Церква України

Поза тим, на думку авторів книжки, рух п’ятидесятництва нині невиправдано забутий серед науковців-релігієзнавців. Хоча в західній науці такі студії – як історичні, так і теологічні, стрімко розвиваються. В Україні такі різнопланові дослідження тим більш актуальні, що десятиліттями цілеспрямовано і методично вірян-п’ятидесятників змальовували як «секту», маргіналізували, виставляли мракобісами, невігласами, «гальмом соціалістичного поступу».

Тих, хто приводив до церкви дітей, – судили і штрафували на значні суми. А тих школярів із п’ятидесятницьких родин, які відмовлялися вступати в лави піонерів й комсомольців, не просто публічно соромили, а не допускали до вищої освіти.

«Я їздив на олімпіади з фізики, але в табелі мав із цього предмету трійку. Бо моя родина сповідувала віру в Христа, — розповів перший заступник старшого єпископа УЦХВЄ Анатолій Козачок.

А старшому єпископу УЦХВЄ Михайлу Паночку вчителі казали, що в нього «немає майбутнього. Нас звинувачували, що ми влаштовуємо оргії і приносимо в жертву дітей, — згадує священнослужитель. – Усе для того, щоб спинити дію Бога. Система темряви, зла боїться світла. І сьогодні мільйони людей в Україні є обмануті».

Хто не йшов в армію – тих направляли на «виховні роботи», часом їх майже не годували. Заблокованою для них була і дорога до державних посад.

Важкого удару завдала радянська влада і культурі п’ятидесятницького руху. Заборонялися музичні інструменти на богослужіннях, окрім фісгармонії, не дозволяли проводити недільні школи та поетичні вечори, співати в хорі, і будь яку діяльність, що виходила за межі молитовного дому.

«Це як різниця між Львовом і Дніпром…»

Більш-менш вільно п’ятидесятницький рух зміг розвиватися на українських теренах менш як десятиліття. Радянська влада на початку проголосила свободу віри – щоб виявити осередки вірян і потім знищити. Цей період називали «золоте десятиліття». Хоча чимало напрямків діяльності вже були заборонені – дитячі служіння, біблійна школа.

Перша церква, заснована в Одесі Іваном Воронаєвим, з 1921 до 1929 року зросла з 14 осіб до 20 тисяч. Та в 1929 році ситуація докорінно змінюється. Більшовики видають «Закон про культ». Починаються переслідування вірян усіх релігій. 1930 року репресували всю верхівку п’ятидесятницького руху в Україні. 5 листопада 1937 року Івана Воронаєва розстріляли.

Радянській системі суперечила соціальна активність п’ятидесятників. До того ж, на переконання вірян, одним з наслідків хрещення Духом Святим є спроможність переносити несприятливі політичні, ідеологічні обставини, брати ініціативу в свої руки.

«Постанова ВУЦВК 8 квітня 1929 року – це не просто заборона п’ятидесятницького руху, це початок відкритого наступу на релігію в СРСР, — нагадує пан Михайло. – Рух іде в підпілля, його зв’язки із Заходом припиняються, академічна й інформаційна складові порушуються. У той час як у Західній Україні в 1930 роки він продовжує розвиватися, реалізується маса різних проектів — філантропічних, освітніх, освітніх. І коли ми сьогодні подивимося на спільноти п’ятидесятників на Заході і Сході – ми помітимо відчутну різницю. Це як різниця між Львовом і Дніпром, де радянська влада була два покоління і три покоління».

В час німецької окупації рух відновлюється. А в повоєнні роки в СРСР домагалися, щоб усі спільноти п’ятидесятників приєдналися до легальної Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів (ВР ЄХБ). Це був своєрідний легальний дах для простішого контролювання державою через «уповноважених». Проти тих, хто не приєднувався, застосовували репресії. Хто приєднувався – втрачав ідентичність свого руху.

«Завданням влади було розділити п’ятидесятництво на «легальних» і «нелегальних», — підсумовує Михайло Мокієнко, — щоб потім зіштовхнути і залагоджувати цей штучний конфлікт уже в якості миротворців».

На 1959 рік 995 агентів «працювали» лише в середовищі євангельських християн баптистів і п’ятидесятників. Але ці агенти, як свідчили доповідні, «не працюють сумлінно».

«Якби я вдягнув зірочку, це означало б, що заперечую Бога…»

КГБ вираховував проповідників і домівки, де збиралися віряни. Здійснювали богослужіння в лісі, часом для цього потрібно було їхати кілька годин електричкою. Або в приватних будинках уночі чи о 4-й ранку – щоб сусіди точно не побачили. Робили в будинках шумоізоляцію, вікна завішували ковдрами. Біблії отримували з-за кордону. Були налагоджені шляхи постачання. Хто не міг придбати – переписували Святе Письмо від руки, так само як і вірші та пісенники.

Пастор Анатолій Тарасюк із смт Маневичі, що на Волині, поділився своєю особистою історією. За його словами, він мав три випробування. Перше – це коли відмовився вдягти жовтенятський значок із Леніним:

«Є Бог, а є світське життя. Якби я вдягнув ту зірочку, то це означало б, що я приймаю одне і заперечую інше». Друге випробування – піонери, червоний галстук на хлопця насильно вдягали, але він не дався. І третє випробування – комсомольська організація. «Я не вступав до неї, отже дорога до вищої освіти була для мене перекрита, — пояснює пан Анатолій. – Я хотів вивчитися на слюсаря. Утім того року конкурс в училище був чималий, і найперше пройшли відбір комсомольці. А я, хоч і добре навчався у школі і мав здібності, не зміг отримати професію».

І ще одним випробуванням стала армія.

«Спершу до нас поставилися з підозрою, адже ми, згідно принципів нашого віровчення, не можемо брати до рук зброю – ні вбивати нападника, ні навіть захищатися, — продовжує пастор. – І присягати ми не можемо нікому, окрім Бога. Але врешті переконалися, що ми непохитні, твердо стоїмо на своєму, і нас узяли в найкращі місця – ми возили керівництво, нам довіряли ключі від складів. Коли наш термін служби закінчився, наш керівник сказав, що на нас можна покластися, бо ми чесні, принципові і відповідальні. Сьогодні, коли триває війна, п’ятидесятники також не беруть до рук зброю, а захищають Батьківшину як капелани, кухарі, санітари і медики. Я теж був в АТО, возив гуманітарну допомогу».

«Ця травма зберігається серед вірян…»

Такий цілеспрямований тиск, переслідування і ізоляція вірян від суспільного життя не могли не мати наслідків для руху. Так само як спрощення і стереотипи запроваджені радянською владою через легальні церковні верхівки. У книжці «Історія п’ятидесятництва в Україні» ця тема також висвітлюється. Адже наслідки травми радянщини досі спостерігаються в середовищі церков, уже в незалежній Україні.

«Відбувся еклезіологічний зсув: через систему ВР ЄХБ такі протестантські поняття як всезагальне священство, автономія помісної общини – були втрачені, — пояснює доктор філософських наук Михайло Мокієнко. – Була нав’язана вертикальна система церковної єрархії, що перекреслила принцип залучення кожної людини. Це залишається. І на тлі демократичних тенденцій у суспільстві це виглядає анахронізмом».

Також, на 31-му році незалежності чимало церковних спільнот переконані, що музика на служінні їм не потрібна, бо її «раніше не було» — адже люди вже не пам’ятають, що кілька десятиліть тому музичні інструменти для п’ятидесятників були заборонені.

На питання «Чому досі не позбулися наслідків травми», частково відповів дослідник історії п’ятидесятництва Дмитро Коваль. Коли людина пережила релігійну конверсію – скажімо, номінальний православний пережив духовний досвід, він стає еталоном на все життя. Якщо людина пережила його в час радянщини – контекст для тих людей стає еталонними. Тільки роки, роздуми, покоління потрібні для того, щоб ті уявлення відійшли в минуле.

«У мене була дилема — чи поступати мені в політехнічний інститут, бо я любив фізику, математику, — згадує пан Дмитро. — Але коли пережив духовний досвід відродження, мені казали: краще будь віруючим прибиральником, аніж невіруючим професором. І ніхто не казав навпаки –будь віруючим професором, а не невіруючим прибиральником. Потрібні були роки спілкування з різними людьми, аби цей стереотип перемогти. Ця травма зберігається серед вірян».

Дослідник зазначає, що коли історики отримали змогу працювати з різними архівами, то показали спільноті, що освіта в середовищі п’ятидесятників ще в у 1930-ті роки була на високому рівні. І нині молоді віряни прагнуть бути освіченими.

Життя церков різко змінилося під час локдаунів через епідемію Covid-19. Багато християнських громад в Україні перевели майже всі церковні події в онлайн-формат: YouТube, Zoom тощо. Їм це з легкістю вдалося, оскільки вони мають потужні внутрішні медіа. Іншим довелося пристосовуватися до сучасних тенденцій.

Що змінилося і як це вплинуло на віруючих, розбиралась Тетяна Купрієць для ІА Світогляд.

Нові можливості

Жорсткий карантин став для людей в цілому, і для церкви зокрема, викликом, а перехід в онлайн дав нові можливості. Серед позитивного – вивільнився час для сім’ї, особистого зростання, молитви. Пастор церкви «Фавор» Володимир Хільковець зауважив:

«В основному скрізь люди дуже зайняті. Мало уваги приділяється сім’ї та один одному. Я думаю, цей фактор (перехід в онлайн, – Ред.) зіграв доволі важливу роль єдності в родині, якщо люди змогли це правильно використати. І в особистому спілкуванні, і в єднанні з Богом. У людини з’явилося більше часу почитати, помолитися, порозмірковувати. Це те, що і на мені позначилося, – трохи більше вивільнилося часу».

Хоча особисто служитель не відчув карантин: треба було їхати допомагати одиноким, когось відвідати чи щось підвезти, за когось помолитися.

Вплив на служіння

Не всі церкви втілили свою діяльність онлайн. У «Фаворі», наприклад, два напрямки стали, на думку пастора, неможливими або неефективними: спільна молитва і причастя.

«Що стосується спілкування, так, це можна здійснити у режимі онлайн. Але що стосується якихось індивідуальних питань, навіть питання молитви, – його практично неможливо вирішувати онлайн або в Zoom. Повинна бути особиста зустріч. Ми намагалися це зробити у молитовному служінні, але це дуже неефективно.

У причасті теж безпосередньо потрібно мати особисту зустріч один із одним. Ми його проводили тільки тоді, коли люди зустрічалися. Я чув, що дехто проводив причастя онлайн, але не знаю, як це у них виходило і як це може виглядати».

