Україна

У Верховній Раді України зареєстрований проєкт закону «Про інститут реєстрованих партнерств». Реєстраційний номер 9103 від 13 березня. Законопроєкт передбачає легалізацію одностатевих союзів в Україні, а також визнання на території України зареєстрованих в інших країнах одностатевих партнерств і «шлюбів». Ініціатором законопроєкту виступила народний депутат з фракції «Голос» Інна Совсун. До неї долучилися ще 17 колег з фракцій «Голос» та «Слуга народу».

Документом пропонується, щоб реєстрацію одностатевого партнерства міг здійснювати будь-який орган державної реєстрації актів цивільного стану – на підставі заяви двох чоловіків або двох жінок. Запропонована законодавча ініціатива пропонує фактично повністю прирівняти в Україні союз гомосексуалістів до шлюбу і сім’ї. Навіть всиновлення дітей дозволяється одному з учасників одностатевого партнерства.

Історія питання і суспільний спротив
Вперше ідея одностатевих цивільних партнерств в Україні виникла у 2015 році. Тоді уряд Арсенія Яценюка затвердив документ під назвою Національна стратегія у сфері прав людини на період до 2020 року. Згідно плану дій з реалізації тієї стратегії передбачалося, що у 2017 році Кабінет міністрів України подасть до Верховної Ради відповідний законопроєкт. Але цього не сталося через дуже поважні причини…

У 2016 році у відповідь на ці скандальні пункти Нацстратегії і Плану дій розгорнулася масштабна національна правозахисна кампанія «Не вирізайте сім’ю в Україні». Вона реалізовувалася у двох напрямках: вуличні заходи та рішення місцевих рад. Для розуміння масштабу і динаміки цього руху достатньо назвати кілька яскравих фактів…

Вуличні сімейні заходи мають давню історію в Україні, але саме з 2016 року вони набули ознак національного руху під єдиним гаслом «Всі разом – за сім’ю!». Про цю динаміку свідчать такі цифри: 2016 рік – 23 міста і понад 60 000 учасників, 2017 рік – 35 міст і близько 100 000 учасників, 2018 рік – 60 міст і 210 000 учасників, 2019 рік – 65 міст і понад 240 000 учасників. Таким чином вуличний сімейний правозахисний рух в Україні став чи не наймасовішим і найструктурованішим у Європі. Моніторингові місії ОБСЄ неодноразово згадували про це у своїх звітах.

Тоді ж розпочався марафон рішень місцевих органів влади. З 2017 до лютого 2022 року рівно 100 місцевих рад проголосували Рішення про звернення до всіх центральних органів влади з конкретним переліком вимог:
1) зберегти чинну редакцію статті 51 Конституції України, у якій декларується, що шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки;
2) не допустити ухвалення законодавства про цивільні партнерства, зокрема – одностатеві;
3) вилучити словосполучення «сексуальна орієнтація» і «гендерна ідентичність» з усіх законів та підзаконних актів як такі, що несуть виключно ідеологічне навантаження.

Серед місцевих рад, які проголосували це рішення, також понад половини обласних рад України. Це стало справжньою сенсацією та унікальним явищем на європейському континенті.

До вуличних заходів і рішень місцевих рад також слід додати сотні звернень громадських і релігійних організацій з аналогічними вимогами. Все це призвело до того, що виконання Плану дій в частині впровадження інституту цивільних партнерств було заблоковане. Фактично – на вимогу всієї української громади. Ця національна позиція стала настільки однозначною і одностайною, що Міністерство юстиції констатувало у своєму підсумковому звіті буквально наступне:

«До Міністерства юстиції надійшла велика кількість звернень від обласних, міських, районних у містах рад, громадських і релігійних організацій стосовно неприйнятності і зупинення виконання Плану дій у частині підпункту 6 пункту 105. Розглянувши усі зазначені звернення, враховуючи їх значну кількість, та проаналізувавши Конституцію України, чинні міжнародні договори України, інше відповідне законодавство вважаємо, що підпункт 6 пункту 105 Плану дій не може бути реалізований». (Даний підпункт Плану звучав так: «Розроблення та подання на розгляд Кабінету міністрів України законопроєкту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар»).

Друга спроба. Зміст законопроєкту
У 2021 році вже чинний президент Володимир Зеленський підписав новий Указ Про Національну стратегію у сфері прав людини. Текст нового Плану дій до 2023 року суттєво відрізняється від попереднього аналогічного документу. По-перше, його дія розрахована на три роки, а не на п’ять. По-друге, за обсягом він майже втричі менше. Але у плані залишився пункт 33: «Розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту щодо запровадження інституту зареєстрованого цивільного партнерства».

Станом на зараз уряд такий законопроєкт не подавав. Але замість Кабміну це зробила група народних депутатів з двох фракцій. Семеро депутатів з фракції «Голос» (Совсун Інна, Рудик Кіра, Железняк Ярослав, Устінова Олександра, Цабаль Володимир, Стефанишина Ольга, Василенко Леся) і одинадцятеро депутатів з фракції «Слуга народу» (Мережко Олександр, Потураєв Микита, Подгорна Вікторія, Гурін Дмитро, Швець Сергій, Галайчук Вадим, Булах Лада, Бондар Ганна, Циба Тетяна, Мезенцева Марія, Шуляк Олена). Саме вони зареєстрували проєкт Закону «Про інститут реєстрованих партнерств» (№9103).

