Позиція

Переклад статті , опублікованої в New York Times 22 травня 2023 року.

Тім Келлер любив відкинутися на спинку крісла. Щоразу, коли ми з друзями збиралися в Zoom, в останні кілька років, щоб обговорити якесь особисте, соціальне чи філософське питання, можна було побачити, як Тім просто насолоджується бесідою, відкинувшись у кріслі. Розмова йшла, і нарешті хтось питав: «Тім, ​​а що ти думаєш?».

Він починав повільно, з доброзичливою усмішкою. Він згадував доречну поему Джона Буньяна, потім висловлювання К’єркегора чи закономірність, підмічену істориком Девідом Беббінгтоном. Потім Тім узагальнював усе це у чотири ключові моменти, які розсіювали хмари плутанини і приводили вас до нового рівня розуміння.

Я називав це «променем ясності Келлера». Він не робив таких висновків у дидактичній чи професорській манері. Це було більше схоже на: «Гей, ви хочете пити. У мене є склянка води. Чи не хочете зробити ковток?».

Саме це вміння зробило Тіма Келлера, який помер у п’ятницю у віці 72 років, одним із найважливіших богословів та найбільших проповідників нашого часу.

Євангельське християнство в Америці страждає від комплексу інтелектуальної неповноцінності, яка іноді переходить до прямого антиінтелектуалізму. Але Тім міг спиратися на безліч інтелектуальних джерел, щоб довести існування Бога, отримати пронизливі психологічні висновки з складних місць Святого Письма чи допомогти людям пережити моменти болю.

Його голос був приємним, а спостереження – кришталево зрозумілими. Ми всі намагалися поводитися невимушено поряд із Тімом, але ми знали, що серед нас є гігант.

Ерудиція не була суттю його особистості. На початку своєї кар’єри він був пастором церкви біля маленького містечка Хоупвелл, штат Вірджинія, де лише 5 відсотків випускників середньої школи вступали до коледжу. Відсилання до Ханни Арендт були не найкращим способом налагодження зв’язку з людьми. Але у Тіма було таке підбадьорливе почуття, що найважче у вірі – це переконати себе повірити у щось таке прекрасне.

На хресті, писав Тім, Ісус «вклав Себе у наші життя – наші страждання, нашу смертність, щоб ми могли ввійти в Його життя, Його радість та безсмертя».

Йому подобалося повторювати: «Не засмучуйся! Ти набагато грішніший, ніж будь-коли міг собі уявити, і ти найбільше любимий, ніж міг колись сподіватися».

Більшу частину своєї кар’єри Тім провів у пресвітеріанській церкві Redeemer на Манхеттені, служачи молодим, високоосвіченим людям зі сфери фінансів, медицини, журналістики та мистецтва – часто відпавшим від церкви християнам, які знаходяться в пошуку та атеїстам. Тім опинився в оточенні людей з невгамовною жагою сучасного життя, глибокими бажаннями, які не змогли задовольнити робота, незалежність та моральний релятивізм.

Він не вів культурної війни проти цього світу Манхеттена. Його увага була зосереджена не на політиці, а на «наших власних безладних серцях, змучених непомірними бажаннями промов, які керують нами, які змушують нас відчувати власну перевагу і виключати все, в чому цього немає; які не задовольняють нас, навіть коли ми їх одержуємо».

Він запропонував радикально інший шлях. Він вказав людям на Ісуса, а через приклад Ісуса – на життя у самовідданому служінні. Це може здатися нереальним, хіба світ не побудований на користі? Але Тім та його дружина Кеті написали чудову книгу «Задум шлюбу» , в якій фактично стверджували, що самовіддане кохання – це єдиний дієвий спосіб отримати те, чого ви так прагнете.

Через деякий час у шлюбі, казали вони, ви зрозумієте, що чудова людина, за яку ви вийшли заміж, насправді егоїст. І доки ви усвідомлюєте це про нього, він усвідомлює це про вас.

Єдиний шлях уперед – це визнати, що ваш власний егоїзм – це єдиний егоїзм, який ви можете контролювати; ваш егоцентризм – ось у чому проблема.

Кохання – це дія, а не просто емоція, і шлюб процвітатиме лише тоді, коли обидві людини в ньому щодня беруть на собі жертовні зобов’язання один перед одним, вчяться служити і, що важче, дозволяють служити їм.

«Будь ми чоловіком чи дружиною, – писали Келері, – ми повинні жити не для себе, а для іншого. І це найважча і водночас найважливіша функція чоловіка чи дружини у шлюбі».

Щаслива і щедра манера Тіма була заснована на переконанні, що ми народжені шукати насолоду, і ми можемо її знайти.

«Кожен, хто скуштував реальність Бога, знає, що заради цього варто втратити все, — навчав Тім, — і ні за що не варто триматися, якщо заради цього мені доведеться втратити Бога».

Тім підтримував зв’язок зі своїми друзями, коли помирав від раку підшлункової залози – одного разу він навіть приєднався до нас у Zoom із палати у лікарні. Він розповів нам, що вони з Кеті багато плакали останні кілька років, але їхня віра стала більш реальною.

У своєму есе для журналу The Atlantic він написав, що ніколи не відчував такого горя, як під час смерті, але водночас ніколи не відчував такого щастя.

Тім був спокійний, бадьорий та смиренний, коли він по спіралі падав до смерті і піднімався нагору до свого Творця.

Його відхід із життя дуже засмутив усіх нас, але якщо ви обернетеся і послухаєте його проповіді, а ви повинні це зробити, ви повернетеся до вдячності за його життя і до старих запитань: Смерте, де твоя перемога? Де твоє жало?

Девід Брукс для New York Times

У Верховній Раді України зареєстрований проєкт закону «Про інститут реєстрованих партнерств». Реєстраційний номер 9103 від 13 березня. Законопроєкт передбачає легалізацію одностатевих союзів в Україні, а також визнання на території України зареєстрованих в інших країнах одностатевих партнерств і «шлюбів». Ініціатором законопроєкту виступила народний депутат з фракції «Голос» Інна Совсун. До неї долучилися ще 17 колег з фракцій «Голос» та «Слуга народу».

Документом пропонується, щоб реєстрацію одностатевого партнерства міг здійснювати будь-який орган державної реєстрації актів цивільного стану – на підставі заяви двох чоловіків або двох жінок. Запропонована законодавча ініціатива пропонує фактично повністю прирівняти в Україні союз гомосексуалістів до шлюбу і сім’ї. Навіть всиновлення дітей дозволяється одному з учасників одностатевого партнерства.

Історія питання і суспільний спротив
Вперше ідея одностатевих цивільних партнерств в Україні виникла у 2015 році. Тоді уряд Арсенія Яценюка затвердив документ під назвою Національна стратегія у сфері прав людини на період до 2020 року. Згідно плану дій з реалізації тієї стратегії передбачалося, що у 2017 році Кабінет міністрів України подасть до Верховної Ради відповідний законопроєкт. Але цього не сталося через дуже поважні причини…

У 2016 році у відповідь на ці скандальні пункти Нацстратегії і Плану дій розгорнулася масштабна національна правозахисна кампанія «Не вирізайте сім’ю в Україні». Вона реалізовувалася у двох напрямках: вуличні заходи та рішення місцевих рад. Для розуміння масштабу і динаміки цього руху достатньо назвати кілька яскравих фактів…

Вуличні сімейні заходи мають давню історію в Україні, але саме з 2016 року вони набули ознак національного руху під єдиним гаслом «Всі разом – за сім’ю!». Про цю динаміку свідчать такі цифри: 2016 рік – 23 міста і понад 60 000 учасників, 2017 рік – 35 міст і близько 100 000 учасників, 2018 рік – 60 міст і 210 000 учасників, 2019 рік – 65 міст і понад 240 000 учасників. Таким чином вуличний сімейний правозахисний рух в Україні став чи не наймасовішим і найструктурованішим у Європі. Моніторингові місії ОБСЄ неодноразово згадували про це у своїх звітах.

Тоді ж розпочався марафон рішень місцевих органів влади. З 2017 до лютого 2022 року рівно 100 місцевих рад проголосували Рішення про звернення до всіх центральних органів влади з конкретним переліком вимог:
1) зберегти чинну редакцію статті 51 Конституції України, у якій декларується, що шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки;
2) не допустити ухвалення законодавства про цивільні партнерства, зокрема – одностатеві;
3) вилучити словосполучення «сексуальна орієнтація» і «гендерна ідентичність» з усіх законів та підзаконних актів як такі, що несуть виключно ідеологічне навантаження.

Серед місцевих рад, які проголосували це рішення, також понад половини обласних рад України. Це стало справжньою сенсацією та унікальним явищем на європейському континенті.