Під час жорсткого карантину служителі церков також мали можливість їздити до нужденних, допомагати їм і проповідувати Євангеліє.

Віруючі під час локдауну

Що стосується віруючих, то гаджетами та інтернетом зараз користуються навіть пенсіонери, багато людей проводить час у соцмережах – тимчасово перейти на такий сучасний спосіб спілкування було не важко. Проте онлайн-служіння, ймовірно, охопили не всю авдиторію церков, оскільки в Україні користуються інтернетом 74% громадян, згідно з даними дослідження Kantar Україна у 2019 році.

Журналіст у минулому, блогер, бізнесмен та прихожанин церкви «Skeemens» Олександр Джусупов розповів, що під час локдауну йому не вистачало фізичного контакту з друзями і близькими, це усі відчували:

«Але я розглядаю це як позитивний фактор, тому що, на мою думку, для багатьох це було перезавантаження емоційне, перезапуск якихось внутрішніх систем і переоцінка взаємин з людьми. Ми зрозуміли, що це важливо, це потрібно».

Формат онлайн-церкви для Олександра – факт, що стався задовго до карантину. Його діяльність побудована великою мірою на роботі в мережі – він має віддалений бізнес, дуже багато часу проводить у соціальних мережах, у Фейсбуці, в Інстаграмі. На його думку, для церков давно настав час зрозуміти, що майбутнє прийшло і давно вже треба було адаптуватися до таких речей.

«На жаль, багато хто ще живе у своєму олдскульному світі. І такий струс дозволив людям зрозуміти, що час уже працювати з інтернетом, з інтернет-авдиторією. Тому що діти, підлітки всі давно туди пішли, а ми тільки про це говоримо».

Яке майбутнє очікує церкву у світі епідемій

За свою історію людство пережило багато епідемій. Ймовірно, в подальшому теж виникатимуть нові віруси, про це говорить багато експертів. У випадку Covid-19 у світі пішли новим жорстким шляхом – вводили локдауни, щоб обмежити розповсюдження вірусу. Не виключено, що такий спосіб обиратимуть і в подальшому.

Церква, у свою чергу, почала адаптуватися до нових реалій епідемії. Пастор церкви «Фавор» Володимир Хільковець нагадав, що церква завжди переживала важкі моменти, її переслідували, гнали, і для неї нічого нового, особливого не буде. На віруючих така ситуація вплине або позитивно, або негативно.

«Я бачу, що виконується пророцтво Ісуса Христа. Він сказав, що саме в останні дні діятимуть два сильні фактори – зневіра і страх. Ці зовнішні чинники, як я зараз бачу, впливають на внутрішній стан людини. Людина у правильній позиції в духовному стані стає ближчою до Христа Господа, бо вона розуміє, що наближається день виконання Його пророцтва. А людей, які потрапили під хвилю страху, депресії, ці зовнішні чинники пригнічують і заганяють у глухий кут».

Чи потрібно церкві збиратися під час пандемії і локдауну вживу

У питанні дотримання карантину думки пасторів розійшлися. Ми бачили, що православні церкви московського патріархату ігнорували розпорядження МОЗу і Кабміну. В опозиції до локдауну були і деякі протестантські церкви в Україні. Вони аргументували свою позицію світовою змовою, «неіснуванням» коронавірусу чи вірою в те, що християн хвороби не торкнуться.

Пастор Володимир вважає, що по можливості потрібно збиратися хоча б невеликими групами, щоб не порушувати закону.

«Ми як церква – живий організм. Ісус сказав: якщо будемо мати спілкування один з одним, то кров Ісуса Христа очистить нас від усякого гріха. І я вірю, що цей фактор теж може об’єднати нас», – вважає служитель.

Жорсткого карантину треба дотримуватися однозначно, але не загубитися, підкреслив Володимир Хільковець.

«Оскільки я бачу, що деяким людям це на руку – є привід не прийти до церкви, не поклонятися Господеві спільно. У людини совість при цьому спокійна», – каже він.

Блогер Олександр Джусупов теж вважає, що розпорядження МОЗу, докторів і професіоналів у цьому питанні треба виконувати однозначно:

«Зрозуміло, що у нас є тотальна недовіра до державного апарату, до медиків. Але коли щось стосується нашого здоров’я, куди ми біжимо? У лікарні, звичайно, біжимо, до цих же лікарів – рятуйте мене! А коли вони говорять про профілактичні процеси: хлопці, дотримуйтеся елементарних правил – зміцнюйте імунітет, мийте руки і носіть маски, умовно, – ми вважаємо, що це всесвітня змова».

«Церква – один із вагомих осередків нашого суспільства. Як організація, вона безпосередньо несе відповідальність за людей, які туди приходять, і за те, що буде відбуватися під час богослужінь», – каже Олександр.

Тому керівництво церкви повинно дотримуватися загальних норм, особливо того, що стосується їхніх прихожан.

Олександр розповів, що низка церков у східних регіонах України була антагоністично налаштована проти розпоряджень Києва. Прямо з кафедри проповідники казали, що коронавірусу не існує, усе це – нісенітниця, брехня і змови вакцинаторів, прихожан там закликали не носити маски. Блогер назвав такі громади і безпосередньо їхніх керівників маргінальними. Але він не вважає, що таку позицію мають всі прихожани.

«На жаль, для багатьох пасторів там церква – це не просто служіння людям, це їхня життєдіяльність, їхній дохід. Зрозуміло, що якщо прихожани не збираються, то у нього (пастора – Ред.) і доходу не буде, його діяльність на цьому закінчується. Йому не вигідні карантинні заходи, як і багатьом бізнесам. Звичайно, деякі церкви йдуть на компроміси через це», – вважає віруючий.

Крім того, він назвав причину такого ставлення до ситуації на сході України:

«Так склалося в суспільних настроях: східні регіони, як правило, знаходяться в моральній та політичній опозиції до Києва, і все, що виходить з Києва – це «від лукавого», «ми це приймати не будемо».

Звичайно, це відображається і на християнських громадах. У багатьох регіонах розвинені православні церкви московського патріархату, які тим більше захоплюються такими змовами з масонами. І зрозуміло, що вони насамперед в опозиції до всього порядку, який диктує столиця. Це не оминуло і протестантські церкви.

Отже, з початком пандемії церква почала активно пристосовуватися до сучасних інтернет-технологій. Сподіваємося, що таким чином вона стане ближчою до віруючих і невіруючих людей, зможе достукатися до молоді її мові спілкування.

Всеукраїнська наукова аналітико-мотиваційна онлайн-конференція з міжнародною участю «Уроки 2020 року, виклики і завдання для християн на 2021 рік» відбулася 09 січня.

Спілкування пройшло на інтернет-майданчику Всеукраїнської духовно-наукової просвітницької платформи «Цінності». У події взяли участь понад 90 представників різних сфер суспільства із 13 областей України.

Серед них:

• священнослужителі;
• науковці;
• психологи;
• педагоги та співробітники закладів освіти;
• соціальні педагоги;
• правники;
• журналісти;
• депутати різних рівнів;
• представники органів місцевого самоврядування;
• керівники та члени громадських організацій і ініціатив.

Відкрив конференцію доктор педагогічних наук, професор, координатор Всеукраїнської духовно-наукової і просвітницької платформи «Цінності», голова громадської організації «Всеукраїнська асоціація педагогів і психологів із духовно-морального виховання» Василь Жуковський.

«Ми звикли вважати, що Україна – християнська країна, і в своєму житті ми сповідуємо традиційні християнські цінності. Водночас, якщо більш уважно проаналізувати наше сучасне суспільне життя, то з’ясовується парадоксальна річ: християнська більшість українців дедалі частіше потрапляє в полон меншості, яка має в усьому протилежні християнству атеїстичні погляди. Нам нав’язується гендерна ідеологія, рівень освіти падає, медицина руйнується. Колись багата Україна з великими потенційними можливостями опинилася на маргінесі світового суспільного розвитку. Українці перетворюються на націю, що вимирає та витісняється за межі своєї країни в пошуках заробітків і кращого життя», – зауважив професор Жуковський.

На його думку, відповідальними за таку ситуацію є насамперед християни як найбільш свідома та численна частина української громади. Утім, не зумівши перебудуватися до нових суспільних викликів і змін, нині християни є здебільшого пасивними.

«Ми зібралися на конференцію, щоби проаналізувати ситуацію, що склалася та накреслити завдання для діяльності християн у різних сферах духовного і суспільного життя у 2021 році», – резюмував промовець.

Виступом на тему «Християнин і виклики сучасності» відкрив програму доповідей доктор соціальної економіки Зіновій Свереда.

«Сучасний популізм є результатом псевдоцінностей, коли актуальне стає вторинним, і, навпаки, другорядне видають за найважливіше. Люди часто шукають «чуда» та «чудотворців» у релігії та політиці, відкидаючи здорові принципи праці та науки. Через брак об’єктивного знання принципів християнської науки вони не усвідомлюють, що найбільше чудо – дар життя – вже сталося. Тому варто, насамперед, позбутися «релігійного популізму», – зауважив промовець. По-друге, важливо захистити правду й істину через солідарність християн і їхню співпрацю. Це породжує культуру утворення громади, яка разом молиться та визнає спільні етичні цінності, формує різні практичні організації: політичні, культурні, економічні. Вони гарантують особисті права та свободи, соціальну та політичну безпеку; спрямовують місію влади на служіння; допомагають набути та захистити право приватної власності», – зазначив Зіновій Свереда.

Він запропонував активно займатися євангелізацією, промоцією фінансової грамотності громадян і культури ощадності, а також переглянути вітчизняну систему оподаткування.

«Люди мають знати, на що використовуються їхні кошти, та впливати на те, щоб їхні капітали та податки слугували реальному добробуту», – підсумував експерт.

У своєму виступі народний депутат України Святослав Юраш подякував учасникам платформи «Цінності» за плідну взаємодію в обороні християнських цінностей і постійний моніторинг загроз їм. Він зауважив, що в поточному році очікуються аналогічні спроби нав’язати суспільству реформи постмодерного штибу. Йдеться, зокрема, про сумнозвісний проєкт Закону №0931, ухвалення якого торік не відбулося завдяки протестам з боку громадськості. Після місцевих виборів слід спонукати новообраних депутатів об’єднати зусилля на захист цінностей, аби і на центральному, і на регіональному рівні вони були ефективні.

