Світ

Дуже довго світ жив в полоні ілюзії стабільності. Європейські народи надто міцно вхопилися за позитивістську надію глобального розвитку і навіть війни 1990-х (Чеченська, Абхазька) не похитнули цю віру. Певною мірою їх можна зрозуміти: після десятиліть Холодної війни, пам’ятаючи про Другу світову, вони так сильно очікували «хеппі енду» історії Європи, що здобувши проблиск надії, не бажали відпускати ілюзію про світле майбутнє.

Російсько-українська війна повертає глобальну політику та світоустрій до реальності: жорсткої, некомфортної та позбавленої ілюзій. Вірна оцінка нинішнього етапу буде першим кроком, діагнозом для Європи, якій давно час прокинутися від пацифістського сну.

Пише Чорна Мар’яна для сайту Християни для України

21 століття спокусило миром і стабільністю

Падіння Берлінської стіни та розпад Радянського Союзу ознаменували перехід до однополярного світу. Ейфорія від перемоги капіталістично-демократичної ідеї світоустрою тривала надто довго і Захід спокусився на ідею «кінця історії», опубліковану американським філософом Френсісом Фукуямою в однойменній книзі. «Глобальних конфліктів і світових війн більше не буде, а людство стало на шлях сталого розвитку» — ця ілюзія запанувала в головах еліт, цю мантру повторювали політики з високих трибун та професори з університетських кафедр.

Врешті решт дана ідея десятиліттями визначала вектор розвитку Європи, яка до 2022 року абсолютно спокійно торгувала з державою-агресором, котра тепер вчиняє геноцид. Можливо, більшість, хто повірив у кінець історії ніколи навіть не чули про Френсіса Фукуяму, але прийняли той загальний настрій і сподівання, що часи великих протистоянь вже позаду, а в майбутньому світ чекає на стабільний розвиток.

Російсько-українська війна похитнула ці надії та штовхає світових лідерів визнати, що як раніше не буде і всі напрацювання ООН по стратегії сталого розвитку можна викинути в смітник, доки існують людиноненависницькі режими. Тепер світу доведеться знову перебудовувати системи безпеки, по-новому поглянути на національні армії та НАТО, переглядати функції ООН, реформувати (а можливо й ліквідовувати) низки інституцій та організацій, які вичерпали свої можливості та доречність існування.

Частина світових лідерів дуже не хоче це робити і усіляко опирається прийняти нову реальність, досі чуємо мантри про «деескалацію» та страх перед розділенням росії і прийняттям рішучих кроків. Старі бюрократичні еліти бояться спалити мости, однак час грає не на їх користь і рано чи пізно доведеться це зробити.

Правда починається з чесності та визначень

Що відбувається в Україні? Після 24 лютого частина політиків і журналістів відверто заявили: це війна. Інші досі називають це «конфліктом» або ще більш обережно «кризою». Де-факто це була війна ще в 2014 році, але навіть Україна не була готова назвати її належне.

Самообман політичних еліт Заходу був ідеальним ґрунтом для гібридної війни. Ми 8 років жили у співбрехні, коли воєнна реальність суперечила офіційному трактуванню подій. Коли ти не визначаєш рельність такою, як вона є, то скидаєш з себе відповідальність за неприйняття необхідних рішень. Коли політики приймають ці правила гібридної війни, то можуть легко торгувати з росією і одночасно забороняти в’їзд у ЄС для певних персон.

Так, це повномасштабна війна в центрі Європи. Не «загострення» чи «конфлікт», але цілком реальна війна з усіма супутніми наслідками і тотальними руйнуваннями. Тут недоцільна обережність з дефініціями, щоб якось пом’якшити лексичне навантаження, бо це реальність, в якій живе Україна і світ у 2022 році.

Процесами не завжди керує раціональність і доцільність

 Скептики російського вторгнення до 24 лютого аргументували свою пасивну позицію відсутністю для росії отримати перспективу вигоди після початку нової воєнної кампанії. Однак як у лютому, так і протягом всіх місяців повномасштабної війни ми багаторазово переконувалися, що російська влада не керується вигодою, процвітанням і логікою, а готова піти на жахливі ірраціональні кроки, переслідуючи великодержавницькі перспективи розширення «русского мира».

 Чи вигідна росії війна економічно? Ні. Щодня агресор втрачає десятки та навіть сотні мільйонів доларів. Російська влада знала про санкції і можливу ізоляцію від Заходу, проте не зупинилася в намірах фізично завоювати Україну. Після болючих для російської економіки санкцій путін не відмовився продовжувати війну, не відступив і до сьогодні  лише затягує своїми рішеннями зашморг на шиї економіки рф.

Продовження війни є нелогічним з точки зору західної людини, яка буде зважати на вигоди/втрати від такого рішення. В цьому і криється глобальна відмінність у мотивації, а також цінностях лідерів і народів. У Великій Британії, Іспанії чи Швейцарії народ ніколи б не дозволив владі кинути в прірву економіку країни заради глобальної кривавої авантюри, яка з перших тижнів виявилася провальною. Але народ росії це проковтнув, допустив відкат власної держави у минуле століття і тепер пожинає плоди власного терпіння.

Дипломатія не є універсальним запобіжником війни

За понад 8 років війни в нас був час переконатися, що росія чує тільки мову сили. Українська влада повторювала це знову і знову, але не всі у світі взагалі готові сприймати дану риторику. Деякі війни розпочинаються, бо їх причини занадто банальні й старі та не вписуються у стандартне уявлення про «розвинене ХХІ століття» чи раціональні мотиви дій. Ця війна одна з таких.

Не всім народам притаманна миролюбність, не для всіх мир є цінністю. Абстрактне уявлення сталого розвитку не вартує нічого в державах, подібних до рф, а спроба деяких західних країн сприймати інши держави через призму власного досвіду й менталітету виявилася фатальною помилкою.

Коли стоїть питання існування чи знищення народу, дипломатія не допоможе. Вмовляння, стримування, умиротворення і години телефонних перемовин не матимуть результату, коли твій ворог чує лише мову сили. Потрібні дієві засоби, які зможуть фізично зупинити агресора, адже сподівання на цивілізованість і великодушність росіян – ознака наївності і повного нерозуміння тактики кремля.

Росія показала, що в ХХІ столітті війна може бути кривавою, масштабною, віроломною. «Природа» кремлівського режиму була зрозумілою для його ворогів, які багато років тому прямо говорили про це, але їх риторика не сприймалася розвиненими країнами належним чином.

Про підступну варварську природу російської тактики війни свого часу говорив покійний лідер народу Ічкерії Джохар Дудаєв, який примітив аморальність і бездуховність російського народу та передбачив майбутню війну з Україною. Вторгнення рф в Грузію та участь у війні в Сирії не відкрили очі на справжні агресивні наміри кремлівського диктатора, бо значна частина світових лідерів надто довго жили в ілюзії, що великі війни залишилися в минулому, а «конфлікти» вирішують домовляючись.

Ми вже не живемо у «світі після Другої світової війни»

Понад сім десятиліть зберігалася глобальна система світоустрою, побудова за підсумками Другої світової війни. У ХХІ столітті людство багато разів спостерігало тріщину в системі світової безпеки, але після російського вторгнення 2022 року гостро постала необхідність суттєво реформувати ООН і всі інституції, дотичні до цілі встановлення миру. 

Попередні десятиліття стали ґрунтом для зростання наївних ідей повної відстороненості пересічних громадян від питань безпеки, а збройні сили дедалі частіше сприймалися як рудимент минулого. Відносно спокійне і мирне життя Європи закріпило наївні й пацифістські цінності про мир як давно довершену константу.

Звідси народилася тривожна статистика про неготовність більшості чоловічого населення Європи захищати свою країну зі зброєю в руках. Звичайно, простіше пристати на ідею, що «дипломатія, а не штики мають визначати майбутнє», проте нинішня війна показала, що дипломатія абсолютно слабка без готовності фізичного захисту.

Пацифістські цінності ситої Європи вилилися у безвідповідальну оборонну політику. Багато років НАТО недоотримував фінансування, адже деякі члени альянсу ігнорували необхідність обов’язково витрачати 2% ВВП на оборону. Ця мінімальна норма слугувала індикатором політичної волі країни робити внесок у розвиток оборонної галузі, яка вже тривалий час залишалася не в пріоритеті

Російська агресія оголила найбільші хиби міжнародних організацій та стратегій «сталого розвитку», на які опиралися світові лідери. Все це виявилося недієвими проти нової старої загрози. Ми не повинні забувати, що в лютому світ просто тривожно очікував нашої капітуляції і лише після демонстрації вдалої оборони стартувала активна військова допомога Україні. У квітні десятки держав поспіхом долучилися до постачання Україні зброї, боєприпасів і спорядження, але темпи цього постачання все ще бажають кращого.

На наших очах поступово формуються нові зв’язки, нові підходи до оборони і саме Україна відіграє тут ключову роль. Побудова нової системи безпеки в Європі має опиратися на перегляд старих принципів і пріоритетів і досвід українських Збройних Сил, які без перебільшення є найбільш боєздатною армією Європи.

Національна держава є найкращою формою існування народу

Політика мультикультуралізму провалилася. Мертвонароджена дитина антинаціональних лівих еліт принесла чимало клопоту Європі в 2010-х. Коли ліві прогресивістські кола намагалися викинути національні цінності на «смітник історії», ототожнити патріотизм із шовінізмом, реальність знову і знову розбивала їх утопічні ілюзії.

Однією з архітекторів мультикультурної Європи була Ангела Меркель, яка доклала зусиль для ослаблення ЄС і перетворення його інституцій на вкрай сумнівні органи. Їй довелося визнати абсолютну нереальність практичного втілення ідеї сполучення культур: «Наш підхід полягав у мультикультуралізмі, у тому що ми житимемо поряд і цінуватимемо один одного. Цей підхід провалився, повністю провалився», — визнала вона у 2011-му, однак продовжила попередню політику.

Після 24 лютого українці продемонстрували світу, що таке народна війна за суверенітет і національну гідність. Цей спротив дуже яскраво увірвався в парадигму «розмивання кордонів народів», бо оборона своєї країни і своєї культури — це все ще мотивація воїна ХХІ століття.

Нація із чітким усвідомленням своєї ідентичності протистоїть агресору в екзистенційній боротьбі за існування свого народу, за свою незалежність. Звучить надто пафосно для пересічного «громадянина світу»? Але це абсолютна правда про російсько-українську війну. Її характер демонструє, що українці, об’єднані любов’ю до Батьківщини, мотивовані до боротьби краще, ніж незрозуміла маса російської армії, яка йде на фронт виключно заради грошей.