До вуличних заходів і рішень місцевих рад також слід додати сотні звернень громадських і релігійних організацій з аналогічними вимогами. Все це призвело до того, що виконання Плану дій в частині впровадження інституту цивільних партнерств було заблоковане. Фактично – на вимогу всієї української громади. Ця національна позиція стала настільки однозначною і одностайною, що Міністерство юстиції констатувало у своєму підсумковому звіті буквально наступне:

«До Міністерства юстиції надійшла велика кількість звернень від обласних, міських, районних у містах рад, громадських і релігійних організацій стосовно неприйнятності і зупинення виконання Плану дій у частині підпункту 6 пункту 105. Розглянувши усі зазначені звернення, враховуючи їх значну кількість, та проаналізувавши Конституцію України, чинні міжнародні договори України, інше відповідне законодавство вважаємо, що підпункт 6 пункту 105 Плану дій не може бути реалізований». (Даний підпункт Плану звучав так: «Розроблення та подання на розгляд Кабінету міністрів України законопроєкту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар»).

Друга спроба. Зміст законопроєкту
У 2021 році вже чинний президент Володимир Зеленський підписав новий Указ Про Національну стратегію у сфері прав людини. Текст нового Плану дій до 2023 року суттєво відрізняється від попереднього аналогічного документу. По-перше, його дія розрахована на три роки, а не на п’ять. По-друге, за обсягом він майже втричі менше. Але у плані залишився пункт 33: «Розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту щодо запровадження інституту зареєстрованого цивільного партнерства».

Станом на зараз уряд такий законопроєкт не подавав. Але замість Кабміну це зробила група народних депутатів з двох фракцій. Семеро депутатів з фракції «Голос» (Совсун Інна, Рудик Кіра, Железняк Ярослав, Устінова Олександра, Цабаль Володимир, Стефанишина Ольга, Василенко Леся) і одинадцятеро депутатів з фракції «Слуга народу» (Мережко Олександр, Потураєв Микита, Подгорна Вікторія, Гурін Дмитро, Швець Сергій, Галайчук Вадим, Булах Лада, Бондар Ганна, Циба Тетяна, Мезенцева Марія, Шуляк Олена). Саме вони зареєстрували проєкт Закону «Про інститут реєстрованих партнерств» (№9103).

Документ вражає кількістю норм, які прямо суперечать Конституції Україні, Сімейному кодексу та всьому духу чинного українського цивільного законодавства. Поглянемо лише на кілька статей, які засвідчують про базовий підхід авторів документу…

У статті 1 законопроєкту написано: «Реєстрованим партнерством є зареєстрований в порядку, визначеному цим Законом, добровільний сімейний союз двох повнолітніх осіб, однієї чи різної статі… Реєстровані партнери вважаються один щодо одного близькими родичами».

У статті 8 говориться: «Реєстровані партнери є членами сім’ї, які мають право на призначення пенсії, на отримання грошової допомоги та на інші соціальні гарантії, у випадках передбачених законодавством.

Стаття 19 зазначає: «Реєстровані партнери набувають статусу члена сім’ї першого ступеня споріднення одне щодо одного».

Подібні формулювання у тексті повторюються неодноразово. Таким чином автори ініціативи прямим текстом вказують, що в їхньому розумінні одностатева пара де-факто є сімейним подружжям, саме тому всюди використовуються слова «сім’я, сімейний, сімейний союз, спорідненість першого ступеня».

Окрім базового змісту, більше половини сторінок законопроєкту присвячені аспектам внесення змін в усі дотичні вже чинні закони і кодекси. І всі ці зміни і доповнення стосуються того, щоб після слів «чоловік», «дружина», сім’я», «подружжя» в усіх без винятку випадках через «,» було додане словосполучення «реєстрований партнер» або «реєстроване партнерство».

Для прикладу – цитата:
«У Сімейному кодексі України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, № 21-22, ст.135):
– у статті 39:
в частині першій після слів «в іншому зареєстрованому шлюбі» доповнити словами та символами «, в реєстрованому партнерстві з іншою особою».

І так – 34 сторінки от саме подібного змісту. Це фактична спроба суцільної перепрошивки всього правового поля України всупереч Конституції і власне цьому правовому полю.

Атака на інститут шлюбу і сім’ї
Конституція України дає чітке і однозначне визначення поняттю шлюб: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка» (ст. 51). Сімейний кодекс продовжує цю логіку: «Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства» (ст. 3).

Важливим законодавчим пунктом є ще одне твердження Сімейного кодексу: «Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану» (ст. 21).

Своєю чергою законопроєкт №9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» пропонує вважати «сімейним союзом» зокрема одностатеву пару. Також пропонується вважати членами однієї сім’ї зареєстровану пару гомосексуалістів. Обидві концепції прямо суперечить Конституції України і Сімейному кодексу. Це дає всі підстави голові Верховної Ради, посилаючись на ст. 94 Регламенту, повернути цей законопроєкт розробникам навіть без його включення до порядку денного та розгляду на пленарному засіданні парламенту.

І це ми ще навіть не починали розвивати пряму норму українського законодавства про те, що сім’я може виникати виключно на підставах, що «не суперечать моральним засадам суспільства». Поза всяким сумнівом, гомосескуальні стосунки суперечать цінностям, моралі і традиціям українського народу. А тому такі стосунки і з цієї причини не можуть бути підставою для виникнення «сімейного союзу».

Про дітей
Всупереч поширеній думці запропонований законопроєкт передбачає також фактичне всиновлення або взяття під опіку дітей для подальшого їхнього проживання разом з парою гомосексуалістів або лесбійок.

Сімейний кодекс у статті 211 зазначає, що усиновлювачем може бути як подружжя, так і одна особа віком не молодша двадцяти одного року. Тобто будь-який дієздатний громадянин України має потенційне право бути опікуном або всиновлювачем будь-якої кількості дітей. А у разі ухвалення закону 9103, індивідуальний усиновлювач може без жодних обмежень укласти одностатеве зареєстроване партнерство.

Сімейний кодекс України прямо вказує: «Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі». Але чинне законодавство ніяк не забороняє особі бути індивідуальним усиновлювачем і при цьому жити у фактичному гомосексуальному союзі або одностатевому зарєстрованому партнерстві у випадку ухвалення відповідного закону.

Таким чином діти автоматично потраплять у домогосподарство, де спільно проживають дорослі особи, які практикують гомосексуальні стосунки. Ризик розбещення неповнолітніх, вчинення актів педофілії і щонайменше викривлене виховання з демонстрацією девіантної моделі поведінки – все це звалюється на долю дітей у таких домогосподарствах.

І ще одна родзинка…
Чинний Сімейний кодекс України чітко визначає дефініцію «Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки». Але законопроєкт 9103 пропонує доповнити цю статтю Сімейного кодексу геть новим абзацем: «Реєстровані партнери є сім’єю незалежно від того, чи проживають вони фактично разом та чи ведуть спільно домашнє господарство».

Фактично з одного боку автори ініціативи пропонують наділити зареєстроване партнерство абсолютно всіма правами і привілеями сім’ї. Але водночас для такої «сім’ї» пропонують повністю переписати формат – проживання разом і спільне господарство геть необов’язкове. Так і напрошується запитання: а яке ж спільне майно вони хочуть ділити чи кого доглядати у лікарні, якщо вони разом не живуть і спільного господарства не ведуть. Нагадаємо, що саме аргументи про майнові і медичні аспекти є ключовими у пропаганді одностатевих реєстрованих партнерств.

А може ці законотворці просто вигадали новий спосіб ухиляння від податків під час переоформлення майна на «зареєстрованого партнера»? А може це ще один шлях ухилятися від військової служби с посиланням на стан здоров’я так званого «зареєстрованого партнера»? Бо ж статс «сім’ї» зареєстрованим партнерам пропонують надати (всупереч Конституції і Сімейному кодексу), а от необхідність спільного проживання при цьому прибрати. Коротше кажучи: слідкуйте за руками – працюють шахраї!

Правова недоцільність
Промоутери концепції реєстрованих партнерств для гомосесксуалістів в притаманному для них стилі вигадують проблеми, яких не існує. Зокрема, в публічній комунікації найчастіше йдеться про два базових аргументи – можливість оформити майно на «партнера», можливість ухвалювати медичні рішення за «партнера». Але будь-якому юристу відомо, що чинне українське законодавство вже надає можливість вирішити всі ці питання та багато інших. Цивільний кодекс та інші закони дають широкий спектр можливостей. Договірні відносини ніхто не скасовував, юристи і нотаріуси завжди поруч.

Одностатеві пари мають можливість самостійно визначати правовий режим свого майна і вони в Україні жодним чином не позбавлені можливості це робити через спеціальні договори. Згідно положень ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, «…сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості».

Будь-які дві чи більше осіб можуть визначити самостійно в договорі, кому яке майно належить або належатиме у майбутньому. Згідно положень ч. 1, 2 ст. 355 Цивільного кодексу України, «майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності». Згідно положень ст. 358 Цивільного кодексу України, «співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном».

Право на спадкування майна доступне через правовий інститут заповіту, який можна написати на будь-кого. Право виступати представником недієздатної особи можна реалізувати в загальному порядку через форму опіки та піклування, процедура визначена главою 6 Цивільного кодексу. Таким чином одностатеві пари в межах чинного в Україні законодавства і договірних відносин мають можливість реалізувати всі права, яких прагнуть – без жодної дискримінації.

