієни, фінансах, одязі. Контактний номер: 0985049446 (Ярослав).

В цьому списку далеко не всі служіння, які можуть вас зацікавити. Є багато місцевих служінь та церков, до яких можна звернутись з пропозицією допомогти в цьому напрямі. Проте радимо уникати великих скупчень людей, аби не захворіти на коронавірус та не поширити його серед інших.

По-третє, роздрукувати та поширити серед бездомних свого міста, села, вулиці цю коротку довідку (або зробити свою) про основні симптоми коронавірусу, шляхи зараження та інструкцію, як діяти у разі підозри про зараження. Для цього не варто порушувати правила карантину і йти до великої кількості людей. Достатньо мати листок з собою і побачивши бездомного по дорозі поділитися з ним інформацією. Якщо ваша церква чи служіння мають можливість, то також можна повісити на дверях чи дошках оголошення інформацію про коронавірус.

І останнє, знайти приміщення для перебування бездомних для їх безпеки та самоізоляції. В Англії політики б’ють на сполох через те, що поліція має право карати людей, які не самоізолювались. А серед них є бездомні! І це не справедливо, адже у них немає можливості це зробити. Для України ситуація актуальна, адже наразі є ініціатива криміналізувати поширення коронавірусу та порушення карантину. Тому, якщо ви можете вплинути на відкриття приміщення для самоізоляції бездомних, відкрити своє, або сприяти, аби це зробив інший — це допомогло б в боротьбі з пандемією. Наприклад, в Окленді для більше ніж 100 тисяч бездомних відкрили готелі та хостели.

Зрештою, християни завжди були на передовій світових проблем. Мартін Лютер, який пережив епідемію бубонної чуми, вчив діяти мудро, але хоробро: «Ми гинемо на своїх посадах. Християнські лікарі не можуть залишити свої лікарні, християнські намісники не можуть покинути свої округи, християнські пастори не можуть залишити свої конгрегації. Чума не розпускає наших обов’язків: вона перетворює їх на хрести, на яких ми повинні бути готові померти».

І нині, під час спалаху коронавірусу, є можливість допомогти тим, кого Ісус назвав братами нашими меншими. Бездомні люди заслуговують знати, що відбувається навколо них, заслуговують мати шанс, щоб уникнути смертельного вироку хвороби. І ми можемо їм допомогти!

Нагадаємо, недавно ми писали аналітику про те, як християни допомагають людям у всі часи.