Люди

Переклад статті , опублікованої в New York Times 22 травня 2023 року.

Тім Келлер любив відкинутися на спинку крісла. Щоразу, коли ми з друзями збиралися в Zoom, в останні кілька років, щоб обговорити якесь особисте, соціальне чи філософське питання, можна було побачити, як Тім просто насолоджується бесідою, відкинувшись у кріслі. Розмова йшла, і нарешті хтось питав: «Тім, ​​а що ти думаєш?».

Він починав повільно, з доброзичливою усмішкою. Він згадував доречну поему Джона Буньяна, потім висловлювання К’єркегора чи закономірність, підмічену істориком Девідом Беббінгтоном. Потім Тім узагальнював усе це у чотири ключові моменти, які розсіювали хмари плутанини і приводили вас до нового рівня розуміння.

Я називав це «променем ясності Келлера». Він не робив таких висновків у дидактичній чи професорській манері. Це було більше схоже на: «Гей, ви хочете пити. У мене є склянка води. Чи не хочете зробити ковток?».

Саме це вміння зробило Тіма Келлера, який помер у п’ятницю у віці 72 років, одним із найважливіших богословів та найбільших проповідників нашого часу.

Євангельське християнство в Америці страждає від комплексу інтелектуальної неповноцінності, яка іноді переходить до прямого антиінтелектуалізму. Але Тім міг спиратися на безліч інтелектуальних джерел, щоб довести існування Бога, отримати пронизливі психологічні висновки з складних місць Святого Письма чи допомогти людям пережити моменти болю.

Його голос був приємним, а спостереження – кришталево зрозумілими. Ми всі намагалися поводитися невимушено поряд із Тімом, але ми знали, що серед нас є гігант.

Ерудиція не була суттю його особистості. На початку своєї кар’єри він був пастором церкви біля маленького містечка Хоупвелл, штат Вірджинія, де лише 5 відсотків випускників середньої школи вступали до коледжу. Відсилання до Ханни Арендт були не найкращим способом налагодження зв’язку з людьми. Але у Тіма було таке підбадьорливе почуття, що найважче у вірі – це переконати себе повірити у щось таке прекрасне.

На хресті, писав Тім, Ісус «вклав Себе у наші життя – наші страждання, нашу смертність, щоб ми могли ввійти в Його життя, Його радість та безсмертя».

Йому подобалося повторювати: «Не засмучуйся! Ти набагато грішніший, ніж будь-коли міг собі уявити, і ти найбільше любимий, ніж міг колись сподіватися».

Більшу частину своєї кар’єри Тім провів у пресвітеріанській церкві Redeemer на Манхеттені, служачи молодим, високоосвіченим людям зі сфери фінансів, медицини, журналістики та мистецтва – часто відпавшим від церкви християнам, які знаходяться в пошуку та атеїстам. Тім опинився в оточенні людей з невгамовною жагою сучасного життя, глибокими бажаннями, які не змогли задовольнити робота, незалежність та моральний релятивізм.

Він не вів культурної війни проти цього світу Манхеттена. Його увага була зосереджена не на політиці, а на «наших власних безладних серцях, змучених непомірними бажаннями промов, які керують нами, які змушують нас відчувати власну перевагу і виключати все, в чому цього немає; які не задовольняють нас, навіть коли ми їх одержуємо».

Він запропонував радикально інший шлях. Він вказав людям на Ісуса, а через приклад Ісуса – на життя у самовідданому служінні. Це може здатися нереальним, хіба світ не побудований на користі? Але Тім та його дружина Кеті написали чудову книгу «Задум шлюбу» , в якій фактично стверджували, що самовіддане кохання – це єдиний дієвий спосіб отримати те, чого ви так прагнете.

Через деякий час у шлюбі, казали вони, ви зрозумієте, що чудова людина, за яку ви вийшли заміж, насправді егоїст. І доки ви усвідомлюєте це про нього, він усвідомлює це про вас.

Єдиний шлях уперед – це визнати, що ваш власний егоїзм – це єдиний егоїзм, який ви можете контролювати; ваш егоцентризм – ось у чому проблема.

Кохання – це дія, а не просто емоція, і шлюб процвітатиме лише тоді, коли обидві людини в ньому щодня беруть на собі жертовні зобов’язання один перед одним, вчяться служити і, що важче, дозволяють служити їм.

«Будь ми чоловіком чи дружиною, – писали Келері, – ми повинні жити не для себе, а для іншого. І це найважча і водночас найважливіша функція чоловіка чи дружини у шлюбі».

Щаслива і щедра манера Тіма була заснована на переконанні, що ми народжені шукати насолоду, і ми можемо її знайти.

«Кожен, хто скуштував реальність Бога, знає, що заради цього варто втратити все, — навчав Тім, — і ні за що не варто триматися, якщо заради цього мені доведеться втратити Бога».

Тім підтримував зв’язок зі своїми друзями, коли помирав від раку підшлункової залози – одного разу він навіть приєднався до нас у Zoom із палати у лікарні. Він розповів нам, що вони з Кеті багато плакали останні кілька років, але їхня віра стала більш реальною.

У своєму есе для журналу The Atlantic він написав, що ніколи не відчував такого горя, як під час смерті, але водночас ніколи не відчував такого щастя.

Тім був спокійний, бадьорий та смиренний, коли він по спіралі падав до смерті і піднімався нагору до свого Творця.

Його відхід із життя дуже засмутив усіх нас, але якщо ви обернетеся і послухаєте його проповіді, а ви повинні це зробити, ви повернетеся до вдячності за його життя і до старих запитань: Смерте, де твоя перемога? Де твоє жало?