Підсумок
Законопроєкт «Про інститут реєстрованих партнерств» (№9103) фактично легалізує так звані одностатеві «шлюби» в Україні. У тому числі з правом на всиновлення та опіку дітей. При цьому слово «шлюб» не використовується лише з однієї причини: бо Конституція у статті 51 прямо визначає шлюб виключно як союз чоловіка і жінки.

Його автори задекларували себе як політики, які поставили за мету ліквідувати чинну в Україні дефініцію шлюбу та сім’ї. Окрім того в їхніх зазначених діях можна вбачити загрозу національній безпеці України. Оскільки під час війни в нашій країні вони вчинили акт, який катастрофічно підриває довіру до органів влади і провокує значний суспільний конфлікт.

Вони схиляють парламент проігнорувати вимогу і позицію всієї Української громади, висловлену через багатотисячні вуличні заходи і через рішення сотні місцевих рад.

У зв’язку з викладеними обставинами Верховна Рада України має відмовитися від розгляду проєкту Закону «Про інститут реєстрованих партнерств» (№9103) і йому подібних як таких, що суперечать волевиявленню громадян України, а також суперечать Конституції України, Сімейному кодексу і моральним засадам українського суспільства.

Руслан Кухарчук, Кабінет експертів.

Дивіться відео про концепцію законопроєкту:

Війна росії проти України викликає ряд гострих питань, серед яких: що робити, коли дивлячись на звірства росіян, виникає почуття гніву та ненависті: молитися про помсту та віддавати ворогів на Боже правосуддя чи просити про їхнє покаяння?

На це питання відповів ректор Київського Біблійного Інституту Олександр Довиденко під час ефіру проекту «Хроніки війни».

Читаючи Новий Заповіт, я знайшов добре відомі молитви Ісуса, молитви апостолів, молитви святих в книзі Об’явлення. 

З одного боку ми бачимо молитви-прохання про прощення кривдника, а з другого боку – віруючі люди апелюють до Божої справедливості. Мені здається, що обидва напрямки абсолютно уживаються між собою та мають місце. Наприклад, Бог простив Давида, але разом з тим Давид поніс покарання за свій гріх.

Особливо примітним в цьому питанні для мене є 4 розділ книги «Дії апостолів», де служителі пережили кривду чи знущання над собою від синедріону. В їхній молитві я не знайшов, що церква просить, щоб Бог простив їхніх ворогів. Навпаки, вони говорять: «Боже, поглянь на їхні погрози». Відчувається, що це звернення саме до Божої справедливості.

Може бути молитва про прощення і може бути молитва про Боже воздаяння, дивлячись по ситуації та згідно керівництва Духа Святого. 

Звичайно, людина, яка виїхала з-під обстрілів, переживши стрес і жах, молитиметься про Божу справедливість.

Гнів та ненависть є природною реакцією на звірства. Було б гірше, якщо б людині було байдуже чи радісно. Але ці почуття для християнина мають, скоріше, руйнівну силу, ніж збудовуючу.

Як казав один пастор, мій друг, міра нашого нервового збудження, потрясіння чи хвилювання повинна відповідати мірі нашої діяльності.

Він радив направити хвилювання в правильне русло. І якраз апостоли після молитви «поглянь, що вони роблять», просили: «а нам дай сили, щоб Твоя справа через нас звершувалася». 

Переживши перший вплив гніву, треба знайти в собі сили робити Божу справу, що дасть можливість долати і нервові зриви і побороти інші негативні емоції. 

Статтю підготував прес-центр місії «Христос є відповідь»

Коли я ходив до молодшої школи, то нам постійно говорили: «Війна-зло. Наша країна за мир у всьому світі. А ті, хто бажають війни це найзапекліші лиходії». І я був переконаний, що ця позиція є абсолютно нормальною для світських людей і звичайно ж для віруючих. Але як виявилося, сьогодні все змінилося. Тепер якщо назвати війну – спеціальною операцією, то вже звільняєшся від цих моральних рамок. І вже можна бути прихильником того, щоб зайнятися «вихованням» сусіднього народу через його «вільнодумство». А хто виступає за мир та припинення війни, того назвати — «національний зрадник». Але, що найбільше мене вразило, це те, що люди, які сповідують віру в Христа, також приєднуються до закликів насадження «вірних духовних цінностей» в інших країнах, на «списах» своїх військ.

І в мене виникло питання, як так вийшло, що люди у свідомості яких, з дитинства прошивались антивоєнні образи, у церквах розповідали про жахіття війни, раптом перетворилися на спільноту, яка прагне «навести лад» військовим шляхом у сусідній країні і вивести її на «шлях істинний»?

У цій статті я спробую дати свою відповідь на це непросте запитання.

Знаменита картина

Картина художника Верещагіна «Апофеоз війни» розповідає про війну, але тільки зі зворотного боку. Ця картина стала особливо відома, оскільки була розміщена у шкільних підручниках літератури. І кожен радянський школяр мав побачити цей «виворіт війни». На уроках ми писали твори з цієї картини, вишукуючи важливі антивоєнні сенси.

На картині зображено піраміду з черепів – так завойовники, ще з часів Тамерлана, демонстрували свою силу та стверджували свою владу на завойованих територіях. Деякі дослідники, створивши комп’ютерну модель, підрахували їхню кількість, виявилося близько 28 тисяч черепів.

Рімейки на цей образ зустрічаються повсюдно, режисер цитує «Апофеоз війни», показуючи гору черепів бізонів:

Деталі картини, що кидають виклик

У центрі картини зображена величезна гора черепів, на тлі порожнього, висохлого степу. Її оточують сухі дерева, які вже не плодоноситимуть. На горизонті видніються руїни міста. У цьому полотні немає життя. Земля, дерева, черепа – все мертве, все висохло, живі тільки ворони, які є символом смерті і харчуються падаллю. Це контраст життя та смерті.

На черепах видно сліди від шабель і дірки від куль. Можливо, це останки мирних жителів, захисників міста, руїни якого видно на задньому плані.

Війни починаються під гаслами життя, процвітання, справедливості, але вони залишають по собі лише випалену порожнечу, смерть та руйнування.

Поєднання жовтого та синього кольору особливо актуальне сьогодні

На картині переважає жовтий колір. Колір пустелі. Небо здається холодним і байдужим до всього, що відбувається. Це також частина атмосфери війни, коли багато людей відчувають розчарування у «вищих силах». Наче ця земля забута Богом.

Мене ця картина особливо зачепила двома кольорами, — синім — кольором неба, жовтим — кольором землі. Так само як і кольори прапора України, країни, яка зараз переживає весь біль та трагедію війни. На землі якої зараз проливається кров невинних дітей. Країни, де з’явилися руїни міст та гори мертвих людей. І якщо раніше жовтий колір символізував колосся пшениці, то тепер це колір пустки. Але вірю, що все зміниться.

Засудження художника

Цю картину Василь Верещагін написав, коли він був у туркестанській поїздці (друга половина 19 століття). Він хотів наблизитися до війни, побачити її героїзм, але не думав наскільки це все страшно і дико. Художник був вражений війною і результатом цих потрясінь стала ця картина, що стала однією з найбільш філософських та антивоєнних. Йому так хотілося проповідувати людям про мир.

Відомо, що після відвідування виставки Верещагіна солдатами у багатьох зникало бажання вести бойові дії. Таке сильне враження вона справляла на відвідувачів, коли вони бачили новий, страшний світ війни, без показної доблесті та ідеалізації. Він хотів донести, потенційним жертвам війни, що війна – це нелюдська поведінка. І, звичайно ж, військовим таке трактування подій не сподобалося, саме тому деякі державні діячі забороняли походи дітям та солдатам на виставки художника. Верещагіна зацькували.

«Апофеоз війни» – гімн смерті в ім’я життя. «Присвячується всім великим завойовникам минулим, сьогоднішнім і майбутнім» – так говорить напис на картині. Тут показано ціну «величі імперій» — ціну влади та придбаних територій.

Як важливо зараз демонструвати такі картини, за прикладом поодиноких поціновувачів мистецтва, які розуміють «дух часу».

Люди – ворони

На цій картині бачимо, як навколо гори черепів літають ворони. Це птахи, які часто на картинах символізують смерть, її провісники та супутники.

У мене це асоціюється із засліпленими від гордовитості людьми, які стверджують, що є добрі війни. Ці люди у чорному, «люди – ворони». Одні у мирний час виконували функції аналітиків і ходили по телеканалах розмірковуючи про геополітику. Інші, працювали священиками і відправляли служби, але у воєнний час всі вони перетворилися на пропагандистів, стали виконувати свою чорну справу – переконувати людей, що є «добрі спеціальні операції», які потрібно проводити на сусідніх землях, щоб уникнути війни на своїй. Вони це роблять уміло, улесливо і переконливо. Люди, які їм довіряли у мирний час, продовжують вірити їм у військовий. «Адже вони завжди нам говорили правду, ми звикли до їхніх порад». Але скільки б довго це «каркання» не тривало, кінець цьому прийде: туман цієї брехні буде розвіяний, все стане на свої місця.

І всі побачать їхню чорну роботу –

Гори черепів замість людей.

Пустеля замість саду.

Руїни замість селищ.

І ще довгий час смердітиме від того, що вони зробили.