Документ вражає кількістю норм, які прямо суперечать Конституції Україні, Сімейному кодексу та всьому духу чинного українського цивільного законодавства. Поглянемо лише на кілька статей, які засвідчують про базовий підхід авторів документу…

У статті 1 законопроєкту написано: «Реєстрованим партнерством є зареєстрований в порядку, визначеному цим Законом, добровільний сімейний союз двох повнолітніх осіб, однієї чи різної статі… Реєстровані партнери вважаються один щодо одного близькими родичами».

У статті 8 говориться: «Реєстровані партнери є членами сім’ї, які мають право на призначення пенсії, на отримання грошової допомоги та на інші соціальні гарантії, у випадках передбачених законодавством.

Стаття 19 зазначає: «Реєстровані партнери набувають статусу члена сім’ї першого ступеня споріднення одне щодо одного».

Подібні формулювання у тексті повторюються неодноразово. Таким чином автори ініціативи прямим текстом вказують, що в їхньому розумінні одностатева пара де-факто є сімейним подружжям, саме тому всюди використовуються слова «сім’я, сімейний, сімейний союз, спорідненість першого ступеня».

Окрім базового змісту, більше половини сторінок законопроєкту присвячені аспектам внесення змін в усі дотичні вже чинні закони і кодекси. І всі ці зміни і доповнення стосуються того, щоб після слів «чоловік», «дружина», сім’я», «подружжя» в усіх без винятку випадках через «,» було додане словосполучення «реєстрований партнер» або «реєстроване партнерство».

Для прикладу – цитата:
«У Сімейному кодексі України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, № 21-22, ст.135):
– у статті 39:
в частині першій після слів «в іншому зареєстрованому шлюбі» доповнити словами та символами «, в реєстрованому партнерстві з іншою особою».

І так – 34 сторінки от саме подібного змісту. Це фактична спроба суцільної перепрошивки всього правового поля України всупереч Конституції і власне цьому правовому полю.

Атака на інститут шлюбу і сім’ї
Конституція України дає чітке і однозначне визначення поняттю шлюб: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка» (ст. 51). Сімейний кодекс продовжує цю логіку: «Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства» (ст. 3).

Важливим законодавчим пунктом є ще одне твердження Сімейного кодексу: «Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану» (ст. 21).

Своєю чергою законопроєкт №9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» пропонує вважати «сімейним союзом» зокрема одностатеву пару. Також пропонується вважати членами однієї сім’ї зареєстровану пару гомосексуалістів. Обидві концепції прямо суперечить Конституції України і Сімейному кодексу. Це дає всі підстави голові Верховної Ради, посилаючись на ст. 94 Регламенту, повернути цей законопроєкт розробникам навіть без його включення до порядку денного та розгляду на пленарному засіданні парламенту.

І це ми ще навіть не починали розвивати пряму норму українського законодавства про те, що сім’я може виникати виключно на підставах, що «не суперечать моральним засадам суспільства». Поза всяким сумнівом, гомосескуальні стосунки суперечать цінностям, моралі і традиціям українського народу. А тому такі стосунки і з цієї причини не можуть бути підставою для виникнення «сімейного союзу».

Про дітей
Всупереч поширеній думці запропонований законопроєкт передбачає також фактичне всиновлення або взяття під опіку дітей для подальшого їхнього проживання разом з парою гомосексуалістів або лесбійок.

Сімейний кодекс у статті 211 зазначає, що усиновлювачем може бути як подружжя, так і одна особа віком не молодша двадцяти одного року. Тобто будь-який дієздатний громадянин України має потенційне право бути опікуном або всиновлювачем будь-якої кількості дітей. А у разі ухвалення закону 9103, індивідуальний усиновлювач може без жодних обмежень укласти одностатеве зареєстроване партнерство.

Сімейний кодекс України прямо вказує: «Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі». Але чинне законодавство ніяк не забороняє особі бути індивідуальним усиновлювачем і при цьому жити у фактичному гомосексуальному союзі або одностатевому зарєстрованому партнерстві у випадку ухвалення відповідного закону.

Таким чином діти автоматично потраплять у домогосподарство, де спільно проживають дорослі особи, які практикують гомосексуальні стосунки. Ризик розбещення неповнолітніх, вчинення актів педофілії і щонайменше викривлене виховання з демонстрацією девіантної моделі поведінки – все це звалюється на долю дітей у таких домогосподарствах.

І ще одна родзинка…
Чинний Сімейний кодекс України чітко визначає дефініцію «Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки». Але законопроєкт 9103 пропонує доповнити цю статтю Сімейного кодексу геть новим абзацем: «Реєстровані партнери є сім’єю незалежно від того, чи проживають вони фактично разом та чи ведуть спільно домашнє господарство».

Фактично з одного боку автори ініціативи пропонують наділити зареєстроване партнерство абсолютно всіма правами і привілеями сім’ї. Але водночас для такої «сім’ї» пропонують повністю переписати формат – проживання разом і спільне господарство геть необов’язкове. Так і напрошується запитання: а яке ж спільне майно вони хочуть ділити чи кого доглядати у лікарні, якщо вони разом не живуть і спільного господарства не ведуть. Нагадаємо, що саме аргументи про майнові і медичні аспекти є ключовими у пропаганді одностатевих реєстрованих партнерств.

А може ці законотворці просто вигадали новий спосіб ухиляння від податків під час переоформлення майна на «зареєстрованого партнера»? А може це ще один шлях ухилятися від військової служби с посиланням на стан здоров’я так званого «зареєстрованого партнера»? Бо ж статс «сім’ї» зареєстрованим партнерам пропонують надати (всупереч Конституції і Сімейному кодексу), а от необхідність спільного проживання при цьому прибрати. Коротше кажучи: слідкуйте за руками – працюють шахраї!