Девід Брукс для New York Times

Життя однієї людини, звичайно, не достатньо, щоб справдився великий задум Творця. Але для кожної людини, яка відгукнулася на Божий заклик, є свій час і місце реалізації своєї місії.

Історія місіонерства знає служителів, які не побачили результатів своєї праці на землі. Але чи були вони безплідними? І хто насправді дає справжню оцінку життя та визначає її ефективність?

Початок 20 століття. Місіонер Вільям Леслі та його духовна спадщина майже через сто років

«Може, я упустив своє справжнє покликання? Можливо, я був би більш ефективним для Бога, служачи в іншому місці? А що, якщо я помилився в керівництві Бога?»

Вільям Леслі (1868-1935) місіонер-лікар із Канади разом із дружиною 17 років присвятили служінню в Африці, так і не побачивши результатів. Більше того, Леслі був переконаний, що зазнав повного краху, і залишався розчарованим до самої смерті.

У 1905 році Вільям і Клара стали першопрохідниками-місіонерами в Куйло (Ангола). Там їм довелося пережити чимало труднощів – від урагану до нашестя буйволів та мурах.

У Ванга (Конго) вони очистили від джунглів, повних леопардів, маленьку територію вздовж річки Квілю. Це крихітне плато стало новою місіонерською станцією Леслі.

Місіонер проводив уроки Біблії, навчав дітей читати та писати, говорячи їм про важливість освіти, розповідав біблійні історії. У цих селах завдяки Леслі з’явилася перша освітня система.

Через 80 років, у 2000 році, команда місіонерів з Америки на чолі з Еріком Рамсі несподівано знайшли в далеких джунглях мережу зростаючих «живих» церков, які розташувалися біля річки Квілю вздовж берега протилежного Ванги – того самого місця, де колись працювала місіонерська станція д-ра Леслі.

На літаку-амфібії команда, подолавши 2,5-годинний переліт, прибула до Ванги, звідки місіонерам довелося пройти близько милі пішки до річки Квілю та перетнути водну перешкоду шириною 800 метрів на вузьких каное. А потім із рюкзаками додатково пройти пішки близько 15 кілометрів углиб джунглів… Поки вони дісталися першого села племені Янсі.

Рамсі був упевнений, що Янсі не знають Ісуса. Але на нього чекав приємний сюрприз.

У радіусі 25 км розташовувалися церкви, а одному з сіл місіонери виявили кам’яний «кафедральний собор» на тисячу місць.

Зі звіту Рамсі: «Прибувши туди, ми виявили цілу мережу репродуктивних церков, розкиданих по джунглях. У кожному селі є свій хор у стилі «гаспел», хоча вони, звичайно ж, такою термінологією не користуються. Вони самі складають гімни, які потім поширюють від села до села. На мові Янсі немає біблій. Вони користуються бібліями французькою. Тому, проповідники і вчителі Біблії цього племені повинні вміти швидко говорити французькою».

Якби ж про це знали місіонери Леслі…

Початок 21 століття, місіонер Євген Євва: «Є не лише служіння жнив, а й служіння посіву»

«Ти приїжджаєш на місію і через якийсь час люди масово починають приймати Христа від твоєї проповіді, від твого служіння, і через час ти організовуєш одну церкву за іншою».

«Чули такий міф про місіонерство?», – запитує місіонер із Камбоджі з 18-річним досвідом служіння Євген Євва.

Є не лише служіння жнив. Місіонерам треба розуміти, що для того, щоб, образно кажучи, зібрати жнива, потрібно спочатку посіяти, а потім ще й поливати: «Я насадив, Аполлос поливав, але Бог виростив» (1Кор.3:6).

Слід засвоїти, що не місіонери навертають людей до Бога – це робить Господь, який вирішує, хто буде Його сосудом у цій справі.

«На жаль на конференціях та семінарах здебільшого йдеться про важливість служіння жнив, дуже мало говорять про служіння посіву чи служіння зрощування учнів. І багато місіонерів їдуть на місію саме збирати, а не сіяти. Їх цьому навчали, їх до цього готували, в них це взрощували. І коли після 3-5 років служіння у місіонера покаялося лише двоє людей, а хрещення прийняла одна людина, у він зневірюється і настає “місіонерська” депресія», – ділиться місіонер Євва.

З такого стану напевно народиться думка: «я неуспішний місіонер».

Але успіх вимірюється не кількістю хрещених людей, а посвятою в ту справу, яку Господь дав. Бог не всіх посилає на жнива – важливо засвоїти цю істину, каже сучасний місіонер.

Перші учні Христа збирали те, над чим не працювали (Ів. 4:38). Хто посіяв? Може, учні Івана Хрестителя, сам Іван, а може, Ісус Христос сіяв, а учнів послав збирати врожай?

Так і у сучасному місіонерському служінні. Один посланець може працювати кілька років без видимих результатів. Але після нього прийде інший та збере урожай: покаяння людей та відкриття церков.

Тоді хто успішний у служінні? В очах Бога і той, і інший: «А хто жне, той заплату бере, та збирає врожай в життя вічне, щоб хто сіє й хто жне разом раділи» (Ів.4:36).

На зміну одним місіонерам приходять інші, змінюються народи і епохи, а Бог залишається Той самий і так само закликає виконувати Велике Доручення, незмінно запитуючи: «кого Я пошлю? і хто піде для Нас?» (Іс.6:8).