За словами парламентаря, у 2021 році планується запровадити інструменти народовладдя, що розширить коло суб’єктів законодавчої ініціативи. Це дозволить не пов’язувати той чи інший проєкт з конкретною політичною силою та слугуватиме об’єктивному вирішенню нагальних проблем, зокрема, щодо сурогатного материнства та права на життя зачатих, але ще ненароджених дітей.

Святослав Юраш підтвердив також, що засноване ним міжфракційне об’єднання «Цінності. Гідність. Родина» критично ставиться до певних норм чинного законодавства, якими впродовж майже п’ятнадцяти років поспіль живляться апологети так званої гендерної ідеології.

Про небезпеку та сумнівні підстави приєднання України до «Партнерства Біарріц за гендерну рівність» розповів очільник громадської організації «Громадянський рух «Всі разом!» Руслан Кухарчук. Мовиться, насамперед, про те, що кожен учасник цього «партнерства» зобов’язаний ратифікувати Стамбульську конвенцію – документ, проти якого категорично виступила Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, низка патріотичних сил.

Не можна вважати прийнятною підміну поняття «стать» неологізмами «сексуальна орієнтація» та «гендерна ідентичність», які містяться в згаданій конвенції і покликані зруйнувати конституційні, релігійні та наукові погляди на природу людини та сім’ї.

Прикметно, що активними прихильниками «Партнерства Біарріц» і Стамбульської конвенції є представники так званого фемінізму. Про негативний вплив феміністичної політики на духовно-моральні цінності сучасної України розповіла у своїй доповіді голова департаменту зовнішніх зв’язків Міжнародного відкритого університету імені Володимира Марцинковського, член Всеукраїнської асоціації педагогів і психологів із духовно-морального виховання, магістр богослов’я Інна Гудима.

Вона зауважила, що рух за права жінок на освіту, зарплатню та свободу пересування, який виник майже 200 років тому, не має нічого спільного із сучасним фемінізмом так званої «третьої» і «четвертої» хвилі. В Україні права на життя, безпеку, освіту, працю та реалізацію однаково захищені Конституцією для жінки та чоловіка. Основна аудиторія, на яку націлені феміністичні організації – молодь, інтелігенція та жінки, які опинилися в скрутних життєвих обставинах і потребують психологічної та юридичної допомоги. Під «маскою» допомоги жінкам активно впроваджується неприйнятна для християнської України ЛГБТ-ідеологія, яка руйнує духовно-моральні цінності українців і спричиняє деградацію різних сфер соціального життя.

Протистояти цій навалі дуже важливо та можливо, якщо консолідувати зусилля освітян, юристів, священників і журналістів.

Саме в надрах фемінізму виникла та вкоренилась ідея абортів, у якій – ані слова про право зачатих дітей жити. Про наслідки впровадження «культури смерті» в Європі розповів у своїй доповіді голова ГО «Рух за життя та гідність людини» Артур Погоріленко.

Він, пославшись на результати наукових досліджень, констатував, що через активну пропаганду абортів як позитивного явища нині Європа вже неспроможна самостійно відтворювати себе. На думку промовця, для запобігання розвитку вказаних негативних тенденцій, потрібно заборонити вчинення абортів без медичних показників. При цьому варто керуватися принципом поваги до людського життя відповідно до біологічних фактів про його початок, які слід активно популяризувати.

«У році, що минув, пропаганда гендеризму в Україні посилилась. Аби протистояти їй, у низці обласних центрів представники органів місцевого самоврядування й активісти провели низку заходів, ініційованих християнами. Зокрема: депутати Волині виступили за розвиток інституту сім’ї та проти впровадження ідеології так званого гендеру у вітчизняне законодавство; у Запоріжжі відбулася Молитовна хода, а депутати Житомирщини виступили за охорону сімейних цінностей», – розповів координатор духовно-просвітницької платформи «Захист християнських цінностей – основи життя та сім’ї в Україні», журналіст, магістр права Олександр Кривенко. 

У поточному році немає підстав для заспокоєння. Понад півроку нас усіх тримає в напрузі проєкт Закону №2693 «Про медіа». Він спрямований на те, щоби преса своїми висловлюваннями не дискримінувала нікого через так звану сексуальну орієнтацію. Насправді ж ідеться про наступ на свободу слова та вираження поглядів, а тому не можна допустити ухвалення цього законопроєкту.

Маємо спонукати політиків ухвалити рішення про відмову від ратифікації Стамбульської конвенції та про денонсацію домовленостей Уряду з учасниками міжнародного «Партнерства Біарріц». Варто спрямувати зусилля  законотворців на заборону пропаганди гомосексуалізму й інших сексуальних девіацій, фемінізму та решти проявів гендеризму.

Крім того, доцільно відновити дію Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі.

«Врешті-решт парламентарі мають виправити помилку своїх попередників і внести зміни до Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», а саме: у статті 1 замінити антинауковий термін «ґендерна рівність» зрозумілим і належним словом «рівноцінність», а статтю 4 – «Ґендерно-правова експертиза» – варто вилучити», – резюмував Олександр Кривенко.

«Церква та держава є союзниками у справі зміцнення сім’ї», – сказав у своєму виступі керівник громадської організації «Моє покоління», пастор Церкви «Нове життя» Олег Олійник.

Прикладом такої співпраці є його авторська програма «Школа подружнього життя», яку затвердило МОН і рекомендувало Мінмолодьспорту. До неї можуть долучитися представники церков, які, пройшовши відповідну підготовку та маючи підтримку держструктур, здатні навчати молодь і всіх охочих. Доповідач акцентував увагу на тому, що духовенству важливо знати про такі можливості й активно долучати до них людей у своїх громадах. Саме церква представляє Засновника сім’ї на землі й особливо зацікавлена у зміцненні її як основного пріоритету християнських цінностей.

«Формальна підтримка державою програм християн із підготовки до подружжя не викликає оптимізму, бо нерідко проти їх авторів проводяться розслідування за неучасть у протидії так званій гендерній нерівності», – сказала у своєму виступі голова Української асоціації християнської психології Людмила Гридковець.

За її оцінками, 13 років тому серед готових взяти шлюб переважали жінки, а з 2007 року – чоловіки. Зміни викликані впливом ідеології «гендеру», яка фіксує жінку на собі та відторгає її від уваги до потреб інших. Нерідко саме дружини ініціюють розлучення після серії занять у «гендерній» студії. Там їх навчають протидії домашньому насильству, але виключно щодо жінок, формуючи образ сім’ї як місця зла та небезпеки. Стосовно чоловіків як жертв ця тема зазвичай замовчується.

За словами Людмили Гридковець, варто вести мову про інститут протидії агресорам і не розділяти його за статевою ознакою. Готувати ж до подружнього життя потрібно з дитячого садочка. На всіх вікових етапах статеве виховання має будуватися навколо народження дитини, за принципом спіральної моделі, що базується на моделі «тато, мама, діти, бабуся, дідусь». Так формується спадкоємність поколінь. Батьків слід навчати спілкуватись із дітьми, в тому числі використовуючи тренінги про те, як відповідати на запитання дитини.

Сім’я – це потенціал самореалізації людини, її комунікації, посвяти для суспільства. Цю ідею мають популяризувати суспільство та держава, в тому числі соціальна реклама.

«Україна перебуває в процесі культурного розвитку, який передбачає, насамперед, підвищення моральних якостей на основі християнських цінностей», – зауважив голова громадської організації «Українська асоціація педагогів-християн» Віталій Шульга.

Він звернув увагу на те, що преамбула Конституції України говорить про прийняття її з відповідальністю перед Богом. Отже, наш суспільний розвиток ґрунтується на біблійних нормах. Відповідно принципи успішного державотворення чітко «вписуються» у завдання Церкви. Вона ж має виконувати функції моралізації суспільства, а держава – слідкувати за дотриманням цих моральних принципів.

«Ніколи не може бути церква відділена від справ держави», – зазначив у своєму виступі старший єпископ Української церкви християн віри євангельської, член Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій Михайло Паночко.

За його словами, проблема полягає в тому, що нерідко на місцевому рівні представники духовенства – ніби «вартівники всі сліпі, не знають нічого» (Ісая 56:10). Чимало священиків досі не усвідомили, що являє собою ідеологія «гендеру», яку шкоду вона несе та як прагне витіснити християнську культуру за борт суспільного життя.

На всіх рівнях глави українських церков мають займатися просвітництвом серед населення, щоби люди знали: жодних компромісів із гендеристами бути не може.

«Християни мають єднатися в цій боротьбі. Водночас духовенству потрібно активізувати виховну роботу серед батьків. До шкільної програми варто ввести Біблію як досягнення світової культури, бо ніщо так добре не навчає життю, як Слово Боже», – підсумував Михайло Паночко.

Про те, як покращити загальний стан здоров’я людини, розповів завідувач кафедри психології Дрогобицького державного педагогічного університету, доктор психологічних наук, професор Мирослав Савчин. Потрібно дотримуватися здорового стилю життя, який стосується духовних, моральних, соціальних, психологічних і біологічних його характеристик. Серед основних напрямів оздоровлення способу життя – орієнтація людини на духовну сферу, реалізація духовних здатностей і усвідомлення свого призначення у світі; оволодіння автентичною свободою та відповідальністю; самореалізація; духовне та моральне самоствердження; здатність вчасно та якісно надавати собі допомогу, адекватно сприймати та вирішувати життєві труднощі, завдання та проблеми, протидіяти деструктивним впливам сучасної цивілізації; фізична активність, звільнення від шкідливих звичок і забезпечення здорових екологічних умов.

На необхідності консолідації сил духовенства, освітян, журналістів, науковців у пропагуванні християнських цінностей і навіть боротьби за них наголосила у своєму виступі доктор психологічних наук, професор кафедри психології розвитку Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Ольга Климишин. За її словами, бути християнином – це передусім мати відповідальність і готовність активно протистояти сучасним формам прояву зла в своєму особистому житті, на місці праці й у громадській сфері. Це і є основним і реальним орієнтиром на 2021 рік.

Про досвід практичної євангелізації на Рівненщині розповів завідувач відділу християнської етики МГО «Надія-людям», член редколегії журналу «Слово вчителю» Аркадій Сльоза. Йдеться, зокрема, про роботу з дітьми у школах і інтернатах, притулку, про допомогу освітянам, викладачам курсів духовно-морального спрямування, про активне відстоювання необхідності викладання предмету «Основи християнської етики».

«Чим більше шторми та бурі сучасного світового океану з його фінансовими течіями й ідеологіями намагаються збити Україну з правильного шляху, тим більше ми всі потребуємо вірного дороговказу Світла Христового, і ми, християни, покликані нести Його, не зупиняючись ні на мить», – резюмував доповідач.