Український народ звертається до тих метанаративів, які довго принижувалися «прогресивним» світом: до національної ідентичності, віри, моралі, цінностей, традицій. Українці по-новому побачили свою інакшість і при цьому відчули себе частиною Західної цивілізації (іноді набагато яскравіше, ніж типові жителі Західної Європи).

Сьогодні час пригадати, на чому ґрунтується державотворення, пригадати, як століттями європейці формували різноманітність націй. Не може бути сильним і єдиним народ, який відмовляється від власної ідентичності, зневажає свою історію, намагається розчинитися в абстрактному «людстві».

Національна держава є найкращою формою існування народу, вираженням його прагнень і середовищем для розвитку. Спроби зруйнувати її, очорнити, нав’язати ідею мультикультурності і сорому за виокремлення своєї національної ідентичності є ознакою корозії основ державної безпеки і сили народу.

Мужність має значення

Протягом останніх років масова культура стигматизувала традиційну чоловічу мужність. Нам так довго розповідали про необхідність побороти «гендерні стереотипи» і традиційні уявлення про лідерські й захисні функції чоловіка, називали «токсичними» такі характеристики як чоловіча ініціативність, відповідальність за інших, цінність порядку, прагнення захищати і, звичайно, готовність застосувати фізичну силу, проте саме ці якості виявилися необхідними в повномасштабній війні.

Російсько-українська війна продемонструвала, наскільки важливо плекати традиційні чоловічі характеристики, без яких неможливий загальнонародний опір. Хоча жінки також є в Збройних силах, але було б нечесно стверджувати, що їх власне військовий внесок є рівноцінним, адже завжди традиційно чоловіки брали на себе функції захисників і вони це роблять донині.

Ще до повномасштабного вторгнення український народ був одним з лідерів Європи в опитуванні щодо готовності воювати за свою державу, а після 24 лютого весь світ здивувався тій рішучості й стійкості, яку проявили українці. Близько мільйона чоловіків стали до лав української армії і проявили неабиякий героїзм задля захисту Батьківщини.

Великі історії, героїчний епос і образи відважних воїнів — не пережиток минулого, а будні української армії. Тепер не просто читаємо в книгах, а бачимо наочно, що таке чоловіча честь і відважність. Безпека й розвиток слідують за великими і героїчними подвигами. Саме так кують перемоги і так було завжди.

Завжди слід визначати та розрізняти добро і зло

Постмодерний світ диктує цинічний тренд на відсутність правди і однозначності. Виважена сучасна людина шукає помірності і відкидає безкомпромісність.

Для багатьох людей досі важко погодитися, що в цій війні є сторона однозначного добра і однозначного зла. Спостерігаючи за українським болем на відстані, світ ще не готовий об’єднатися проти ворога миру. Натомість постійно доводиться чути про паритет позицій сторін, про пошук напівтонів у трактування війни, яку знову і знову називають «конфліктом» чи «українською кризою».

За інерцією уявної стабільності попереднього світоустрою чи під впливом пацифістської наївності час від часу лунають заяви діячів культури, мільярдерів чи політиків у відставці про те, що «всі війни мають закінчуватися за столом перемовин», «росію спровокував Захід», «росія захищає свої інтереси» тощо.

Пошук «вини двох сторін» є нічим іншим як аргументом для виправдання власних помилок і недооцінки російської загрози для світу. Така злочинна «миротворчість» не призведе до миру, бо щоб протистояти росії як терористичній державі, варто зрозуміти її суть: безчестя, підлість, бездуховність — цими принципами багато десятиліть керувалася російська армія, тому шлях домовленостей — це вибір відтермінування більш жорстокої війни, яка все одно прийде.

Російсько-українська війна є не лише військовим і політичним конфліктом, але й екзистенційним і духовним протистоянням. Ідея віроломної агресії з метою захоплення і підкорення іншого народу складно вплітається в сподівання на гуманістичний світ і кінець історії, однак це саме та реальність, в якій ми маємо діяти, згідно із здоровим глуздом, своює совістю і духовними цінностями.

За даними Лозанського руху до 4% місіонерів зосереджені на досягненні неохоплених народів, що становлять чверть всього населення Землі.

До цих відокремлених народів можна віднести мусульман, індусів і буддистів, незважаючи на те, що значна частка їх припадає на містян.

Цих людей називають «народами без Євангелія», «найменш охопленими благовістю», «найменш євангелізованими», і може, найточнішим і водночас трагічним визначенням треба визнати «непомічені народи».

Такі народи становлять понад 28% населення світу. У цей час 41% світового населення – представники тих народів, які не мають своїх християнських церков.

До неохоплених Євангелієм людей належить Камбоджа – країна у Південно-Східній Азії, де 93% населення сповідують буддизм.

Населення країни 17 млн. осіб, 40% з яких – діти до 15 років. Це одна з країн, яка пережила жахи найжорстокішого правління комуністичного режиму. Через геноцид 1975-1979 років і подальшу 25-річну громадянську війну населення країни скоротилося майже вдвічі.

Християн у Камбоджі близько 2% та повна свобода для проповіді Євангелія. У країні є цілі провінції, де немає жодного християнина та жодної церкви.

Камбоджа вважається країною сиріт: розлучення, неповні сім’ї, незріле батьківство, безліч кхмерів, які виросли без батьків, – буденність для цієї країни.

Безліч дітей перебувають під тавром «дитина прокляття», яких батьки віддають у буддійські храми чи своїм родичам.

Через бідність у країні багато дітей не доїдають. У селах у них немає можливості ходити до школи, тому кожна п’ята дитина в країні неграмотна і не навчена елементарному догляду за собою.

Особливості кхмерів

У Камбоджі всі усміхаються з приводу та без. Навіть у курйозних випадках кхмер, хоч і винувато, але все ж таки посміхнеться. «Вони люди відкриті, можна познайомитись, поговорити. Немає агресії, кхмери – народ доброзичливий», – каже місіонер, який живе в Камбоджі з 2018 року.

У країні – свобода віросповідання. Є обмеження, але вони, швидше, технічно-духовного характеру: наприклад, можна відкрити церкву, але головне, щоб її будівля знаходилася на відстані щонайменше 1 км від іншої релігійної будівлі (буддійської чи мусульманської).

Приходячи до кхмера в гості, не варто очікувати, що він запропонує щось випити або поїсти. Навіть на склянку води не доведеться розраховувати. Гостинність у понятті слов’ян у Камбоджі можливе лише за наявності близьких дружніх відносин.

За всієї своєї відкритості та усмішливості, кхмери ніколи не скажуть прямо, чим вони незадоволені: вони не хочуть сваритися. Тому для передачі свого істинного ставлення вони, зазвичай, знаходять третю особу.

У країні немає міських автобусів, тому кхмери мають свій транспорт – мотоцикли, мопеди, велосипеди. За відсутності понять головна та другорядна дорога варто врахувати, що для кхмера характерно не поступатися дорогою.

Про мислення буддистів

Кхмерське слово «бог» звучить, як «прех». Вони мають прех всього: води, сонця, листочка … Місцеві король і прем’єр-міністр теж прех. До будь-кого, хто обіймає якусь серйозну посаду, звертаються «прех». Тому поняття «бог» у Камбоджі розмите і належного значення не має.

Щоб кхмеру усвідомити, що Ісус – не один із богів, а єдиний Бог, має пройти два-три роки.

У розмові з буддійським ченцем на тему, як кхмери ставляться до інших релігій, з’ясувалося, що вони приймають усі релігії, але свою вважають основною. При цьому не залишають християнина, кришнаїта чи мусульманина «без надії» стати гідним буддистом після сотень тисяч перероджень.

«Буддизм і християнство немає точок дотику, крім якихось загальноприйнятих моральних принципів. Біблію вони точно не читали. Ми заїжджали до таких районів, де люди не знають, хто такий Ісус Христос.

На першій нашій євангелізації я був здивований. Коли ми зібрали 20 чоловік і запитали: хто з вас чув про Ісуса Христа? З 20 людей лише одна дівчина підняла руку. Я тоді подумав, що бути такого не може: є Інтернет, телебачення, друковані матеріали… неможливо не чути про Ісуса Христа! Тоді я ще раз перепитав. Ні, не чули! Уявляєте, у нашому 21 столітті люди не чули, Хто такий Ісус Христос, навіть це Ім’я жодного разу не чули!

А потім чим глибше ми заїжджали до якихось провінцій, тим більше я переконувався в цьому – вони не чули про Христа. Тому що для них християнство так само далеко, як для нас буддизм. Наприклад, ви знаєте яке справжнє ім’я Будди? Ми не знаємо. Чому? Та тому що воно нам не потрібне. Ми не цікавимося буддизмом. Так ось і вони взагалі не цікавляться іншими релігіями, включаючи християнство. Вони мають свою релігію», – розповідає місіонер.

Як же благовістити буддистам?

У сучасному християнстві є безліч програм, як говорити людям про Христа. Але, за словами місіонера, у Камбоджі вони не працюють, як у православній чи католицькій культурі:

«Навіть не намагаюся створювати формули, просто молюся і проповідую чисте Євангеліє. Кожну людину у спілкуванні чіпляє щось своє і передбачити це неможливо. Когось цікавить перспектива порятунку від пекла. Когось – захист від злих духів, бо вони всі бояться, щоби на них не навели ворожбу. Коли я говорю, що є Той, хто здатний перемогти будь-який злий дух, їм це цікаво. Відповіддю на запитання, як не потрапити до пекла, зазвичай теж цікавляться. Вони вважають, що час перебування в пеклі залежить від того, скільки нагрішив. Рай у них теж специфічний, перебування у ньому залежить від кількості добрих справ. Ти можеш потрапити до раю на якийсь час, а коли твої добрі справи закінчяться, знову повертаєшся на Землю».

Ефективний спосіб для проповіді Євангелія – дитячі притулки

Поняття притулків у Камбоджі спочатку пішло від буддійських храмів, у яких є окремі кімнати, де зазвичай проживає 50-60 дітей. І переважно ці діти не сироти, а, як їх тут називають «діти прокляття». Це поняття ґрунтується на вірі, що спільна дитина розлучених батьків у їхні нові сім’ї принесе прокляття, тому вони від неї відмовляються.

Ідея притулків з буддійських храмів перекочувала до християнських церков, коли почалося зростання церков у Камбоджі (найдавніша християнська церква існує в країні з 1996 року).