Статтю підготував прес-центр CITA

Дуже довго світ жив в полоні ілюзії стабільності. Європейські народи надто міцно вхопилися за позитивістську надію глобального розвитку і навіть війни 1990-х (Чеченська, Абхазька) не похитнули цю віру. Певною мірою їх можна зрозуміти: після десятиліть Холодної війни, пам’ятаючи про Другу світову, вони так сильно очікували «хеппі енду» історії Європи, що здобувши проблиск надії, не бажали відпускати ілюзію про світле майбутнє.

Російсько-українська війна повертає глобальну політику та світоустрій до реальності: жорсткої, некомфортної та позбавленої ілюзій. Вірна оцінка нинішнього етапу буде першим кроком, діагнозом для Європи, якій давно час прокинутися від пацифістського сну.

Пише Чорна Мар’яна для сайту Християни для України

21 століття спокусило миром і стабільністю

Падіння Берлінської стіни та розпад Радянського Союзу ознаменували перехід до однополярного світу. Ейфорія від перемоги капіталістично-демократичної ідеї світоустрою тривала надто довго і Захід спокусився на ідею «кінця історії», опубліковану американським філософом Френсісом Фукуямою в однойменній книзі. «Глобальних конфліктів і світових війн більше не буде, а людство стало на шлях сталого розвитку» — ця ілюзія запанувала в головах еліт, цю мантру повторювали політики з високих трибун та професори з університетських кафедр.

Врешті решт дана ідея десятиліттями визначала вектор розвитку Європи, яка до 2022 року абсолютно спокійно торгувала з державою-агресором, котра тепер вчиняє геноцид. Можливо, більшість, хто повірив у кінець історії ніколи навіть не чули про Френсіса Фукуяму, але прийняли той загальний настрій і сподівання, що часи великих протистоянь вже позаду, а в майбутньому світ чекає на стабільний розвиток.

Російсько-українська війна похитнула ці надії та штовхає світових лідерів визнати, що як раніше не буде і всі напрацювання ООН по стратегії сталого розвитку можна викинути в смітник, доки існують людиноненависницькі режими. Тепер світу доведеться знову перебудовувати системи безпеки, по-новому поглянути на національні армії та НАТО, переглядати функції ООН, реформувати (а можливо й ліквідовувати) низки інституцій та організацій, які вичерпали свої можливості та доречність існування.

Частина світових лідерів дуже не хоче це робити і усіляко опирається прийняти нову реальність, досі чуємо мантри про «деескалацію» та страх перед розділенням росії і прийняттям рішучих кроків. Старі бюрократичні еліти бояться спалити мости, однак час грає не на їх користь і рано чи пізно доведеться це зробити.

Правда починається з чесності та визначень

Що відбувається в Україні? Після 24 лютого частина політиків і журналістів відверто заявили: це війна. Інші досі називають це «конфліктом» або ще більш обережно «кризою». Де-факто це була війна ще в 2014 році, але навіть Україна не була готова назвати її належне.

Самообман політичних еліт Заходу був ідеальним ґрунтом для гібридної війни. Ми 8 років жили у співбрехні, коли воєнна реальність суперечила офіційному трактуванню подій. Коли ти не визначаєш рельність такою, як вона є, то скидаєш з себе відповідальність за неприйняття необхідних рішень. Коли політики приймають ці правила гібридної війни, то можуть легко торгувати з росією і одночасно забороняти в’їзд у ЄС для певних персон.

Так, це повномасштабна війна в центрі Європи. Не «загострення» чи «конфлікт», але цілком реальна війна з усіма супутніми наслідками і тотальними руйнуваннями. Тут недоцільна обережність з дефініціями, щоб якось пом’якшити лексичне навантаження, бо це реальність, в якій живе Україна і світ у 2022 році.

Процесами не завжди керує раціональність і доцільність

 Скептики російського вторгнення до 24 лютого аргументували свою пасивну позицію відсутністю для росії отримати перспективу вигоди після початку нової воєнної кампанії. Однак як у лютому, так і протягом всіх місяців повномасштабної війни ми багаторазово переконувалися, що російська влада не керується вигодою, процвітанням і логікою, а готова піти на жахливі ірраціональні кроки, переслідуючи великодержавницькі перспективи розширення «русского мира».

 Чи вигідна росії війна економічно? Ні. Щодня агресор втрачає десятки та навіть сотні мільйонів доларів. Російська влада знала про санкції і можливу ізоляцію від Заходу, проте не зупинилася в намірах фізично завоювати Україну. Після болючих для російської економіки санкцій путін не відмовився продовжувати війну, не відступив і до сьогодні  лише затягує своїми рішеннями зашморг на шиї економіки рф.

Продовження війни є нелогічним з точки зору західної людини, яка буде зважати на вигоди/втрати від такого рішення. В цьому і криється глобальна відмінність у мотивації, а також цінностях лідерів і народів. У Великій Британії, Іспанії чи Швейцарії народ ніколи б не дозволив владі кинути в прірву економіку країни заради глобальної кривавої авантюри, яка з перших тижнів виявилася провальною. Але народ росії це проковтнув, допустив відкат власної держави у минуле століття і тепер пожинає плоди власного терпіння.

Дипломатія не є універсальним запобіжником війни

За понад 8 років війни в нас був час переконатися, що росія чує тільки мову сили. Українська влада повторювала це знову і знову, але не всі у світі взагалі готові сприймати дану риторику. Деякі війни розпочинаються, бо їх причини занадто банальні й старі та не вписуються у стандартне уявлення про «розвинене ХХІ століття» чи раціональні мотиви дій. Ця війна одна з таких.

Не всім народам притаманна миролюбність, не для всіх мир є цінністю. Абстрактне уявлення сталого розвитку не вартує нічого в державах, подібних до рф, а спроба деяких західних країн сприймати інши держави через призму власного досвіду й менталітету виявилася фатальною помилкою.

