Політика

У Верховній Раді України зареєстрований проєкт закону «Про інститут реєстрованих партнерств». Реєстраційний номер 9103 від 13 березня. Законопроєкт передбачає легалізацію одностатевих союзів в Україні, а також визнання на території України зареєстрованих в інших країнах одностатевих партнерств і «шлюбів». Ініціатором законопроєкту виступила народний депутат з фракції «Голос» Інна Совсун. До неї долучилися ще 17 колег з фракцій «Голос» та «Слуга народу».

Документом пропонується, щоб реєстрацію одностатевого партнерства міг здійснювати будь-який орган державної реєстрації актів цивільного стану – на підставі заяви двох чоловіків або двох жінок. Запропонована законодавча ініціатива пропонує фактично повністю прирівняти в Україні союз гомосексуалістів до шлюбу і сім’ї. Навіть всиновлення дітей дозволяється одному з учасників одностатевого партнерства.

Історія питання і суспільний спротив
Вперше ідея одностатевих цивільних партнерств в Україні виникла у 2015 році. Тоді уряд Арсенія Яценюка затвердив документ під назвою Національна стратегія у сфері прав людини на період до 2020 року. Згідно плану дій з реалізації тієї стратегії передбачалося, що у 2017 році Кабінет міністрів України подасть до Верховної Ради відповідний законопроєкт. Але цього не сталося через дуже поважні причини…

У 2016 році у відповідь на ці скандальні пункти Нацстратегії і Плану дій розгорнулася масштабна національна правозахисна кампанія «Не вирізайте сім’ю в Україні». Вона реалізовувалася у двох напрямках: вуличні заходи та рішення місцевих рад. Для розуміння масштабу і динаміки цього руху достатньо назвати кілька яскравих фактів…

Вуличні сімейні заходи мають давню історію в Україні, але саме з 2016 року вони набули ознак національного руху під єдиним гаслом «Всі разом – за сім’ю!». Про цю динаміку свідчать такі цифри: 2016 рік – 23 міста і понад 60 000 учасників, 2017 рік – 35 міст і близько 100 000 учасників, 2018 рік – 60 міст і 210 000 учасників, 2019 рік – 65 міст і понад 240 000 учасників. Таким чином вуличний сімейний правозахисний рух в Україні став чи не наймасовішим і найструктурованішим у Європі. Моніторингові місії ОБСЄ неодноразово згадували про це у своїх звітах.

Тоді ж розпочався марафон рішень місцевих органів влади. З 2017 до лютого 2022 року рівно 100 місцевих рад проголосували Рішення про звернення до всіх центральних органів влади з конкретним переліком вимог:
1) зберегти чинну редакцію статті 51 Конституції України, у якій декларується, що шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки;
2) не допустити ухвалення законодавства про цивільні партнерства, зокрема – одностатеві;
3) вилучити словосполучення «сексуальна орієнтація» і «гендерна ідентичність» з усіх законів та підзаконних актів як такі, що несуть виключно ідеологічне навантаження.

Серед місцевих рад, які проголосували це рішення, також понад половини обласних рад України. Це стало справжньою сенсацією та унікальним явищем на європейському континенті.

До вуличних заходів і рішень місцевих рад також слід додати сотні звернень громадських і релігійних організацій з аналогічними вимогами. Все це призвело до того, що виконання Плану дій в частині впровадження інституту цивільних партнерств було заблоковане. Фактично – на вимогу всієї української громади. Ця національна позиція стала настільки однозначною і одностайною, що Міністерство юстиції констатувало у своєму підсумковому звіті буквально наступне:

«До Міністерства юстиції надійшла велика кількість звернень від обласних, міських, районних у містах рад, громадських і релігійних організацій стосовно неприйнятності і зупинення виконання Плану дій у частині підпункту 6 пункту 105. Розглянувши усі зазначені звернення, враховуючи їх значну кількість, та проаналізувавши Конституцію України, чинні міжнародні договори України, інше відповідне законодавство вважаємо, що підпункт 6 пункту 105 Плану дій не може бути реалізований». (Даний підпункт Плану звучав так: «Розроблення та подання на розгляд Кабінету міністрів України законопроєкту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар»).

Друга спроба. Зміст законопроєкту
У 2021 році вже чинний президент Володимир Зеленський підписав новий Указ Про Національну стратегію у сфері прав людини. Текст нового Плану дій до 2023 року суттєво відрізняється від попереднього аналогічного документу. По-перше, його дія розрахована на три роки, а не на п’ять. По-друге, за обсягом він майже втричі менше. Але у плані залишився пункт 33: «Розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту щодо запровадження інституту зареєстрованого цивільного партнерства».

Станом на зараз уряд такий законопроєкт не подавав. Але замість Кабміну це зробила група народних депутатів з двох фракцій. Семеро депутатів з фракції «Голос» (Совсун Інна, Рудик Кіра, Железняк Ярослав, Устінова Олександра, Цабаль Володимир, Стефанишина Ольга, Василенко Леся) і одинадцятеро депутатів з фракції «Слуга народу» (Мережко Олександр, Потураєв Микита, Подгорна Вікторія, Гурін Дмитро, Швець Сергій, Галайчук Вадим, Булах Лада, Бондар Ганна, Циба Тетяна, Мезенцева Марія, Шуляк Олена). Саме вони зареєстрували проєкт Закону «Про інститут реєстрованих партнерств» (№9103).

Документ вражає кількістю норм, які прямо суперечать Конституції Україні, Сімейному кодексу та всьому духу чинного українського цивільного законодавства. Поглянемо лише на кілька статей, які засвідчують про базовий підхід авторів документу…

У статті 1 законопроєкту написано: «Реєстрованим партнерством є зареєстрований в порядку, визначеному цим Законом, добровільний сімейний союз двох повнолітніх осіб, однієї чи різної статі… Реєстровані партнери вважаються один щодо одного близькими родичами».

У статті 8 говориться: «Реєстровані партнери є членами сім’ї, які мають право на призначення пенсії, на отримання грошової допомоги та на інші соціальні гарантії, у випадках передбачених законодавством.

Стаття 19 зазначає: «Реєстровані партнери набувають статусу члена сім’ї першого ступеня споріднення одне щодо одного».

Подібні формулювання у тексті повторюються неодноразово. Таким чином автори ініціативи прямим текстом вказують, що в їхньому розумінні одностатева пара де-факто є сімейним подружжям, саме тому всюди використовуються слова «сім’я, сімейний, сімейний союз, спорідненість першого ступеня».