Виявилося, що ефективний спосіб проповідувати Євангеліє у Камбоджі – це відкрити дитячий притулок. Місіонери, які мають притулки в цій країні, лише підтверджують високий рівень навернення та усвідомленого прийняття Ісуса – це не менше 95% від загальної кількості дітей!

«Забуті народи», яких два мільярди людей, розсіяних у близько 60 країнах світу, не знають, що вони кимось забуті. Про це знає Ісус Христос. Він знає кожну людину на ім’я. І Він закликає Своїх служителів піти в ім’я Його в Індію, Пакистан, Китай, Непал, Бангладеш, Іран, Єгипет, Тайланд, Сирію, Алжир, Афганістан….туди, де живе найбільший відсоток незнаючих Ісуса людей, долаючи великі відстані, культурні та мовні бар’єри, дискомфорт та небезпеки, щоб насамперед познайомитися та подружитися з цими людьми та розповісти їм про Божу любов.

Підготовлено прес-центром місії «Христос є відповідь» за матеріалами бесіди з місіонером із Камбоджі

Ні для кого не секрет, що сучасні війни ведуться не лише у фізичному просторі, де стріляють танки, літають ракети та військові літаки. Окремий фронт, не менш важливий, – це інформаційний простір, де є лише два види зброї: ПРАВДА і БРЕХНЯ.

За перший день повномасштабного вторгнення усі ми бачили силу брехні, яка здатна провокувати масову паніку та відчуття, що ми приречені. Багато хто поширював інформацію з неперевірених джерел, особливо ту, яку просто десь почув і передав «про всякий випадок, щоб знали». Але у цьому мало позитиву, адже це формує в свідомості людей викривлену реальність, а це, у свою чергу, не дозволяє спиратися на міцний фундамент для прийняття адекватних рішень.

Проте руйнівними є не лише фейки, які говорять про погане. Неправдива інформація про те, що у нас все добре, втрати несе лише ворог, усі населені пункти під контролем України – теж формує викривлену реакцію. Євген Дикий, колишній командир взводу батальйону «Айдар», говорить про це так:

«По-перше, розумним людям одразу стає тоскно й огидно при вигляді абсолютно нереалістичних цифр. І закрадається «осадочєк» щодо того, наскільки можна уподібнюватися нашим опонентам з їхньою «постправдою» і з якого моменту різниця зникне?
Але значно гірше менш розумним – тим, хто сприйме це все за чисту монету. Коли після цього реальний світ увірветься в інформпростір, наприклад, повідомленням про захоплення Каховської ГЕС або російським десантом у Гостомелі – незрілий розум, що вірив у абсолютну непереможність наших і повну нездарність “їхніх” одразу втрачає всяку опору».

Так, правда, особливо про війну, є часто важкою і неприємною. Проте лише правда відповідає реальності і є надійним фундаментом для того, щоб ухвалювати зважені рішення. Саме тому на кожному з нас є відповідальність зробити все, щоб долати фейковий інформаційний простір та відкрити шлях для істини. Не уподібнюйтесь ворогу, залишайтеся на світлій стороні історії.

Кілька порад:

– Користуйтеся офіційними джерелами інформації;
– Якщо отримали інформацію не з першоджерела, завжди залишайте місце для сумніву, перевіряйте;
– Поки не перевірили інформацію, не передавайте її далі! Ви можете бути причетними до поширення спотвореної реальності, можете нашкодити;
– Не коментуйте, не радьте, якщо не переконалися, що Ваші слова є стовідсотковою правдою. Навіть 1% брехні у 99% правди перетворює факт на брехню;
– Не збирайте та не поширюйте інформацію про переміщення сил ЗСУ;
– Продовжуйте молитися, Бог чує!

«Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного». (До ефесян 4:25)

ЯКУ ПРАВДУ ГОВОРИТИ?

Коли ми спитали одного з провідних інтелектуалів Америки Роберта Джорджа, який читав лекцію для Християнської Відкритої Академії, що ми можемо зараз зробити, щоб міжнародна спільнота краще реагувала на порушення наших прав, він відповів, що ми маємо краще їх інформувати. Звичайні люди на Заході ДУЖЕ погано знають ситуацію в Україні, вони погано поінформовані.

Тому те, що ми можемо робити – це надсилати ПРАВДИВУ інформацію англійською мовою для наших знайомих за кордоном, щоб вони знали, що відбувається і могли шукати способів нам допомогти.

Будьте джерелом правди, здорового глузду та миру!

Бог з нами! Україна переможе!

Джерело: http://c4u.org.ua/nadijna-nasha-zbroya-pravda/

Ще наприкінці XVIII століття з’явилася ідея про те, що населення Землі незабаром може досягти критичної позначки, що призведе до катастрофи – нестачі їжі і, як наслідок, люди помиратимуть від голоду. В результаті подібних ідей у ​​суспільстві з’явився світовий рух, спрямований на зниження народжуваності, що привело людство до дуже неприємних наслідків.

Всесвітнє захоплення ідеєю перенаселення почалося з припущень, висловлених у книзі Томаса Мальтуса (1766-1834) “Досвід закону про народонаселення” (книга побачила світ у 1793 році і до смерті автора перевидавалася 5 разів). Саме Мальтус спробував за допомогою розрахунків спрогнозувати критичну точку зростання народонаселення, дата катастрофи була призначена ним на 1890 р. Але, попри ці прогнози, 1890 року людство не загинуло. Послідовники Мальтуса згодом стали переносити передбачувану дату загибелі людства знову і знову, пише Олексій Погорєлов для сайту rodyna.org.ua.

Інший англійський дослідник – Френсіс Гальтон (1822-1911), двоюрідний брат Чарльза Дарвіна, став рупором ще одного модного наукового напряму – відомої всім євгеніки («добре народження», поліпшення людської раси за рахунок народження «правильних людей»). Ці дві течії – ідеологія перенаселення та євгеніка – з’єдналися, і виник рух за контроль народонаселення та зниження народжуваності, яке вже не на рівні ідей, а на рівні доль ламає життя мільярдів людей по всьому світу.

Заради чого? Звичайно, всі компанії та установи, що займаються контролем народжуваності, «дбають про благо людей і планети». Наскільки не сумно, але вони замінюють собою благородні екологічні цілі захисту навколишнього середовища та розумного споживання. Важливо те, що ці ідеології протиставляють народження дітей захисту природи, прямо називаючи новонароджених знищувачами Землі. Вони стверджують, що необхідно зменшити народжуваність, і для цього проповідують контрацепцію, євгеніку, стерилізацію, аборти, одностатеві стосунки, розбещення дітей та викорінення сім’ї, як явища.

Серйозну роль у просуванні цієї ідеології в усьому світі зіграла Маргарет Сенгер, яка у 1921 року заснувала «Американську лігу контролю народжуваності», на базі якої сформувалася імперія абортів Planned Parenthood (Міжнародна федерація планування сім’ї). Вона та багато її колег «по цеху» просували насамперед євгенічні ідеї – закони про примусову стерилізацію «непридатних» для продовження роду людей на той час були прийняті більш ніж у 10 штатах США. Можна було б подумати, що після жахів нацизму євгеніка та досліди на людях з метою знищення фертильності відійдуть у минуле, але ні. З 1961 зниження чисельності населення стало частиною міжнародної політики США. У 1965 р. в Американському агентстві США з міжнародного розвитку USAID було створено підрозділ з народонаселення, яке й досі продовжує політику, початок якої поклали Мальтус, Гальтон, Сенгер, нацистські лікарі тощо.

Теорія перенаселення хибна, і нині переконливо спростована. Дійсно існуючою є протилежна проблема: глобальна депопуляція. Для того, щоб людство виживало, насправді необхідно, щоб народжувалося більше людей, оскільки зі зростанням народонаселення відбувається розвиток людської цивілізації, збільшення благ, зниження рівня бідності. Понад те, існує природний механізм регулювання чисельності населення. Вчені підрахували, що в даний час все населення Землі, всі 7 з лишком млрд. людей, можуть бути розселені на території одного тільки штату Техас, з урахуванням видачі ділянки для проживання кожній сім’ї.

Для того, щоб населення не вимирало, необхідно, щоб сумарний коефіцієнт народжуваності (середня кількість дітей, яку може народити кожна жінка) дорівнював 2,1 – це необхідно для підтримки існуючого рівня населення. Зараз коефіцієнт неухильно падає, і в багатьох країнах уже опустився нижче за необхідний. На жаль, у всьому світі зараз відбувається спад народжуваності, і ціла низка країн вимирає.

Ця проблема потребує серйозного вирішення, проте Україна не вживає заходів, які справді підтримують народжуваність, заходів, спрямованих на захист та зміцнення сім’ї. Натомість вона слідує трендам, впровадженим ідеологами перенаселення, не обмежуючи аборти та контрацепцію, і не проводячи жодної реальної роботи з підвищення статусу материнства в суспільстві.

Поль Эрліх (род. 1932 г.) є автором книги «Популяційна бомба» (1968), який услід за Мальтусом знову і знову попереджає про популяційний «кінець світу». Він просуває порядок денний “глобального потепління”, змушуючи увесь світ повірити, що це сама страшна проблема сучасного світу, а її причиною є народження нових людей. Багато, як і раніше, не знають, що історія зі зміною клімату та глобальним потеплінням – це історія про знищення людей, а не про захист природи.

Однак насправді світ чекають досить важкі десятиліття. Бо це будуть десятиліття зі зростаючим відсотком безпорадних людей похилого віку, які потребують догляду; це будуть десятиліття з дуже дорогою (особливо якщо “зелена тема” зіграє, як задумано) енергією та катастрофічною народжуваністю; і це будуть десятиліття з активним заміщенням населення передових та середньорозвинених країн молоддю з країн менш розвинених. І зберегти більш-менш пристойний рівень добробуту громадян, виражений у купівельній спроможності, зможуть або країни, що утримали доступ своєї промисловості та громадян до дешевої енергії, або країни, які якимось дивом зуміли переконати своїх громадян розмножуватися. Я пишу “дивом”, тому що всесвітня колективна відповідь самих громадян на такий заклик звучить як “ви спочатку забезпечте нам умови, гідні нас, і тоді ми подумаємо”. Досвід, однак, показує, що навіть у країнах, які забезпечили громадянам взагалі все, це не заважає останнім відмовлятися від народження дітей.