Коли стоїть питання існування чи знищення народу, дипломатія не допоможе. Вмовляння, стримування, умиротворення і години телефонних перемовин не матимуть результату, коли твій ворог чує лише мову сили. Потрібні дієві засоби, які зможуть фізично зупинити агресора, адже сподівання на цивілізованість і великодушність росіян – ознака наївності і повного нерозуміння тактики кремля.

Росія показала, що в ХХІ столітті війна може бути кривавою, масштабною, віроломною. «Природа» кремлівського режиму була зрозумілою для його ворогів, які багато років тому прямо говорили про це, але їх риторика не сприймалася розвиненими країнами належним чином.

Про підступну варварську природу російської тактики війни свого часу говорив покійний лідер народу Ічкерії Джохар Дудаєв, який примітив аморальність і бездуховність російського народу та передбачив майбутню війну з Україною. Вторгнення рф в Грузію та участь у війні в Сирії не відкрили очі на справжні агресивні наміри кремлівського диктатора, бо значна частина світових лідерів надто довго жили в ілюзії, що великі війни залишилися в минулому, а «конфлікти» вирішують домовляючись.

Ми вже не живемо у «світі після Другої світової війни»

Понад сім десятиліть зберігалася глобальна система світоустрою, побудова за підсумками Другої світової війни. У ХХІ столітті людство багато разів спостерігало тріщину в системі світової безпеки, але після російського вторгнення 2022 року гостро постала необхідність суттєво реформувати ООН і всі інституції, дотичні до цілі встановлення миру. 

Попередні десятиліття стали ґрунтом для зростання наївних ідей повної відстороненості пересічних громадян від питань безпеки, а збройні сили дедалі частіше сприймалися як рудимент минулого. Відносно спокійне і мирне життя Європи закріпило наївні й пацифістські цінності про мир як давно довершену константу.

Звідси народилася тривожна статистика про неготовність більшості чоловічого населення Європи захищати свою країну зі зброєю в руках. Звичайно, простіше пристати на ідею, що «дипломатія, а не штики мають визначати майбутнє», проте нинішня війна показала, що дипломатія абсолютно слабка без готовності фізичного захисту.

Пацифістські цінності ситої Європи вилилися у безвідповідальну оборонну політику. Багато років НАТО недоотримував фінансування, адже деякі члени альянсу ігнорували необхідність обов’язково витрачати 2% ВВП на оборону. Ця мінімальна норма слугувала індикатором політичної волі країни робити внесок у розвиток оборонної галузі, яка вже тривалий час залишалася не в пріоритеті

Російська агресія оголила найбільші хиби міжнародних організацій та стратегій «сталого розвитку», на які опиралися світові лідери. Все це виявилося недієвими проти нової старої загрози. Ми не повинні забувати, що в лютому світ просто тривожно очікував нашої капітуляції і лише після демонстрації вдалої оборони стартувала активна військова допомога Україні. У квітні десятки держав поспіхом долучилися до постачання Україні зброї, боєприпасів і спорядження, але темпи цього постачання все ще бажають кращого.

На наших очах поступово формуються нові зв’язки, нові підходи до оборони і саме Україна відіграє тут ключову роль. Побудова нової системи безпеки в Європі має опиратися на перегляд старих принципів і пріоритетів і досвід українських Збройних Сил, які без перебільшення є найбільш боєздатною армією Європи.

Національна держава є найкращою формою існування народу

Політика мультикультуралізму провалилася. Мертвонароджена дитина антинаціональних лівих еліт принесла чимало клопоту Європі в 2010-х. Коли ліві прогресивістські кола намагалися викинути національні цінності на «смітник історії», ототожнити патріотизм із шовінізмом, реальність знову і знову розбивала їх утопічні ілюзії.

Однією з архітекторів мультикультурної Європи була Ангела Меркель, яка доклала зусиль для ослаблення ЄС і перетворення його інституцій на вкрай сумнівні органи. Їй довелося визнати абсолютну нереальність практичного втілення ідеї сполучення культур: «Наш підхід полягав у мультикультуралізмі, у тому що ми житимемо поряд і цінуватимемо один одного. Цей підхід провалився, повністю провалився», — визнала вона у 2011-му, однак продовжила попередню політику.

Після 24 лютого українці продемонстрували світу, що таке народна війна за суверенітет і національну гідність. Цей спротив дуже яскраво увірвався в парадигму «розмивання кордонів народів», бо оборона своєї країни і своєї культури — це все ще мотивація воїна ХХІ століття.

Нація із чітким усвідомленням своєї ідентичності протистоїть агресору в екзистенційній боротьбі за існування свого народу, за свою незалежність. Звучить надто пафосно для пересічного «громадянина світу»? Але це абсолютна правда про російсько-українську війну. Її характер демонструє, що українці, об’єднані любов’ю до Батьківщини, мотивовані до боротьби краще, ніж незрозуміла маса російської армії, яка йде на фронт виключно заради грошей.

Український народ звертається до тих метанаративів, які довго принижувалися «прогресивним» світом: до національної ідентичності, віри, моралі, цінностей, традицій. Українці по-новому побачили свою інакшість і при цьому відчули себе частиною Західної цивілізації (іноді набагато яскравіше, ніж типові жителі Західної Європи).

Сьогодні час пригадати, на чому ґрунтується державотворення, пригадати, як століттями європейці формували різноманітність націй. Не може бути сильним і єдиним народ, який відмовляється від власної ідентичності, зневажає свою історію, намагається розчинитися в абстрактному «людстві».