«Передавати від серця до серця моральні багатства може той, хто дбайливо супроводжує дитину стежкою життя: батьки; вчителі, вихователі», – зауважила заступник начальника – начальник відділу реформування освітньої діяльності управління освіти і науки Тернопільської ОДА Ганна Зварич.

За її словами, такий супровід має бути щирим, виявленим через власний приклад, аби формувати чесноти й усвідомлення того, що найважливіше буття людини – чинити добро, а найглибша людська радість – жити в любові.

Як зауважила у своєму виступі вчитель англійської та німецької мов, учитель християнської етики Верхньоторецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Олеся Зелена, педагог, плануючи урок, має зазначати християнські цінності, які він інтегрує в освітній процес, звертаючись до душі дитини, до її внутрішнього світу.

На відсутність духовно-морального виховання у Концепції Державної цільової соціальної програми національно-патріотичного виховання на період до 2025 року звернула увагу у своїй доповіді методист відділу національного виховання Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Людмила Рибалка.

«Основоположною цінністю християнської духовності є жертовна любов, яка може бути однобічною, нічого не вимагати. Сьогодні доля українського народу залежить від того, чи проявлятимуть його представники саме таке відчуття до Батьківщини», – зазначила доповідач.

Роздумами про знання, яке вирішує нашу долю тут, на Землі, й у вічності, поділилася кандидат біологічних наук, доцент кафедри екології Національного лісотехнічного університету України Вікторія Оліферчук. За її словами, Хрещення (занурення) у Святий Дух – це коли під час молитви третя Особа Бога – Святий Дух – приходить у дух людини, і вона з’єднується з Богом, отримавши силу на власне спасіння та служіння іншим людям.Результатом конференції став її Підсумковий документ, адресований державним, церковним, і неурядовим інституціям.

Олександр Кривенко

Мільйони витрачених коштів, цілодобова робота фахівців з піару, щоденна невпинна увага громадськості, номер один за частотою обговорюваності в медіа..так, це про вибори…І не дивно: питання, хто стане відповідальним за долю держави, не може залишити байдужим кожного свідомого, та й не дуже свідомого громадянина.

Приклад обрання керівника держави, близький до сучасної демократичної процедури, можна побачити в Біблії.  Ізраїльський народ, хоча й був керований Богом і його пророками, не став винятком і захотів собі царя. І головна причина цього була в тому, що діти пророків не зуміли зберегти праведність в очах Бога й народу (зокрема, сини Самуїла,  які зловживали владою і були заплямовані хабарництвом).

На що передусім ми звертаємо увагу, обираючи президента? Звісно, в першу чергу на зовнішні атрибути. Однак Біблія відкриває, що у Бога зовсім інші пріоритети при виборі очільника для свого народу. Наприклад, історія царя Давида, наймолодшого сина свого батька, звичайного пастуха, який, на перший погляд, аж ніяк не достойний стати царем Ізраїля. Яскравим підтвердженням цьому є кілька рядків з Першої книги Самуїла: «Та Господь сказав Самуїлові: Не дивись на обличчя його та на високість зросту його, бо Я відкинув його Собі! Бо Бог бачить не те, що бачить людина: чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1-а Самуїлова 16:7).

Що є важливим при виборі лідера держави? Існує два місця Писання, які дають чітке розуміння критеріїв, якими керується Бог при оцінці державних діячів і в цілому політичної влади:

А ти вибереш зо всього народу мужів здібних, богобоязливих, мужів справедливих, що ненавидять зиск, і настановиш їх над ними тисяцькими, сотниками, п’ятидесятниками та десятниками. (Вихід 18:21)

Коли ти ввійдеш до того Краю, що Господь, Бог твій, дає тобі, і посядеш його, і осядеш у ньому, та й скажеш: Нехай я поставлю над собою царя, як усі народи, що в моїх околицях, то, ставлячи над собою царя, якого вибере Господь, Бог твій, конче з-посеред братів своїх поставиш над собою царя, не зможеш поставити над собою чоловіка чужинця, що він не брат твій. Тільки щоб він не примножував собі коней, і не вертав народу до Єгипту, щоб примножити коней, бо ж Господь сказав вам: Не вертайтеся вже більше тією дорогою. І хай не примножить він собі жінок, щоб не відступило його серце, і срібла та золота хай він не примножить собі дуже. І станеться, як буде він сидіти на троні царства свого, то напише собі відписа цього Закону з книги, що перед лицем священиків-Левитів. І буде вона з ним, і буде він читати в ній усі дні свого життя, щоб учився боятися Господа, Бога свого, щоб додержувати всіх слів цього Закону та тих постанов, щоб виконувати їх, щоб не гордувало серце його своїми братами, і щоб не збочував він ні праворуч, ні ліворуч від цієї заповіді, щоб продожив дні на своїм царстві він та сини його серед Ізраїля. (Повт.17:14-20)

Узагальнюючи прочитане, можна вивести низку важливих критеріїв, якими потрібно послуговуватися при оцінці політичного лідерства. Отже, умовно кажучи, Бог “голосує за”:

Покликаного бути політиком

Коли Бог говорить про критерії, за якими має обиратися майбутній цар Ізраїлю(Повт.17:14-20), то говориться «кого Бог обере». Дійсно ми не можемо знати про богообраність того чи іншого діяча, але ми можемо проаналізувати цей критерій на основі харизми (в перекладі «дар Божий»). Політична харизма – це лідерські, вольові якості і організаційні здібності. Якщо Бог закладає в людині таланти, то тільки для виконання нею своєї місії.

Віруючого

Надзвичайно важко відрізнити фальшиву, показну набожність від справжньої віри. Понад те, політики використовують релігійний образ для формування позитивного іміджу. Важко оцінити віру інших, адже вона криється в потаємних закутках душі. Але Ісус дав нам єдиний критерій оцінки істинності віри в Нього: «по плодах їх дізнаєтесь хто вони». Тобто віра матеріальна, вона не може бути суто абстрактною і не мати під собою конкретних справ. Істинна віра передбачає практику, яка пронизує все життя і проявляється в християнському характері і добрих справах. Богобоязливість (Повт.17:14-20) – також важко піддається статистичному виміру, але якщо політик декларує над собою верховенство Бога і не соромиться визнавати віру в Нього, то можна сміливо говорити про богобоязливість такої людини. Також Бог говорить про важливість знання Його Слова, яке є запорукою справедливого правління.

Справедливого

У правителя має бути загострене почуття справедливості, адже Бог утворив інститут влади для боротьби з несправедливістю і беззаконням. Бог посилав своїх пророків в Ізраїль в той час, коли в суспільстві була гостра несправедливість. І найбільшу відповідальність за такий стан справ Бог покладав на владу! Правитель повинен невидіти зиск і хабарі.  Бог велику увагу приділяє небезпеці грошолюбства, яке є найпоширенішою причиною морального розкладу еліти. Це призводить до хабарництва, соціального гніту і несправедливості, що зрештою загрожує національній безпеці! Встановлюється клептократичний режим, в якому основною цінністю є гроші – це самознищення і внутрішній розклад.

Професіонала

Тесть Мойсея, даючи йому поради в розбудові структури державного управління, говорить про критерії, за якими потрібно підбирати людей на управлінські посади. Першою вимогою є здібність, тобто природня здатність людини до виконання певного виду роботи. Практично оцінити здібність людини можна через аналіз її професійних успіхів. Але професіоналізм в тій чи іншій сфері не гарантує того, що така людина буде мати успіх на державотворчому поприщі.

Патріота

(Повт.17:14-20) «Він не примножував собі коней, і не вертав народу до Єгипту» – застереження не продавати національні інтереси і не повертатися під протекторат іноземної держави. Тобто незалежністю Бог заборонив гендлювати! Тому у царя має бути висока національна свідомість і патріотизм.Для України цей критерій є надзвичайно важливий, тому що найбільшою бідою нашої історії є зрадництво на найвищому рівні! Також в Повт.17:14-20 є критерій національної приналежності. В сучасних конституціях закріплена норма, яка вимагає від претендента на державну посаду бути громадянином і проживати безперервно певний час на території держави. Зокрема в Україні Конституція говорить, що Президентом України може бути громадянин, що протягом 10 років безперервно проживає на території Україні. Ця сама норма висувається Богом для кандидата на найвищу державну посаду. Чому це настільки важливо для Бога? Це убезпечує державу від зрадництва на найвищому рівні! Щоб правити країною, потрібно себе ототожнювати з нею, розуміти душу, менталітет і проблеми народу. Правитель повинен бути представником титульної національної більшості, але це не обов’язково включає етнічний принцип. Наприклад, в історії України є багато прикладів, як етнічні поляки, австрійці, росіяни були справжніми патріотами України.

Морального

Якщо людина не падка на жінок – вона здатна контролювати себе, а це надзвичайно важливо для державного діяча. Добрий сім’янин має великі шанси стати успішним батьком народу.

Всі перераховані чесноти є важливими світоглядними складовими, тому, узагальнюючи, можна сказати, що особливу увагу ми повинні звертати саме на світогляд політика. Він повинен бути цілісним і відображати перераховані складові. Світогляд – це фундаментальні вірування людини щодо навколишнього світу. А фундамент, як відомо, і визначає, наскільки міцною буде вся будівля. Так, всі ми відповідаємо по-різному на запитання про своє походження, релігію, створення та ціль існування Всесвіту, природу людини та сенс її земного буття. Однак, який наш світогляд—такі і цілі; які наші цілі — такі і вчинки; які вчинки — таке і наше життя. А це не може не братися до уваги, коли йдеться про президента країни.

Які риси характеру говорять про нездатність потенційного кандидата бути ефективним лідером держави та стануть ахілесовою п’ятою всієї  держави у разі все ж його перемоги? Що не повинні підтримувати виборці, небайдужі до долі своєї країни? Зважаючи на проаналізовані вище критерії, можна зробити висновок, що Бог люструє того, хто:

– Зневажає власний народ і не ототожнює себе з ним

– Не керується в своїх діях Божим Законом

– Розминувся з власним покликанням

– Бере хабарі і сприяє правовій та соціальній несправедливості

– Веде аморальний спосіб життя

– Зраджує національним інтересам

Критерії, які висуває Бог до правителів, такі як богобоязливість, професіоналізм, справедливість – важко піддати об’єктивному аналізу. Але цього й не потрібно робити, адже, коли ми йдемо на вибори, ми не обираємо кандидата на основі повної і достовірної інформації про нього.