Окрім базового змісту, більше половини сторінок законопроєкту присвячені аспектам внесення змін в усі дотичні вже чинні закони і кодекси. І всі ці зміни і доповнення стосуються того, щоб після слів «чоловік», «дружина», сім’я», «подружжя» в усіх без винятку випадках через «,» було додане словосполучення «реєстрований партнер» або «реєстроване партнерство».

Для прикладу – цитата:
«У Сімейному кодексі України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, № 21-22, ст.135):
– у статті 39:
в частині першій після слів «в іншому зареєстрованому шлюбі» доповнити словами та символами «, в реєстрованому партнерстві з іншою особою».

І так – 34 сторінки от саме подібного змісту. Це фактична спроба суцільної перепрошивки всього правового поля України всупереч Конституції і власне цьому правовому полю.

Атака на інститут шлюбу і сім’ї
Конституція України дає чітке і однозначне визначення поняттю шлюб: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка» (ст. 51). Сімейний кодекс продовжує цю логіку: «Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства» (ст. 3).

Важливим законодавчим пунктом є ще одне твердження Сімейного кодексу: «Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану» (ст. 21).

Своєю чергою законопроєкт №9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» пропонує вважати «сімейним союзом» зокрема одностатеву пару. Також пропонується вважати членами однієї сім’ї зареєстровану пару гомосексуалістів. Обидві концепції прямо суперечить Конституції України і Сімейному кодексу. Це дає всі підстави голові Верховної Ради, посилаючись на ст. 94 Регламенту, повернути цей законопроєкт розробникам навіть без його включення до порядку денного та розгляду на пленарному засіданні парламенту.

І це ми ще навіть не починали розвивати пряму норму українського законодавства про те, що сім’я може виникати виключно на підставах, що «не суперечать моральним засадам суспільства». Поза всяким сумнівом, гомосескуальні стосунки суперечать цінностям, моралі і традиціям українського народу. А тому такі стосунки і з цієї причини не можуть бути підставою для виникнення «сімейного союзу».

Про дітей
Всупереч поширеній думці запропонований законопроєкт передбачає також фактичне всиновлення або взяття під опіку дітей для подальшого їхнього проживання разом з парою гомосексуалістів або лесбійок.

Сімейний кодекс у статті 211 зазначає, що усиновлювачем може бути як подружжя, так і одна особа віком не молодша двадцяти одного року. Тобто будь-який дієздатний громадянин України має потенційне право бути опікуном або всиновлювачем будь-якої кількості дітей. А у разі ухвалення закону 9103, індивідуальний усиновлювач може без жодних обмежень укласти одностатеве зареєстроване партнерство.

Сімейний кодекс України прямо вказує: «Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі». Але чинне законодавство ніяк не забороняє особі бути індивідуальним усиновлювачем і при цьому жити у фактичному гомосексуальному союзі або одностатевому зарєстрованому партнерстві у випадку ухвалення відповідного закону.

Таким чином діти автоматично потраплять у домогосподарство, де спільно проживають дорослі особи, які практикують гомосексуальні стосунки. Ризик розбещення неповнолітніх, вчинення актів педофілії і щонайменше викривлене виховання з демонстрацією девіантної моделі поведінки – все це звалюється на долю дітей у таких домогосподарствах.

І ще одна родзинка…
Чинний Сімейний кодекс України чітко визначає дефініцію «Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки». Але законопроєкт 9103 пропонує доповнити цю статтю Сімейного кодексу геть новим абзацем: «Реєстровані партнери є сім’єю незалежно від того, чи проживають вони фактично разом та чи ведуть спільно домашнє господарство».

Фактично з одного боку автори ініціативи пропонують наділити зареєстроване партнерство абсолютно всіма правами і привілеями сім’ї. Але водночас для такої «сім’ї» пропонують повністю переписати формат – проживання разом і спільне господарство геть необов’язкове. Так і напрошується запитання: а яке ж спільне майно вони хочуть ділити чи кого доглядати у лікарні, якщо вони разом не живуть і спільного господарства не ведуть. Нагадаємо, що саме аргументи про майнові і медичні аспекти є ключовими у пропаганді одностатевих реєстрованих партнерств.

А може ці законотворці просто вигадали новий спосіб ухиляння від податків під час переоформлення майна на «зареєстрованого партнера»? А може це ще один шлях ухилятися від військової служби с посиланням на стан здоров’я так званого «зареєстрованого партнера»? Бо ж статс «сім’ї» зареєстрованим партнерам пропонують надати (всупереч Конституції і Сімейному кодексу), а от необхідність спільного проживання при цьому прибрати. Коротше кажучи: слідкуйте за руками – працюють шахраї!

Правова недоцільність
Промоутери концепції реєстрованих партнерств для гомосесксуалістів в притаманному для них стилі вигадують проблеми, яких не існує. Зокрема, в публічній комунікації найчастіше йдеться про два базових аргументи – можливість оформити майно на «партнера», можливість ухвалювати медичні рішення за «партнера». Але будь-якому юристу відомо, що чинне українське законодавство вже надає можливість вирішити всі ці питання та багато інших. Цивільний кодекс та інші закони дають широкий спектр можливостей. Договірні відносини ніхто не скасовував, юристи і нотаріуси завжди поруч.

Одностатеві пари мають можливість самостійно визначати правовий режим свого майна і вони в Україні жодним чином не позбавлені можливості це робити через спеціальні договори. Згідно положень ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, «…сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості».

Будь-які дві чи більше осіб можуть визначити самостійно в договорі, кому яке майно належить або належатиме у майбутньому. Згідно положень ч. 1, 2 ст. 355 Цивільного кодексу України, «майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності». Згідно положень ст. 358 Цивільного кодексу України, «співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном».

Право на спадкування майна доступне через правовий інститут заповіту, який можна написати на будь-кого. Право виступати представником недієздатної особи можна реалізувати в загальному порядку через форму опіки та піклування, процедура визначена главою 6 Цивільного кодексу. Таким чином одностатеві пари в межах чинного в Україні законодавства і договірних відносин мають можливість реалізувати всі права, яких прагнуть – без жодної дискримінації.

Підсумок
Законопроєкт «Про інститут реєстрованих партнерств» (№9103) фактично легалізує так звані одностатеві «шлюби» в Україні. У тому числі з правом на всиновлення та опіку дітей. При цьому слово «шлюб» не використовується лише з однієї причини: бо Конституція у статті 51 прямо визначає шлюб виключно як союз чоловіка і жінки.