Але ці «люди-ворони» можуть продовжувати і далі свою справу, розповідаючи живим, що ці загиблі люди, захисники міста, самі були винні, не виявили поступливості завойовникам і вчасно не здалися.

Євангеліє розкриває «єресь доброї військової спецоперації»

Під час війни розкривається вся нелюдська суть «великих завойовників». Якщо у мирний час вони камуфлюють свою сутність під образи дбайливих правителів, які опікуються долями народів, то під час війни ця обкладинка зникає. Війна змітає те, що Бог вирішив створити на землі – природу, людей та його поселення. У цьому її диявольська сутність, знищити задум Бога на землі. Тобто завойовники пропонують йти до «божих цілей» — процвітання та панування, але використовуючи диявольські інструменти – знищення та смерть.

Все це дуже нагадує риторику стародавнього змія, який переконував перших людей, що в нього відмінна, навіть «божественна мета», – «ви станете як боги, що знають добро і зло» – гарна і життєстверджуюча заява, але щоб цього досягти, потрібно «всього – нічого» – не послухатися Бога. Адже змій не пропонував вбивства, голод і хворобу. Ні, він пропонував – розвиток, духовне перетворення та розкриття потенціалу. Тобто вірити, що Бог дозволяє прийти до «божественних цілей», використовуючи зміїний інструментарій – це є єресь.

І ось у цьому полягає «брехня доброї війни». В якій спотворюється образ Бога, образ людини та її покликання. І пропонується альтернативна картина світу. Коли з’являються «великі правителі», які вважають себе Шляхом до вірного устрою суспільства, Істиною у розумінні «духовних скріп», та вихованні сусідніх держав, а також джерелами Життя, бо мають вентиль від важливих енергетичних ресурсів.

Але в Євангелії є тільки Один, Хто справді є Шляхом, Істиною та Життям. Це Ісус. Тільки зустріч із Ним приводить до життя та життя з подостатком. А ось ворог прийшов для того, щоб вкрасти, вбити та занапастити. Івана 10 розділ.

Відповідь на складне запитання

Тож яка відповідь на запитання, чому люди виховані на антивоєнних ідеях, раптом зрадили собі?

На мою думку – «люди – ворони» створили альтернативну картину світу, коли людям кажуть слова «військова операція», а перед очима малюють «квітучі сади».

Говорячи богословською мовою – їх «спокусили єрессю», і досить довго роз’яснювали, що вони народ моральний і духовний, який має особливе право «карати», «виховувати» сусідні народи. А коли перед їхніми очима з’являється гора мертвих тіл, як результат цього «виховання», то вони стверджують, що це «інсценування, фейки, такого не може бути…»

Але істина полягає в тому, що результат «спеціальних військових операцій» – це картина «Апофеоз війни». Так було в середині 19 століття, так само це виглядає й у 21-му.

«Верещагін, як спадковий військовий перемагав війну пензлями. І до цього дня кожній войовничій голові треба дивитися на картини Верещагіна. Дивитись доти, доки весь мілітаристський сморід не вивітриться з неї, під натиском співчуття майбутнім жертвам війни».

Але як вижити, коли ці «ворони» кружляють над нашими головами? Мартін Лютер дав точний рецепт.

«Ми не можемо заборонити птахам літати над нашою головою, але ми не дозволимо їм сідати нам на голову та вити на ній свої гнізда. Подібно до цього ми не можемо заборонити поганим думкам іноді приходити у нашу голову, але ми повинні не дозволяти їм гніздитися в нашому розумі.»

Отже, справжні наслідки війни — це спустошення, смерть і будь-яка розсудлива людина повинна називати речі своїми іменами, а чорних воронів, які підміняють картини світу, кружляють і кличуть воювати з усіма і завжди, треба виганяти. Адже жодні «великі завойовники» не можуть відкрити Шлях, вказати на Істину та дати Життя, їхній апофеоз це лише смерть. І не варто очікувати від них того, що може і дає лише Христос.

Роман Калашніков

Джерело: blagovestie.today

«Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!… Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!.. Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі» (Пс.22:1-14).

Цей Давидів псалом дуже точно описує стан, у якому опинився український народ. Попри неймовірний героїзм, мужність, надію та оптимізм, у багатьох у думках пропливають оті слова, які колись говорив Давид, перебуваючи в смертельній небезпеці.

І було б гірко та боляче, якби ми нині згадували лише отой псалом…

Але Біблія — не просто збірник різних за тематикою та настроєм книг. Це — цілісна книга, яку потрібно читати й розуміти як твір, який має єдину думку та тему.

І головна тема Біблії сконцентрована в реченні, яке ми називаємо золотим віршем Біблії: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів.3:16). І — як це не дивно — цей вірш безпосередньо пов’язаний із Давидовим псалмом…

Ми тепер часто ставимо собі, людям і самому Богові запитання: «Чому так сталося? Чому війна прийшла на нашу землю? Чому Бог не чує наших молитов? Чому Україні потрібно пройти через такі страждання?»

Колись у дитинстві, слухаючи та читаючи біблійні розповіді про Бога, я часто думав: «Ну чому Всемогутній Бог, Якому все під силу, не зробить усіх людей добрими, незлими, святими? Чому Він Своїм одним словом, як робив це при створенні світу, не спасе всіх людей від влади сатани?»

Виявляється, навіть Всесильний Бог обмежений у Своїх діях певними духовними законами. І підтвердження цьому — те, що ми називаємо Першим приходом Сина Божого на землю. Те, що нам, людям, важко зрозуміти та усвідомити.

Виявляється, у Бога не було іншого шляху спасти людей від вічної загибелі, як Самому зійти на землю, народитися від земної жінки, прожити коротке життя у фізичному тілі та померти ганебною та страшною смертю на хресті. І ця смерть дійсно була страшна. Бо Син Божий, знаючи, що Його чекає, страждає фізично та духовно, він молиться до небесного Батька: «Отче, нехай промине Мене чаша ця…» У смертельній агонії, висячи на хресті, Він потрісканими, скривавленими вустами вигукує слова Давида: «Боже мій, Боже мій, нащо Мене Ти покинув?..»

Щоб перемогти диявола, перемогти смерть, Ісусові Христові довелося пройти долиною страждань та відторгнення. Іншого шляху до перемоги не було.

Тепер Україна проходить свою Голгофу. Її сини та доньки платять неймовірну ціну за свободу та гідність. Іноді здається, що Бог нас не чує, нам хочеться, щоб нас обминула ця гірка кривава чаша, хочеться швидкої та легкої перемоги. Але за перемогу потрібно платити. Навіть Божому Синові. Це важко, боляче, неприємно…

Але в історії зі смертю Ісуса є одна важлива деталь: після страшної Голгофи наступив ранок Воскресіння. Жертва не було марною. І після темної ночі, яка несподівано упала серед дня в мить смерті Христа, настав новий день, який в Україні має гарну поетичну назву — Великдень.

У 2022 році він припав на страшну, кровопролитну війну. Коли мільйони людей змушені були залишити рідні домівки й втікати, тисячі були вбиті та закатовані. Але ми віримо, що й для нашої України настане ранок Воскресіння. І ми, пройшовши через наші Гетсиманські сади, пройшовши хресну дорогу випробувань та болю, оплакавши наших синів та дочок, подякуємо Богові за силу та мужність, які Він дає нам. Він знає й розуміє наш біль, бо й Сам пройшов цей шлях. Шлях, який закінчується словами ангела: «Він воскрес!»

«Він воскрес!» Ці слова по-особливому сприймаються у воєнний час. Ми по-особливому зможемо зрозуміти подвиг Голгофи, оцінити страждання Ісуса Христа, Його любов до нас. І по-особливому порадіти світлому ранкові Воскресіння.

Бо Христос воскрес — воскресне й Україна!

Газета “Голос надії”, 4,2022

Ні для кого не секрет, що сучасні війни ведуться не лише у фізичному просторі, де стріляють танки, літають ракети та військові літаки. Окремий фронт, не менш важливий, – це інформаційний простір, де є лише два види зброї: ПРАВДА і БРЕХНЯ.

За перший день повномасштабного вторгнення усі ми бачили силу брехні, яка здатна провокувати масову паніку та відчуття, що ми приречені. Багато хто поширював інформацію з неперевірених джерел, особливо ту, яку просто десь почув і передав «про всякий випадок, щоб знали». Але у цьому мало позитиву, адже це формує в свідомості людей викривлену реальність, а це, у свою чергу, не дозволяє спиратися на міцний фундамент для прийняття адекватних рішень.

Проте руйнівними є не лише фейки, які говорять про погане. Неправдива інформація про те, що у нас все добре, втрати несе лише ворог, усі населені пункти під контролем України – теж формує викривлену реакцію. Євген Дикий, колишній командир взводу батальйону «Айдар», говорить про це так:

«По-перше, розумним людям одразу стає тоскно й огидно при вигляді абсолютно нереалістичних цифр. І закрадається «осадочєк» щодо того, наскільки можна уподібнюватися нашим опонентам з їхньою «постправдою» і з якого моменту різниця зникне?
Але значно гірше менш розумним – тим, хто сприйме це все за чисту монету. Коли після цього реальний світ увірветься в інформпростір, наприклад, повідомленням про захоплення Каховської ГЕС або російським десантом у Гостомелі – незрілий розум, що вірив у абсолютну непереможність наших і повну нездарність “їхніх” одразу втрачає всяку опору».