По-перше, у нас немає повної і достовірної інформації; по-друге, у нас немає часу, щоб уважно ознайомитися з наявною інформацією про кандидата; по-третє, ми не можемо знати про мотиви, думки, внутрішній світ людини, яку обираємо. Тому на виборах ми керуємося уявленнями, які сформувалися на основі певної, неповної інформації. Наш вибір є цілком суб’єктивним, але наша суб’єктивність повинна бути якомога об’єктивнішою. Ми повинні піддавати детальному аналізу людину, яку делегуємо на владну посаду, і до цього нас спонукає Біблія! Ми повинні звертати увагу на вчинки, оцінюючи публічну людину. Не можна не погодитися з думкою відомого американського державного діяча та філософа Семюеля Адамса про те, що  насправді всі особисті та публічні вади людини матимуть чітке віддзеркалення у реальності.

В Новому Заповіті можна знайти подібні вимоги до влади.Апостол Павло наказує Тимофію: «А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п’яниця, не заводіяка, але тихий, несварливий, не сріблолюбець, щоб добре рядив власним домом, що має дітей у слухняності з повною чесністю»(1-е Тимофiю 3:2-4). Так, це необхідні риси для єпископів, не для президентів. Однак, якщо єпископи керували сотнями-тисячами вірян, чи не є для президентів, що є лідерами мільйонів, ще більш важливою наявність таких чеснот у своєму характері?!

А як же щодо того, що ідеалів в реальному світі не існує? Якщо немає нічого бездоганного, то, можливо, даремно ставити такі високі вимоги до політичного лідерства? Однак і ця проблема має вирішення:  тригілковий поділ влади з системою стримувань та противаг. Так, саме тому, обраний нами президент завжди буде частково обмежений у своїх рішеннях та діях законодавчою та судовою гілками влади,і ми  можемо бути певні того, що і він завжди залишатиметься відповідальним перед своїм народом та нестиме покарання у разі потреби за свої вчинки.

Однак ми, християни, повинні чітко усвідомлювати: на обранні лідера своєї держави наша відповідальність не закінчується: кожен з нас повинен завжди бути готовим відповідати  самостійно на виклики та проблеми сучасності у разі неспроможності чинної влади це робити.

Юлія Шолом для c4u.org.ua.

Пастор, керівник молодіжного напрямку Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів Роман Кравчук в ефірі програми «Азбука моралі» телеканалу «Аверс» поділився міркуваннями про найважливіші аспекти життя кожної людини – любов, стосунки, шлюб, випробування, які потрібно долати, ставлення до роботи, а також про те, які висновки має зробити людство, яке пандемія коронавірусу поставила на вимушену паузу.

Про багатогранність життя

Із раннього віку моє життя було дуже багатогранним, я не зупинявся на чомусь одному. Напевно, це все – завдяки батькам та Богу, який мене створив таким. Я дуже рано потрапив у церкву, де серйозно поставив собі питання, ким я є насправді.

Одна з професій, яку здобув – економіст. Але потім я перекваліфікувався й здобув ще один фах в автомобільному напрямку. Мій батько був у цій сфері і я пішов його дорогою. Став викладачем, сім років викладав Правила дорожнього руху. Напевно, випустив на дороги тисячі людей.

Але поряд з тим у моєму житті є духовний бік. Я став пастором, лідером молоді. Та я не відділяю ці речі, хоча багато хто це робить, переживає такий собі дуалізм. Вважаю, що треба і до церковних питань, і до питань роботи й бізнесу ставитися правильно. Хай що ми робимо в житті, маємо це робити, як каже Біблія, як для Бога.

Про ставлення до роботи

Дуже часто люди приходять на роботу, відпрацьовують з 9:00 до 18:00 і йдуть. А працювати правильно і так, як для Господа, означає віддавати більше, ніж від нас залежить. Ми відповідально ставимося до цієї справи, робимо її професійно і якісно. І це також служіння Богу.

Я завжди кажу: якщо ти йдеш на роботу, то подякуй Богу, бо тобі є де працювати. Якщо ти довго стоїш в заторі, подякуй Йому, бо в тебе є машина. Ми маємо розуміти одну дуже важливу деталь: наша цінність в тому, що роботи, яку ми маємо, не мають мільйони людей.

Я за те, щоб і молодь, і старші люди ставилися до своєї роботи як до унікального благословення в житті.

У Біблії сказано:

«Працюй не про людське око», тобто ми маємо працювати не для того, щоб хтось побачив і нас оцінив. Треба давати найкращий рівень, і коли ми будемо так робити в житті, тоді все навколо процвітатиме.

Тільки віра в Бога і тяжка праця дають результат. Так, заробляти потрібно. Але в усьому треба мати межу. Бо можна заробляти мільйони й не бути задоволеним, а можна заробляти достатньо й бути щасливим.

Якщо мама доглядає дітей – це також робота, до того ж, важка. І низький уклін нашим дружинам, які часто приносять себе в жертву для того, щоб ми мали успіх. Адже за кожним сильним і успішним чоловіком стоїть не менш сильна й успішна жінка. Тому, якщо чоловік досягнув чогось у житті, йому треба подякувати своїй жінці.

Про кохання і шлюб

Я зустрів свою дружину дуже рано. Моя історія унікальна. Імовірно, це радше виняток із правил. Уперше я побачив її, коли їй було 13 років. І зрозумів, що це – моя дружина. Я не міг це пояснити їй, не міг це обґрунтувати. На той момент мені було 16, я вважав себе дорослим і думав про те, як сказати цій дівчині, що вона буде моєю дружиною.

Познайомилися ми в церкві, яку відвідувало понад тисяча людей. Я відчув, що вона для мене особлива. Наважився, вибрав дату – 9 травня. Підійшов до неї й кажу:

«Оленко, я дивлюся на тебе й маю серйозні наміри на майбутнє з тобою». І вона відповіла: «Дай я трошки подумаю і обов’язково дам тобі відповідь».

Минув місяць, я чекав від неї відповіді. І от вона каже:

«Відкрию тобі таємницю. З 10 років бабуся навчила мене молитися за свого чоловіка. Я це робила. І коли ти до мене прийшов, я була здивована, бо не очікувала такої швидкої відповіді. Мало того, ти мені завжди подобався».

Того дня ми вирішили, що будемо разом. Я чекав, поки вона виросте, сім років. І того самого 9 травня ми зробили заручини, а 11 липня одружилися.

Ці сім років ми не жили разом, мали нормальні гарні стосунки. Я взагалі проти цивільних шлюбів і вважаю їх катастрофою для сімей.

Вважаю, що справжня мужність чоловіка – відповідати за свої слова. Не знаю чому, але я відчував відповідальність стосовно цієї дівчини. Вона мені повірила, і це був унікальний момент для мене. Поряд було дуже багато гарних дівчат, але я розумів, що пообіцяв Олені майбутнє разом. Вірив, що Бог мені відкрив, хто моя дружина. І ми вже 10 років разом, у нас дві донечки. Я просто щасливий у шлюбі й скажу відверто: життя після одруження є.

Про дівочу вроду

Якщо дівчина взяла хлопця красою, то нею його треба й тримати. А вся правда в тому, що зовнішня краса швидко мине. Тому якщо вона ставить акцент на тому, що в неї має бути ідеальна фігура і вона полонить красою свого хлопця, то буде розчарована, тому що на кожну гарну знайдеться ще гарніша. Потрібні глибинні стосунки, а не просто поверхневий фізичний флірт. Бо ці речі швидко минають. А коли приходить перша буря в життя, уся краса просто зливається.

Про стосунки до шлюбу

За сім років зустрічань у нас було багато бур. Коли люди зустрічаються багато років і не живуть разом, є кризові моменти: перший, третій і шостий рік. Перший рік люди звикають одне до одного. На третій вони вже багато знають одне про одного і їм уже потрібен наступний крок – вони або живуть разом, або одружуються. Ми вирішили не жити разом до шлюбу. Я як пастор і людина, яка працює з молоддю, вважаю, що це добре і правильно – берегти себе фізично до одруження і не мати сексуальних стосунків.

Чому це важливо? Тому що коли люди спробували таке життя, то в майбутньому той самий хлопець не хоче одружуватися з цією дівчиною, вона перестає бути йому цікавою. Для порівняння: коли ракета злітає, на старті вона витрачає багато палива, потім виходить на орбіту й починає просто летіти. Суть в тому, що коли молоді люди розмінюють стосунки до шлюбу на фізичний контакт, вони втрачають Богом задуману ідею шлюбу, вони ніколи не відчують цей перший особливий момент, коли були разом. Для них це буде буденна справа.

А тим, хто на роздоріжжі й думають, віддатися хлопцеві або дівчині чи ні, хочу побажати: бережіть себе чистими до одруження. У шлюбі ви матимете цього предостатньо. Цінуйте себе.

Інколи краще побути на самоті, ніж піддатися на провокацію, що хлопець піде до іншої. Нехай іде, це краще, ніж він маніпулюватиме потім усе життя.

Про молодь

Нинішнє покоління молодих людей надзвичайно розумне, освічене. Це покоління, яке має інтернет в голові й Instagram в крові, воно живе у віртуальному світі. Єдиний мінус – вони не готові брати відповідальність на себе, усе хочуть мати легко, все поверхневе, онлайн – стосунки, спілкування, навчання.

Про щастя

На мою думку, людина, яка не є щасливою сама з собою, ніколи не зробить щасливим когось іншого. Я бачив багато молодих пар, які вступали у шлюб. Коли запитував у хлопця, чому він одружується, той відповідав:

«Мені недобре самому, я хочу жінку».

Тобто йому потрібна безплатна домогосподарка. Така людина ніколи не зробить щасливою в шлюбі іншу. Якщо дівчина каже, що їй потрібен принц, що хоче бути неймовірно щасливою, що всі подруги вийшли заміж, це є ілюзія, яка насправді закінчиться не дуже добре. Тому передусім людині треба розібратися самій із собою. Якщо вона щаслива самостійно, то має шанс зробити щасливим когось іншого.

Та весь парадокс у тому, що самому неможливо бути щасливим. Якщо людина глибоко й серйозно не замислилася над тим, для чого вона живе, для чого є Бог, вона ніколи не буде щасливою.

Про те, що означає бути християнином

Є велика різниця – називатися християнином і бути ним. Якщо ми кажемо, що ми християни, то маємо відповідати цьому статусу. І йдеться не лише про виконання десяти заповідей. Насправді достатньо дуже простих речей: повірити в те, що Бог є, усвідомити свою гріховність, покаятися перед Господом і жити за Його словом. Дві найбільші заповіді – люби Бога і люби людей.