Французький історик П’єр Шоню назвав те, що відбувається, «білим мором» — це безкровне вимирання, коли колиски залишаються порожніми. Тим часом, усі складові теорії перенаселення настільки міцно увійшли в наше життя, що пропозиція заборони абортів багатьма вважається неприйнятною, а багатодітна родина, як неблагополучна. І весь світ сьогодні потребує того, щоб скинути зі своїх очей цей морок, що змушує вітати інвалідизацію жінок, вбивство дітей, тоталітарний контроль над сім’ями та пропаганду розпусти.

Дві тисячі років тому кілька людей почули радісну новину: у Віфлеємі народилася дитина. Зазвичай такими новинами нікого не здивуєш і новонародженому радіють лише близькі родичі, але ніяк не незнайомі мудреці та пастухи. Але коли справа стосується чуда народження саме цього малюка, то дивом усе й пояснюється: ці люди чекали на Спасителя і вони Його побачили. Сьогодні ця новина не втратила своєї актуальності, християнство поширюється світом, несучи цю радість, радість визволення від рабства гріха та примирення з Богом.

Чи існують культурні особливості святкування Різдва у різних країнах? Чи скрізь Різдво легальне? Чи може казковий сюжет «Вкраденого Різдва» стати реальністю Західної цивілізації? На такі запитання відповіли місіонери, пастори, місцеві жителі та українські християни, які працюють в одній із 7 країн, чиї різдвяні розповіді представлені у цьому інтерв’ю – огляді з сайту Християни для України.

Різдво в Кенії: Ед Сівець 

Для загального розуміння Африку можна поділити на Північну, «надсахарну», і усю решту – «підсахарну». Звісно, що в магометанській Північній Африці ставлення до християнства зумовлюється специфікою регіону і домінуючою релігійною групою. В той час як в підсахарній Африці, що історично була колонією європейських країн, християнство розвивалось довший час і часто є релігією більшості. Наприклад, у Кенії, де ми служимо, багато католиків. В 2015 році до нас сюди приїзжав Папа.

В Східній Африці, регіоні, де ми служимо, є багато богобійних, щирих і вірних християн. Але є цілий пласт номінального, «теплого» християнства, де біблійні вірування і цінності не сильно впливають на практичне життя, і часто залишаються лише декларованими, але не такими, що виконуються.

Стосовно святкування і, що більш важливо, розуміння Різдва. На жаль, Африка, перебуваючи в зоні інтересів великих геополітичних гравців, переживає шалений наплив глобалізації. Доступний інтернет та інші технології безальтернативно нав’язують титульно-споживацьку модель Різдва, характерну для західних країн. Біблійна Різдвяна історія, яка раніше, в доінтернетну епоху (її кінець ми застали на початку своєї місії), була основною на свято – тепер все інтенсивніше замінюється невідомими персонажами: ельфами, гномами і Сантою з оленями. В супермаркетах грають всякі джинглбелс з китайських сантаклаусів, магазини прикрашаються в західному стилі з імітацією невідомого снігу. Характерно, що прикрашати супермаркети починають ще з листопада. І то зовсім не про Різдво. Маркетинг і ще раз маркетинг. Та і нам, незалежно в якій країні ми проживаємо сьогодні, варто триматись правдивих витоків: Різдво – то в світ прийшов Ісус, щоб спасти людей. Усе решта – то лірика і бутафорія, інформаційний фон, щоб прибрати з події головну причину перерозподілу балансу у всесвіті – Христа! Пам’ятаймо, шануймо, віруємо!

Та і нам, незалежно в якій країні ми проживаємо сьогодні, варто триматись правдивих витоків: Різдво – то в світ прийшов Ісус, щоб спасти людей. Усе решта – то лірика і бутафорія, інформаційний фон, щоб прибрати з події головну причину перерозподілу балансу у всесвіті – Христа!

Якщо мова йде про церкву – то так, народ збирається сім’ями і після служіння мають вечерю. На наступний день (державний вихідний) ходять у гості. Неодмінно для дітей дарують подарунки. В районі, де ми служимо, діти чекають Різдва дуууже сильно! Для них то справді велике свято, а не тільки різдвяні канікули. І ми докладаємо усіх зусиль, щоб воно саме таким і залишалось. Перед Різдвом локальні бізнесмени допомагають своєю продукцією, щоб ми організували Різдво для вуличних дітей і бідних сімей. Вже існує така традиція – зробити свято для тих, у кого скрута.

Різдво в Індії: Роман Заєць

В Індії до християнства загалом ставляться погано, хоч Різдво і є національним святом. Але все залежить від штату. Є штати, в яких домінує християнство, і там все інакше.

У штаті Мегхалая, де я жив, 77% християн, і там святкують Різдво з розмахом. Все місто прикрашається, практично у кожному будинку ставлять ялинку. На кожній вулиці десь на розі ставлять вертепи та інші символи народження Христа. Та на саме Різдво кожна церква робить марш для Ісуса з перевдяганнями, гаслами тощо. Також церкви готують дуже багато їжі, переважно плов, і роздають усім охочим. І звичайно ж, різдвяні пісні та проповідь звучать по всьому місту. Пісні співають, переважно, англійською, вони міжнародні, різдвяні. Крім того, це час розпродажів, покупок, подарунків та гостей.

В інших частинах країни все відбувається трохи скромніше. В цілому Різдво в Індії зводиться до розпродажів та покупок там, де християн мало.

Різдво в Об’єднаних Арабських Еміратах: Андрій Маслій

На відміну від інших країн Перської затоки, християнство в ОАЕ не є забороненим. Тут офіційно функціонують церкви різних деномінацій і напрямків, які здебільшого можна знайти у великих містах (Дубай, Абу-Дабі, Шарджа), де є багато працюючого населення з інших країн. І хоча ці церкви функціонують, вони знаходяться під пильним наглядом влади. З повсюдним розміщенням мечетей і регулярним звучанням салят (обов’язкової молитви) 5 раз на день, тут не побачиш на вулицях постерів чи банерів про Ісуса Христа і не почуєш гучну проповідь Євангелія. Таке християнство можна назвати вільним лиш умовно. Відповідно і святкування Різдва відбувається переважно в закритих приміщенням. Напевне, найбільшу масу християн тут складають філіппінці, індуси і пакистанці. Для філіппінців святкування Різдва починається ще з вересня місяця і досягає кульмінації в ніч з 24 на 25 грудня. Люди збираються разом, готують святковий стіл і проводять ніч у веселощах і іграх, а також співають різдвяні пісні. Святкування у пакистанців чи індусів може відрізнятися, але вони теж присвячують цей час прославленню народженого Христа.

Тому думаю, що культурні особливості святкування Різдва тут зазвичай запозичені або «завезені» людьми із своїх батьківщин, так як місцеве населення тут є мусульманським.

Саудівська Аравія, де я рік працював до ОАЕ, дуже консервативна мусульманська країна, християнських церков тут практично не існує, за винятком підпільних в поселеннях, де проживають американські громадяни. Тому Різдво в Саудівській Аравії – це поняття невідоме взагалі.

Різдво в Бразилії: Маркус Паоло

Оскільки раніше Бразилія була заморським доменом Португалії (а пізніше навіть Сполученим Королівством з Португалією та Алгарве), на наші різдвяні святкування глибоко вплинули португальські традиції. У сільській місцевості досі проводяться деякі традиції, такі як Folia de Reis (Паради мудреців) із піснями та музичними інструментами (у деяких є сюжет, у деяких – ні). Через вплив американської культури в нашу культуру були внесені деякі сторонні елементи, такі як різдвяні ялинки, Санта-Клаус, смажена індичка тощо. Проте деякі португальські елементи все ще залишилися, такі як оладки з солоної тріски (bolinhos de bacalhau), смажені каштани (castanhas portuguesas), rabanadas (які схожі на французькі тости); італійський панетоне також був включений в нашу культуру.

Також тут обмінюються подарунками в день Різдва (як правило, опівночі), хоча я здогадуюсь, що в Португалії це роблять 6 січня. У сім’ях і на робочих місцях люди, зазвичай, беруть участь у грі «Таємний Санта» (тут ми називаємо це «amigo oculto»), у якій ви випадковим чином вибираєте лише одну людину, якій збираєтесь щось подарувати. Деякі сім’ї дивляться по телевізору Різдвяну месу, яку звершують у Ватикані. Крім пластикових ялинок, будинки зазвичай прикрашають вінки на дверях і ці крихітні миготливі кольорові вогники.

Різдво в Хорватії: Іво Дзеба

Хорватія переважно католицька, тому святкування Різдва дуже помітне і присутнє в кожному регіоні країни. Як і в більшості інших частин світу, різдвяний дух присутній з початку грудня, особливо в останні роки, коли багато міст перейняли характерні для Австрії та Німеччини вуличні декорації, продаж глінтвейну та ковбас під час Адвенту.

П’ять головних символів Різдва, які більш-менш визнані в усій країні – це вертеп, ялинка, адвент-вінок, зорі та різдвяна пшениця. Перші три добре відомі в усьому світі, але останні два більш локальні. Досвітні меси дуже популярні серед вірян у Хорватії. Вони відзначаються під час Адвенту, зазвичай о 6 ранку, і символізують очікування приходу Христа. Хоча вони святкуються рано-вранці, церкви часто переповнені людьми, які хочуть духовно підготуватися до Різдва. Різдвяну пшеницю зазвичай садять 13 грудня, у день святої Люсії і залишають рости до Різдва. Насіння пшениці поміщають в круглу миску і іноді прикрашають червоними, білими та блакитними стрічками. Коли пшениця підростає, її зазвичай ставлять на кухонний стіл під час різдвяного обіду або біля вертепу.

Якщо говорити про їжу, то з Різдвом пов’язані дві страви. Люди, які живуть на узбережжі, зазвичай готують тріску (у багатьох варіантах), а ті, хто живе в північній частині, готують індичку з «млінчі» (місцевий гарнір із пшеничної муки, солі та води). Матері сімей завжди дбають про те, щоб принести хоча б кілька різних видів сухих тістечок, таких як «медянці» (пряники), «шапе» (здобне печиво) чи «ванілін кіфліце» (ванільні булочки).

Майже всі пісні, які співають у церквах під час Різдва, є народними релігійними піснями, добре відомими кожному вірянину, який ходить на Євхаристію на Різдво, тому в церквах зазвичай дуже весело та галасливо.

Офіційно Різдво триває до свята Хрещення Господнього, яке відзначається 9 січня, але до цього залишається ще один важливий день: Водохреща, або свято Трьох Царів, яке відзначається 6 січня. У цей день ми благословляємо воду, яка буде використовуватися на входах до храмів і на хрещення протягом усього року.