Його автори задекларували себе як політики, які поставили за мету ліквідувати чинну в Україні дефініцію шлюбу та сім’ї. Окрім того в їхніх зазначених діях можна вбачити загрозу національній безпеці України. Оскільки під час війни в нашій країні вони вчинили акт, який катастрофічно підриває довіру до органів влади і провокує значний суспільний конфлікт.

Вони схиляють парламент проігнорувати вимогу і позицію всієї Української громади, висловлену через багатотисячні вуличні заходи і через рішення сотні місцевих рад.

У зв’язку з викладеними обставинами Верховна Рада України має відмовитися від розгляду проєкту Закону «Про інститут реєстрованих партнерств» (№9103) і йому подібних як таких, що суперечать волевиявленню громадян України, а також суперечать Конституції України, Сімейному кодексу і моральним засадам українського суспільства.

Руслан Кухарчук, Кабінет експертів.

Дивіться відео про концепцію законопроєкту:

Дуже довго світ жив в полоні ілюзії стабільності. Європейські народи надто міцно вхопилися за позитивістську надію глобального розвитку і навіть війни 1990-х (Чеченська, Абхазька) не похитнули цю віру. Певною мірою їх можна зрозуміти: після десятиліть Холодної війни, пам’ятаючи про Другу світову, вони так сильно очікували «хеппі енду» історії Європи, що здобувши проблиск надії, не бажали відпускати ілюзію про світле майбутнє.

Російсько-українська війна повертає глобальну політику та світоустрій до реальності: жорсткої, некомфортної та позбавленої ілюзій. Вірна оцінка нинішнього етапу буде першим кроком, діагнозом для Європи, якій давно час прокинутися від пацифістського сну.

Пише Чорна Мар’яна для сайту Християни для України

21 століття спокусило миром і стабільністю

Падіння Берлінської стіни та розпад Радянського Союзу ознаменували перехід до однополярного світу. Ейфорія від перемоги капіталістично-демократичної ідеї світоустрою тривала надто довго і Захід спокусився на ідею «кінця історії», опубліковану американським філософом Френсісом Фукуямою в однойменній книзі. «Глобальних конфліктів і світових війн більше не буде, а людство стало на шлях сталого розвитку» — ця ілюзія запанувала в головах еліт, цю мантру повторювали політики з високих трибун та професори з університетських кафедр.

Врешті решт дана ідея десятиліттями визначала вектор розвитку Європи, яка до 2022 року абсолютно спокійно торгувала з державою-агресором, котра тепер вчиняє геноцид. Можливо, більшість, хто повірив у кінець історії ніколи навіть не чули про Френсіса Фукуяму, але прийняли той загальний настрій і сподівання, що часи великих протистоянь вже позаду, а в майбутньому світ чекає на стабільний розвиток.

Російсько-українська війна похитнула ці надії та штовхає світових лідерів визнати, що як раніше не буде і всі напрацювання ООН по стратегії сталого розвитку можна викинути в смітник, доки існують людиноненависницькі режими. Тепер світу доведеться знову перебудовувати системи безпеки, по-новому поглянути на національні армії та НАТО, переглядати функції ООН, реформувати (а можливо й ліквідовувати) низки інституцій та організацій, які вичерпали свої можливості та доречність існування.

Частина світових лідерів дуже не хоче це робити і усіляко опирається прийняти нову реальність, досі чуємо мантри про «деескалацію» та страх перед розділенням росії і прийняттям рішучих кроків. Старі бюрократичні еліти бояться спалити мости, однак час грає не на їх користь і рано чи пізно доведеться це зробити.

Правда починається з чесності та визначень

Що відбувається в Україні? Після 24 лютого частина політиків і журналістів відверто заявили: це війна. Інші досі називають це «конфліктом» або ще більш обережно «кризою». Де-факто це була війна ще в 2014 році, але навіть Україна не була готова назвати її належне.

Самообман політичних еліт Заходу був ідеальним ґрунтом для гібридної війни. Ми 8 років жили у співбрехні, коли воєнна реальність суперечила офіційному трактуванню подій. Коли ти не визначаєш рельність такою, як вона є, то скидаєш з себе відповідальність за неприйняття необхідних рішень. Коли політики приймають ці правила гібридної війни, то можуть легко торгувати з росією і одночасно забороняти в’їзд у ЄС для певних персон.

Так, це повномасштабна війна в центрі Європи. Не «загострення» чи «конфлікт», але цілком реальна війна з усіма супутніми наслідками і тотальними руйнуваннями. Тут недоцільна обережність з дефініціями, щоб якось пом’якшити лексичне навантаження, бо це реальність, в якій живе Україна і світ у 2022 році.

Процесами не завжди керує раціональність і доцільність

 Скептики російського вторгнення до 24 лютого аргументували свою пасивну позицію відсутністю для росії отримати перспективу вигоди після початку нової воєнної кампанії. Однак як у лютому, так і протягом всіх місяців повномасштабної війни ми багаторазово переконувалися, що російська влада не керується вигодою, процвітанням і логікою, а готова піти на жахливі ірраціональні кроки, переслідуючи великодержавницькі перспективи розширення «русского мира».

 Чи вигідна росії війна економічно? Ні. Щодня агресор втрачає десятки та навіть сотні мільйонів доларів. Російська влада знала про санкції і можливу ізоляцію від Заходу, проте не зупинилася в намірах фізично завоювати Україну. Після болючих для російської економіки санкцій путін не відмовився продовжувати війну, не відступив і до сьогодні  лише затягує своїми рішеннями зашморг на шиї економіки рф.

Продовження війни є нелогічним з точки зору західної людини, яка буде зважати на вигоди/втрати від такого рішення. В цьому і криється глобальна відмінність у мотивації, а також цінностях лідерів і народів. У Великій Британії, Іспанії чи Швейцарії народ ніколи б не дозволив владі кинути в прірву економіку країни заради глобальної кривавої авантюри, яка з перших тижнів виявилася провальною. Але народ росії це проковтнув, допустив відкат власної держави у минуле століття і тепер пожинає плоди власного терпіння.

Дипломатія не є універсальним запобіжником війни

За понад 8 років війни в нас був час переконатися, що росія чує тільки мову сили. Українська влада повторювала це знову і знову, але не всі у світі взагалі готові сприймати дану риторику. Деякі війни розпочинаються, бо їх причини занадто банальні й старі та не вписуються у стандартне уявлення про «розвинене ХХІ століття» чи раціональні мотиви дій. Ця війна одна з таких.