Бог кожній людині дає вибір. І наша відповідальність не в тому, щоб переконати людину і змусити її, а в тому, щоб сказати їй про це. Я ніколи не змушую людей. Але кажу їм: «Є повітря, якого ми не бачимо, але дихаємо ним. Так і Бог. Я не буду переконувати тебе в тому, що Він є. Це твоє право і твоє рішення. Але від того, що ти робиш сьогодні, залежить твоє майбутнє».

Я вважаю, що для того, аби бути щасливою, людині достатньо серйозно мати Бога в житті. Постав Його на перше місце – і буде все на своєму місці.

Про розлучення

Коли відбувається розкол сімейних стосунків, зазвичай винен не один. Обоє певною мірою несуть відповідальність за свій шлюб. На жаль, в Україні, за статистикою, шість із десяти шлюбів завершуються розлученням.

Це болючий процес. Коли людина залишається сама, їй треба взяти з цього урок – що було не так. Можливо, люди прийшли в шлюб з егоїстичним підходом до сім’ї. Такий шлюб не має шансу на існування.

Найчастіша причина розлучення – розчарування. Адже люди, коли зустрічаються, показують найкращу картинку, а насправді все не так. Другий момент – пара вступає у шлюб непідготовленою.

На мою думку, перед одруженням молоді люди мають гарно готуватися до цього процесу. На жаль, поки що в Україні немає таких установ, які давали б компетентну підготовку молоді. Дуже добре, що є церква, яка може давати таку підготовку. І ми запроваджуємо це на різних рівнях. Ми відкриті до того, щоб допомагати людям, бо це може зменшити відсоток розлучень.

Третя причина розлучень – це те, що люди невірні одне одному. Штамп у паспорті нічого не означає, якщо в людей немає цінностей, правильних пріоритетів. Шлюб – це не просто реєстрація в державній установі. Це щось більше й духовніше.

Якщо люди лишилися наодинці з собою, можливо, цей тайм-аут варто використати для того, щоб переоцінити своє життя. І не боятися спробувати відновити стосунки, якщо це можливо. Якщо це апріорі неможливо, людині не варто зневірятися. Вона має зробити висновки з попередніх помилок, зрозуміти, що шлюб – це не мені дати, це я маю віддати. Шлюб – це велика праця, це щоденна боротьба. Щоб мати успіх, треба принести себе в жертву заради когось.

Половина шлюбів в Україні – це люди, які просто живуть під одним дахом, носять одне прізвище. Вони не вміють спілкуватися у шлюбі.

Біблія каже чоловікам любити своїх дружин, а жінкам – коритися чоловікам. Що означає любити? Це означає не просто фізично насолоджуватися нею, а принести себе в жертву заради неї. Її роль – коритися, і це не означає, що вона не має права голосу, не може йому заперечити. Це просто момент, коли вона стверджує авторитет свого чоловіка, дає йому право навіть інколи помилитися, у складних моментах вона має дати йому шанс ухвалити рішення. Але цю інструкцію люди ігнорують, тому маємо таку статистику.

Про нюанси в роботі

Будь-яка робота, зокрема й моя праця автоінструктора, є дуже стресовою. І перше, з чим я працюю, коли людина приходить до мене, – це її внутрішнє переконання в сміливості. Я даю їй шанс зрозуміти, що в неї вийде. У мене навіть є девіз – навчаю безнадійних. Тобто коли людина не може опанувати свій страх, їй треба допомогти повірити в свої сили. Ми це робимо – і вона гарно керує автомобілем.

За час викладання до мене приходили різні люди, багато з них мали складні життєві обставини. Дуже часто велику частину свого життя я приділяю тому, щоб говорити з людьми, інколи просто витягувати їх з проблем. Тож до роботи я ставлюся не просто як до роботи. Це покликання, служіння.

Про пандемію і карантин

Пандемія – однозначно не випадковість. Я як людина, яка розуміє те, що говорить Біблія, був готовий до цього. Період з часу приходу Ісуса Христа на землю донині називається останнім часом. У Біблії йдеться, що цей час буде супроводжуватися землетрусами, війнами, епідеміями. Чи вважаю я, що це фінал? Ні. Але, напевно, це генеральна репетиція перед кінцем. І це свідчить про те, що прихід на землю Бога дуже близький.

З цього всього можна зробити кілька висновків. Перший – що ми нічого не контролюємо і нічого не можемо планувати. Насправді ми живемо одним днем. Другий висновок – ми маємо зрозуміти, що наше життя – не в наших руках, тому про нього треба думати щодня. Хтось мудрий сказав, що ми всі стоїмо в черзі за смертю, тільки не знаємо, хто за ким. Тому це час такої собі зупинки для всього світу і нагода всім подумати над своїми життями, переоцінити свої цінності, стосунки з ближніми.

Напевно, ми всі хочемо прокинутися одного дня й сказати, що це був страшний сон і цього більше ніколи не повториться. Я оптиміст по життю, але не вірю, що далі буде краще. Тому що все говорить про те, що ми йдемо до фіналу. Позитив у тому, що Бог продовжив наше життя. І ми маємо бути щасливими, адже не опинилися в числі тих, хто не дожив до сьогоднішнього дня. Це велика милість Божа.

Карантин – це час зупинки для нас, щоб подумати, проаналізувати й перевірити власне життя.

Джерело: volynnews.com.

Володимир-Волинський – це унікальне місто, з потужною духовною аурою. Упродовж віків у нас проживали люди різних національностей, релігій та професій. Хоча домінуючою конфесією було і залишається православ’я, але поряд з православними у місті мирно проживали католики, юдеї, греко-католики і лютерани.

Про це пише Богдан Янович для volodymyrmedia.com.ua.

Лютерани – це люди, які дотримуються вчення , котре розробив у 16ст. німецький монах Мартін Лютер. Він жив у німецькому місті Вітінберг і служив настоятелем у тамтешній церкві. Лютер уважно читав Біблію і його увагу привернули слова «Праведний житиме вірою». Тоді Мартін зрозумів, що головне у релігії – не авторитет духовенства, не обряди, традиції, звичаї, а саме щира віра і спілкування з Богом у молитві через єдиного посередника – Ісуса Христа. Так виникло лютеранство.

Особливо розповсюджена ця течія у Німеччині. У 1795 році відбувся третій поділ Польщі. До складу Роійської імперії увійшла і Волинь, де основним населенням були українці, але тут мирно проживали також євреї, поляки, росіяни і німці. Наприкінці 18 століття російська цариця Катерина ІІ, яка й сама з походження була німкенею, дозволяє переселенцям з Німеччини оселятися на Волині. Так на Володимирщині з’являються німецькі колоністи.

Наприкінці 18ст. на Володимирщині мешкали кілька десятків німців – аптекарі, ремісники, садівники. Чому ж німці переселялися до України, покидали свою Батьківщину По-перше, було зумовлено політичною роздробленістю у середині Німеччини, яка погіршувала життя простим людям, окрім того великі податки, брак орної землі, переслідування з релігійних переконань – усе це спонукало німців шукати кращої долі за межами Батьківщини. Німецькі колоністи на Волині звільнялися від податків і військової служби, брали на пільгових умовах земельні наділи. На цих землях вони викорчовували ліси і займалися землеробством. Багато працювали, але досягали успіху, бо були добрими господарями. Серед німців були успішні ремісники торговці, пивовари, вчителі, лікарі, художники, архітектори, а також малоземельні селяни. Деякі з них мали якісну освіту і робили кар’єру як успішні службовці.

Оскільки німці за релігійними переконаннями були лютеранами, вони розпочали будівництво кірхи (з німецької «кірхен» – церква) у Володимирі –Волинському. Багаті землевласники жертвували на будівництво щомісяця по 100 рублів, бідніші – 10. Так, спільними стараннями у 1890 році у Володимирі-Волинському була збудована кірха. Поруч з нею збудували будинок пастора з гарною мансардою, який зберігся і до нині. У тому будинку жив пастор, який здійснював Богослужіння в кірсі.

Кірха у Володимирі була споруджена у стилі подібному до готичного. Стиль готики виник у Франції у 12ст. Свою назву отримав від племені готів. В епоху Відродження деякі мистецтвознавці вважали цей стиль породженням «темного Середньовіччя». Насправді готичні храми дуже великі, величні, вони поєднували у собі кращі досягнення архітектури, скульптури і живопису. На їх вікнах зображували вітражі з кольорового скла. Такий величний храм мав впливати на емоції віруючих, показувати їм мізерність людини у порівнянні з Богом. Тому шпилі готичних храмів підносяться високо до неба.

У володимирській кірсі молилися лютерани з усього Володимир-Волинського повіту. У 1939 році розпочалася Друга Світова війна і німці виїхали на свою історичну Батьківщину, до Німеччини. Кірха залишилася порожньою. Коли ж прийшла радянська влада, то у кірсі організували концертний зал, а згодом спортивну школу, в будинку пастора розташувалися міські органи влади.

Так історично склалося, що німецькі колоністи вже не повернулися на Волинь, тож вже у часи Незалежної України у кірсі розташувалася греко-католицька церква святого Йосафата, а у будинку пастора – василіанський чоловічий монастир. Василіани – греко-католицькі монахи, їх орден був заснований у 16ст. єпископом Іпатієм Потієм для підтримки Берестейської унії, внаслідок якої утворилася греко-католицька церква.

Уже понад 130 років у безмежну блакить неба над Володимиром-Волинським підноситься стрімкий шпиль кірхи як свідчення того, що у давньому місті над Лугою мирно проживали люди різних релігійних переконань, для яких наше місто стало другою домівкою.

«Граніт науки» ініціює суспільну дискусію щодо розроблюваного законопроєкту про діяльність деструктивних релігійних організацій.

Цей законопроєкт – ініціатива голови Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галини Третьякової, члена фракції партії «Слуга народу». Наразі цей законопроєкт розробляється з метою захистити українців від сект, які працюють як фінансові організації і привласнюють гроші та майно людей, користуючись прийомами НЛП. Вчені-релігієзнавці в свою чергу закликають парламент України не копіювати досвід тоталітарних режимів, ущемляючи законослухняних віруючих під гаслами боротьби з «сектами». 

Вже з’явився лист-звернення президента громадської організації «Українська Асоціація релігієзнавців» доктора філософських наук професор Анатолія Колодного, заслуженого діяча науки України. Він пише, що «такі заяви офіційних представників влади викликають стурбованість фахівців-релігієзнавців». Професора турбують критеріальні підходи до визначення «шкідливих сект» і той негативний суспільний резонанс, підозріле або навіть вороже ставлення, яке буде сіятися в публічній сфері. Колодний зазначає, що «спокуса контролювати духовний світ громадян, централізовано визначати, у що і як їм вірити» притаманне посттоталітарним товариствам, які будь-яку світоглядну альтернативу панівної ідеології таврують як «деструктивну».