Правова недоцільність
Промоутери концепції реєстрованих партнерств для гомосесксуалістів в притаманному для них стилі вигадують проблеми, яких не існує. Зокрема, в публічній комунікації найчастіше йдеться про два базових аргументи – можливість оформити майно на «партнера», можливість ухвалювати медичні рішення за «партнера». Але будь-якому юристу відомо, що чинне українське законодавство вже надає можливість вирішити всі ці питання та багато інших. Цивільний кодекс та інші закони дають широкий спектр можливостей. Договірні відносини ніхто не скасовував, юристи і нотаріуси завжди поруч.

Одностатеві пари мають можливість самостійно визначати правовий режим свого майна і вони в Україні жодним чином не позбавлені можливості це робити через спеціальні договори. Згідно положень ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, «…сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості».

Будь-які дві чи більше осіб можуть визначити самостійно в договорі, кому яке майно належить або належатиме у майбутньому. Згідно положень ч. 1, 2 ст. 355 Цивільного кодексу України, «майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності». Згідно положень ст. 358 Цивільного кодексу України, «співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном».

Право на спадкування майна доступне через правовий інститут заповіту, який можна написати на будь-кого. Право виступати представником недієздатної особи можна реалізувати в загальному порядку через форму опіки та піклування, процедура визначена главою 6 Цивільного кодексу. Таким чином одностатеві пари в межах чинного в Україні законодавства і договірних відносин мають можливість реалізувати всі права, яких прагнуть – без жодної дискримінації.

Підсумок
Законопроєкт «Про інститут реєстрованих партнерств» (№9103) фактично легалізує так звані одностатеві «шлюби» в Україні. У тому числі з правом на всиновлення та опіку дітей. При цьому слово «шлюб» не використовується лише з однієї причини: бо Конституція у статті 51 прямо визначає шлюб виключно як союз чоловіка і жінки.

Його автори задекларували себе як політики, які поставили за мету ліквідувати чинну в Україні дефініцію шлюбу та сім’ї. Окрім того в їхніх зазначених діях можна вбачити загрозу національній безпеці України. Оскільки під час війни в нашій країні вони вчинили акт, який катастрофічно підриває довіру до органів влади і провокує значний суспільний конфлікт.

Вони схиляють парламент проігнорувати вимогу і позицію всієї Української громади, висловлену через багатотисячні вуличні заходи і через рішення сотні місцевих рад.

У зв’язку з викладеними обставинами Верховна Рада України має відмовитися від розгляду проєкту Закону «Про інститут реєстрованих партнерств» (№9103) і йому подібних як таких, що суперечать волевиявленню громадян України, а також суперечать Конституції України, Сімейному кодексу і моральним засадам українського суспільства.

Руслан Кухарчук, Кабінет експертів.

Дивіться відео про концепцію законопроєкту:

Дуже довго світ жив в полоні ілюзії стабільності. Європейські народи надто міцно вхопилися за позитивістську надію глобального розвитку і навіть війни 1990-х (Чеченська, Абхазька) не похитнули цю віру. Певною мірою їх можна зрозуміти: після десятиліть Холодної війни, пам’ятаючи про Другу світову, вони так сильно очікували «хеппі енду» історії Європи, що здобувши проблиск надії, не бажали відпускати ілюзію про світле майбутнє.

Російсько-українська війна повертає глобальну політику та світоустрій до реальності: жорсткої, некомфортної та позбавленої ілюзій. Вірна оцінка нинішнього етапу буде першим кроком, діагнозом для Європи, якій давно час прокинутися від пацифістського сну.

Пише Чорна Мар’яна для сайту Християни для України

21 століття спокусило миром і стабільністю

Падіння Берлінської стіни та розпад Радянського Союзу ознаменували перехід до однополярного світу. Ейфорія від перемоги капіталістично-демократичної ідеї світоустрою тривала надто довго і Захід спокусився на ідею «кінця історії», опубліковану американським філософом Френсісом Фукуямою в однойменній книзі. «Глобальних конфліктів і світових війн більше не буде, а людство стало на шлях сталого розвитку» — ця ілюзія запанувала в головах еліт, цю мантру повторювали політики з високих трибун та професори з університетських кафедр.

Врешті решт дана ідея десятиліттями визначала вектор розвитку Європи, яка до 2022 року абсолютно спокійно торгувала з державою-агресором, котра тепер вчиняє геноцид. Можливо, більшість, хто повірив у кінець історії ніколи навіть не чули про Френсіса Фукуяму, але прийняли той загальний настрій і сподівання, що часи великих протистоянь вже позаду, а в майбутньому світ чекає на стабільний розвиток.

Російсько-українська війна похитнула ці надії та штовхає світових лідерів визнати, що як раніше не буде і всі напрацювання ООН по стратегії сталого розвитку можна викинути в смітник, доки існують людиноненависницькі режими. Тепер світу доведеться знову перебудовувати системи безпеки, по-новому поглянути на національні армії та НАТО, переглядати функції ООН, реформувати (а можливо й ліквідовувати) низки інституцій та організацій, які вичерпали свої можливості та доречність існування.

Частина світових лідерів дуже не хоче це робити і усіляко опирається прийняти нову реальність, досі чуємо мантри про «деескалацію» та страх перед розділенням росії і прийняттям рішучих кроків. Старі бюрократичні еліти бояться спалити мости, однак час грає не на їх користь і рано чи пізно доведеться це зробити.

Правда починається з чесності та визначень

Що відбувається в Україні? Після 24 лютого частина політиків і журналістів відверто заявили: це війна. Інші досі називають це «конфліктом» або ще більш обережно «кризою». Де-факто це була війна ще в 2014 році, але навіть Україна не була готова назвати її належне.