Так, правда, особливо про війну, є часто важкою і неприємною. Проте лише правда відповідає реальності і є надійним фундаментом для того, щоб ухвалювати зважені рішення. Саме тому на кожному з нас є відповідальність зробити все, щоб долати фейковий інформаційний простір та відкрити шлях для істини. Не уподібнюйтесь ворогу, залишайтеся на світлій стороні історії.

Кілька порад:

– Користуйтеся офіційними джерелами інформації;
– Якщо отримали інформацію не з першоджерела, завжди залишайте місце для сумніву, перевіряйте;
– Поки не перевірили інформацію, не передавайте її далі! Ви можете бути причетними до поширення спотвореної реальності, можете нашкодити;
– Не коментуйте, не радьте, якщо не переконалися, що Ваші слова є стовідсотковою правдою. Навіть 1% брехні у 99% правди перетворює факт на брехню;
– Не збирайте та не поширюйте інформацію про переміщення сил ЗСУ;
– Продовжуйте молитися, Бог чує!

«Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного». (До ефесян 4:25)

ЯКУ ПРАВДУ ГОВОРИТИ?

Коли ми спитали одного з провідних інтелектуалів Америки Роберта Джорджа, який читав лекцію для Християнської Відкритої Академії, що ми можемо зараз зробити, щоб міжнародна спільнота краще реагувала на порушення наших прав, він відповів, що ми маємо краще їх інформувати. Звичайні люди на Заході ДУЖЕ погано знають ситуацію в Україні, вони погано поінформовані.

Тому те, що ми можемо робити – це надсилати ПРАВДИВУ інформацію англійською мовою для наших знайомих за кордоном, щоб вони знали, що відбувається і могли шукати способів нам допомогти.

Будьте джерелом правди, здорового глузду та миру!

Бог з нами! Україна переможе!

Джерело: http://c4u.org.ua/nadijna-nasha-zbroya-pravda/

Січень 2022 року… Українці вже звикли до карантину, до режиму життя в так званій «червоній зоні». Настільки звикли, що сприймають усе що відбувається, як належне. Шкода лише, що у всій цій метушні – швидше вдруге вакцинуватися чи довести співрозмовнику, що його думка стосовно вакцинації – хибна, люди не шукають допомоги у Бога. Про це пише adventist.ua.

Статистика б’є на сполох, повідомляючи, що за період карантину відвідування церков скоротилося на дві треті. З чим це пов’язано? Невже той вірус, який люди бояться підхопити, відвідуючи зібрання віруючих, не чекає на них за офісними столами, прилавками магазинів, у довжелезних чергах чи транспорті? Невже СOVID стає беззбройним на корпоративах, у кінотеатрах чи розважальних центрах? Чому лише думка про візит до церкви навіює страх захворіти? 

Хтось скаже: «А навіщо наражати себе на небезпеку? Можна ж приєднатися до онлайн богослужіння з дому, лежачи під теплою ковдрою!» Та можна, звичайно ж, чому ні? Навіщо виходити з зони свого комфорту, жертвуючи чимось для Христа? «Часи змінилися!» – додасть ще хтось. А я зауважу, що зі зміною часу зросла й відповідальність перед Богом за ті переваги, які Він дарує нам сьогодні.

Що я маю на увазі? Якщо раніше, ще в роки жорсткого атеїзму, віруючі долали сотні кілометрів, щоб почути Слово Боже, збираючись вночі та віддаючи Богу для служіння останню копійку, то нині ситуація зовсім інша. 

Ми з легкістю прокидаємося вранці на роботу і з яким небажанням ледве підхоплюємося з ліжка, щоб зібратися на богослужіння. Як часто ми не встигаємо вчасно переступити поріг церкви, постійно запізнюючись і приходячи на «амінь». 

Чомусь в еру транспорту стало тяжче добиратися до місця поклоніння; навіть ті, хто живе по сусідству з церквою, зрідка з’являються на служінні першими. 

Нам легше витратити кошти на придбання блютуз-навушників чи преміум акаунту на ютубі, ніж віддати Богу сотню-другу з гаманця. Відкрити і прочитати розділ з Біблії на телефоні часто залишається невиконаною місією, не говорячи вже про дослідження Писання в паперовому варіанті. А найгірше – те, що на богослужінні ми залишаємося глядачами, а ще на додачу стаємо суддями, оцінювачами того, наскільки якісно заспівав хор, наскільки добре пастор попрацював над проповіддю і т.д. 

І навіть, залишаючись в день поклоніння Богові вдома, ми ймовірніше поспимо до опівдня, ніж увімкнемо трансляцію служіння. А навіть, якщо й увімкнемо, то будемо бродити просторами Інтернету в пошуках онлайн-служіння з якісним звуком, кількома камерами, проповідником з докторською богословською освітою і т.д. Але як прикро, що усі ці переваги не додають нам духовності. І ніби не байдужі зовсім, трішки, але ж цікавимося Божим… Такі собі теплі християни.

Свого часу апостол Іван писав про теплих лаодикійців так: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти лиш теплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе зі Своїх уст…» (Об’явлення 3:15-16). Як бачимо, фініш забігу лаодикійців – не веселковий, а скоріше забарвлений гіркотою та втратами. 

Сьогодні ці теплі лаодикійці – ми з вами, карантинні християни, віра яких давно не палахкотить, але ще й не згасла, вона ледве тліє. У цей напружений та складний час Бог звертається до людства, запитуючи: Камо грядеши, карантинний християнин? 

Зізнаємося одразу, заголовок трохи «хайповий». Місяць тому, коли редакція ІА «Світогляд» зібралася, аби обговорити і розпланувати, що варто написати-опублікувати у квітні, комусь прийшла ідея підготувати матеріал з рецептами пасок. Переважна більшість сприйняла ідею позитивно, публікація була погоджена, і заголовок мав звучати: «Так, віруючі теж печуть паски: 5 рецептів найсмачніших».

Однак пізніше публікація цього матеріалу потрапила під питання через незгоду з цим твердженням інших християн, які беруть участь в роботі «Світогляду».

Чому ми, все-таки, піднімаємо цю тему? Тому що, як бачимо, вона досі актуальна. Навіть зараз у передвеликодні дні між християнами можуть траплятися суперечки на кшталт: «випікання пасок – це гріх чи не гріх?».

Так, ми всі знаємо про язичницьке минуле українського народу, яке міцно вплелося у «вітчизняне» християнство. Ми знаємо, звідки пішли традиції випікання пасок і фарбування яєць на Великдень. І визнаємо, що навіть слово «Великдень» має язичницьке коріння.

Проте беззаперечне й авторитетне Слово Боже стверджує: «Для чистих все чисте» (Тита 1:15). Ми знаємо, що всяка їжа, яку ми маємо, дана нам і освячена наперед самим Богом.

Для правильного розуміння, чи гріх пекти паску, варто звернутися до Біблії. Чудове пояснення можна знайти у 14 розділі Послання до Римлян:

«Слабого в вірі приймайте, але не для суперечок про погляди. Один бо вірує, що можна їсти все, а немічний споживає ярину. Хто їсть, нехай не погорджує тим, хто не їсть. А хто не їсть, нехай не осуджує того, хто їсть, Бог бо прийняв його. Ти хто такий, що судиш чужого раба? Він для пана свого стоїть або падає; але він устоїть, бо має Бог силу поставити його. […] Хто їсть, для Господа їсть, бо дякує Богові. А хто не їсть, для Господа не їсть, і дякує Богові. […] Отож, не будемо більше осуджувати один одного, але краще судіть про те, щоб не давати братові спотикання та спокуси. Я знаю, і пересвідчений у Господі Ісусі, що нема нічого нечистого в самому собі; тільки коли хто вважає що за нечисте, тому воно нечисте. Коли ж через поживу сумує твій брат, то вже не за любов’ю поводишся ти, не губи своєю поживою того, за кого Христос був умер. Нехай ваше добре не зневажається. Бо Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім. […] Ти маєш віру? Май її сам про себе перед Богом. Блаженний той, хто не осуджує самого себе за те, про що випробовується! А хто має сумнів, коли їсть, буде осуджений, бо не робить із віри, а що не від віри, те гріх».