Не всім народам притаманна миролюбність, не для всіх мир є цінністю. Абстрактне уявлення сталого розвитку не вартує нічого в державах, подібних до рф, а спроба деяких західних країн сприймати інши держави через призму власного досвіду й менталітету виявилася фатальною помилкою.

Коли стоїть питання існування чи знищення народу, дипломатія не допоможе. Вмовляння, стримування, умиротворення і години телефонних перемовин не матимуть результату, коли твій ворог чує лише мову сили. Потрібні дієві засоби, які зможуть фізично зупинити агресора, адже сподівання на цивілізованість і великодушність росіян – ознака наївності і повного нерозуміння тактики кремля.

Росія показала, що в ХХІ столітті війна може бути кривавою, масштабною, віроломною. «Природа» кремлівського режиму була зрозумілою для його ворогів, які багато років тому прямо говорили про це, але їх риторика не сприймалася розвиненими країнами належним чином.

Про підступну варварську природу російської тактики війни свого часу говорив покійний лідер народу Ічкерії Джохар Дудаєв, який примітив аморальність і бездуховність російського народу та передбачив майбутню війну з Україною. Вторгнення рф в Грузію та участь у війні в Сирії не відкрили очі на справжні агресивні наміри кремлівського диктатора, бо значна частина світових лідерів надто довго жили в ілюзії, що великі війни залишилися в минулому, а «конфлікти» вирішують домовляючись.

Ми вже не живемо у «світі після Другої світової війни»

Понад сім десятиліть зберігалася глобальна система світоустрою, побудова за підсумками Другої світової війни. У ХХІ столітті людство багато разів спостерігало тріщину в системі світової безпеки, але після російського вторгнення 2022 року гостро постала необхідність суттєво реформувати ООН і всі інституції, дотичні до цілі встановлення миру. 

Попередні десятиліття стали ґрунтом для зростання наївних ідей повної відстороненості пересічних громадян від питань безпеки, а збройні сили дедалі частіше сприймалися як рудимент минулого. Відносно спокійне і мирне життя Європи закріпило наївні й пацифістські цінності про мир як давно довершену константу.

Звідси народилася тривожна статистика про неготовність більшості чоловічого населення Європи захищати свою країну зі зброєю в руках. Звичайно, простіше пристати на ідею, що «дипломатія, а не штики мають визначати майбутнє», проте нинішня війна показала, що дипломатія абсолютно слабка без готовності фізичного захисту.

Пацифістські цінності ситої Європи вилилися у безвідповідальну оборонну політику. Багато років НАТО недоотримував фінансування, адже деякі члени альянсу ігнорували необхідність обов’язково витрачати 2% ВВП на оборону. Ця мінімальна норма слугувала індикатором політичної волі країни робити внесок у розвиток оборонної галузі, яка вже тривалий час залишалася не в пріоритеті

Російська агресія оголила найбільші хиби міжнародних організацій та стратегій «сталого розвитку», на які опиралися світові лідери. Все це виявилося недієвими проти нової старої загрози. Ми не повинні забувати, що в лютому світ просто тривожно очікував нашої капітуляції і лише після демонстрації вдалої оборони стартувала активна військова допомога Україні. У квітні десятки держав поспіхом долучилися до постачання Україні зброї, боєприпасів і спорядження, але темпи цього постачання все ще бажають кращого.

На наших очах поступово формуються нові зв’язки, нові підходи до оборони і саме Україна відіграє тут ключову роль. Побудова нової системи безпеки в Європі має опиратися на перегляд старих принципів і пріоритетів і досвід українських Збройних Сил, які без перебільшення є найбільш боєздатною армією Європи.

Національна держава є найкращою формою існування народу

Політика мультикультуралізму провалилася. Мертвонароджена дитина антинаціональних лівих еліт принесла чимало клопоту Європі в 2010-х. Коли ліві прогресивістські кола намагалися викинути національні цінності на «смітник історії», ототожнити патріотизм із шовінізмом, реальність знову і знову розбивала їх утопічні ілюзії.

Однією з архітекторів мультикультурної Європи була Ангела Меркель, яка доклала зусиль для ослаблення ЄС і перетворення його інституцій на вкрай сумнівні органи. Їй довелося визнати абсолютну нереальність практичного втілення ідеї сполучення культур: «Наш підхід полягав у мультикультуралізмі, у тому що ми житимемо поряд і цінуватимемо один одного. Цей підхід провалився, повністю провалився», — визнала вона у 2011-му, однак продовжила попередню політику.

Після 24 лютого українці продемонстрували світу, що таке народна війна за суверенітет і національну гідність. Цей спротив дуже яскраво увірвався в парадигму «розмивання кордонів народів», бо оборона своєї країни і своєї культури — це все ще мотивація воїна ХХІ століття.

Нація із чітким усвідомленням своєї ідентичності протистоїть агресору в екзистенційній боротьбі за існування свого народу, за свою незалежність. Звучить надто пафосно для пересічного «громадянина світу»? Але це абсолютна правда про російсько-українську війну. Її характер демонструє, що українці, об’єднані любов’ю до Батьківщини, мотивовані до боротьби краще, ніж незрозуміла маса російської армії, яка йде на фронт виключно заради грошей.

Український народ звертається до тих метанаративів, які довго принижувалися «прогресивним» світом: до національної ідентичності, віри, моралі, цінностей, традицій. Українці по-новому побачили свою інакшість і при цьому відчули себе частиною Західної цивілізації (іноді набагато яскравіше, ніж типові жителі Західної Європи).

Сьогодні час пригадати, на чому ґрунтується державотворення, пригадати, як століттями європейці формували різноманітність націй. Не може бути сильним і єдиним народ, який відмовляється від власної ідентичності, зневажає свою історію, намагається розчинитися в абстрактному «людстві».

Національна держава є найкращою формою існування народу, вираженням його прагнень і середовищем для розвитку. Спроби зруйнувати її, очорнити, нав’язати ідею мультикультурності і сорому за виокремлення своєї національної ідентичності є ознакою корозії основ державної безпеки і сили народу.

Мужність має значення

Протягом останніх років масова культура стигматизувала традиційну чоловічу мужність. Нам так довго розповідали про необхідність побороти «гендерні стереотипи» і традиційні уявлення про лідерські й захисні функції чоловіка, називали «токсичними» такі характеристики як чоловіча ініціативність, відповідальність за інших, цінність порядку, прагнення захищати і, звичайно, готовність застосувати фізичну силу, проте саме ці якості виявилися необхідними в повномасштабній війні.

