Утім, ця проблема не нова. Перша масова еміграція українців у Південну Америку, Канаду та Сибір розпочалася ще наприкінці ХІХ століття. На початку ХХ століття додалися трудові емігранти, які, залишаючи вдома сім’ї, їхали в Америку з надією заробити грошей та повернутися (хоча поверталися не всі). Друга хвиля відбулася в міжвоєнний період, коли люди виїжджали (а часто й утікали) від радянської влади. Третя — післявоєнна, вона торкнулася перш за все військовополонених та тих українців, яких закінчення війни застало на території Західної Європи. І, нарешті, четверта хвиля, яка триває й досі, розпочалася наприкінці 1980-х років. Останнє десятиліття еміграція набула заробітчанського характеру, коли з України виїжджають спочатку на заробітки, але досить часто залишаються в Європі майже назавжди.
Зрозуміло, що для економіки країни такий стан речей тривожний та загрозливий. Як вийти з цієї трудової кризи — поки що невідомо. Але є ще один бік цього, безумовно, негативного явища — духовний.
Коли країна втрачає найкращі трудові ресурси — це погано. Але серед тих кращих працівників чимало й тих, кого можна назвати і духовною елітою. Виїжджали часто ті, хто переживав, або передбачав переслідування за свої переконання чи віру. Скажімо, перед 1939 роком із Західної України виїхала переважна більшість релігійних лідерів, перш за все протестантських. На початку 1990-х років США приймали біженців саме з числа протестантів. Тому Україна втрачала не лише робочу силу, але й найбільш яскравих та свідомих представників духовно-релігійного життя. Так що тут можна сміливо говорити й про духовну еміграцію.
Наскільки ці еміграційні хвилі зашкодили українському духовному складнику і, перш за все, українському протестантизму?
Такі серйозні проблеми не можна сприймати однозначно, бо вони дуже багатогранні та складні. Якщо уважно проаналізувати українське емігрантське питання, то можна прийти до досить цікавих висновків.
Саме українському заробітчанству ми завдячуємо тим, що в наш край прийшло потужне євангельське пробудження. Перша хвиля цього пробудження була більше внутрішньою, коли в середині Російської імперії зародилися й швидко поширилися перші баптистські громади. Коли ж говорити про п’ятидесятницькі церкви, вони майже всі виникли завдяки заробітчанам та реемігрантам, які поверталися на батьківщину (меншою мірою — через повернення військовополонених Першої світової війни). Саме від моменту повернення на Тернопільщину Порфирія Ільчука, Трохима Нагорного, Йосипа Нагорнюка літом 1920 року ведеться відлік п’ятидесятницького руху в Україні. Пізніше до них долучаться Ніл Романюк, Іван Герис, Іван Воронаєв та багато інших. Саме вони, шукачі кращої долі, знайшли в далеких краях та привезли на рідну землю живу віру в Ісуса Христа й надзвичайно ревно та потужно зуміли поширити її серед земляків. Ні страшна війна, ні радянський атеїзм, хоча й завдали великого руйнування церквам, не змогли їх повністю знищити й загасити вогонь Святого Духа. Цим духовним скарбом, який привезли заробітчани, нині користуємося й ми — їхні внуки й правнуки.
Передвоєнна еміграція, перш за все із Західної України, досить помітно послабила місцеві протестантські громади. І першими виїжджали саме служителі. Але й у цьому було Боже провидіння. Прихід Червоної Армії, а пізніше — гітлерівської Німеччини спричинили повне руйнування церков. Наприкінці 1940-х — початку 1950-х років більшість громад відроджувалася заново, а деякі так і не відродилися. Еміграція не лише спасла віруючих, вони на нових землях Австралії, Південної Америки засновували церкви, які на довгі десятиліття стали осередками не лише духовного життя, але й української ідентичності. Вони зберегли не лише віру, але й свою унікальність та історію.
Ще одним важливим позитивним моментом цієї хвилі еміграції було те, що, освоївшись на чужині, інтегрувавшись у середовище, у якому опинилися, емігранти не забули про одновірців, які залишилися за «залізною стіною». Окрім молитов, вони усіма способами, через політиків, місії, правозахисні організації намагалися донести до західного суспільства правду про стан віруючих у Радянському Союзі та допомогти їм. Багато хто, ризикуючи свободою та життям, переправляли через кордон Біблії та духовну літературу, проповідували через радіо.