Для початку, ми попросили прокоментувати перспективу «полювання на секти» відому українську релігієзнавицю, докторку філософських наук Людмилу Филипович. Наводимо нижче повне роз’яснення релігієзнавиці стосовно цього питання.

Мене запитали, як я дивлюся на запропонований «антисектантський» законопроєкт. Я на це дивлюся не перший рік. Такі спроби вже були і раніше, і нам вдавалося їх якось відбивати, своєчасно. Тут дуже цікава закономірність: як тільки з’являються якісь проблеми внутрішнього життя країни, влада терміново згадує про те, на кого можна ці проблеми скинути, звинуватити, в кого ткнути пальцем і сказати, хто винен. Ну і найзручніші для цього – шкідливі деструктивні секти, тому що ніхто не знає, хто це персонально, ось і можна на них все списати. Я пам’ятаю, це було і в 2004 році перед революцією, і в 2013-му. Дуже явна закономірність: як тільки якісь проблеми, так відразу апелюють до цієї теми, вважаючи, що вона може собою перекрити увагу трудящих від насущних проблем. І воно дійсно спрацьовує! Таки відволікає увагу. Тому що ніхто, власне, живого «сектанта» не бачив, але всі страшно бояться і думають: ой, аби не було сектантства! Як «аби не було війни».

Саме теперішню ініціативу я розцінюю як черговий прояв гібридної війни. Я бачу тут – не будучи адептом теорії змови – явну «руку Москви», вибачте за цей вульгаризм. Адже там подібний закон теж неодноразово намагалися проштовхнути з тим, щоб заборонити існування всіх релігій. окрім Московського патріархату. І ось ця ініціатива – ніщо інше, як «недолуге мавпування». Незграбне мавпування, без урахування історичних особливостей України, її культури і ментальності народу.

Ми настільки розійшлися з Росією в своїх шляхах розвитку – так, начебто в Радянському Союзі мали одну підставу, але зараз кожна країна розвивається за своїми законами. Україна це не Росія, це не Білорусь. Це самостійна і унікальна країна, яка зберігає традиції так званого релігійного плюралізму. України ніколи не була монорелігійна, моноконфесійна, тут ніколи не існувало однієї домінуючої церкви – так склалася наша історія, що тут завжди був вибір, тут завжди присутні представники інших релігій і різних конфесій. Тому вимагати зараз від українців, що «давайте у нас буде одна державна або / і національна церква, а всі інші пішли геть» – це просто повне безумство і незнання ні історії, ні специфіки українського характеру, відсутність орієнтації в сучасних очікуваннях, а вже тим більше майбутнього для народу. Найменше середньостатистичний українець хоче конфліктів, війн, протистоянь, змагань. А тим більше в питаннях духовного та релігійного життя.

Українець взагалі в духовних питаннях, скажімо так, вільнодумець. Він ніколи не тримався жорстко, як інші народи, за догму, за форму. Українцю важливо що? – Дух, дух Свободи, дух Правди, дух справедливості і милосердя. А це атрибути Бога. Ось присутній дух в цій релігії – значить, вона має право на існування.

Українці співчувають тим, кого принижують, женуть, вони готові їх захищати, підтримувати – тобто їм характерна якась душевна емпатія, співпереживання, розуміння і прийняття іншої людини, з іншими традиціями, мовою, поглядами.

Тому у нас тут, в Україні, завжди знаходили «прихисток» і православні сектанти, і старообрядці, і меноніти, і маса інших відкинутих домінуючими церквами. За останньою статистикою, яка надана Департаментом у справах національностей та релігій, з 37 тисяч релігійних організацій тільки половина відноситься до православ’я як до історичної церкви, інші 50% ділять між собою католики, протестанти, іудеї, мусульмани, тобто віруючі з понад ста різноманітних напрямків. У нас навіть даоси є – хоча, здавалося б, що їм тут робити, з Китаю. І буддистів у нас кілька напрямків, і юдеїв 9, і мусульман не одне духовне управління. Тобто ніколи релігійний ландшафт України не був гомогенним, монотонним, «одноманітнім». Він завжди був множинним.

Якщо пройде пропонований законопроєкт, почнеться жорстка сепарація: ось ти правильний, істинний, тобі дозволено на даній території знаходитися – а ти неправильний, ти сектант. Донедавна, ще за радянських часів, у нас сектантами були і баптисти, п’ятидесятники, адвентисти. За великим рахунком, будь-яка релігія, навіть те ж християнство, до прикладу, у своїй історії пережило форми від деструктивної секти, як вважала тоді римська влада, до дуже шанованої і престижної церкви. Тому наявність нових і незвичайних, часто не прийнятних більшістю релігійних рухів – абсолютно нормальний хід розвитку людської культури і мислення.

Та й хто буде вирішувати, за великим рахунком, що ти сектант, а ти ні? У кого в руках такі права і такі знання? Що це за методика відбору? Хто її автор? І хто буде її впроваджувати? Народний депутат Третьякова?

Одним словом, релігійний плюралізм – це фундамент для релігійної свободи. Якщо у нас не буде релігійного плюралізму, свободи релігій настане кінець. А релігійна свобода вважається найголовнішою свободою, на якій ґрунтуються всі інші свободи. Якщо немає свободи совісті, немає свободи вибору, у що і як вірити – ну так навіщо тоді свобода слова і свобода зібрань, та й всі інші свободи? Це найголовніше: внутрішня впевненість людини в тому, що те, що ти сповідуєш, є істинним.

Небезпек цей закон несе немислиму кількість. Люди, які його просувають, не в курсі, до чого і сам закон, і його застосування можуть призвести. Україна ж не перша країна в світі, хто виступає з такою рішучою пропозицією – заборонити ідеї, теорії, вчення, які загрожують національній безпеці, душевному здоров’ю нації і т.д. Забуваючи при цьому, що інтереси кожної окремої людини вище всяких колективних цілей. Ще Достоєвський писав про сльозу дитини…

Питання про співвідношення індивідуальних і колективних цінностей постійно супроводжує людство. І баланс між ними кожен народ шукає по-своєму. І Західна Європа, і особливо секуляризована Франція, яка в 80-х роках зіткнулася з подібним явищем, почавши боротьбу з сектами, в кінцевому підсумку зрозуміла, що заборонами нічого добитися неможливо. Можна тільки тимчасово зняти гостроту явища, його наслідки, а не причину. Релігії будуть ділитися, від домінуючих церков будуть відділятися незгодні, збираючись в групи опозиціонерів, яких як і раніше будуть іменувати сектантами. Суспільство має не забороняти ці організації, а виставити відповідні умови їх функціонування: не виконуєте закон, який один для всіх, а не спеціально для більшості і меншості – є відповідні санкції. До речі, такі прописані в Законі про свободу совісті та релігійних організацій (зняття з реєстрації, наприклад). А маса інших законів регулюють поведінку людей в суспільстві. Чим відрізняється вбивство, вчинене атеїстом або невіруючим, від вбивства, скоєного християнином – простим віруючим або ченцем / священиком? Шахрайство з метою вигоди звичайного авантюриста або пастора церкви перестає бути шахрайством? Перед законом усі рівні. Навчитися його застосовувати – справа професіоналів.

Нові церкви – як більмо на оці для традиційних церков, бо ці нові месії і їх організації багатшы, успішнішы, паства бігом біжить до них на проповіді, на концерти-богослужіння. Так запитайте – чому? Сконцентруйтеся на розвитку своїх позитивів, за вами багаторічна традиція. Не треба тикати пальцем в ненависних сектантів, а доводьте власну правоту і своїми поглядами, і моральною поведінкою, і благими справами. Не треба нікого критикувати – доведи, що твоя система цінностей краще!

Закон про секти у величезної кількості людей викличе нервовість, тому що зараз кожна людина, хто не належить до традиційної ортодоксальної домінуючоъ церкви, починає переживати і думати: ой, а що зі мною буде, а раптом я сектант і мене заборонять, не дозволять мені вірити так, як я хочу?

Погіршення створеного за ці роки незалежності клімату релігійної свободи допустити не можна ні в якому разі.

Я думаю, що в сучасному законодавстві достатньо механізмів для того, щоб притягати до відповідальності людей, які по відношенню до інших людей – віруючих або невіруючих – вчиняють нечесно. Є кримінальний кодекс, є адміністративне право – будь ласка, подавайте позови до суду і домагайтеся своєї правоти.

Ще один важливий момент. Зверніть увагу, що в нас з усіх, хто «попався на вудку» сектантів, роблять жертв. Послухайте: адже коли людина йшла до Мунтяна і він їй обіцяв успіх, здоров’я і щастя прямо сьогодні, то вона ж теж, напевно, про щось думала? А якщо не думала, ну так “розхльобуй” зараз те, що сталося! Людина – це ж не вівця безвольна, людина повинна нести відповідальність за рішення, які вона приймає, за свій вибір. Ти продав свою квартиру і віддав гроші Мунтяну – що, під гіпнозом? Тоді ти не думав про майбутнє, з ким і де будеш проводити свою старість? А тепер тобі Мунтян у всьому винен? А ти де був? Треба було розкинути мізками, порадитися з родичами, подивитися, як це відбувається в інших, включити критичне мислення.

Коли мені кажуть, що в нових релігійних організаціях людей тримають за рахунок НЛП, я відповідаю: але ж маса людей не піддалася цьому програмуванню. І я там бувала, як і в сотнях інших нових церквах або релігійних організаціях. Чомусь всім цим Мунтяну й “іже з ними” не вдалося мене запрограмувати і зробити з мене тупого сектанта, який захлинається від власної вибраності, тому що йому наобіцяли Бог знає чого. Ви скажете – ну, ви ж професор, релігієзнавець… Але що заважає вам читати літературу, цікавитися новинами, перевіряти дані, врешті-решт спілкуватися зі мною, з тими, хто знає більше про нові релігії? Зараз все є в доступі, розумієте? Коли ви вибираєте собі лікаря, ви ж, мабуть, читаєте, що про нього думають, дивитеся на методики, які він пропонує, щоб вас полікувати. Дивіться і порівнюєте з іншими. А чому ми такі безглузді по відношенню до здоров’я свого духу, не такі вимогливі до релігійних лідерів, які займаються не нашим тілом, а нашою душею? Дозволяємо їм робити з душею все, що завгодно… З такою дрімучою неграмотністю, дитячою безвідповідальністю по відношенню до себе боротися можна тільки одним способом: освіта, знання, просвіта. Я іншого шляху не знаю.