Якщо поглянути в контекст, розуміємо, що «немічними» апостол Павло, швидше всього, називає новонавернених з юдеїв, які продовжували вагатися з приводу того, чи можна їсти некошерну їжу. Богослов Вільям МакДональд виокремлює три принципи з цього тексту:

• Немічний християнин повинен бути прийнятий в церковну спільноту і його не слід залучати до різного роду суперечок про його проблеми. Християнин може мати радість християнського спілкування, не маючи водночас єдності з іншими в несуттєвих питаннях. Віруюча людина, яка усвідомлює всю радість християнської свободи, вірить, грунтуючись на вченні Нового Заповіту, що будь-яка їжа чиста. Вона очищується Словом Божим і молитвою (1 Тим. 4,4-5). Віруючий з немічною совістю може відчувати відразу до свинини або взагалі до м’яса і бути вегетаріанцем.
• Другий принцип виражається в тому, що ми повинні бути поблажливими один до одного. Зрілий християнин не повинен принижувати свого немічного брата. Також і немічний не повинен судити зрілого як грішника, за те що він любить свинину, креветки або раків. Бог прийняв його в повноправні члени Своєї сім’ї.
• Третій принцип: кожен віруючий – раб Бога, і у нас немає ніякого права судити його з позиції пана. Він виправдовується чи обвинувачується своїм Господом. Ми іноді крижаним поглядом зиркаємо на кого-небудь зверху вниз, будучи впевненими, що через свої переконання він обов’язково зазначає краху в вірі. Але такий підхід неправильний. Бог збереже як тих, так і інших, і у Нього достатньо сил для цього.

Повертаючись до нашої теми, бачимо, що немає заборони їсти (а перше – пекти) пасхальний хліб тільки тому, що у нього не зовсім «християнське» (читайте – «некошерне») походження. Як пише апостол Павло, «хто їсть – для Господа їсть, бо дякує Богові». Водночас, якщо хтось не їсть пасок, цей християнин також робить це для Бога. В обох випадках люди просять Божого благословення, славлять і дякують Богу за їжу. То чому це повинно бути причиною для розбрату чи суперечок?

Згідно з текстом 14 розділу Послання до Римлян, немає нічого нечистого в самому собі – лише тому, що людина вважає ту чи іншу їжу саме такою, вона стає нечистою для неї. Якщо християнин вірить, що в пасці нічого гріховного немає – він вільний її їсти. А хто їсть, але має сумніви щодо того, чи можна це робити – грішить, бо робить це не з віри. У будь-якому випадку жоден з християн не має права осуджувати переконання іншого у цьому питанні. «Бо Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим. 14:17). Все, про що християни повинні дбати – це про мир та те, що збудовує один одного.

Чи печуть православні християни паски? Так, печуть. Чи печуть євангельські християни паски? Так, печуть! І хоча хтось зараз може обурено захитати головою та заперечити, тому що насправді печуть не всі, ми припускаємо, що більшість протестантів їдять паски або принаймні один раз у житті (а то й більше!) їх куштували.

Різниця полягає в тому, що на відміну від православних християн, протестанти не надають пасці ніякого сакрального значення. Печучи паску, протестанти не перехрещуються, не читають молитви над тістом, не ставлять собі за завдання поводитися тихо, щоб «звуки і вібрації не вплинули негативно на тісто». Євангельські християни намагаються мати чисті і світлі думки, веселий настрій і не мати сварок не лише в ті дні, коли печуть паски. Але щоденно, тому що пильнуючи про це, учні Христа прагнуть відображати Його характер і чинити так, як чинив Він.

То чому ж ми публікуємо рецепти пасок? Тому що для багатьох християн паска – не щось інше, як звичайна булка у вигляді високого пирога, смак якої асоціюється зі святом Пасхи так само, як смак та запах мандаринів – із Новим роком. Чому паску хочеться пекти саме на Пасху? З тієї ж причини, що й хочеться пекти імбирне печиво на Різдво і готувати салат «олів’є» у зимовий період. З тієї ж причини, що й американці готують індичку на свій День подяки. Саме тому пропонуємо ставитися до паски як до «пасхального торта», тобто як до випічки (страви), яку ми готуємо на особливі події.

Так-от, для тих, хто просто любить смак білого солодкого хліба з родзинками, цукатами і всім, чим заманеться; для тих, хто не бачить нічого гріховного в їжі; для тих, хто може їсти паску і при цьому дякувати Богу; для тих, хто хоче урізноманітнити святковий стіл традиційною пасхальною випічкою; і для найтерплячіших, хто доскролив сторінку аж до цього моменту в очікуванні рецептів, пропонуємо кілька класичних та оригінальних рецептів найсмачнішої паски (спойлер: рецепт саме «паски» у класичному її розумінні тут лише один).

Класична паска

Пропонуємо рецепт відомого українського шеф-кухаря Євгенія Клопотенка.

Інгредієнти:

• 750-800 г борошна
• 220 мл молока (теплого)
• 25 г дріжджів (живих пресованих дріжджів)
• 1 яйце
• 1 яєчний жовток
• 225 г цукру (+ 1 ст. л. для опари)
• 10 г ванільного цукру
• 1 апельсин (сік і цедра)
• 100 г вершкового масла)
• 2 ст. л. рослинної олії
• 100 г родзинок (або цукатів)
• 200 г цукрової пудри
• 2 ст. л. сметани
• декоративна посипка (опціонально)
• 1 дрібка солі

Приготування:

1. Приготуйте опару. У тепле молоко (220 мл) покришіть «живі» дріжджі (25 г). Добре перемішайте до розчинення дріжджів. Краще це робити руками, щоб переконатися у відсутності грудочок.
2. Додайте 1 ст. л. цукру і ще раз перемішайте, щоб цукор теж розчинився. Накрийте чистим рушником або харчовою плівкою і залиште в теплому місці на 20 хвилин, щоб дріжджі почали працювати.
3. Потім додайте в опару яйце (1 шт.) і жовток (1 шт.).
4. Додайте ванільний цукор (10 г), цукор (225 г) і дрібку солі.
5. Туди ж додайте розм’якшене вершкове масло (100 г) та сметану (2 ст. л.). Добре перемішайте все вінчиком.
6. Натріть цедру апельсина на дрібній тертці та додайте до суміші з опарою.
7. Вичавіть сік половини апельсина. Другу половину апельсина відкладіть, нам знадобиться сік для апельсинової глазурі.
8. Добре перемішайте вінчиком, щоб сік і цедра рівномірно розподілилися.
9. Додайте борошно (750-800 г) і перемішайте тісто лопаткою до однорідності.
10. Вимісіть м’яке тісто. Бажано вимішувати тісто приблизно протягом 10 хвилин, так воно буде більш однорідним. Воно не повинно липнути до рук. Сформуйте з тіста кулю і викладіть в миску, змащену олією. Накрийте рушником і залиште в теплому місці на 1 годину для підйому. Тісто має збільшитися в об’ємі в 2-3 рази. Майте це на увазі при виборі миски. Обімніть тісто і знову сформуйте кулю. Ще раз залиште для підйому на 40 хвилин, щоб отримати повітряну паску.
11. Потім знову обімніть тісто і вмесіть у нього родзинки (100 г). Можете вибрати будь-які цукати або мак з горіхами за бажанням. У будь-якому випадку буде дуже смачно.
12. Родзинки слід вмішувати в тісто так, щоб їх не було на поверхні тіста, і вони не пригоріли під час приготування паски.
13. Наповніть паперові або металеві форми тістом, але лише на 2/3 об’єму. Якщо використовуєте металеві форми, попередньо застеліть дно форми пергаментом. Змастіть дно і стінки форми вершковим маслом.
14. Залиште форми в теплому місці, накривши рушником, щоб тісто підійшло до країв форми. Випікайте паски в духовці, розігрітій до 180 градусів, протягом 20-35 хвилин в залежності від розміру форм.
15. Готові паски повністю остудіть і прикрасьте апельсиновою глазур’ю. Для цього в цукрову пудру (200 г) додайте сік половини апельсина і добре перемішайте. Отриману цукрову масу нанесіть на паски і прикрасьте цукровою посипкою.

Шоколадна паска з цукатами

Ще один цікавий рецепт від Клопотенка.

Інгредієнти:

Для тіста:

Приготування:

1. Приготуйте опару. Для початку відокремте від пачки потрібну кількість живих пресованих дріжджів (30 г).
2. Викладіть дріжджі в миску, додайте воду (150 мл) і перемішайте до повного розчинення дріжджів. Додайте 2 ст. л. цукру.
3. Потім додайте 4 ст. л. борошна і акуратно перемішайте до однорідного стану.
4. Накрийте опару рушником і залиште підходити в тепле місце на 20-30 хвилин.
5. У чашу комбайна або просто в більшу миску просійте борошно, що залишилося.
6. Потім додайте цукор, що залишився, какао (2 ст. л.) і добре перемішайте лопаткою.
7. Додайте яйця (3 шт.), розм’якшене вершкове масло (100 г) і опару. Замісіть тісто до однорідного стану. Якщо тісто вийшло занадто рідке, то додайте ще трохи борошна.
8. Залиште тісто в чаші комбайна або мисці, накрийте рушником і поставте в тепле місце на 1 годину для підходу.
9. Тісто, що підійшло, обімніть руками, змазаними рослинною олією, додайте цукати і легко перемішайте.
10. Змастіть форму для паски вершковим маслом, щоб паску можна було легко вийняти і вона не прилипала.
11. Сформуйте з тіста кулю і покладіть у форму для паски. Тісто має займати не більше однієї третини форми.
12. Знову накрийте рушником і залиште в теплому місці на 30-40 хвилин, щоб тісто знову піднялося. Розігрійте духовку до 180 градусів. Випікайте паску 25-40 хвилин у залежності від розміру форми. Якщо скоринка занадто підрум’яниться, прикрийте її фольгою, щоб не підгоріла.
13. Дістаньте паску з духовки і дайте їй охолонути прямо в формі. Приготуйте лимонно-шоколадну глазур. Змішайте цукрову пудру (100 г) з какао (2 ст. л.) і 2-3 ст. л. лимонного соку, перемішайте за допомогою вінчика. Якщо глазур виходить дуже густою, додайте ще трохи соку лимона.
14. Покрийте паску готовою блискучою глазур’ю.
15. За бажанням прикрасьте посипкою з цукатів або будь-якими іншими прикрасами на ваш смак.