Різдво в Ірані: Амін Ефтехарзаде

Для іранців Різдво є неймовірно особливим святом, що пов’язано з умовами їх життя в Ірані. Там є гоніння, неприйняття, тому говорити про свою віру публічно іранці не можуть.

Цей день неймовірно святий і особливий тому, що для іранських християн це вже пов’язано з їх індивідуальністю: «У нас є голос! В нас є свій характер! Наші життя мають значення! В нас є свій стиль життя та наша віра. І ми важлива частина соціуму! Ми любимо наші свята, любимо Господа Бога, Ісуса Месію!» Це те, що робить Різдво особливим.

В Ірані Різдво не є частиною культури, але є святом важливим для тих, хто віддав життя Христу. Це те, що єднає іранських християн у часи зими, посеред гонінь, важких часів, страждань, неприйняття.

Ще це свято важливе тому, що проводить кордон між життям, коли вони ще не знали світла Месії, та життям після визнання Ісуса. Вони відмовляються святкувати язичницькі свята, а також день народження Мохаммеда, Курбан-байрам та інші, але Різдво тепер є їх новим святом! Я б ще додав, що Різдво в Україні також не є надто духовним для багатьох людей, які не слідують за Христом, але традиційно це є частиною культури та історії України. В Ірані Різдво не є частиною культури, але є святом важливим для тих, хто віддав життя Христу. Це те, що єднає іранських християн у часи зими, посеред гонінь, важких часів, страждань, неприйняття. Як вчив Ісус, що Він «не мир принести прийшов, а меча».

Попри все, християни збираються, аби відсвяткувати прихід Бога. В цей день вони слідують загальним іранським звичаям та готують народні страви, такі які готують і на Новруз (іранський Новий Рік, який святкується в 20-их числах березня – прим. ред.), а саме: «фесен-джун», «горме сабзі», «кебаб таабе», «зерешк поло», «сабзі поло бо маахі». Також вони вдягають святковий одяг.

Різдво в Англії: Ярослав Зозуля

Різдво в Англії – головне сімейне свято! У кожній сім’ї є свої традиції святкування та про них люблять говорити навіть у національній пресі: дарують багато подарунків, купують нові піжами, готують багато їжі, у тому числі індичку та овочі, тощо. Британці люблять щорічно на Різдво ходити до церкви на спеціальні збори, де співають різдвяні пісні, а на завершення вечора звучить проповідь.

Вулиці міст перетворюються на казку, їх прикрашають різдвяними гірляндами. Це дуже гарно! Наприклад, багато людей з’їжджається в Оксфорд, щоб подивитися саме на святкові гірлянди.

У Boxing Day, в день після Різдва, люди зазвичай гуляють, дивляться футбол. Раніше в церквах цього дня розбивали «коробки» для пожертвувань, які наповнювали протягом року і роздавали гроші бідним, звідси й пішла назва дня.

Втрата Різдва стала б сумною подією, адже, незважаючи на те, що англійці не є дуже богобоязливою нацією, яка відвідує церкву, як це було у вікторіанську епоху, але вони вірять у святість свят та традицій.

Хоча Різдво все ще важливе свято для англійців, в культурі консюмеризму мало хто замислюється над його суттю. Можна простежити за ЗМІ, як «ліві» використовують Різдво, щоб поширювати свій мейнстрім та вести культурні війни. Наприклад, видання Evening Standart пише, що в Лондоні цього року вперше стали продавати різдвяні фігурки Санти з чорним відтінком шкіри, а також вертеп з чорношкірими героями та чорношкірих ангелів ручної роботи «з пильною увагою до таких деталей, як відтінок шкіри, дизайн волосся, форма та розмір тіла», щоб «додати фарб у ваше біле Різдво».

Загалом, тема інклюзії активно використовується «лівими». Британський кабмін, як і чиновники ЄС, намагаються вилучити з вживання слово «Різдво», яке на їх погляд не є достатньо інклюзивним і пропонують дублікат – слово «свято». Вони не хочуть більше чути привітання «Щасливого Різдва!», їм подобається нейтральний варіант «Щасливих свят». Депутат від партії Торі, мусульманин Сакіб Бхатті, в коментарях газеті Daily Mail назвав цю заборону сміховинною: «Як мусульманинові, мені здається смішним, що ми не можемо насолоджуватися цією особливою порою року. Я з нетерпінням чекаю на можливість показати моєму новонародженому синові його першу різдвяну ялинку».

Так, поки що це викликає негативні відгуки у суспільстві. Як і пропозиція відкласти святкування Різдва на літо під приводом антиковідних заходів. Видання The Telegraph запитує: «Невже Ковід поклав край святкуванню Різдва?». І робить досить обнадійливий висновок, що втрата Різдва стала б сумною подією, адже, незважаючи на те, що англійці не є дуже богобоязливою нацією, яка відвідує церкву, як це було у вікторіанську епоху, але вони вірять у святість свят та традицій. Тому цього року церкви розсилають багато запрошень, усвідомлюючи, що людям минулого року через локдаун бракувало різдвяних свят і вони скучили за Різдвом!

Ірина Рожко

Виховати чесну, люблячу, слухняну дитину, іноді здається, легко: почитав книжки – і втілюєш у життя за пунктами. Однак процес виховання тривалий, він вимагає терпіння та інших якостей батьків і викликає багато запитань. У цій статті ми зібрали основні біблійні принципи. Вони допоможуть батькам виростити не просто хорошу людину, а й послідовника їхньої віри.

Ми також розглянули питання, чи потрібно карати дитину і як це робити.

Крім того, ми дізналися про причини, чому діти служителів на якийсь період часу можуть відступати від християнських принципів і вести так званий аморальний спосіб життя.

Що говорить Біблія?

Насправді в Біблії не так багато написано про виховання дітей. Зате багато сказано про зміну сутності людини, її мотивів і цінностей – саме цього батьки-християни мають досягти у вихованні своєї дитини, а не просто домогтися зміни її поведінки.

У книзі Повторення Закону (6:7-8) ми читаємо про веління Бога пильно вчити своїх дітей виконувати першу заповідь: любити Господа усім серцем, всією душею і всією силою своєю: «І пильно навчиш цього синів своїх, і будеш говорити про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли ти вставатимеш. І прив’яжеш їх на ознаку на руку свою, і будуть вони пов’язкою між очима твоїми».

Таким чином, викладати дітям Святе Письмо – прямий наказ Бога батькам-християнам.

Принцип 1. Навчати

Дитина має виглядати, як Ісус Христос. Ця мета для батьків у вихованні дитини викладена в Біблії. Про це пише Луі Пріоло у своїй книзі «Навчай їх старанно: як використовувати Святе Письмо у повчанні дітей».

Щоб досягнути цієї мети, самі батьки мають знати Біблію, навчати її дітей, посилатися на неї у повсякденному житті, використовувати її для докору у гріху, для направи і для виховання у праведності. Так написано у другому посланні Тимофію 3:16: «Усе Писання Богом натхнене і корисне для навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності».

Проте досягти високого стандарту – бути схожим на Христа – неможливо по плоті і матиме протилежний ефект. Про це «Світогляду» розповів Олександр Соляник, керівник ГО «Батьківський захист», співавтор методичного посібника для вчителів і магістр педагогічних наук, батько двох дітей, а в минулому пастор.

«Це можливо тільки по вірі. Згідно навчання Нового Заповіту, віра йде попереду діл. І якщо не навчити правильно вірити, то народжується релігія та лицемірство. Практичність для дитини – це діла, основані на вірі, щирій, дитячій вірі. І добро виходить з доброго серця. Тому важливіше берегти серце», — зазначив експерт.

Принцип 2. Докоряти

Коли діти не слухаються батьків, вони таким чином порушують волю Божу. «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе! Шануй свого батька та матір — це перша заповідь з обітницею», — написано у посланні Ефесянам 6:1.

Тому батькам необхідно використати Писання для докору малих порушників у гріху і пояснити їм уривки з Біблії, пише Луі Пріоло у книзі

Основним мотивом для виховання дітей має бути бажання, щоб вони догодили Богові, вважає він.

Принцип 3. Направляти

Ось як описав цей принцип автор Луі Пріоло. Грецьке слово, яке переклали в Біблії як «направляти», означає «поставити чи повернути щось у вертикальну позицію». Якщо дитина звернула, Писання може повернути її на істинний шлях.

Батьки мають не тільки пояснити уривок з Писання для виправлення конкретного гріха (поведінки). Їм самим треба відповісти на наступні запитання:

• Чи має моя дитина змінити свою думку про щось?
• Чи обговорював я зі своєю дитиною її мотиви і думки?
• Чи сповідувала вона свій гріх (чи попросила прощення) перед іншими?
• Чи треба відшкодувати завдані збитки?
• Чи є щось, що має бути видалено з її життя (люди, місця, заходи та інше)?
• Чи потрібне тілесне покарання?
• Чи допоможе додаткова підзвітність?
• Чи розуміє дитина, яких дій Бог очікує від неї наступного разу, коли вона опиниться у схожих обставинах?

Принцип 4. Виховувати

Різниця між навчанням і вихованням наступна. Навчання дає знання. Виховання дає навички і формує звички, суть його – змусити людину робити, пише Генрі К.Трамбул у книзі «Поради з виховування дітей». Тут є дві сторони: дисципліна і повчання.

Декілька практичних порад:

1. Регулярно вивчати напам’ять уривки з Писання з дітьми.
2. Вчити дітей роздумувати над Біблією.
3. Не просто відкласти гріховну поведінку, але замінити її відповідною біблійною альтернативою.
4. Вчити дітей слухатися ваших повчань.
5. Вчити дітей спілкуватися по-біблійному.
6. Вчити дітей думати по-біблійному.

Принцип 5. Покарання

У питанні покарання думки християн розходяться. Більшість дотримується думки, що, окрім інших видів, покарання має бути і фізичним. Ми розглянули дві сторони цього принципу.

Олександр Соляник, керівник «Батьківського захисту», розповів «Світогляду» про свій погляд на покарання.

«Написано, що юнака потрібно наставити на початку шляху. Початок шляху – це коли людина, дитина розпізнає добро і зло. Якщо вона вибирає не той шлях, тоді треба направляти. Якщо не направляти словами, тоді, написано, що різка виправить поведінку або направить на правильний шлях», — каже Олександр.