Національна держава є найкращою формою існування народу, вираженням його прагнень і середовищем для розвитку. Спроби зруйнувати її, очорнити, нав’язати ідею мультикультурності і сорому за виокремлення своєї національної ідентичності є ознакою корозії основ державної безпеки і сили народу.

Мужність має значення

Протягом останніх років масова культура стигматизувала традиційну чоловічу мужність. Нам так довго розповідали про необхідність побороти «гендерні стереотипи» і традиційні уявлення про лідерські й захисні функції чоловіка, називали «токсичними» такі характеристики як чоловіча ініціативність, відповідальність за інших, цінність порядку, прагнення захищати і, звичайно, готовність застосувати фізичну силу, проте саме ці якості виявилися необхідними в повномасштабній війні.

Російсько-українська війна продемонструвала, наскільки важливо плекати традиційні чоловічі характеристики, без яких неможливий загальнонародний опір. Хоча жінки також є в Збройних силах, але було б нечесно стверджувати, що їх власне військовий внесок є рівноцінним, адже завжди традиційно чоловіки брали на себе функції захисників і вони це роблять донині.

Ще до повномасштабного вторгнення український народ був одним з лідерів Європи в опитуванні щодо готовності воювати за свою державу, а після 24 лютого весь світ здивувався тій рішучості й стійкості, яку проявили українці. Близько мільйона чоловіків стали до лав української армії і проявили неабиякий героїзм задля захисту Батьківщини.

Великі історії, героїчний епос і образи відважних воїнів — не пережиток минулого, а будні української армії. Тепер не просто читаємо в книгах, а бачимо наочно, що таке чоловіча честь і відважність. Безпека й розвиток слідують за великими і героїчними подвигами. Саме так кують перемоги і так було завжди.

Завжди слід визначати та розрізняти добро і зло

Постмодерний світ диктує цинічний тренд на відсутність правди і однозначності. Виважена сучасна людина шукає помірності і відкидає безкомпромісність.

Для багатьох людей досі важко погодитися, що в цій війні є сторона однозначного добра і однозначного зла. Спостерігаючи за українським болем на відстані, світ ще не готовий об’єднатися проти ворога миру. Натомість постійно доводиться чути про паритет позицій сторін, про пошук напівтонів у трактування війни, яку знову і знову називають «конфліктом» чи «українською кризою».

За інерцією уявної стабільності попереднього світоустрою чи під впливом пацифістської наївності час від часу лунають заяви діячів культури, мільярдерів чи політиків у відставці про те, що «всі війни мають закінчуватися за столом перемовин», «росію спровокував Захід», «росія захищає свої інтереси» тощо.

Пошук «вини двох сторін» є нічим іншим як аргументом для виправдання власних помилок і недооцінки російської загрози для світу. Така злочинна «миротворчість» не призведе до миру, бо щоб протистояти росії як терористичній державі, варто зрозуміти її суть: безчестя, підлість, бездуховність — цими принципами багато десятиліть керувалася російська армія, тому шлях домовленостей — це вибір відтермінування більш жорстокої війни, яка все одно прийде.

Російсько-українська війна є не лише військовим і політичним конфліктом, але й екзистенційним і духовним протистоянням. Ідея віроломної агресії з метою захоплення і підкорення іншого народу складно вплітається в сподівання на гуманістичний світ і кінець історії, однак це саме та реальність, в якій ми маємо діяти, згідно із здоровим глуздом, своює совістю і духовними цінностями.

За даними Лозанського руху до 4% місіонерів зосереджені на досягненні неохоплених народів, що становлять чверть всього населення Землі.

До цих відокремлених народів можна віднести мусульман, індусів і буддистів, незважаючи на те, що значна частка їх припадає на містян.

Цих людей називають «народами без Євангелія», «найменш охопленими благовістю», «найменш євангелізованими», і може, найточнішим і водночас трагічним визначенням треба визнати «непомічені народи».

Такі народи становлять понад 28% населення світу. У цей час 41% світового населення – представники тих народів, які не мають своїх християнських церков.

До неохоплених Євангелієм людей належить Камбоджа – країна у Південно-Східній Азії, де 93% населення сповідують буддизм.

Населення країни 17 млн. осіб, 40% з яких – діти до 15 років. Це одна з країн, яка пережила жахи найжорстокішого правління комуністичного режиму. Через геноцид 1975-1979 років і подальшу 25-річну громадянську війну населення країни скоротилося майже вдвічі.

Християн у Камбоджі близько 2% та повна свобода для проповіді Євангелія. У країні є цілі провінції, де немає жодного християнина та жодної церкви.

Камбоджа вважається країною сиріт: розлучення, неповні сім’ї, незріле батьківство, безліч кхмерів, які виросли без батьків, – буденність для цієї країни.

Безліч дітей перебувають під тавром «дитина прокляття», яких батьки віддають у буддійські храми чи своїм родичам.

Через бідність у країні багато дітей не доїдають. У селах у них немає можливості ходити до школи, тому кожна п’ята дитина в країні неграмотна і не навчена елементарному догляду за собою.

Особливості кхмерів

У Камбоджі всі усміхаються з приводу та без. Навіть у курйозних випадках кхмер, хоч і винувато, але все ж таки посміхнеться. «Вони люди відкриті, можна познайомитись, поговорити. Немає агресії, кхмери – народ доброзичливий», – каже місіонер, який живе в Камбоджі з 2018 року.

У країні – свобода віросповідання. Є обмеження, але вони, швидше, технічно-духовного характеру: наприклад, можна відкрити церкву, але головне, щоб її будівля знаходилася на відстані щонайменше 1 км від іншої релігійної будівлі (буддійської чи мусульманської).