Самообман політичних еліт Заходу був ідеальним ґрунтом для гібридної війни. Ми 8 років жили у співбрехні, коли воєнна реальність суперечила офіційному трактуванню подій. Коли ти не визначаєш рельність такою, як вона є, то скидаєш з себе відповідальність за неприйняття необхідних рішень. Коли політики приймають ці правила гібридної війни, то можуть легко торгувати з росією і одночасно забороняти в’їзд у ЄС для певних персон.

Так, це повномасштабна війна в центрі Європи. Не «загострення» чи «конфлікт», але цілком реальна війна з усіма супутніми наслідками і тотальними руйнуваннями. Тут недоцільна обережність з дефініціями, щоб якось пом’якшити лексичне навантаження, бо це реальність, в якій живе Україна і світ у 2022 році.

Процесами не завжди керує раціональність і доцільність

 Скептики російського вторгнення до 24 лютого аргументували свою пасивну позицію відсутністю для росії отримати перспективу вигоди після початку нової воєнної кампанії. Однак як у лютому, так і протягом всіх місяців повномасштабної війни ми багаторазово переконувалися, що російська влада не керується вигодою, процвітанням і логікою, а готова піти на жахливі ірраціональні кроки, переслідуючи великодержавницькі перспективи розширення «русского мира».

 Чи вигідна росії війна економічно? Ні. Щодня агресор втрачає десятки та навіть сотні мільйонів доларів. Російська влада знала про санкції і можливу ізоляцію від Заходу, проте не зупинилася в намірах фізично завоювати Україну. Після болючих для російської економіки санкцій путін не відмовився продовжувати війну, не відступив і до сьогодні  лише затягує своїми рішеннями зашморг на шиї економіки рф.

Продовження війни є нелогічним з точки зору західної людини, яка буде зважати на вигоди/втрати від такого рішення. В цьому і криється глобальна відмінність у мотивації, а також цінностях лідерів і народів. У Великій Британії, Іспанії чи Швейцарії народ ніколи б не дозволив владі кинути в прірву економіку країни заради глобальної кривавої авантюри, яка з перших тижнів виявилася провальною. Але народ росії це проковтнув, допустив відкат власної держави у минуле століття і тепер пожинає плоди власного терпіння.

Дипломатія не є універсальним запобіжником війни

За понад 8 років війни в нас був час переконатися, що росія чує тільки мову сили. Українська влада повторювала це знову і знову, але не всі у світі взагалі готові сприймати дану риторику. Деякі війни розпочинаються, бо їх причини занадто банальні й старі та не вписуються у стандартне уявлення про «розвинене ХХІ століття» чи раціональні мотиви дій. Ця війна одна з таких.

Не всім народам притаманна миролюбність, не для всіх мир є цінністю. Абстрактне уявлення сталого розвитку не вартує нічого в державах, подібних до рф, а спроба деяких західних країн сприймати інши держави через призму власного досвіду й менталітету виявилася фатальною помилкою.

Коли стоїть питання існування чи знищення народу, дипломатія не допоможе. Вмовляння, стримування, умиротворення і години телефонних перемовин не матимуть результату, коли твій ворог чує лише мову сили. Потрібні дієві засоби, які зможуть фізично зупинити агресора, адже сподівання на цивілізованість і великодушність росіян – ознака наївності і повного нерозуміння тактики кремля.

Росія показала, що в ХХІ столітті війна може бути кривавою, масштабною, віроломною. «Природа» кремлівського режиму була зрозумілою для його ворогів, які багато років тому прямо говорили про це, але їх риторика не сприймалася розвиненими країнами належним чином.

Про підступну варварську природу російської тактики війни свого часу говорив покійний лідер народу Ічкерії Джохар Дудаєв, який примітив аморальність і бездуховність російського народу та передбачив майбутню війну з Україною. Вторгнення рф в Грузію та участь у війні в Сирії не відкрили очі на справжні агресивні наміри кремлівського диктатора, бо значна частина світових лідерів надто довго жили в ілюзії, що великі війни залишилися в минулому, а «конфлікти» вирішують домовляючись.

Ми вже не живемо у «світі після Другої світової війни»

Понад сім десятиліть зберігалася глобальна система світоустрою, побудова за підсумками Другої світової війни. У ХХІ столітті людство багато разів спостерігало тріщину в системі світової безпеки, але після російського вторгнення 2022 року гостро постала необхідність суттєво реформувати ООН і всі інституції, дотичні до цілі встановлення миру. 

Попередні десятиліття стали ґрунтом для зростання наївних ідей повної відстороненості пересічних громадян від питань безпеки, а збройні сили дедалі частіше сприймалися як рудимент минулого. Відносно спокійне і мирне життя Європи закріпило наївні й пацифістські цінності про мир як давно довершену константу.

Звідси народилася тривожна статистика про неготовність більшості чоловічого населення Європи захищати свою країну зі зброєю в руках. Звичайно, простіше пристати на ідею, що «дипломатія, а не штики мають визначати майбутнє», проте нинішня війна показала, що дипломатія абсолютно слабка без готовності фізичного захисту.

Пацифістські цінності ситої Європи вилилися у безвідповідальну оборонну політику. Багато років НАТО недоотримував фінансування, адже деякі члени альянсу ігнорували необхідність обов’язково витрачати 2% ВВП на оборону. Ця мінімальна норма слугувала індикатором політичної волі країни робити внесок у розвиток оборонної галузі, яка вже тривалий час залишалася не в пріоритеті

Російська агресія оголила найбільші хиби міжнародних організацій та стратегій «сталого розвитку», на які опиралися світові лідери. Все це виявилося недієвими проти нової старої загрози. Ми не повинні забувати, що в лютому світ просто тривожно очікував нашої капітуляції і лише після демонстрації вдалої оборони стартувала активна військова допомога Україні. У квітні десятки держав поспіхом долучилися до постачання Україні зброї, боєприпасів і спорядження, але темпи цього постачання все ще бажають кращого.