Російсько-українська війна продемонструвала, наскільки важливо плекати традиційні чоловічі характеристики, без яких неможливий загальнонародний опір. Хоча жінки також є в Збройних силах, але було б нечесно стверджувати, що їх власне військовий внесок є рівноцінним, адже завжди традиційно чоловіки брали на себе функції захисників і вони це роблять донині.

Ще до повномасштабного вторгнення український народ був одним з лідерів Європи в опитуванні щодо готовності воювати за свою державу, а після 24 лютого весь світ здивувався тій рішучості й стійкості, яку проявили українці. Близько мільйона чоловіків стали до лав української армії і проявили неабиякий героїзм задля захисту Батьківщини.

Великі історії, героїчний епос і образи відважних воїнів — не пережиток минулого, а будні української армії. Тепер не просто читаємо в книгах, а бачимо наочно, що таке чоловіча честь і відважність. Безпека й розвиток слідують за великими і героїчними подвигами. Саме так кують перемоги і так було завжди.

Завжди слід визначати та розрізняти добро і зло

Постмодерний світ диктує цинічний тренд на відсутність правди і однозначності. Виважена сучасна людина шукає помірності і відкидає безкомпромісність.

Для багатьох людей досі важко погодитися, що в цій війні є сторона однозначного добра і однозначного зла. Спостерігаючи за українським болем на відстані, світ ще не готовий об’єднатися проти ворога миру. Натомість постійно доводиться чути про паритет позицій сторін, про пошук напівтонів у трактування війни, яку знову і знову називають «конфліктом» чи «українською кризою».

За інерцією уявної стабільності попереднього світоустрою чи під впливом пацифістської наївності час від часу лунають заяви діячів культури, мільярдерів чи політиків у відставці про те, що «всі війни мають закінчуватися за столом перемовин», «росію спровокував Захід», «росія захищає свої інтереси» тощо.

Пошук «вини двох сторін» є нічим іншим як аргументом для виправдання власних помилок і недооцінки російської загрози для світу. Така злочинна «миротворчість» не призведе до миру, бо щоб протистояти росії як терористичній державі, варто зрозуміти її суть: безчестя, підлість, бездуховність — цими принципами багато десятиліть керувалася російська армія, тому шлях домовленостей — це вибір відтермінування більш жорстокої війни, яка все одно прийде.

Російсько-українська війна є не лише військовим і політичним конфліктом, але й екзистенційним і духовним протистоянням. Ідея віроломної агресії з метою захоплення і підкорення іншого народу складно вплітається в сподівання на гуманістичний світ і кінець історії, однак це саме та реальність, в якій ми маємо діяти, згідно із здоровим глуздом, своює совістю і духовними цінностями.

В Україні мають намір скасувати реформу інтернатних закладів. Зокрема, Мінсоцполітики пропонує «відтермінувати» до 2026 року припинення влаштування до інтернатів дітей віком до трьох років. Крім того, з реформи вилучать 70% інтернатних закладів системи освіти – це спеціальні та спеціалізовані заклади, у складі яких є пансіон.

Це, фактично, означає, що вона звужується лише до менш, ніж 1% від загальної чисельності дітей в інтернатах. І це вирок державі та суспільству. Нації, які не дбають про дітей, зникають, «розчиняються» в історії. Про це йдеться в блозі голови правління Альянсу «Україна без сиріт» Юрія Маринчака для газети «День».

У різноманітних інтернатних закладах Херсонської області знаходиться понад 3 500 дітей, в Україні – більше як 100 тисяч. Дітей-сиріт в цих установах не більше 70 (!) у Херсонській області та десь близько 5 тисяч – в Україні.

Тільки невелика частина з них дійсно потребує спеціальних послуг, які вдома поки що їм недоступні.

Більшість із цих дитячих доль – це вирок не тільки і не стільки їхнім батькам та родичам, а суспільству, яке принесло їх в жертву заради свого комфорту та благополуччя.

Історія повторюється. Можливо, сьогодні таке «жертвопринесення» виглядає більш гуманним, ніж тисячі років тому, але наслідки для народу, який дозволяє собі знецінювати людське життя, а особливо життя маленьке та беззахисне, – катастрофічні.

Такі нації перестають існувати.

За роки незалежності дитяче населення України скоротилося майже втричі. За сьогоднішніми оцінками діти складають менше, ніж 1/7 частина населення країни. Це більше, ніж демографічна криза. Це – смертний вирок українцям як нації.

І мовив Господь Мойсею: «Скажи дітям Ізраїлю: «Кожного з синів Ізраїлю чи з чужинців, що живуть в Ізраїлі, хто віддасть когось із дітей своїх Молохові, слід покарати смертю. Нехай люди закидають його камінням. Я поверну лице Своє проти нього й вилучу його з-поміж його народу… Але якщо люди заплющать очі на того чоловіка, який віддасть одне з дітей своїх Молохові, й не покарають його смертю, тоді Я поверну лице Своє проти того чоловіка і його родини, вилучу його з-поміж його народу, а також усіх, хто йде за ним…» (Левит 20:1-5).

У Біблії Молох згадується багаторазово. Одна з основних рис культу Молоха – те, що в жертву приносили дітей. Ідол Молоха – величезна статуя людини з головою бика. Усередині розпалювався вогонь, статуя розжарювалася, і в її простягнуті руки клали або кидали дітей. Моторошне жертвопринесення відбувалося під ритуальний спів, танці і пісні. Вони заглушували крики бідних немовлят, які фактично згорали живцем.

Народ, який тисячі років тому придумав собі таке дійство, що допомагало позбавитись небажаних дітей, носив назву Аммонитяни. Історично підтверджений факт його існування як нації та їхнього поклоніння культу Молоха.

Де зараз живуть їхні нащадки? Цей древній народ безслідно зник.

А Ізраїль, який існував одночасно з аммонітянами, і сьогодні не має на своїй землі жодного інтернату, в якому виховуються діти, та залишається однією з найпотужніших націй у світі.

Якщо ви забажаєте всиновити дитину, живучи в Ізраїлі, то зустрінетесь з тим, що це, по-перше, дуже дороге задоволення, а, по-друге, – будете чекати в черзі понад шість років.