Крафін з журавлиною і крем-сиром

В останні роки крафін завоював серця українців не менше за класичну паску. Печеться він простіше, а на смак не програє нітрохи. Крафін – це гібрид листкового крусана та мафіна. Існує безліч варіацій начинки – від класичних сухофруктів і горіхів до маку та шоколаду. Пропонуємо оригінальний рецепт із журавлиною і кремо-сиром від Олени Єрмоленко, авторки книги «Легко и вкусно».

Інгредієнти: 

• 350 г просіяного борошна;
• 80 г цукру;
• 1 яйце і два жовтки;
• 125 г розтопленого вершкового масла;
• 6 г сухих дріжджів;
• 80 мл теплого молока,
• 30 мл апельсинового соку,
• щіпка солі,
• мускатний горіх на кінчику ножа.

Начинка: 

• 50 г крем-сиру
• 2 ст. л. цукрової пудри
• 1 ст. л. апельсинового соку
• журавлина
• мелений мигдаль

Приготування:

1. Дріжджі висипати в тепле молоко, добре перемішати і залишити на 15 хвилин, це буде опара. Борошно просіяти, жовтки з білками добре збити разом з цукром, поки не розчиниться цукор.
2. У борошні робимо поглиблення і виливаємо опару, додаємо сіль і мускатний горіх, розмішуємо лопаткою і потрохи додаємо збиті яйця. Потім додаємо розм’якшене вершкове масло і сік апельсина. Вимішуємо вже руками тісто, воно має стати ніжне і повітряне. Борошно більше не додавати, вимішувати потрібно вже на столі, поки тісто не перестане прилипати до рук, хвилин 15. Залишаємо його накритим у теплому місці на годину. Тісто має збільшиться вдвічі.
3. Для маленьких формочок ділимо на 4 частини, для великих – на дві. Тісто необхідно дуже тонко розкачати.
4. Для начинки журавлину замочуємо на годину. Крем-сир потрібно змішати з цукровою пудрою, апельсиновим соком і все добре перемішати.
5. На розкачане тісто тонко намазати начинку, додати журавлину і за бажанням мигдаль.
6. Загорнути тісто в трубочку і розрізати навпіл не до кінця. Загорнути равликом. Викласти у форму і дати постояти ще хвилин 15-20.
7. Поставити форми з тістом у розігріту до 200 градусів духову піч на 10 хвилин. Потім знижуємо температуру до 180 градусів. І ще випікаємо великі крафіни протягом 25 хвилин і маленькі протягом 20 хвилин. На 10 хвилині при температурі 180 градусів паски-крафіни слід накрити фольгою, щоб не згорів верх.

Крафін з маком та вишневим варенням і шоколадною глазур’ю

За таким самим принципом та рецептом фудблогерка Олена Єрмоленко пропонує приготувати й інший варіант крафіна. Цього разу – з маком, вишневим варенням та шоколадною глазур’ю.

Інгредієнти для начинки:

• 150 г маку
• 2 ложки цукру
• 3 ст. л. вишневого варення
• окріп

Приготування:

1. Тісто приготувати як у попередньому рецепті.
2. Мак перемолоти в блендері і залити двома столовими ложками окропу. Дати постояти 30 хвилин, додати вишневе варення, цукор і перебити в блендері до однорідної маси.
3. Сформувати крафіни за попереднім принципом.

Панеттоне з цукатами і шоколадом

І хоча панеттоне в Італії традиційно печуть на Різдво, українці його розсмакували саме на Пасху. Пропонуємо дещо спрощений рецепт відомої випічки.

Інгредієнти:

Для тіста:

• Борошно (сильне) – 270 г
• Масло вершкове (жирністю 82%) – 80 г
• Яйця – 85 г
• Вода – 80 г
• Дріжджі пресовані – 15 г
• Сіль – 4 г
• Суміш спецій – ½ ч. Ложки
• Цукор – 80 г
  *
  Для начинки:
• Шоколадні краплі (термостатичні) – 50 г
• Цукати – 60 г
  *
  Для глазурі:
• Білок яєчний – 25 г
• Мигдальне борошно – 20 г
• Цукор – 40 г
• Цукрова пудра – 10 г

Приготування: 

1. Дріжджі залити теплою (не гарячою, не холодною) водою і перемішати. Додати борошно, 40 г із загальної кількості, і 20 г цукру. Добре перемішати, залишити при кімнатній температурі на 30 хвилин. Опара повинна добре підійти.
2. У чаші комбайна з’єднати опару і все борошно, перемішати.
3. Потім додати по одному яйцю.
4. Тісто почне збиратися в грудку, але буде неоднорідним.
5. У два заходи всипати цукор. Потім додати спеції і сіль. Тісто буде м’яке і трохи липке.
6. Невеликими шматочками додати холодне вершкове масло, кожен раз чекаючи, поки шматочок масла вміситься в тісто. Після додавання масла тісто буде однорідним, але липким. Весь заміс – на найменшій швидкості міксера. Після додавання масла продовжувати вимішувати тісто близько 20 хвилин. Ще важливо не перегріти тісто – температура повинна бути 24-27 градусів. Через 20 хвилин вимішування тісто стане гладким, ніжним, еластичним, не липким. Головний критерій готовності тіста – “глютенове вікно” (тест на достатній розвиток клейковини: тісто розтягується до тонкої плівочки, яка не повинна рватися).
7. Округлити тісто, покласти в миску, змащену олією. Накрити плівкою, зробити в центрі прокол і прибрати в тепле місце без протягів. Чим температура вища, тим тісто підходить швидше. Але бажано, щоб вона була не вище 25 градусів. Тісто має підійти і збільшитися в 3 рази. На це може піти від 7 до 10 годин. Але орієнтуємося не на час, а на тісто.
8. В якості начинки беремо апельсинові цукати і шоколадні краплі. Форма для випічки діаметром 15 см, заввишки 13 см. Боки і дно форми прокладаємо пергаментом.
9. Для глазурі з’єднати яєчний білок, мигдалеве борошно і цукор. Добре перемішати. Глазур готова. Цукрова пудра поки не потрібна. Тісто, що підійшло злегка обминають. Сильно не потрібно, оскільки в процесі додавання начинки воно ще осяде.
10. На робочій поверхні, злегка змащеній олією, розкласти тісто, додати і вмісити начинку. Округлене тісто вкласти в форму.
11. Накрити плівкою і рушником. Місце – без протягів. Температура – не вище 25 градусів. Тісто має підійти і збільшитися в 3 рази. Приблизний час – 5 годин.
12. Акуратно нанести глазур. Добре посипати цукровою пудрою.
13. Відправити в духовку, розігріту до 180 градусів, і знизити температуру до 160 градусів. Час випічки – 50-55 хвилин. Але все залежить від розміру паски-панеттоне. Час може змінюватися від 35 до 55 хвилин. Режим духовки “верх-низ”, без конвекції.
14. Готовність перевірити шпажкою. Остудити догори дном.

Життя відродженого християнина характеризується постійними духовними практиками – щоденним читанням Слова Божого та молитви. Ми знаємо, що для того, аби залишатися бадьорими у вірі, нам необхідне щоденне спілкування з Богом. Однак, окрім згаданих, існують інші духовні практики, яким християни, буває, надають занадто великого значення, або ж навпаки – деякою мірою нехтують ними. Як-от дотримання посту, наприклад.

У ці передвеликодні дні тема посту набуває особливої актуальності. У православному християнстві, яке превалює в українському суспільстві, піст є одним із найважливіших складових християнського життя, тож більшість православних вірян вважає своїм обов’язком постити хоча б у два великі пости – передріздвяний та передпасхальний.

Підкреслюючи важливість посту, православна церква навчає:

«Піст – це великий духовний подвиг і найперше вираз православного аскетичного ідеалу. Православна Церква, … завжди вказувала на високе значення посту для духовного життя людини і її спасіння. Тому піст оспівується в Тріоді як благодать багатосвітла, як зброя непереможна, як духовних подвигів початок, як прекрасна стезя для чеснот, як їжа для душі, як джерело будь-якої доброї думки, як нетлінного буття і рівноангельського житія наслідування, як мати всіх благ і чеснот».

На відміну від православної, євангельсько-протестантські церкви не надають посту такого сакрального значення. І, на жаль, у наших церквах не так часто можна почути проповідь на цю тему. А тому є інша крайність: не знаючи достеменно зміст цієї духовної практики, ми іноді можемо нехтувати нею у своєму духовному житті.