Він впевнений: якщо людина чинить погано і не несе покарання, то вона костеніє у скоєнні таких вчинків. Людину потім складніше виправити, тому що вона не пережила покарання за погане.

«Тому коли дитина чинить погано і не реагує на словесне виправлення, можна застосовувати виховну різку, залежно від того, хлопчик це чи дівчинка: десь більше, десь менше. І залежно від мови любові, яка притаманна дитині. Якщо її мова любові – дотик, то потрібно мінімізувати саме різку і ремінець — там буде достатньо не пустити на вулицю, не дати якісь іграшки, тому що це трагічно», — пояснив керівник «Батьківського захисту».

Тому, за його словами, не завжди саме різка буде елементом виховання. Це можна замінювати іншими санкціями, які дитина, при озвучуванні батьків, повинна розуміти і справедливо очікувати покарання.

Дуже важливо – ні в якому разі не можна карати, якщо дитина щось робила через страх. Потрібно з’ясовувати причини, чому вона боїться. ЇЇ поведінка могла бути реакцією на якусь незадоволену потребу, каже спеціаліст.

«Наприклад, дитина починає розкидати речі, бити посуд, а мама з подругою спілкується на кухні. Дитину не можна карати, тому що подруга забрала якісний час дитини, який мама приділяла їй, і вона так висловлює свою потребу. Тому в цьому випадку потрібно розбиратися і домовлятися», — пояснив Олександр Соляник.

Перед покаранням дитина повинна розуміти, за що, тому батьки мають розмовляти з нею. Дитина повинна точно усвідомлювати міру покарання, санкції, які до неї будуть застосовуватися. Для неї це не повинно бути несподівано, підсумував керівник «Батьківського захисту».

Оксана Парфенюк, співзасновниця служіння «Сім’я. Міняємося разом», вважає вчення, наприклад, Дж. Добсона про фізичне покарання дітей небіблійним. Твердження, що Біблія містить відповідні положення, вона прокоментувала у себе на сторінці у Facebook:

«Так, дітей, старших 12 років, карали (фізично– Ред.) за порушення приписів Тори. Били палкою або батогом по спині. Покажіть, де саме в Біблії написано про лопатки для биття, про покарання по попі, про покарання дітей з 18 місяців, про удари по пальцях рук, про тайм-аути, про залякування, про формування рефлексів тощо?»

Хтось може стверджувати, що дитина стає більш слухняною після фізичних покарань. Проте на кону стоїть втрата зв’язку з тими, від кого залежить твоє життя, пояснює Оксана Парфенюк.

Проблема поведінки дитини може бути від батьківського незнання і нерозуміння душевних процесів. В Біблії написано: «Батьки, не дратуйте дітей своїх, щоб на дусі не впали вони!» (Колосянам 3:21)

«Дратувати — означає уникати стосунків, слів і дій, які могли б довести дитину до стану злого відчаю або гіркоти; таким чином, це заборона надмірної суворості у вихованні, нерозумно завищені вимоги, зловживання владою, несправедливість, нечесність, постійні докори й осуд, приниження дитини і будь-якого роду неуважність до потреб дитини та її почуттів», — пише Оксана Парфенюк у Facebook.

Крім того, не забувайте, сучасні психологи доводять, що покарання можна застосовувати до дитини з віку трьох років. Враховуючи особливості розвитку, саме в цьому віці дитина тільки починає розуміти встановлені батьками правила і покарання внаслідок невиконання їх. Правила обов’язково мають постійно проговорюватися і бути зрозумілими для дітей.

Принцип 6. Особистий приклад

Керівник ГО «Батьківський захист» Олександр Соляник, говорячи про християнські принципи виховання, розповів, що насамперед для дітей зразком має бути поведінка батьків. Саме вонивчать не тільки словами, а й своїм життям, ставленням до різних справ, що добре і що погано.

«Якщо ми хочемо виховати богобоязливу дитину, то вона повинна бачити в батьках молитву і повинна бути присутньою на молитві. Дитина має з батьками читати Біблію і розмірковувати над нею. Дитина повинна брати участь у непростих ситуаціях, в яких потрібно вірити, щоб вона бачила, як батьки застосовують принципи віри», — каже Олександр.

Експерт також виділив кілька важливих пунктів щодо виховання:

• Батьки мають якісно проводити час з дітьми як удома, так і на вулиці, відповідаючи на їхні запитання і пояснюючи поведінку різних людей – чому так відбувається і до чого це призводить. Сюди ж входить спільне дозвілля. Батьки можуть купувати цікаві ігри дітям і грати разом з ними. Вони можуть запрошувати друзів дітей до себе додому і брати у цьому участь. Дім має стати бажаним місцем і залишати хороші спогади.
• Діти мають виконувати спільні справи по дому разом із батьками: ремонтувати, будувати та інше. Під час таких робіт важливо спілкуватися з дітьми.
• Дитина не повинна боятися висловлювати свою думку і запитувати. Батьки мають бути завжди доступними для дітей і компетентними, щоб відповісти на їхні питання.
• Читати з дитиною цікаву літературу, в тому числі художню, про добро і зло, щоб дитина була ерудована і розвинена всебічно.
• Навчити дітей, особливо хлопчиків, самообороні. Батько повинен з дитиною провести якийсь час у фізичній підготовці. Коли хлопчик прийде в школу або буде серед однолітків, він, знаючи біблійні принципи «не вбивай», «не причини марно біль, гріх», зможе постояти як за себе, так і за інших, бути впевненим.
• Важливий приклад батька стосовно до матері. Діти повинні бачити, як практично він висловлює своє кохання, щоб у цьому він також був найкращим прикладом.

Діти служителів і їхня поведінка

У житті служителів церкви іноді виникають ситуації, коли їхні діти відступають від християнських принципів, кидаються у шкідливі звички тощо. Оскільки пастор – взірець для віруючих, то можуть виникати питання, чому так сталося.

Олександр Соляник вважає, що на ці запитання немає універсальної відповіді, а кожна ситуація індивідуальна:

«Одна з причин – час, який діти не отримували від батьків, коли найбільше його потребували за віковими критеріями. Також вони могли проводити менше часу з батьками у служіннях. Пастори мали б по-максимуму задіяти своїх дітей у своєму служінні, щоб вони були пронизані тією силою благодаті, любові, якою Бог діяв через цей пасторський дар іншим людям, щоб побачити дар пастора в дії для людей, цінувати і шанувати цей дар».

Іноді у служителів діти, за замовчуванням, мають бути найкращими, продовжив експерт. Пастори мають помічати, як поводяться їхні діти в оточенні однолітків – чи не величаються, чи не гордяться становищем, чи не користуються цим статусом. Це також може бути причиною, зазначив Олександр Соляник, тому що гордість завжди призведе до падіння. Діти навпаки мають навчитися служити своїм одноліткам.

Підсумовуючи нагадаємо, що у контексті Біблії батьки мають виховати дитину не за принципами закону і страху, а за принципами благодаті і любові.

Просто виправити поведінку дитини, не змінюючи її суті, можна. Цього навчають психологи-біхевіористи, які використовують поведінковий підхід. Дитина слухається батьків через страх? Це про закон. Проте «страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку», говориться 1 Івана 4:18. Тому слухняність за будь-яку ціну не може бути метою виховання особистості. Дитина повинна слухатися батьків через вдячність і бажання догодити Богові.

Знаючи християнські принципи, батьки можуть зорієнтуватися у методах виховання, зокрема й у тих, які радять психологи, та обрати серед них потрібні.

Тетяна Купрієць для ІА Світогляд

Іноді таке трапляється, що християни підтримують фемінізм. Хтось шукає в ньому справедливості, хтось любові до ближнього, а комусь дуже хочеться вплести в християнство популярні ідеї, щоб «осучаснити» віру. Та якою б не була мотивація, ця ідеологія аж ніяк не поєднується з біблійним світоглядом, але несе серйозну небезпеку і церкві, і суспільству взагалі. 

Найперше, ми маємо розуміти, що не варто цей рух перевідкривати чи говорити про фемінізм, повторюючи пафосні лозунги; не варто також спиратися на свої відчуття і своє власне визначення фемінізму. За понад століття його існування достатньо досвіду і прикладів, через які можна простежити тенденції розвитку, які викликають занепокоєння.

Для початку варто зазначити, що юридичне зрівняння в правах чоловіків і жінок ще не є фемінізмом. Це суфражизм — дуже конкретний і вузький рух, що домагався надання жінкам виборчих прав. Він не претендував на якісь глобальні суспільні зрушення і не мав революційних вимог. Але пізніше розвиток «жіночої» повістки в ХХ століття все ж трансформувався в ширший рух за зміну ролі жінки у всіх сферах, починаючи з сім’ї. Ось цей рух ми і розглянемо далі.

1. Фемінізм є конкретним політичним рухом і базується на марксизмі

Коли ми говоримо про фемінізм, то маємо враховувати історію й політичні вимоги активісток. Не можна ігнорувати актуальну повістку 2021 року (а це не лише пафосні лозунги про «права жінок», але й захист абортів і просування інтересів трансгендерів). Неможливо включити у своє власне визначення фемінізму якусь відносно нейтральну повістку «за все хороше, проти всього поганого», ігноруючи реальні їх вимоги.

Дуже часто в основі цієї дилеми лежать медійні маніпуляції. Висвітлення майже всієї діяльності феміністок представлене лише в позитивному світлі, а їх публічне послання вміло обгорнуте в «гуманістичну» риторику любові, поваги, прав тощо. Насправді ж за ліберальною (помірною) риторикою криється радикальне бажання перебудувати світ і зламати будь-які залишки традиційного уявлення про міжстатеві відносини.

В основі фемінізму будь-якої хвилі лежить та чи інша інтерпретація марксистської теорії про боротьбу суспільних груп. Фемінізм завжди розглядав людство через конфронтацію статей (а пізніше й рас, гендерів і навіть матеріального положення). Коли одна мета досягнута, то вони обов’язково знайдуть іншу, а тому ніколи не настане момент, коли феміністки скажуть «досить» і визнають, що їх права з чоловіками давно рівні.

2. Фемінізм суперечить біблійній моделі сім’ї

Цей аргумент є найбільш очевидним, бо прагнення до рівності у всьому заперечує розподіл ролей, які Господь визначив для подружжя. Але й замість «подружжя» сьогодні дедалі частіше використовується слово «партнери», що знеособлює чоловіка і жінку. Тепер вони постають як взаємозамінні особи, що руйнує встановлений Богом порядок.