На наших очах поступово формуються нові зв’язки, нові підходи до оборони і саме Україна відіграє тут ключову роль. Побудова нової системи безпеки в Європі має опиратися на перегляд старих принципів і пріоритетів і досвід українських Збройних Сил, які без перебільшення є найбільш боєздатною армією Європи.

Національна держава є найкращою формою існування народу

Політика мультикультуралізму провалилася. Мертвонароджена дитина антинаціональних лівих еліт принесла чимало клопоту Європі в 2010-х. Коли ліві прогресивістські кола намагалися викинути національні цінності на «смітник історії», ототожнити патріотизм із шовінізмом, реальність знову і знову розбивала їх утопічні ілюзії.

Однією з архітекторів мультикультурної Європи була Ангела Меркель, яка доклала зусиль для ослаблення ЄС і перетворення його інституцій на вкрай сумнівні органи. Їй довелося визнати абсолютну нереальність практичного втілення ідеї сполучення культур: «Наш підхід полягав у мультикультуралізмі, у тому що ми житимемо поряд і цінуватимемо один одного. Цей підхід провалився, повністю провалився», — визнала вона у 2011-му, однак продовжила попередню політику.

Після 24 лютого українці продемонстрували світу, що таке народна війна за суверенітет і національну гідність. Цей спротив дуже яскраво увірвався в парадигму «розмивання кордонів народів», бо оборона своєї країни і своєї культури — це все ще мотивація воїна ХХІ століття.

Нація із чітким усвідомленням своєї ідентичності протистоїть агресору в екзистенційній боротьбі за існування свого народу, за свою незалежність. Звучить надто пафосно для пересічного «громадянина світу»? Але це абсолютна правда про російсько-українську війну. Її характер демонструє, що українці, об’єднані любов’ю до Батьківщини, мотивовані до боротьби краще, ніж незрозуміла маса російської армії, яка йде на фронт виключно заради грошей.

Український народ звертається до тих метанаративів, які довго принижувалися «прогресивним» світом: до національної ідентичності, віри, моралі, цінностей, традицій. Українці по-новому побачили свою інакшість і при цьому відчули себе частиною Західної цивілізації (іноді набагато яскравіше, ніж типові жителі Західної Європи).

Сьогодні час пригадати, на чому ґрунтується державотворення, пригадати, як століттями європейці формували різноманітність націй. Не може бути сильним і єдиним народ, який відмовляється від власної ідентичності, зневажає свою історію, намагається розчинитися в абстрактному «людстві».

Національна держава є найкращою формою існування народу, вираженням його прагнень і середовищем для розвитку. Спроби зруйнувати її, очорнити, нав’язати ідею мультикультурності і сорому за виокремлення своєї національної ідентичності є ознакою корозії основ державної безпеки і сили народу.

Мужність має значення

Протягом останніх років масова культура стигматизувала традиційну чоловічу мужність. Нам так довго розповідали про необхідність побороти «гендерні стереотипи» і традиційні уявлення про лідерські й захисні функції чоловіка, називали «токсичними» такі характеристики як чоловіча ініціативність, відповідальність за інших, цінність порядку, прагнення захищати і, звичайно, готовність застосувати фізичну силу, проте саме ці якості виявилися необхідними в повномасштабній війні.

Російсько-українська війна продемонструвала, наскільки важливо плекати традиційні чоловічі характеристики, без яких неможливий загальнонародний опір. Хоча жінки також є в Збройних силах, але було б нечесно стверджувати, що їх власне військовий внесок є рівноцінним, адже завжди традиційно чоловіки брали на себе функції захисників і вони це роблять донині.

Ще до повномасштабного вторгнення український народ був одним з лідерів Європи в опитуванні щодо готовності воювати за свою державу, а після 24 лютого весь світ здивувався тій рішучості й стійкості, яку проявили українці. Близько мільйона чоловіків стали до лав української армії і проявили неабиякий героїзм задля захисту Батьківщини.

Великі історії, героїчний епос і образи відважних воїнів — не пережиток минулого, а будні української армії. Тепер не просто читаємо в книгах, а бачимо наочно, що таке чоловіча честь і відважність. Безпека й розвиток слідують за великими і героїчними подвигами. Саме так кують перемоги і так було завжди.

Завжди слід визначати та розрізняти добро і зло

Постмодерний світ диктує цинічний тренд на відсутність правди і однозначності. Виважена сучасна людина шукає помірності і відкидає безкомпромісність.

Для багатьох людей досі важко погодитися, що в цій війні є сторона однозначного добра і однозначного зла. Спостерігаючи за українським болем на відстані, світ ще не готовий об’єднатися проти ворога миру. Натомість постійно доводиться чути про паритет позицій сторін, про пошук напівтонів у трактування війни, яку знову і знову називають «конфліктом» чи «українською кризою».

За інерцією уявної стабільності попереднього світоустрою чи під впливом пацифістської наївності час від часу лунають заяви діячів культури, мільярдерів чи політиків у відставці про те, що «всі війни мають закінчуватися за столом перемовин», «росію спровокував Захід», «росія захищає свої інтереси» тощо.

Пошук «вини двох сторін» є нічим іншим як аргументом для виправдання власних помилок і недооцінки російської загрози для світу. Така злочинна «миротворчість» не призведе до миру, бо щоб протистояти росії як терористичній державі, варто зрозуміти її суть: безчестя, підлість, бездуховність — цими принципами багато десятиліть керувалася російська армія, тому шлях домовленостей — це вибір відтермінування більш жорстокої війни, яка все одно прийде.