Приходячи до кхмера в гості, не варто очікувати, що він запропонує щось випити або поїсти. Навіть на склянку води не доведеться розраховувати. Гостинність у понятті слов’ян у Камбоджі можливе лише за наявності близьких дружніх відносин.

За всієї своєї відкритості та усмішливості, кхмери ніколи не скажуть прямо, чим вони незадоволені: вони не хочуть сваритися. Тому для передачі свого істинного ставлення вони, зазвичай, знаходять третю особу.

У країні немає міських автобусів, тому кхмери мають свій транспорт – мотоцикли, мопеди, велосипеди. За відсутності понять головна та другорядна дорога варто врахувати, що для кхмера характерно не поступатися дорогою.

Про мислення буддистів

Кхмерське слово «бог» звучить, як «прех». Вони мають прех всього: води, сонця, листочка … Місцеві король і прем’єр-міністр теж прех. До будь-кого, хто обіймає якусь серйозну посаду, звертаються «прех». Тому поняття «бог» у Камбоджі розмите і належного значення не має.

Щоб кхмеру усвідомити, що Ісус – не один із богів, а єдиний Бог, має пройти два-три роки.

У розмові з буддійським ченцем на тему, як кхмери ставляться до інших релігій, з’ясувалося, що вони приймають усі релігії, але свою вважають основною. При цьому не залишають християнина, кришнаїта чи мусульманина «без надії» стати гідним буддистом після сотень тисяч перероджень.

«Буддизм і християнство немає точок дотику, крім якихось загальноприйнятих моральних принципів. Біблію вони точно не читали. Ми заїжджали до таких районів, де люди не знають, хто такий Ісус Христос.

На першій нашій євангелізації я був здивований. Коли ми зібрали 20 чоловік і запитали: хто з вас чув про Ісуса Христа? З 20 людей лише одна дівчина підняла руку. Я тоді подумав, що бути такого не може: є Інтернет, телебачення, друковані матеріали… неможливо не чути про Ісуса Христа! Тоді я ще раз перепитав. Ні, не чули! Уявляєте, у нашому 21 столітті люди не чули, Хто такий Ісус Христос, навіть це Ім’я жодного разу не чули!

А потім чим глибше ми заїжджали до якихось провінцій, тим більше я переконувався в цьому – вони не чули про Христа. Тому що для них християнство так само далеко, як для нас буддизм. Наприклад, ви знаєте яке справжнє ім’я Будди? Ми не знаємо. Чому? Та тому що воно нам не потрібне. Ми не цікавимося буддизмом. Так ось і вони взагалі не цікавляться іншими релігіями, включаючи християнство. Вони мають свою релігію», – розповідає місіонер.

Як же благовістити буддистам?

У сучасному християнстві є безліч програм, як говорити людям про Христа. Але, за словами місіонера, у Камбоджі вони не працюють, як у православній чи католицькій культурі:

«Навіть не намагаюся створювати формули, просто молюся і проповідую чисте Євангеліє. Кожну людину у спілкуванні чіпляє щось своє і передбачити це неможливо. Когось цікавить перспектива порятунку від пекла. Когось – захист від злих духів, бо вони всі бояться, щоби на них не навели ворожбу. Коли я говорю, що є Той, хто здатний перемогти будь-який злий дух, їм це цікаво. Відповіддю на запитання, як не потрапити до пекла, зазвичай теж цікавляться. Вони вважають, що час перебування в пеклі залежить від того, скільки нагрішив. Рай у них теж специфічний, перебування у ньому залежить від кількості добрих справ. Ти можеш потрапити до раю на якийсь час, а коли твої добрі справи закінчяться, знову повертаєшся на Землю».

Ефективний спосіб для проповіді Євангелія – дитячі притулки

Поняття притулків у Камбоджі спочатку пішло від буддійських храмів, у яких є окремі кімнати, де зазвичай проживає 50-60 дітей. І переважно ці діти не сироти, а, як їх тут називають «діти прокляття». Це поняття ґрунтується на вірі, що спільна дитина розлучених батьків у їхні нові сім’ї принесе прокляття, тому вони від неї відмовляються.

Ідея притулків з буддійських храмів перекочувала до християнських церков, коли почалося зростання церков у Камбоджі (найдавніша християнська церква існує в країні з 1996 року).

Виявилося, що ефективний спосіб проповідувати Євангеліє у Камбоджі – це відкрити дитячий притулок. Місіонери, які мають притулки в цій країні, лише підтверджують високий рівень навернення та усвідомленого прийняття Ісуса – це не менше 95% від загальної кількості дітей!

«Забуті народи», яких два мільярди людей, розсіяних у близько 60 країнах світу, не знають, що вони кимось забуті. Про це знає Ісус Христос. Він знає кожну людину на ім’я. І Він закликає Своїх служителів піти в ім’я Його в Індію, Пакистан, Китай, Непал, Бангладеш, Іран, Єгипет, Тайланд, Сирію, Алжир, Афганістан….туди, де живе найбільший відсоток незнаючих Ісуса людей, долаючи великі відстані, культурні та мовні бар’єри, дискомфорт та небезпеки, щоб насамперед познайомитися та подружитися з цими людьми та розповісти їм про Божу любов.

Підготовлено прес-центром місії «Христос є відповідь» за матеріалами бесіди з місіонером із Камбоджі

Майже кожен християнин блукав дорогами від міста Руйнування до Небесного Царства з Християнином та його друзями. Якщо не в книзі, то точно у власному житті! Книга «Подорож Пілігрима в Небесну Країну» донині вважається другою за популярністю після Біблії, маючи величезний тираж продажу вже кілька століть та переклад на понад 200 мов.