В Біблії подано досконалу модель відносин. У посланні апостола Павла до Колосян є такі слова: «Дружини, слухайтеся чоловіків своїх, як личить то в Господі! Чоловіки, любіть дружин своїх, і не будьте суворі до них!» Ця проста істина й забезпечує гармонію в сім’ї.

Феміністки вважають такий поділ сексистським і дискримінаційним. Сама ідея слухняності жінки є неприпустимою для них, адже засвідчує лідерство чоловіка як голови сім’ї. Але християнство передбачає ієрархічність в родині (як і продовження в посланні до Колосян із нагадуванням до дітей слухатися батьків). Бог дав подружжю взаємодоповнюючі функції, які не є ані перевагою, ані приниженням. А ось спроби зламати цю систему вносять дисбаланс у відносини не лише в сім’ю, але і у суспільство в цілому.

Хоча феміністки і наполягають на свободі для жінок самостійно обирати свій шлях, але ролі дружини/матері/домогосподарки постійно принижуються, бо вони не несуть спротив «патріархату». На жаль, мірилом «свободи» для фемінізму є не прийняття реальних бажань жінок, а проштовхування власної повістки.

3. Так склалося історично

Біблійна ієрархічність в сім’ї від самого початку була предметом конфронтації між Церквою та феміністками. Навіть серед суфражисток було чимало богохульних фігур: американка Елізабет Кеді Стентон наприкінці ХІХ століття видала свою «Жіночу Біблію» напротивагу справжній, яку вважала патріархальною  «єврейською міфологією». Негативно про церкву висловлювалися і її попередниці Френсіс Райт і Ернестіна Роуз.

В таборі власне феміністок (які нерозривно пов’язані з марксизмом і європейським соціалістичним рухом) критика церкви і християнства була ще більш агресивною. Клара Цеткін, Роза Люксембург, Олександра Коллонтай, Симона де Бовуар — всі вони були обличчями раннього фемінізму і всі вони атеїстки. Симона де Бовуар, яка написала «Другу стать», виклала обгрунтування фемінізму, яке міцно вкорінилося в її атеїстичній екзистенціалістській філософії. Вона як послідовна комуністка, підсумовувала це словами «Бага немає».
Тут християнам, що підтримують фемінізм, варто замислитися: можливо, не варто іти спільним шляхом з поборниками християнства?

Серед сучасних феміністичних гуру противників християнства не менше (як-от автор гендерної теорії Джудіт Батлер), а їх ненависть до церкви нерідко переходить у фізичне насильство. За останні роки суттєво зросла кількість актів вандалізму і нападів на християн з боку феміністок (особливо у традиційно католицьких країнах). Враховуючи зростання популярності та радикалізацію фемінізму, ці тенденції будуть тільки ширитися.

4. Аборти

Перш ніж християнину захищати фемінізм, варто згадати, що саме феміністки були і є в авангарді руху за легалізацію абортів. Спочатку вони лобіювали сексуальну революцію в Радянському Союзі (згадати тільки жахливі експерименти над мораллю з боку Олександри Коллонтай). Не дивно, що саме комуністична й профеміністична радянська держава першою в світі легалізувала аборти.

На Заході це питання актуалізували феміністками вже другої хвилі в 1960-х. Їх групи пролобіювали лібералізацію абортивного законодавства та створили такі суспільні передумови, щоб Верховний суд у 1973 році виніс фатальне рішення у справі “Роу проти Вейда”, яким в США легалізовано аборти. Феміністки в інших країнах пішли аналогічним шляхом і майже у всіх державах Європи сьогодні можна вбивати ненароджених дітей.

Жоден феміністичний марш не обходиться без акценту на жіночих статевих органах, свободі вести аморальний спосіб життя і можливості легально вбити свою дитину, коли такий спосіб життя призводить до небажаної вагітності. Альтернативна точка зору в середовищі феміністок ніколи не буде почута, бо вони завжди боролися за зняття обмежень із жіночої сексуальності.

Цікаво, що протистоїть їм в цьому сама природа, бо цнотливість до шлюбу і моногамія є логічними умовами для фізичного здоров’я та міцності шлюбу. Коли розпусний спосіб життя приносить закономірні плоди (небажана вагітність, депресія, венеричні захворювання), то феміністки вимагають від держави надзвичайних заходів – легальних абортів аж до народження і сексуальної освіти в школах.

5. Сучасний фемінізм тісно пов’язаний з розладами ідентичності

Актуальна феміністична повістка включає інтерсекційність — перетинання теорій про «системи пригнічення». З поширенням гендерної ідеології фемінізм перестав стосуватися тільки жінок, бо на передній план виходять інші пригнічені «жінки». Зараз все більше уваги приділяється трансгендерним жінкам (чоловікам, які вважають себе жінками) та іншим квір-особам (небінарним людям).

Сьогодні фемінізм тісно переплівся із ЛГБТ-ідеологією та іншими лівими течіями (хоча з деякими цей союз був вічним). Навіть погляди радикальних феміністок (другої хвилі) стали неприйнятними, адже вони відмовляються визнавати трансгендерів жінками. З цього ми бачимо тенденцію остаточного зрощення квір-спільноти з феміністичними рухами.

Пересічна прихильниця «рівності зарплат» і квот у політиці може сказати: «Нам не цікаві трансгендери чи аборти, ми хочемо просто рівності і захисту прав жінок!» Але тенденція рухається саме до інерсекційності. Рано чи пізно всім феміністкам доведеться приєднатися до транс-повістки або залишити цю справу взагалі.

На жаль, сьогодні склалося хибне уявлення про фемінізм як спосіб захищати інтереси жінок. Але ж насправді це можна робити і без фемінізму! Розв’язання деяких проблем лежить в абсолютно патріархальній площині (питання безпеки чи поваги). Чоловік, батько чи брат є найкращим захистом для жінки. 

Якщо говорити про реальні потреби жінок в Україні, то багато проблем соціальної незахищеності стосуються обох статей і не тільки держава, але й Церква має допомогти їм. Ще в Біблії Господь передбачив особливу турботу про нужденних (вдів, сиріт, хворих), а тому для людей доброї волі поле діяльності дуже широке. 

Перш ніж ототожнювати себе з черговим -ізмом, поставте собі запитання: чи справді цей рух відповідає моєму світогляду і чи справді без нього неможливо допомогти ближньому?

Чорна Мар’яна для c4u.org.ua

Візантійські митці, перед якими постало завдання показати Христа царем усього сущого, вирішили створити його в образі молодого Зевса. І згодом таке зображення Боголюдини стало нормою. У наші дні до цього образу також додалося дещо від гіпі.

Уже кілька днів, як настав 2021 рік. Минулий рік став викликом для багатьох встояти під час фінансових викликів, адаптуватись до життя під час пандемії, зберегти здоровий глузд, проводячи левову частку часу вдома, звикнути до постійних складних новин.

Але для християн це був ще і рік перевірки міцності віри, вірності церкві, терпіння до близьких. Ми йдемо у 2021 рік оновленими. І є, як мінімум, 7 висновків, з якими ми можемо перейти в нього, пише Дарина Ребро для Християни для України.

1. До кризи треба готуватись заздалегідь.

Чутки про якийсь там вірус у Вухані майже не вплинув на наше повсякденне життя. З одного боку — шкода китайців, а з іншого — в нас своїх проблем море. Але новини про поширення вірусу зростали в геометричній прогресії, ніби готуючи світ до майбутньої кризи. Проте мало хто міг уявити масштаби інфекції, яка з часом перетвориться у злісну пандемію.
Господь багато говорив до Свого народу через пророків: Ісаю, Єремію, Даниїла, Осію та інших — попереджуючи Ізраїль про небезпеку. Залежно від контексту часу та подій, пророки готували людей, аби ті переставали грішити, готувались до втечі, або ставали міцнішими. І серед них були як ті, які сприйняли це серйозно, так і ті, які насміхались над пророками, лаяли їх, а деяких — вбивали.
Слово Боже нас попереджає: «Якщо ти в день недолі знесилився, то мала твоя сила» Приповісті 24:10. День недолі — це вже час, коли пізно готуватися до битви. Християнин — це воїн Христа, який не знімає обладунку Духа Святого, навіть у мирний час, знаючи хиткість цього світу.

2. Утиски віри починаються з малого.

Панічна реакція на пандемію припала на Пасху. Це був час, коли більшість людей почали сприймати вірус серйозно та агресивно реагувати на помилкові дії влади. Для християн це був час перевірки на пріоритети: страх вірусу чи віра в Боже визволення? На медійних платформах почали ширитись антихристиянські ідеї, насмішки над вірністю біблійним святам та вірою в Христа. Християн раптом звинуватили у поширенні Ковіду-19, а священників — у неадекватній реакції на кризу. І попри те, що серед релігійних людей дійсно була частина вразливих до маніпуляцій та теорій змови вірян — більшість слідувала здоровому глузду. І що цікаво: коли на Заході почались багатотисячні мітинги BLM, а в Польщі боротьба за аборти — то тоді про ризик поширення коронавірусу забули.

Деякі церкви закрили своє служіння для того, аби не виявитись білою вороною. Більшість — перейшли в режим онлайн, або взагалі перервали спілкування з членами церков, замінивши це на записані наперед проповіді. Багато людей повірило, що насміхаючись над церквами, або діючи агресивно, фізично, як-от випадок зі спаленням церкви в Америці — вони вчиняють правильно.
Але Ісус в Божому Слові нас підтримує, кажучи: «Коли вас світ ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше, як вас. Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить» Від Івана 15:18-19

3. У світі багато хибної інформації.

Ми живемо в добу, де на нас з різних інформаційних каналів сиплються шматки певних даних. І існують цілі країни, системи та організації, які покликані дезінформувати та плутати людей. Мотиви є різні — заплутати ідеологічного ворога, залякати народ, зманіпулювати людьми на купівлю певного продукту, тощо. І нам потрібно вміти фільтрувати канали істинні — від шкідливих. Ті, хто не фільтрував, повірив, наприклад, що Ковіду не існує, або в те, що українська влада розпиляє над містами противірусні розчини, а церкви є епіцентром поширення інфекцій.

На початку листа до Галатів Павло пише, що Ісус спас нас від цього лукавого, злого світу. І суттю Євангелія Христа було пошук та вірність істині, що Він Господь і Спаситель. Наша здатність аналізувати інформацію на істинну та оманливу є запорукою якіснішого життя, здатності оминути небезпеки та встояти у вірі.