Російсько-українська війна є не лише військовим і політичним конфліктом, але й екзистенційним і духовним протистоянням. Ідея віроломної агресії з метою захоплення і підкорення іншого народу складно вплітається в сподівання на гуманістичний світ і кінець історії, однак це саме та реальність, в якій ми маємо діяти, згідно із здоровим глуздом, своює совістю і духовними цінностями.

Ми стали свідками трагічних подій: сотні людей на Київщині були жорстоко вбиті російськими солдатами, тисячі були вбиті в Маріуполі та інших містах. Загинули як діти, так і дорослі, яких катували з особливою жорстокістю. Наш мозок не здатен опрацювати подібний масив трагедій. Дехто паралізований жахом, дехто — сповнений ненависті до вбивць, ще хтось втратив надію. Як жити після такого? І чи варто?

1. Для горювання за померлими знадобиться час.
Стикнувшись зі смертю, людський мозок не здатен одразу осмислити та раціоналізувати те, що відбулося. Особливо, коли йдеться про жорстокі вбивства в Ірпіні, Бучі, чи Гостомелі деталі деяких з яких нам відомі. Кожна людина має свій процес горювання, і він буде для неї індивідуальний. Не варто силувати себе пройти цей процес швидше, чи, тим паче, шукати забуття в шкідливих звичках. Ісус горює з нами! Коли Ісус почув про смерть Лазара, написано, що «Ісус заплакав» (Івана 11:35). Горювання за українцями Київщини, Маріуполя та інших населених пунктів — є горем нашим та Христа.

2. Серед постраждалих не було грішніших за нас.
Ми могли бути серед них. Подібні трагедії нагадують про реальність смерті. Чи вона настане сьогодні, через 10 років, чи через 60 — це невідворотна реальність нашого буття. Не існує універсального аргументу, щоб пояснити, чому хтось помирає, а хтось лишається. Ми могли бути на місці загиблих, але наразі ми живі і маємо зобов’язання жити відповідально: «Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре» (Пс 90:12).

3. Ми маємо право молитись до Бога за суд над ворогами.
В посланні до Римлян 12:19, Апостол Павло закликав християн не мститися самим, але дати місце гніву Божому, бо «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». Читаючи про страшні катування, яких зазнали наші співгромадяни, серця сповнюються бажанням бачити ворога покараним. І Бог, який панує над всіма, є справедливим Суддею: ми можемо довірити Йому наш «небесний позов».

4. Плачте з тими, хто плаче.
Що робити, коли горює мати, яка втратила дитину? Або плаче літній дідусь, який втратив всю свою родину за місяць війни? Горювати разом з ними! Наразі в Україні відбулося стільки трагедій одночасно, що нам важливо навчитись практично допомагати горюючій людині. Апостол Павло закликає плакати разом з тими, хто плаче. Фактично, понести тягар разом з ними, дати можливість вилити свою біль та відчути тепло розуміння. Тут не потрібні сухі слова чи пусті поради, як-от «все буде добре», чи тим паче «буває і гірше». Розуміння та тиша.

Вбивства українців на Київщині та в інших містах є реальністю. Це неможливо забути та викреслити з нашої історії. Але важливо, щоб горюючи за мертвими, ми продовжували жити в світі живих. На ґрунті трагедії не варто допускати апатію чи відчай, адже ваша допомога та активні молитви зараз неймовірно потрібні!

Якщо вам важко проходити цей час самим, будь ласка, зверніться до близької людини, пастора, чи церковної групи у пошуках розради. Є велика вірогідність, що вони проходять схожий емоційний шлях, і зрозуміють біль та відчай, який маєте ви. Щобільше, звертайте вашу біль в молитві до Бога. Він не втомлюється від наших емоцій чи сліз, а навпаки, готовий допомогти та втішити.

Слава Ісусу Христу нашому Спасителю. Стоїмо в проломі, друзі! Встоїмо!

Дарина Ребро для Християни для України

Ні для кого не секрет, що сучасні війни ведуться не лише у фізичному просторі, де стріляють танки, літають ракети та військові літаки. Окремий фронт, не менш важливий, – це інформаційний простір, де є лише два види зброї: ПРАВДА і БРЕХНЯ.

За перший день повномасштабного вторгнення усі ми бачили силу брехні, яка здатна провокувати масову паніку та відчуття, що ми приречені. Багато хто поширював інформацію з неперевірених джерел, особливо ту, яку просто десь почув і передав «про всякий випадок, щоб знали». Але у цьому мало позитиву, адже це формує в свідомості людей викривлену реальність, а це, у свою чергу, не дозволяє спиратися на міцний фундамент для прийняття адекватних рішень.

Проте руйнівними є не лише фейки, які говорять про погане. Неправдива інформація про те, що у нас все добре, втрати несе лише ворог, усі населені пункти під контролем України – теж формує викривлену реакцію. Євген Дикий, колишній командир взводу батальйону «Айдар», говорить про це так:

«По-перше, розумним людям одразу стає тоскно й огидно при вигляді абсолютно нереалістичних цифр. І закрадається «осадочєк» щодо того, наскільки можна уподібнюватися нашим опонентам з їхньою «постправдою» і з якого моменту різниця зникне?
Але значно гірше менш розумним – тим, хто сприйме це все за чисту монету. Коли після цього реальний світ увірветься в інформпростір, наприклад, повідомленням про захоплення Каховської ГЕС або російським десантом у Гостомелі – незрілий розум, що вірив у абсолютну непереможність наших і повну нездарність “їхніх” одразу втрачає всяку опору».