І ще одна небезпека: вступаючи в піст, не розуміючи його суті і основ, ми не отримаємо від нього максимальної користі. Іншими словами, нам необхідно розуміти, для чого ми постимо і чого ми можемо очікувати від посту. Знання відіграють в цьому питанні ключову роль.

Розуміння того, що таке піст, яка його справжня суть та мета, розкриває єдине джерело істини – Слово Боже.

То що ж таке піст?

Слово «піст» (гр. – «nesteia») в оригіналі означає «утримання від споживання їжі». Постити – означає тимчасово відмовитися від їжі для конкретної духовної цілі. Однак суть посту – не лише в тимчасовому обмеженні споживання їжі.

Якщо дослідити і проаналізувати всі згадані в Біблії випадки посту, то можна коротко резюмувати, що піст – це завжди наслідок глибокого духовного переживання. Піст виражав визнання глибокої залежності від Бога. Піст – це скорботне,  вкрай необхідне шукання Бога та Його волі в часи горя, болю та важких обставин.

Чому саме відмова від їжі? Цікаво, але дуже часто люди, які знаходяться в стані стресу, тривоги або ж глибоких переживань, втрачають апетит і часто просто забувають поїсти, повністю зосереджуючись на своїх уболіваннях.

Тому піст – це природна реакція на духовні обставини і переживання. Піст завжди був природно спровокований глибокою духовною потребою. Це не те, до чого ми повинні себе примушувати. Не варто постити задля посту, дотримуючись його як звичайного релігійного обряду.

Рішення постити – це завжди добровільний крок виразити свої переживання перед Богом. Це не є Божою постановою чи наказом. У Біблії згадується лише один випадок, коли Бог повелів Своєму народу поститися – це був публічний піст, який відбувався один раз в рік у свято Дня Викуплення (Левит 16 розділ). Сьогодні християни не святкують цей день, Бог не вимагає цього посту від нас. Піст – це лише наше власне бажання та ініціатива.

Не варто сприймати піст як голодування. Піст – це не інструмент для покарання плоті. Від нашої гріховної природи ми нікуди не подінемося, плоть не стане святішою або ж смиреннішою після цього. Проте піст – це один з кращих інструментів для концентрації на Богові.

Також варто пам’ятати, що піст – це не спосіб примусити Бога зробити те, що ми хочемо. Навпаки – це час, який змінює нас. Піст – це не підсилювач наших прохань. Піст – це прожектор або ж об’єктив, у фокусі якого Бог.

Важливо розуміти, що сам піст ніколи не робив когось святішим чи духовнішим. Підставою для посту є наше щире бажання сконцентруватися на Бозі, дізнатися Його волю, проаналізувати своє духовне життя, розкаятися в гріхаї, знайти втіху і зцілення в Бозі.

Піст – це смирення плоті і духа, визнання повної залежності від Бога, проголошення Його влади у нашому житті і всіх обставинах, які складаються навколо.

У всіх випадках посту, які описані в Біблії, незмінною його складовою виступає молитва. Мало просто відмовитися від їжі, намагаючись сконцентруватися на Богові. З Богом треба говорити про свої переживання, обставини і духовну боротьбу. І в цьому нам допомагає молитва.

За яких обставин постилися люди в Біблії?

1. Коли шукали Божої допомоги, захисту і керівництва. Саме такою була мета посту цариці Естер, пророка Йоіла та царя Давида. Ці біблійні персонажі постилися, благаючи Бога про захист від ворогів у час небезпеки. Глибокі переживання за долю народу та їх вияв перед Богом супроводжувалися молитвою та відмовою від їжі.
2. Коли каялися у скоєних гріхах. Народ Ніневії постився, коли Йона оголосив їм Божий суд. Сповідував і оплакував власні гріхи також Ездра, смиряючись перед Богом через молитву і піст.
3. Коли зосереджувалися на Божому задумі і Його відкритті. Даниїл постився в очікування відкриття від Бога. Він не міг думати про їжу, бажаючи лише зрозуміти Боже Слово. Це було найважливішим для нього, аж поки Господь дав йому відкриття.
4. Коли дотримувалися Дня Викуплення. Це було конкретне Боже повеління – щорічний публічний піст, під час якого ізраїльський народ каявся і оплакував свої гріхи перед Богом.
5. Коли сумували за близькими після їх смерті. Так Давид постився і плакав за своїми померлими дітьми. Так Ізраїль постився після смерті Саула та Йонатана.
6. Коли призначали лідерів на служіння. В Новому Заповіті, коли апостоли призначали лідерів на служіння, вони молились і постились. Це було надзвичайно важливим рішенням, тому їхні серця були сповнені прагненням зробити правильний вибір, шукаючи Божої волі. Апостоли настільки відповідально ставилися до цього, що відмовились від приймання їжі на певний час.

Яким буває піст і які його часові проміжки?

Так як у Біблії немає конкретного повеління постити, так само немає і вказівок, як саме постити та скільки часу.

Найдовший піст, згаданий у Біблії, тривав 40 днів – так постили пророки Мойсей та Ілля. У Новому Заповіті Ісус також здійснив сорокаденний піст, щоб на самоті та в спокої приготуватися до Свого служіння: «Він постив сорок день і сорок ночей і нарешті зголоднів» (Мт. 4:2).

Цар Давид нічого не їв протягом семи днів, цариця Естер разом із єврейським народом постила три дні. Часто піст брали від сходу до заходу сонця.

Також одним із різновидів посту, описаних в Біблії, є так званий «піст Даниїла». Він передбачає вживання лише простої їжі протягом трьох тижнів. «Я не їв ніякої вишуканої страви, м’яса й вина не брав до уст та й не намащувався мастями, доки не минуло повних три тижні» (Дан. 10:3).

Іноді пости в Біблії були не лише утриманням від їжі – часто люди, які постилися, не пили навіть води.

Про конкретно визначені часові рамки для посту говорити важко. Оскільки немає конкретного Божого повеління, кожен християнин сам для себе визначає часові проміжки власного посту.

Також, хоча піст у Біблії майже завжди супроводжується утриманням від їжі, існують інші способи посту. Усе, від чого ви можете тимчасово відмовитися, щоб краще зосередитись на Богові, може вважатися постом.

Сучасний піст – це відмова від того, що відволікає нашу увагу від Бога. Проаналізуйте, скільки часу ви проводите зі своїм гаджетом? Можливо, відмова від користування соцмережами вам дається набагато важче, ніж відмова від їжі? У всякому випадку, утримання від речей, які забирають на себе нашу увагу або ж приносять нам особливе задоволення – це хороший спосіб виразити своє смирення перед Богом.

Які можуть бути неправильні мотиви для посту?

• Бажання схуднути, покращити обмін речовин в організмі. Такий підхід до посту є категорично неправильним і точно не матиме користі. Для схуднення існують дієти, тож не варто мати таку мотивацію, починаючи цю духовну практику. «Бо Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим. 14:17). Піст – це не голодування. Якщо наш піст – це лише утримання від їжі, ми не можемо дочекатися його закінчення, щоб нарешті поїсти, якщо всі наші думки сконцентровані лише на цьому, то таку практику навряд чи можна назвати постом.
• Бажання вразити інших, показати свою праведність. Піст не має бути інструментом демонстрації власної духовності. Ісус навчав, що піст з релігійних міркувань – це особиста, навіть таємна справа між Богом і людиною, яка постить(Матвія 6: 16-18). Притча про фарисея та митника показує, що піст не робить людину морально або духовно кращою за інших (Луки 18: 9-14).
• Бажання дотриматися релігійної формальності. Не варто постити, бо всі постять, або ж «християнам треба». Не варто постити тільки через те, що прийшов період посту. Якщо ми не розуміємо змісту посту, ця духовна практика стає просто зовнішнім релігійним обрядом. Бога можна порівняти з батьком, якому не подобається, коли діти висловлюють свою любов до Нього не за велінням серця, а лише з почуття обов’язку (Ісаї 58: 5-7).
• Бажання випросити чогось у Бога. Бог не завжди відповідає на наші молитви, як ми того хочемо. Як результат, може з’явитися думка якось «задобрити» Бога, щоб Він таки дав бажану відповідь на наше прохання. Беручи піст з метою попросити в Бога змилування і захисту, ми не підсилюємо наше прохання, ми виявляємо своє смирення перед Богом. Перш ніж розпочинати піст за якусь потребу, варто звіряти наші бажання і цілі зі Словом Божим.

Якщо Ви вирішили поститися

• сконцентруйтесь на тому, хто такий Бог
• роздумуйте про Його вірність і благодать, яку Він дарує Своїм дітям
• перевіряйте свій духовний стан
• перевіряйте свою мотивацію
• звершуйте піст у дусі смирення і радості

Випробування, які ми переживаємо, іноді відводять наш погляд від Христа. Не використовуйте піст, щоб концентруватись на власних проблемах чи намагатись змусити Бога негайно вирішити Вашу проблему. Впокоряйте своє серце і бажання своєї плоті (не лише ті, які стосуються їжі). Постіть, щоб здобути глибші стосунки з Богом та максимально наблизитися до Нього.

 «А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли постиш, намасти свою голову, і лице своє вмий, щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Матвія 6:16-18).

В публікації використані матеріали статті «Що Біблія говорить про піст».