Але написанню книги передувала не менш цікава історія життя її автора. В статті Дарини Ребро для сайту Християни для України ви можете ознайомитись з цікавими фактами життя Джона Буньяна, які допоможуть глибше зрозуміти характер Пілігрима та ціну, сплачену за цю книгу.

1. Чудесне визволення від смерті. Джон Буньян народився в англійському селі Ельстов, в сім’ї лудильника (ремесло, яке полягало в покритті виробів з металу — оловом) у 1628 році. Професія, яку Джон обрав у віці шістнадцяти років абсолютно не вказувала на те покликання, якому він присвятить своє життя. Він став солдатом Армії нового зразка Олівера Кромвеля. Можливо, додатково на обрання професії вплинула смерть матері та другий шлюб батька — він покинув дім. Коли Буньян був в Армії, він час від часу був на караулі. Одного разу за обставин, які не є до кінця відомими, з ним помінявся чергуванням інший солдат. В той же день був обстріл і той солдат був застрелений. Якби Буньян вийшов на чергування в той час, «Пілігрим» би ніколи не народився. Ця трагічна смерть співслужбовця, в тому числі сформувала життєві погляди письменника.

2. Лудильник між світів гріха та праведності. За поверненням додому, Буньян пішов батьковим шляхом і став лудильником. Невдовзі він одружився на дівчині, яка щиро слідувала за Богом. Від батька їй дістались дві книги: «Шлях звичайної людини» Артура Дента та «Практика благочестя» Льюїса Бейлі — вони сформували пуританське бачення Буньяна віри. Проте не зразу. Чоловік любив ходити на вечірки, грав в азартні ігри, в тому числі в неділю. Проте одного разу він потрапив на проповідь, де проповідник закликав поважати 4-ту заповідь: шанувати сьомий день. Але він все ще жив у двох світах: праведного життя та гріховного!

Завжди важко бачити ціль в пустельних блуканнях, допоки вони не закінчаться. «Подорож Пілігрима в Небесну Країну»

3. Коли підслуховування чужих розмов стає благом. Останнім стимулом йти за Богом стала розмова жінок-християнок, яку Буньян випадково підслухав у Бедфорді. Ми можемо тільки здогадуватись, про що вони могли говорити, але фактом є те, що їх духовне бачення різних питань було настільки красномовним, що після цього Джон віддав своє життя Богу. Він почав проповідувати і написав книгу, в якій роздумував про характер диспутів між тогочасними протестантськими рухами. У 1658 його дружина помирає, залишаючи його з чотирма дітьми, старша з яких була слабозорою. Невдовзі вдовець знову одружився, і в його дітей з’явилася турботлива мачуха Єлизавета.

4. Проповідник, який «по-диявольськи» не ходив в офіційну церкву. Джон Буньян успішно проповідував, допоки не стались певні політичні зміни, які обмежили цю свободу. В 1660 році була відновлена монархія, яку раніше скасував Парламент. Королем став Карл II Стюарт, син страченого під час Англійської революції короля Карла І. Чинності знову набрав Релігійний Акт 1592 року, за яким карались ті, хто пропускав служіння офіційної церкви, а також відвідував служіння незареєстрованих церков. Для цього були дві причини. Поверхневою причиною була потреба у єдності королівства в межах однієї релігії. А іншою — король параноїдально боявся, що в непідконтрольний церквах люди будуть збиратись, аби спланувати замах на повалення монархії. Оскільки Буньян шанував Божий Закон вище за людський, він не припинив зібрання. Незабаром його заарештували. Його звинуватили в двох речах: «диявольськи і згубно утримується від відвідування церкви послухати богослужіння» та, проводить «низку незаконних зборів і служінь, що призводять до великого збурення і відволікання добрих підданих цього царства». Буньяну пообіцяли, що якщо він утримується від цих страшних злочинів надалі, то строк його ув’язнення не перевищить 3 місяців. Він відмовився. Загальний період його перебування у в’язниці тривав 12 років.

Я в пошуках місця, яке повік не може бути знищене, яке є чистим і цвіт якого не зникає. Це місце засноване на небі. В безпеці й в призначений час воно буде віддане тим, хто шукає його всім своїм серцем. «Подорож Пілігрима в Небесну Країну»

5. Моральні страждання батька та чоловіка. Єлизавета відчула на собі весь тягар ув’язнення чоловіка. На її руках було четверо дітей, вона була стигматизована, як дружина злочинця. Проте вона не була одна! Бедфордські християни, яким служив її чоловік, допомагали їй протриматись цей час. Буньян, який намагався допомогти Єлизаветі, шив у в’язниці шнурки для взуття на продаж.
У спогадах, що дійшли наших днів, він бідкався про цю ситуацію: «О, я бачив, що в цих умовах я є чоловіком, який залишає дім на голови Дружин та Дітей; але я думав, все одно, я мушу, мушу це робити». Ми можемо тільки уявляти, скільки разів важкі думки про тендітну Єлизавету та дітей приходили йому в голову — в холодні зими, спекотні літа, в сезони врожаю та бідування.