У чому тут секрет? Дитина – найбільша цінність сильної нації!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• 60 організацій звернулись до влади із закликом не згортати реформу інтернатів

«Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога», — пише апостол (Рим.13:1). Неодноразово доводилося чути, як будь-який наділений владою чиновник (а частіше — його полум’яний шанувальник) з висот власної духовності трощить цією цитатою будь-які прояви невдоволення з боку представників народу, який його цією владою наділив. 

Такі люди скромно замовчують, що в демократичних державах, які втратили елементи монархічного ладу, повноправним носієм державного суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, тобто громадяни. Саме їм і повинна бути покірна всяка душа — від вахтера до президента. Так, принаймні, сказано в Конституціях кожної з цих країн, які майже кожен, хто отримав державну владу, хоч і перекроює під власні інтереси, але, все ж, визнає вищим законом. 

Саме народ за власні кошти (кошти платників податків) тимчасово наймає цих людей на альтернативній основі для виконання певних обов’язків. Народу ж правитель і підзвітний як своєму роботодавцю. У цьому сенсі саме народ — пан, а беззаконний правитель — недбайливий раб із притчі (Лк.12:45-48). Господар, який не контролює слугу, розбещує його. Негоже перетворювати найнятого менеджера в кумира, якого самі ж наймачі й створили. 

Громадяни обирають собі державного менеджера з числа інших претендентів не тому, що той бездоганний, а оскільки більше за інших відповідає очікуванням більшості, яка голосує за цього кандидата. Голосувати ж нерідко доводиться не стільки за когось, скільки проти когось. Ніхто не досконалий, і компроміс тут неминучий. Але, отримуючи делеговану нами владу, політики беруть на себе відповідальність слідувати нашим очікуванням, а ми — підкорятися їм у межах повноважень, наданих їм законом (у першу чергу — тією ж Конституцією). 

Але в той час, як влада народу в демократичному суспільстві, відповідно до наведеного вище тексту, встановлена Богом, сам вибір більшості зовсім не обов’язково правильний. «Колективний кесар» схильний до помилок не менше, ніж кесар індивідуальний за монар- хічної системи правління. Навряд чи громадяни Содому обрали б своїм мером Лота. Так що Закон Мойсея не дарма попереджає: «Не будеш із більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перегнути правду» (2М.23:2). 

Однак ці положення породжують цілком справедливе й реально поставлене запитання: «А як бути тим 49%, які не вибирали й не наймали «ефективних менеджерів»? Якщо влада обрана 51-відсотковою безбожною більшістю, то влаштовувати на наступний же день акції протесту?» Коротка відповідь у форматі коментарів у соцмережі була така: «Прийняти вибір більшості як основу демократичного суспільства й вести цивілізовану опозиційну діяльність. Безбожна влада Церкві лише на користь, «божна» ж її корумпує». 

Але незрозуміло: що є цивілізованою опозиційною громадянською діяльністю, чи є біблійні приклади такої, і яка в цьому всьому роль Церкви, що покликана віддавати не тільки те, що кесареве, а й те, що Боже? 

Злободенність цих питань знову зросла у зв’язку з подіями в Білорусі. Особливо здивувала заява, що промайнула в мережі: «У нас тут не майдан, як в Україні! Ми просто хочемо нормально жити у своїй країні!» Не будемо обговорювати, як виникла, кому була вигідна та яким чином поширювалася ідея, нібито сотні тисяч людей по всій країні відкрито ризикували власним благополуччям, здоров’ям і навіть життям, бо не хотіли жити нормально. Але приклади подій шестирічної (уже майже семирічної) давності разом із біблійними прецедентами можуть служити ілюстраціями (як мінімум — як аналогії) при пошуку сумлінних відповідей. 

Для початку варто зрозуміти, що позначення будь-яких громадянських протестів словом «майдан» має занадто узагальнюючий характер і більше служить емоційно зарядженій пропаганді, ніж конструктивному аналізу. Саме слово походить від персько-тюркського meydan, яке, зокрема, означає міську площу. Загальною назвою воно стало після масових протестів в Україні восени й взимку 2013-2014 років, головною ареною яких був Майдан Незалежності в Києві. Але в різний час ці протести мали різний характер і різну основу. 

Отже, як же бути громадянам країни, які не згідні з політикою уряду, обраного більшістю таких же рівноправних громадян? 

1. Найпершою формою впливу небайдужої меншості на законно обраних політичних діячів є масове вираження власної позиції відповідно до чинних законів і на основі гарантованих Конституцією цивільних прав на свободу слова, зібрань, пересування і т. ін. Жодних інших підстав ця форма протесту не вимагає. 

Саме в цьому форматі тривав український «майдан» аж до кінця листопада 2013 року. Біблійними прикладами подібних цивільних акцій можуть служити клопотання Ізраїля перед Рехав’амом про зниження податків (1Цар.12:3,4), вимога народу розіп’яти Ісуса, мітинг на підтримку традиційних ремесел в Ефесі (Дії 19:29-40). 

2. Наступний вид громадянських протестів — громадянська непокора. У цьому випадку громадяни вже відкрито й усвідомлено порушують чинне законодавство й готові нести за це відповідальність відповідно до закону. Підставою для таких дій, у першу чергу, може бути обмеження правителями невід’ємних прав громадян. Це ті природні права, якими людина була наділена Творцем від початку, ще до виникнення держав і урядів. Не уряд їх дав (на відміну, наприклад, від права на керування транспортним засобом), тож і забирати не має права. Зокрема, загальновизнаними невід’ємними правами людини є право на життя, на свободу, на сім’ю, на прагнення до щастя, на недоторканність житла і т. ін. Але не меншою мірою приводом до громадянської непокори може служити прийняття несправедливих законів, винесення неправових судових рішень, а також беззаконня, які чинять самі правителі. 

Саме такий характер мали дії єврейських повитух у Єгипті (2М.1:15- 19); блудниці Рахав в Єрихоні (Єг.2:3-6); Шадраха, Мешаха, Авед- Неґо і Даниїла у Вавилоні (Дан.3,6); Петра та Івана перед синедріоном (Дії 4:18-21, 5:27-41) та ін. Відкритість дій і готовність понести покарання відрізняють громадянську непокору від власне беззаконня. Як сформулювала цей принцип цариця Естер, «прийду до царя, хоч це не буде за законом. А якщо я загину, то загину…» (Ест.4:16). В українських протестах цьому формату відповідав «майдан» грудня 2013 — січня 2014 років. 