До речі, я запропонувала прочитати безкоштовно для цієї депутатки курс про нові релігійні рухи (НРР), які я читала в Києво-Могилянській академії протягом 25 років. Готова розповісти докладно про ці «деструктивні секти», як і чому вони з’явилися, в тому числі і в Україні, що вони роблять з нашою свідомістю, які загрози – реальні, а не вигадані – несуть. У страху, у незнання – очі великі.

Під «антисектантський» закон можуть потрапити багато конфесій в Україні, більшість з них з’явилися у нас за останні 30 років: і Церква саєнтології, і бахаї, і кришнаїти, і багато інших, яких ми описали в спеціальному томі «Нові релігії України» (8-й том) 10-томної «Історії релігій в Україні» – там їх більше 50. Але з легкої руки борців з сектами дістанеться і свідкам Єгови, і п’ятидесятникам, перепаде харизматам… Одним словом, почнеться вакханалія.

Давайте врахуємо і таку психологічну особливість людини. Якщо щось забороняється, то виникає бажання його спробувати: будь-який заборонений плід стає дуже привабливим. Мені шкода, що ми розтрачуємо час, такий цінний для нас зараз, на такі другорядні теми. Повірте мені, вони не варті тієї уваги, яку товариство їм приділяє. Я просто знаю, скільки людей в цих рухах: за моїми підрахунками, 2% від усіх зареєстрованих релігійних організацій. А максимум півмільйона послідовників – ну що це, крапля в морі. Краще б звернули увагу на справді важливі для нас проблеми: проблеми бідності, сирітства, незахищеності, малоосвіченості, непрофесіоналізму. Так навіть у релігійній сфері є більш значущі проблеми – наприклад, проблеми конструктивного діалогу та взаємодії релігій, внутрішньоконфесійних протиріч, відсутність взаєморозуміння між православними, проблема Московського патріархату в Україні. З моєї точки зору, присутність церкви, центр якої знаходиться на території країни-агресора, більш небезпечна, ніж, скажімо, нешкідливі багаї, які збираються на Володимирській гірці, читають вголос вірші Багаулли і моляться. Ну яка від них, взагалі, загроза? Люди живуть у створеній ними реальності, спираючись на духовні цінності, думають про духовне вдосконалення, а не про віджимання храму у свого сусіда.

Адже паралельно існує маса всяких реальностей! Ми можемо і не припускати, що паралельно з нами може існувати зовсім інший, незвіданий світ. Паралельний світ, який існує зовні мого світосприйняття, може вводити в шок, а таких світів тисячі – так що ми хочемо сказати, що ці багаї, які пурхають як метелики в райському саду, гірші, ніж малолітні злочинці або наркомани?

Ми вільні люди? Вільні. А свобода передбачає відповідальність. Навчіться користуватися своєю свободою, а хто не вміє – значить, так і буде залежати від волі іншої людини, чужої системи вимірювання. Але ніхто не повинен вільній особистості вказувати, як вона повинна вірити і що при цьому повинна робити. Хто, напів чи недоосвічені слуги народу будуть визначати мій духовний шлях і ступінь моєї духовності?

Українці – стійкий народ. Стількох пережили панів, управлінців, царів, імператорів, генсекретарів, президентів та інших! Своє майбутнє ми ніяк не пов’язуємо з тимчасовими правителями. І будь-які спроби обмежити нашу свободу, духовну автономію будемо припиняти. І на цей раз ми готові боронити свої цінності.

Дар’я Тарусова для “Граніт науки”

Одна з найбільш серйозних проблем сучасної України ось уже третє десятиліття — еміграція за кордон та заробітчанств. Кількість населення катастрофічно зменшується, і, судячи з усього, така тенденція збережеться.

Колись після дня П’ятидесятниці вогонь пробудження могутньо охопив Єрусалим. Тисячі новонавернених щодня поповнювали молоду Церкву. Але Христос бачив пробудження не лише у столиці й не лише серед євреїв. Духовна ейфорія змінилася жорстокими переслідуваннями християн. Погано? Так! Але у цьому також був Божий план.

«Ходили тоді розпорошенці, та Боже Слово благовістили», — лаконічно пише Лука (Дії 8:4).

Так, саме єврейські емігранти, біженці, заробітчани — як хочете їх називайте — мимоволі стали носіями Доброї Вістки, яка швидко охопила Римську імперію. Бог нерідко непрості, негативні моменти історії використовує для втілення Своїх місіонерських планів.

Не виняток і болюча для нашої країни українська еміграція…

Юрій Вавринюк для Благовісник

Кабінет Міністрів України прийняв рішення про продовження карантинних заходів до 24 квітня, а це означає, що обмеження у проведенні масових заходів поширюється і на час святкування Великодня, який за православним календарем припадає цього року на 19 квітня. У голові постає тривожне запитання: «Невже цього року Пасха відміняється?!». Так, ми не зможемо відсвяткувати Великий День у традиційному для нас форматі з походом до храму (чи, якщо хочете, молитовного будинку) та святковою і євангелізаційною програмою у вигляді віршів, пісень та вистав, але це не означає, що ми не зможемо провести цей час по-особливому.

Ілля Вітченко у матеріалі для сайту Християни для України пропонує кілька думок про Пасху, які можуть надихнути зустріти Великдень цього року з максимальною користю:

Перше, що приходить на думку від поєднання слів «Пасха» та «ізоляція», це відзначення першої Пасхи ізраїльським народом у Єгипті. Як ми добре пам’ятаємо, народові було постановлено заколоти ягня, помазати його кров’ю одвірки та мати особливу вечерю лише своєю родиною. У тому випадку, якщо сім’я була геть малою, вона могла розділити урочисту трапезу з кимось ще (Вихід 12:1-13). Саме тієї ночі Бог давав звільнення для ізраїльтян, караючи Єгипет останньою карою. Проте народу було сказано чітко: «А ви, – ніхто не вийдете з дверей дому свого аж до ранку» (Вихід 12:22). Дуже схоже на сьогоднішню ситуацію з карантином, хоча в нашому випадку рекомендація залишатися вдома є більш тривалою і ми не очікуємо на те, що Бог у цей день когось особливо покарає. Думка, яку хотілося б тут підкреслити, стосується того, що сімейний формат лежить в основі святкування Пасхи і для нас це має особливе значення, тому про це далі.

Пасха передбачалася як сімейне свято. Що саме, окрім їжі, потрібно було робити вдома? Завданням голів родини було розповідати іншим, зокрема дітям, про ті великі справи, які здійснив Господь, вивівши їх з полону єгипетського (Вихід 12:26, 27). Сьогоднішня ізоляція на карантині є слушною нагодою поглибитися у сутність Пасхи, смерті та воскресіння Ісуса Христа, який врятував нас із полону гріха.

Можливо, саме цієї Пасхи варто звернути увагу на тих ваших рідних, які ще не пережили зустріч з Христом. Зазвичай, ви б пішли у цей день до молитовного будинку, намагаючись запросити своїх невіруючих родичів із собою, але цього року у вас є можливість і чудова нагода поділитися Євангелієм з ними, не виходячи з дому.

Також Великдень на карантині може стати гарним приводом для творчості: урізноманітніть свій сімейний молитовний час, додавши певної святковості – заспівайте пасхальних пісень, підготуйте вірші, нехай діти (і, можливо, дорослі) підготують якісь тематичні малюнки та поробки. Іншими словами, спробуйте максимально зробити цей день урочистим, щоб кожен, хто буде поряд з вами, зміг відчути особливу Божу любов, тріумф якої ми святкуємо на Великдень.

Ми також добре пам’ятаємо історію про те, що у день Свого воскресіння (а це було після Пасхи), Ісус прийшов до Своїх учнів, які зібралися у будинку за зачиненими дверима (Івана 20:19). Учні перебували у страху, але Христос з’явився серед них та сказав їм: «Мир вам!». 

Це особливе вітання, яке іноді “приїдається” у нашому християнському спілкуванні і ми не завжди осмислюємо його вагу. Адже Христос покликав нас бути носіями Його миру у цьому світі (Івана 14:27). Цей мир сильніший за усяку тривогу та паніку цього світу. І завдяки цьому миру ми можемо нести служіння примирення людям навколо нас, що і є нашим прямим обов’язком від Господа (2 до Коринтян 5:18). Це примирення ми можемо нести тільки у тому випадку, якщо самі є примирені з Господом, з ближніми та не піддаємося паніці. І навіть за зачиненими дверима ми можемо сьогодні як ніколи бути поширювачами миру!

Ми звикли у цей день вітати одне одного словами «Христос Воскрес!», на що у відповідь чути «Воістину Воскрес!». Незважаючи на ізоляцію, ми маємо можливість привітати величезну кількість людей навколо нас з цим святом. І тут нехай Бог дасть вам творчості та чудових ідей. Щонайменше, можна запустити якісь відео-привітання, фото-привітання, флешмоби, щоб поділитися радістю у мережі. Перегляньте свою телефонну книгу та подумайте, кого хотіли б особисто привітати зі святом. Також можна намалювати святковий плакат та повісити його на балконі вашого будинку чи розмалювати вікна, написавши на них побажання.

Головна ідея у тому, щоб показати, що Церква Ісуса Христа ніколи не була прив’язана до культових споруд чи великих зібрань. Ми можемо радіти і святкувати, незважаючи на те, що змушені обмежити своє переміщення. У цьому є наша сила – що наша віра та радість не залежать від обставин. Можливо, саме це допоможе нам торкнутися тих людей, які так сильно потребують такої віри та радості у своєму житті, хоча до цього вони були закриті для Євангелії.

Ну і, зрештою, ідея сидіння вдома у неділю повертає нас до поняття шабату, дня спокою, який присвячений Господу. Грандіозні свята у наших церквах, великі пасхальні євангелізації – це чудово і, дай Бог, ми до цього повернемося. Але цього року ми маємо можливість скористатися ізоляцією, щоб у мирі та спокої міркувати над Божим планом спасіння, над Його любов’ю до нас, тріумфом Ісуса Христа над смертю та Його обіцянкою повернутися знову. Нехай час Великодня цього року пройде з максимальною користю для збудування вашої віри та віри ваших близьких.

До Пасхи ще кілька тижнів, тому є ще час подумати, як ви хочете відсвяткувати її. Поставтеся відповідально до цього планування, адже Кабмін обмежив масові заходи, а для Євангелії нема обмежень! (2 до Тимофія 2:9)

Христос Воскрес!