4. Абсолютно мирного часу на Землі не існуватиме.

2020 рік став калейдоскопом подій: пожежі в Чорнобилі та радіоактивна хмара, яка накрила міста та села, пожежі в Австралії, землетруси, пандемія та її наслідки для економіки світу та здоров’я людей, війна за Карабах, підвищення утисків на християн, та більше. Хочеться вірити, що 2020 рік закінчиться, а разом з ними й кризи, бо вже у 2021 році почнеться час миру та спокою. Проте, скоріше за все, мир та спокій не входять у плани терористичних організацій ІГІЛ, Боко Харам, Аль-Шабааб, та інших. Це не входить в плани російських військ на сході України. Про це не дбатимуть диктатори, терористи, корумповані політики, злочинці, а також не зважать природні явища.

Спираючись на слова Ісуса, нам варто бути готовими, та поки весь світ жахається — зберігати мир: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!» (Івана 14:27).

5. Часу ніколи на все не вистачатиме.

В цьому світі ми женемось за різними цілями: отримати певну освіту, роботу, посаду, партнера, купити хороший будинок, тощо. І завжди щось заважає знайти час для Бога, Біблії, побути в спокої та тиші. Коли настав час вимушеного карантину, здавалось би, можна було встигнути все на світі — проте з’являлись нові цілі та бажання, які спокушали віддати їм свій час, замість того, аби побути з Богом.

Час — це валюта, якої завжди не вистачатиме. І від нас залежить, як ми її використаємо у 2021 році. А поки біблійна порада молитви до Творця: «Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!» Псалми 90:11-12.

6. Християни теж хворіють і, за ускладнень, помирають.

Існує багато теологічних дебатів навколо зцілення. Існують ті, хто переконаний, що зцілення більше не існує, і чудеса припинились разом зі смертю апостолів, в той час, як інші вважають — відсутність зцілень є результатом малої віри. Є і переконані в тому, що Божа воля суверенна, наші молитви мають силу, але останнє слово — за Богом. Нас всіх об’єднала одна криза, під час якої було б надмірним лицемірством сказати: «Якщо ти захворів на Ковід — значить було мало віри. Не одужав? Погано молився!». Віра в Ісуса вчить нас бути як Він, себто, молитись як за Його Волю, так і за зцілення для християн та інших. Але як казав Ісус, Сонце сходить і на праведних, і на неправедних, як і цілющий, так і холодний дощ (Від Матвія 5:44-45).

7. Криза не ставить на паузу боротьбу за цінності.

Коли християни зрозуміли серйозність пандемії, вся увага була прикута до новин. Що це буде? І як довго? Що нам, як християнам, варто робити? Почались розмови про характер служінь, правильних чи неправильних служителів та церкви, про номінальних християн та тих, хто продовжує долучатись до діяльності церкви. Проте різні антибожі ідеології лише активізувались на ґрунті Ковіду. Журналістська ліволіберальна машина почала масово створювати матеріали про потребу в легалізації абортів, одностатевих шлюбів, а феміністичні рухи, інтерпретуючи на власний розсуд статистику домашнього насилля, демонізували чоловіків, в той час, як серед жінок теж було багато агресорів.
Церква була дезорієнтована раптовою кризою і нам знадобився час, щоб стати на ноги та боротись за цінності далі.

2021 рік — є символічним екзаменом на те, чи ми пройшли уроки попереднього року. Нам дається ще один шанс з багатьох, щоб стати твердо на ноги, підготуватись до потенційних криз і захистити те, заради чого ми є на Землі. Ми переконані, що Господь вірно входить в новий рік з нами та Він нас не залишить. А чи залишимось ми вірні — Йому?

Цьогорічні невдалі експерименти з прикрашенням головної ялинки на Софіївській площі відьмацьким капелюхом відкривають ширше коло проблем, ніж просто відсутність естетичного смаку у дизайнерів та бажання зробити святкування не таким, як завжди.

Запланованою стилістикою декорацій не лише ігнорувалася суть Різдва, але й повністю йому суперечила. Заміна предмету на верхівці ялинки є мінімальною дією з боку влади, щоб виправити помилку, але вона не виправить найбільшої проблеми традиції святкування – ігнорування релігійної суті Різдва, пише Мар’яна Чорна для видання Християни для України.

Протягом багатьох століть Різдво залишалося святом №1 для європейців. Але поступова секуляризація і втрата інтересу до релігійних практик змінили традиції святкувати Різдво. В Україні десакралізація свята має дві сторони – історичну локальну і тенденційну глобальну. Обидві можна назвати крадіями Різдва, які збочують святкування від основного змісту – народження Ісуса Христа.

РІЗДВО VS НОВИЙ РІК

Обидва свята в християнській традиції стоять поруч не випадково. Очікуваний 2021 рік ми відраховуємо від народження Христа. Але більшість сучасних традицій святкувати зимові свята так чи інакше пов’язані з радянськими або є результатом спричиненої комуністами деформації традиційних українських.

Переслідування Різдва радянською владою – маловідома сторінка історії СРСР. Відразу після захоплення комуністами влади розпочалася антиріздвяна та антивеликодня кампанії. В дні відзначення найбільших християнських свят комсомольці влаштовували антирелігійні демонстрації з опудалами різних богів, які демонстративно спалювали. До боротьби із релігійними святами комуністи поставилися з традиційним бюрократизмом і заохоченням доносів: збирали та публікували дані про людей, які відвідували храми на свята, проводили інформаційні кампанії серед колективів підприємств та особливо у навчальних закладах.

Попри комсомольський запал, не вдалося знищити традиції відзначення релігійних свят і викорінити в народі бажання святкувати. З 1930-х радянська влада змінює тактику: замість заборони Різдва приходить заміна його на Новий рік з новими дещо схожими традиціями. Замість різдвяної ялинки – новорічна, замість вифлеємської зірки – п’ятикутна червона зірка, замість Святого Миколая – світський Дід Мороз. Образ останнього був дещо переписаний комуністами і використовувався також як символ радянської пропаганди. Комсомольці намагалися пародіювати все, а тому в повоєнні часи навіть з’являються «вертепи» з Дідом Мороз і п’ятикутною зіркою.

Для закріплення й уніфікації святкових традицій була створена Комісія з нових радянських обрядів, що діяла з 1970 року. Радянський Новий рік швидко здобував популярність, бо святкування мали спільні риси з різдвяними, до того ж влада усіляко сприяла новорічним «ялинкам» у закладах освіти та на площах міст.

Ці новорічні, а не різдвяні традиції успадкувала незалежна Україна. Вони доповнилися відзначенням Дня святого Миколая та Різдвом (25 грудня і 7 січня), проте головним святом, як і в Союзі, залишається секуляризований Новий рік. Звідси і походить нерозуміння деяких громадян, чому ялинка на Софіївській площі має бути пов’язаною з Різдвом, а зірка на її верхівці – вифлеємською.

CHRISTMAS VS X-MAS

Глобальний бік десакралізації свята є не меншою проблемою, ніж радянський спадок. Секуляризація Заходу і культура споживання за кілька десятиліть надали дню народження Ісуса Христа зовсім інший зміст і навіть назва «Christmas» дедалі частіше перетворюється в «X-mas».

Така мовна метаморфоза відбулася через бажання певних груп людей зробити свято більш «інклюзивним». Через те, що популярність Різдва не залишає нікого поза увагою, однак не всі раді святкувати саме народження Ісуса Христа, агностики і просто невоцерковлені люди підтримали ідею секуляризації християнського свята, щоб взяти із святкування привід веселощів, але відмовитися від власне релігійного змісту. Ця контроверсійність написання неодноразово ставала предметом «війн за Різдво» та критики з боку консервативних політиків на Заході та відомих проповідників (наприклад, Біллі Грема).

«X-mas» є спробою поступово вивести Ісуса Христа зі святкування , щоб навіть у назві не залишилося первинного сенсу. Таку «інклюзивність» підхопили багато світових компаній і брендів, які побачили в секуляризації свята можливість охопити значно ширшу цільову аудиторію, ніж лише християн. Під “Х” можна поставити будь-що, що є важливим і цінним для світської людини, надати зимовим святам певної атмосферності й чарівності, але тільки без прямого релігійного змісту.

Разом з тим, щоб не відштовхнути істинних християн незрозумілим «Х», прихильники толерантного скорочення звертають увагу на давню традицію такого варіанту написання, мовляв ще у XVI столітті використовували «X-mas» для позначення Різдва. Але цей аргумент є лукавою аналогією, бо реалії XVI століття не передбачали трактування «X-mas» як чогось окрім Різдва, натомість у сучасному світі доводиться постійно нагадувати, що 25 грудня – це народження Ісуса Христа, а не просто привід обмінятися подарунками.

Десакралізація Різдва нероздільно пов’язана із культурою споживацтва. Передсвяткова метушня і пошуки подарунків перетворюються в своєрідний культ, та перекривають сам привід святкування. Зима, ялинки, олені, подарунки – за останні десятиліття саме вони, а не Ісус, стали основою духу Різдва.

ЧАС ПОВЕРНУТИСЯ ДО ДЖЕРЕЛ?

Святкування завжди має супроводжуватися радістю. Але що є насправді причиною радості? Істинна радість від свята не в якомусь чарівному настрої і не в горі подарунків, але в надії, яку дав прихід Ісуса Христа на землю. Проте щоб оцінити цю надію, треба смиренно визнавати свій статус і положення в цьому світі. Святе Писання говорить: «бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави, але дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі,» (До римлян 3:23-24). Отже, кожен, хто усвідомлює свою гріховність та вірить у спасіння по благодаті, буде радіти народженню Спасителя.

Справжня цінність Різдва в його глобальності. Це не просто народження пророка чи видатного історичного діяча, але Спасителя, чиє життя, жертва і воскресіння стосується абсолютно кожної людини на землі. Люди або приймають Христа, отримують прощення і духовне відродження, або не приймають і не вірять в жертву, залишаючись в гріхах, як і пише апостол Павло в 1 Посланні до Коринтян .

Чому ж так непросто утримати суть Різдва на поверхні? Коли світська людина не пізнала цієї благодаті, то змушена вигадувати замінники – земні атрибути. Вони формують настрій, але не здатні повторити сенс. Проте іноді в процесі десакралізації Різдва беруть участь і воцерковлені люди, які, щоправда, сповідують ліберальне християнство. Вони применшують чи взагалі заперечують скорботу від перворідного гріха і таким чином не здатні усвідомити важливість народження Того, хто забере цей гріх.