3. Нарешті останньою, крайньою формою громадянського протесту є громадянське протистояння — конфронтація громадян і уряду. Загальна декларація прав людини називає повстання проти тиранії і гноблення останнім засобом захисту громадянами своїх прав. Підставою для нього є навмисне, усвідомлене й цілеспрямоване заохочення правителями злих дій стосовно народу й покарання за добрі. 

Оригінальний текст цієї статті (див. Рим.13:1) має продовження: «Бо володарі пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недаремно він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим.13:3,4). 

Заохочення до добрих справ законослухняних громадян і покарання тих, хто чинить зле — кваліфікаційні вимоги до головуючого в народі як до Божого слуги. В іншому разі він не Божий слуга, і стає злободенним друге значення фрази з Рим.13:1, яка в оригіналі буквально звучить так: «…немає влади, як не від Бога…» — якщо не від Бога, то й не влада. Тож усунення такого правителя — не порушення Божих принципів і конституційного порядку, але їх відновлення. 

Біблійними прикладами правителів Ізраїлю, які йшли цим шляхом, можуть бути той же Рехав’ам (1Цар.12:8-15), Ахав, що піддався впливу Єзавелі (1Цар.21). Під час українського «майдану» акції протесту вилилися в громадянське протистояння в лютому 2014 року. 

Яка ж у всьому цьому роль Церкви? Учні Христові живуть одночасно у двох вимірах — кесаревому й Божому. У першому з них як рівноправні, відповідальні й законослухняні громадяни, вони повинні чинити так, як велить громадянський обов’язок і почуття справедливості. У Божому ж вимірі Церква є пророчим голосом для світу, що гине. І тому ми покликані безсторонньо називати добро та зло своїми іменами, з якого боку воно б не робилося, закликаючи при цьому всіх учасників політичного процесу до миру, злагоди, справедливості й милосердя. А найбільше — до покаяння. 

Сергій ГОЛОВІН 

Джерело: Благовісник

Мільйони витрачених коштів, цілодобова робота фахівців з піару, щоденна невпинна увага громадськості, номер один за частотою обговорюваності в медіа..так, це про вибори…І не дивно: питання, хто стане відповідальним за долю держави, не може залишити байдужим кожного свідомого, та й не дуже свідомого громадянина.

Приклад обрання керівника держави, близький до сучасної демократичної процедури, можна побачити в Біблії.  Ізраїльський народ, хоча й був керований Богом і його пророками, не став винятком і захотів собі царя. І головна причина цього була в тому, що діти пророків не зуміли зберегти праведність в очах Бога й народу (зокрема, сини Самуїла,  які зловживали владою і були заплямовані хабарництвом).

На що передусім ми звертаємо увагу, обираючи президента? Звісно, в першу чергу на зовнішні атрибути. Однак Біблія відкриває, що у Бога зовсім інші пріоритети при виборі очільника для свого народу. Наприклад, історія царя Давида, наймолодшого сина свого батька, звичайного пастуха, який, на перший погляд, аж ніяк не достойний стати царем Ізраїля. Яскравим підтвердженням цьому є кілька рядків з Першої книги Самуїла: «Та Господь сказав Самуїлові: Не дивись на обличчя його та на високість зросту його, бо Я відкинув його Собі! Бо Бог бачить не те, що бачить людина: чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1-а Самуїлова 16:7).

Що є важливим при виборі лідера держави? Існує два місця Писання, які дають чітке розуміння критеріїв, якими керується Бог при оцінці державних діячів і в цілому політичної влади:

А ти вибереш зо всього народу мужів здібних, богобоязливих, мужів справедливих, що ненавидять зиск, і настановиш їх над ними тисяцькими, сотниками, п’ятидесятниками та десятниками. (Вихід 18:21)

Коли ти ввійдеш до того Краю, що Господь, Бог твій, дає тобі, і посядеш його, і осядеш у ньому, та й скажеш: Нехай я поставлю над собою царя, як усі народи, що в моїх околицях, то, ставлячи над собою царя, якого вибере Господь, Бог твій, конче з-посеред братів своїх поставиш над собою царя, не зможеш поставити над собою чоловіка чужинця, що він не брат твій. Тільки щоб він не примножував собі коней, і не вертав народу до Єгипту, щоб примножити коней, бо ж Господь сказав вам: Не вертайтеся вже більше тією дорогою. І хай не примножить він собі жінок, щоб не відступило його серце, і срібла та золота хай він не примножить собі дуже. І станеться, як буде він сидіти на троні царства свого, то напише собі відписа цього Закону з книги, що перед лицем священиків-Левитів. І буде вона з ним, і буде він читати в ній усі дні свого життя, щоб учився боятися Господа, Бога свого, щоб додержувати всіх слів цього Закону та тих постанов, щоб виконувати їх, щоб не гордувало серце його своїми братами, і щоб не збочував він ні праворуч, ні ліворуч від цієї заповіді, щоб продожив дні на своїм царстві він та сини його серед Ізраїля. (Повт.17:14-20)

Узагальнюючи прочитане, можна вивести низку важливих критеріїв, якими потрібно послуговуватися при оцінці політичного лідерства. Отже, умовно кажучи, Бог “голосує за”:

Покликаного бути політиком

Коли Бог говорить про критерії, за якими має обиратися майбутній цар Ізраїлю(Повт.17:14-20), то говориться «кого Бог обере». Дійсно ми не можемо знати про богообраність того чи іншого діяча, але ми можемо проаналізувати цей критерій на основі харизми (в перекладі «дар Божий»). Політична харизма – це лідерські, вольові якості і організаційні здібності. Якщо Бог закладає в людині таланти, то тільки для виконання нею своєї місії.

Віруючого

Надзвичайно важко відрізнити фальшиву, показну набожність від справжньої віри. Понад те, політики використовують релігійний образ для формування позитивного іміджу. Важко оцінити віру інших, адже вона криється в потаємних закутках душі. Але Ісус дав нам єдиний критерій оцінки істинності віри в Нього: «по плодах їх дізнаєтесь хто вони». Тобто віра матеріальна, вона не може бути суто абстрактною і не мати під собою конкретних справ. Істинна віра передбачає практику, яка пронизує все життя і проявляється в християнському характері і добрих справах. Богобоязливість (Повт.17:14-20) – також важко піддається статистичному виміру, але якщо політик декларує над собою верховенство Бога і не соромиться визнавати віру в Нього, то можна сміливо говорити про богобоязливість такої людини. Також Бог говорить про важливість знання Його Слова, яке є запорукою справедливого правління.