6. Пілігрим народжений в стражданнях кайданів. Саме умови в’язниці стали стимулом для Джона Буньяна думати про сенс життя, характер Божої Волі, життєвий шлях, ціль страждань. Окрім низки інших книг — народилась всесвітньо відома книга алегорій «Пригоди Пілігрима в Небесну Країну». Він опублікує першу частину книги, про Християнина — в 1678 році, а в 1688 році його читачі змогли дізнатись про долю Християни (дружини Пілігрима) та їх дітей. Книга набула неочікуваної популярності, і ще за життя автора була видана 11 разів загальним тиражем близько 100 000 екземплярів! В книзі описуються пригоди Християнина, який мандрує від міста Руйнації в Небесну Країну. Шляхом алегорій, Буньян описує виклики, з якими стикається герой. Наприклад, на його шляху трапляються Світський мудрець (уособлення світської мудрості), Формаліст і Лицемір, які намагаються збити його зі шляху, велетень Відчаю, який б’є Християнина майже не до смерті, і його дружина Недовіра, і більше. Крім того, він зустрічає позитивних героїв: Вірного, Євангеліста, Тлумача, Світлих Створінь (Янголів). На нього чатують небезпеки на різних етапах мандрів як-от: біля Гори Труднощів, в Долині Смертної Тіні, на Ярмарку Суєти, і так далі. До наших днів ця книга відображає внутрішній шлях кожного християнина, який знайшов Христа! І її варто прочитати кожному, хоча б для того, аби краще розуміти свій шлях.

Ви ще не вийшли з поля зору диявола. Ви ще не змагались до смерті в боротьбі з гріхом. Нехай Царство буде весь час перед вами, і вірте з впертістю та постійністю в ті речі, що поки є невидимі. Нехай ніщо, що знаходиться за кордоном вічного життя не ввійде у вас. І щонайбільше, піклуйтесь про власні серця, протистаньте похотям, які вас спокушають, бо ваші серця є найбільш оманливі з усіх речей, бо є неймовірно злими. Нехай ваше обличчя буде міцне, як кремінь — на вашому боці вся сила Неба та землі. «Подорож Пілігрима в Небесну Країну»

7. Скандал та смерть під час пастирського служіння. Після свого визволення з в’язниці Джон Буньян повернувся до старого життя. Працюючи литварем, він проповідував та писав книги. Так, він знову зміг підтримувати свою родину. Він навіть зміг потоваришувати з тогочасним мером Лондона сером Джоном Шортером, який подарував йому тростину зі срібним наконечником! Проте з іменем письменника пов’язаний і один скандал. Одного разу до його церкви приєдналась дівчина Агнес Бомонт. Її батько був проти цього, але особливо він був розлючений, коли побачив, що пастор Буньян підвіз його доньку додому. Після цього він вигнав дочку з дому, а після її повернення та обіцянки покинути церкву Буньяна — він помер. Сусіди Агнес, розлючені через цю ситуацію, почали поширювати неправдиві чутки, що вона отруїла батька і мала інтригу з Буньяном. Проте в автобіографічній книзі Агнес заперечила ці чутки. А щодо самого Джона Буньяна, в 1688 році він поїхав як служитель допомогти порозумітись батькові з сином, які перебували в конфлікті. Але в цій подорожі захворів та від супутніх ускладнень помер. Його кохана Єлизавета померла через три роки після того.

8. Шанувальники серед відомих письменників. Книга Буньяна згадується у творах відомих авторів. В романі Чарльза Дікенса: «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі» (1838) — головний герой та Смайт починають читати цю книгу, але їх перебивають. Знакова книга Вільяма Текерея (1847) названа відповідно до локації в книзі Буньяна «Ярмарок суєти». Мандруючи Європою та Святою Землею (територія між річкою Йордан та Середземним морем), Марк Твен назвав свої подорожні замітки «Простачки за кордоном, або Нові Пригоди Пілігрима» (1869). А героїні книги «Маленькі жінки» (1868) письменниці Луїзи Мей Елкотт не раз читали твір Буньяна і порівнювали власні життєві події — з мандрами Пілігрима. Для Клайв Стейплза Льюїса наратив життя Християнина став приводом проаналізувати власний духовний шлях у книзі: «Повернення Пілігрима» (1933). В ній автор Нарнії рефлексує через алегорії про те, як зростав в релігійному середовищі, увійшов в гріховний етап дорослого життя і вже там знайшов Бога. Крім того, він додав у свою книгу поточні проблеми: комунізм, фашизм, нові філософські та ідеологічні течії 20 століття. Крім того, на книгу Буньяна у своїх роботах посилаються сер Вальтер Скотт, Джон Стейнбек, Шарлотта Бронте та інші!

Той, хто живе в гріху, в тому шукає щастя. Проте це подібне на людину, яка сіє посівний кукіль, а очікує наповнити свою клуню пшеницею та ячменем. «Подорож Пілігрима в Небесну Країну»

9. Книга про Пілігрима, є однією з найвідоміших у світі. Протягом двох століть після її публікації, книга йшла в рейтингах одразу після Біблії (в перекладі короля Якова). Вона була і є донині важливим елементом християнських домашніх бібліотек. А також її переклали на більш ніж 200 мов, 80 з яких, як мінімум, є африканськими.

10. Буньян написав перший в британській літературі роман з унікальним підходом. На той момент ще не народились Вальтер Скотт, Чарльз Дікенс та інші письменники, які б заповнили скарбницю літератури своїми романами. Джон Буньян написав незвичний для часу алегоричний роман, який називають тріумфом техніки сторітелінгу: поєднання вичерпного опису локацій, характерів героїв та послідовного сюжету.

Отже, історія Джона Буньяна є неймовірним прикладом сильної віри попри труднощі та переслідування, вірності Богу, Його Слову та своєму покликанню. Цінність його книги перевищує цінність багатьох інших, адже сплачена за неї ціна вимірюється роками ув’язнення, низкою життєвих трагедій та впертістю її автора. І тому не дивно, що вона вже кілька століть є важливим елементом наших домашніх, церковних та навіть світських бібліотек.

І на кінець, карта подорожей Християнина (1821):