Так, правда, особливо про війну, є часто важкою і неприємною. Проте лише правда відповідає реальності і є надійним фундаментом для того, щоб ухвалювати зважені рішення. Саме тому на кожному з нас є відповідальність зробити все, щоб долати фейковий інформаційний простір та відкрити шлях для істини. Не уподібнюйтесь ворогу, залишайтеся на світлій стороні історії.

Кілька порад:

– Користуйтеся офіційними джерелами інформації;
– Якщо отримали інформацію не з першоджерела, завжди залишайте місце для сумніву, перевіряйте;
– Поки не перевірили інформацію, не передавайте її далі! Ви можете бути причетними до поширення спотвореної реальності, можете нашкодити;
– Не коментуйте, не радьте, якщо не переконалися, що Ваші слова є стовідсотковою правдою. Навіть 1% брехні у 99% правди перетворює факт на брехню;
– Не збирайте та не поширюйте інформацію про переміщення сил ЗСУ;
– Продовжуйте молитися, Бог чує!

«Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного». (До ефесян 4:25)

ЯКУ ПРАВДУ ГОВОРИТИ?

Коли ми спитали одного з провідних інтелектуалів Америки Роберта Джорджа, який читав лекцію для Християнської Відкритої Академії, що ми можемо зараз зробити, щоб міжнародна спільнота краще реагувала на порушення наших прав, він відповів, що ми маємо краще їх інформувати. Звичайні люди на Заході ДУЖЕ погано знають ситуацію в Україні, вони погано поінформовані.

Тому те, що ми можемо робити – це надсилати ПРАВДИВУ інформацію англійською мовою для наших знайомих за кордоном, щоб вони знали, що відбувається і могли шукати способів нам допомогти.

Будьте джерелом правди, здорового глузду та миру!

Бог з нами! Україна переможе!

Джерело: http://c4u.org.ua/nadijna-nasha-zbroya-pravda/

Січень 2022 року… Українці вже звикли до карантину, до режиму життя в так званій «червоній зоні». Настільки звикли, що сприймають усе що відбувається, як належне. Шкода лише, що у всій цій метушні – швидше вдруге вакцинуватися чи довести співрозмовнику, що його думка стосовно вакцинації – хибна, люди не шукають допомоги у Бога. Про це пише adventist.ua.

Статистика б’є на сполох, повідомляючи, що за період карантину відвідування церков скоротилося на дві треті. З чим це пов’язано? Невже той вірус, який люди бояться підхопити, відвідуючи зібрання віруючих, не чекає на них за офісними столами, прилавками магазинів, у довжелезних чергах чи транспорті? Невже СOVID стає беззбройним на корпоративах, у кінотеатрах чи розважальних центрах? Чому лише думка про візит до церкви навіює страх захворіти? 

Хтось скаже: «А навіщо наражати себе на небезпеку? Можна ж приєднатися до онлайн богослужіння з дому, лежачи під теплою ковдрою!» Та можна, звичайно ж, чому ні? Навіщо виходити з зони свого комфорту, жертвуючи чимось для Христа? «Часи змінилися!» – додасть ще хтось. А я зауважу, що зі зміною часу зросла й відповідальність перед Богом за ті переваги, які Він дарує нам сьогодні.

Що я маю на увазі? Якщо раніше, ще в роки жорсткого атеїзму, віруючі долали сотні кілометрів, щоб почути Слово Боже, збираючись вночі та віддаючи Богу для служіння останню копійку, то нині ситуація зовсім інша. 

Ми з легкістю прокидаємося вранці на роботу і з яким небажанням ледве підхоплюємося з ліжка, щоб зібратися на богослужіння. Як часто ми не встигаємо вчасно переступити поріг церкви, постійно запізнюючись і приходячи на «амінь». 

Чомусь в еру транспорту стало тяжче добиратися до місця поклоніння; навіть ті, хто живе по сусідству з церквою, зрідка з’являються на служінні першими. 

Нам легше витратити кошти на придбання блютуз-навушників чи преміум акаунту на ютубі, ніж віддати Богу сотню-другу з гаманця. Відкрити і прочитати розділ з Біблії на телефоні часто залишається невиконаною місією, не говорячи вже про дослідження Писання в паперовому варіанті. А найгірше – те, що на богослужінні ми залишаємося глядачами, а ще на додачу стаємо суддями, оцінювачами того, наскільки якісно заспівав хор, наскільки добре пастор попрацював над проповіддю і т.д. 

І навіть, залишаючись в день поклоніння Богові вдома, ми ймовірніше поспимо до опівдня, ніж увімкнемо трансляцію служіння. А навіть, якщо й увімкнемо, то будемо бродити просторами Інтернету в пошуках онлайн-служіння з якісним звуком, кількома камерами, проповідником з докторською богословською освітою і т.д. Але як прикро, що усі ці переваги не додають нам духовності. І ніби не байдужі зовсім, трішки, але ж цікавимося Божим… Такі собі теплі християни.

Свого часу апостол Іван писав про теплих лаодикійців так: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти лиш теплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе зі Своїх уст…» (Об’явлення 3:15-16). Як бачимо, фініш забігу лаодикійців – не веселковий, а скоріше забарвлений гіркотою та втратами. 

Сьогодні ці теплі лаодикійці – ми з вами, карантинні християни, віра яких давно не палахкотить, але ще й не згасла, вона ледве тліє. У цей напружений та складний час Бог звертається до людства, запитуючи: Камо грядеши, карантинний християнин? 