Справедливого

У правителя має бути загострене почуття справедливості, адже Бог утворив інститут влади для боротьби з несправедливістю і беззаконням. Бог посилав своїх пророків в Ізраїль в той час, коли в суспільстві була гостра несправедливість. І найбільшу відповідальність за такий стан справ Бог покладав на владу! Правитель повинен невидіти зиск і хабарі.  Бог велику увагу приділяє небезпеці грошолюбства, яке є найпоширенішою причиною морального розкладу еліти. Це призводить до хабарництва, соціального гніту і несправедливості, що зрештою загрожує національній безпеці! Встановлюється клептократичний режим, в якому основною цінністю є гроші – це самознищення і внутрішній розклад.

Професіонала

Тесть Мойсея, даючи йому поради в розбудові структури державного управління, говорить про критерії, за якими потрібно підбирати людей на управлінські посади. Першою вимогою є здібність, тобто природня здатність людини до виконання певного виду роботи. Практично оцінити здібність людини можна через аналіз її професійних успіхів. Але професіоналізм в тій чи іншій сфері не гарантує того, що така людина буде мати успіх на державотворчому поприщі.

Патріота

(Повт.17:14-20) «Він не примножував собі коней, і не вертав народу до Єгипту» – застереження не продавати національні інтереси і не повертатися під протекторат іноземної держави. Тобто незалежністю Бог заборонив гендлювати! Тому у царя має бути висока національна свідомість і патріотизм.Для України цей критерій є надзвичайно важливий, тому що найбільшою бідою нашої історії є зрадництво на найвищому рівні! Також в Повт.17:14-20 є критерій національної приналежності. В сучасних конституціях закріплена норма, яка вимагає від претендента на державну посаду бути громадянином і проживати безперервно певний час на території держави. Зокрема в Україні Конституція говорить, що Президентом України може бути громадянин, що протягом 10 років безперервно проживає на території Україні. Ця сама норма висувається Богом для кандидата на найвищу державну посаду. Чому це настільки важливо для Бога? Це убезпечує державу від зрадництва на найвищому рівні! Щоб правити країною, потрібно себе ототожнювати з нею, розуміти душу, менталітет і проблеми народу. Правитель повинен бути представником титульної національної більшості, але це не обов’язково включає етнічний принцип. Наприклад, в історії України є багато прикладів, як етнічні поляки, австрійці, росіяни були справжніми патріотами України.

Морального

Якщо людина не падка на жінок – вона здатна контролювати себе, а це надзвичайно важливо для державного діяча. Добрий сім’янин має великі шанси стати успішним батьком народу.

Всі перераховані чесноти є важливими світоглядними складовими, тому, узагальнюючи, можна сказати, що особливу увагу ми повинні звертати саме на світогляд політика. Він повинен бути цілісним і відображати перераховані складові. Світогляд – це фундаментальні вірування людини щодо навколишнього світу. А фундамент, як відомо, і визначає, наскільки міцною буде вся будівля. Так, всі ми відповідаємо по-різному на запитання про своє походження, релігію, створення та ціль існування Всесвіту, природу людини та сенс її земного буття. Однак, який наш світогляд—такі і цілі; які наші цілі — такі і вчинки; які вчинки — таке і наше життя. А це не може не братися до уваги, коли йдеться про президента країни.

Які риси характеру говорять про нездатність потенційного кандидата бути ефективним лідером держави та стануть ахілесовою п’ятою всієї  держави у разі все ж його перемоги? Що не повинні підтримувати виборці, небайдужі до долі своєї країни? Зважаючи на проаналізовані вище критерії, можна зробити висновок, що Бог люструє того, хто:

– Зневажає власний народ і не ототожнює себе з ним

– Не керується в своїх діях Божим Законом

– Розминувся з власним покликанням

– Бере хабарі і сприяє правовій та соціальній несправедливості

– Веде аморальний спосіб життя

– Зраджує національним інтересам

Критерії, які висуває Бог до правителів, такі як богобоязливість, професіоналізм, справедливість – важко піддати об’єктивному аналізу. Але цього й не потрібно робити, адже, коли ми йдемо на вибори, ми не обираємо кандидата на основі повної і достовірної інформації про нього.

По-перше, у нас немає повної і достовірної інформації; по-друге, у нас немає часу, щоб уважно ознайомитися з наявною інформацією про кандидата; по-третє, ми не можемо знати про мотиви, думки, внутрішній світ людини, яку обираємо. Тому на виборах ми керуємося уявленнями, які сформувалися на основі певної, неповної інформації. Наш вибір є цілком суб’єктивним, але наша суб’єктивність повинна бути якомога об’єктивнішою. Ми повинні піддавати детальному аналізу людину, яку делегуємо на владну посаду, і до цього нас спонукає Біблія! Ми повинні звертати увагу на вчинки, оцінюючи публічну людину. Не можна не погодитися з думкою відомого американського державного діяча та філософа Семюеля Адамса про те, що  насправді всі особисті та публічні вади людини матимуть чітке віддзеркалення у реальності.

В Новому Заповіті можна знайти подібні вимоги до влади.Апостол Павло наказує Тимофію: «А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п’яниця, не заводіяка, але тихий, несварливий, не сріблолюбець, щоб добре рядив власним домом, що має дітей у слухняності з повною чесністю»(1-е Тимофiю 3:2-4). Так, це необхідні риси для єпископів, не для президентів. Однак, якщо єпископи керували сотнями-тисячами вірян, чи не є для президентів, що є лідерами мільйонів, ще більш важливою наявність таких чеснот у своєму характері?!

А як же щодо того, що ідеалів в реальному світі не існує? Якщо немає нічого бездоганного, то, можливо, даремно ставити такі високі вимоги до політичного лідерства? Однак і ця проблема має вирішення:  тригілковий поділ влади з системою стримувань та противаг. Так, саме тому, обраний нами президент завжди буде частково обмежений у своїх рішеннях та діях законодавчою та судовою гілками влади,і ми  можемо бути певні того, що і він завжди залишатиметься відповідальним перед своїм народом та нестиме покарання у разі потреби за свої вчинки.

Однак ми, християни, повинні чітко усвідомлювати: на обранні лідера своєї держави наша відповідальність не закінчується: кожен з нас повинен завжди бути готовим відповідати  самостійно на виклики та проблеми сучасності у разі неспроможності чинної влади це робити.

Юлія Шолом для c4u.org.ua.