Наближається Різдво! Це яскраве святкування народження Христа, обрамлене світлом мерехтливих прикрас, сповнене ароматів випічки та звуків різдвяних пісень. Проте для багатьох християн навіть подібні елементи святкування є часто розкішшю. Свобода віросповідання є одним з фундаментальних прав людини й вона зазнає утисків в наш час, навіть у Європі. То, що таке свобода віросповідання і для чого нам про неї знати?

Для українців обмеження свободи віри не є чимось далеким чи чужим. Радянський Союз нещадно знищував осередки вірян, караючи їх лідерів та прихожан. Щобільше, існувала політика спротиву релігії, як «опіуму для народу». Повторюючи крилатий вислів Карла Маркса, Володимир Ленін в статті «Соціалізм і релігія» писав:

Релігія є одним з видів духовного гніту, лежачого скрізь і всюди на народних масах, задавлених вічною роботою на інших, нуждою і самотністю. […] Того, хто все життя працює і потребує, релігія вчить покори і терпінню в земному житті, втішаючи надією на небесну нагороду. А тих, хто живе чужою працею, релігія вчить благодійності в земному житті, пропонуючи їм дуже дешеве виправдання для всього їх експлуататорського існування і продаючи за подібною ціною квитки на небесне благополуччя. Релігія є опіум народу. Релігія — рід духовної сивухи, в якій раби капіталу топлять свій людський образ, свої вимоги на скільки-небудь гідне людини життя.

Радянська машина бездумно стирала все, що стосувалося віри, наказами атеїстичних лідерів. Це стосувалось не тільки людей, але і символіки, свят, обрядів. Здавалось, що Ленін, Сталін та інші прихильники комунізму дійсно турбувались про народ і хотіли звільнити його від так званого «опіуму» релігії. Проте фактично знищення релігії було пов’язано з маркистською утопією світу, де нема розділень у релігії, де нема Бога, де всі служать ефемерному добру «общего блага», яке не мало жодних моральних авторитетів, окрім слів керівника. Щобільше, конкурувати з Богом було важкою задачою для комуністів, адже на їх антилюдський чи аморальний наказ, існувала біблійна оцінка, яка часто засуджувала їх дії, як гріховні та злісні.

Різдво було одним із свят, що найдужче постраждало від рук радянської системи. Святкування було заборонене, як і відповідна символіка. Але оскільки українці історично звикли до цього дня, щоб скасувати Різдво необхідна була особлива пропаганда. І от, в першій половині минулого століття український світ побачив «Діда Мороза (Івановича)». Його постать мусила стерти з часом з пам’яті людей Ісуса Христа та Святого Миколая, перекривши це недолугою історією про доброго діда, який приносить подарунки. Людям хотілось вірити в хороше, особливо в таких суворих умовах життя, які формував комунізм, а за відсутності здорового біблійного вчення, позитивні наративи створювались штучно. «Спасителем» ставав лідер партії, релігійні свята виштовхувались атеїстичними казками, а добро несли міфічні створіння.

Ціна несприйняття радянських казок була великою. Ті, хто не бажали слідувати цим наративам, серед різних деномінацій, зазнавали масових репресій, а особливо представники євангельських рухів. Гоніння супроводжувались закриттям церков, розстрілами, ув’язненнями, засланням в ГУЛАГ. Що говорити, якщо лише за час дії наказу № 00447 в 1937-1938 рр 390 тисяч осіб було страчено, а 380 тисяч відправлено у табори ГУЛАГу.

Зараз ми маємо свободу віросповідання в Україні, але де-не-де вигулькує усміхнений Дід Мороз, навіть не підозрюючи, що поступова декомунізація дійде і до нього.

Проте, що таке свобода віросповідання в законі України та міжнародних актах?

Відповідно до ст. 35 Конституції України:

Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

В Загальній декларації прав людини це стаття 18: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».

Що передбачають ці статті:
– кожен (кожна людина) — тобто загальний суб’єкт. Незалежно від позиції людини в суспільстві, її віку, статі, професії, тощо — вона може прийняти рішення вірити, чи не вірити в Бога. І робити це так, як підказує їй її совість. Розуміємо, що це не стосується випадків, коли певні обряди стають суспільно небезпечними, злочинними, як-от спонукання прихожан до самогубства, приниження, катування чи вбивство людей, тощо. Подібна особа може і повинна бути обмежена відповідно до Закону.
– має право — тобто можливість, без жодних обмежень чи спонукань, практикувати свою віру, передавати її дітям, або не вірити і не мати за це покарань.
– на свободу світогляду і віросповідання (думки, совісті і релігії – в Декларації) — тобто, осмислювати свої погляди, рухатись у власному процесі пошуків Бога, мати право роздумувати над тим, в що вірить.
– конкретні дії: безперешкодно відправляти релігійні обряди, вести богослужіння, вести релігійну діяльність — тобто, вчиняти дії, які у відповідності до релігії, є необхідними для її послідовників.

Цікавим є те, що стаття Декларації передбачає свободу совісті, а це — посилання на праці Мартіна Лютера! Адже на появу та розвиток думки про свободу совісті у свій час вплинув саме відомий реформатор. Про це зазначив професор історії та письменник Джозеф Локонте, пишучи для National Geographic:

Це була суть захисту Лютером своїх творів на Вормському рейхстазі 1521 року. «Моє сумління в полоні Слова Божого», — сказав він своїм обвинувачам. «Я ні в чому не можу і не збираюся відмовлятися, бо йти проти совісті неправильно і небезпечно. На цьому стою». Окрема віруюча особистість і її совість, що стоять перед Богом і Його Словом — це була сповідь, яка по-новому визначила значення віри та гідність людської особистості.

Перед авторитетами того часу Мартін Лютер зміг послатись на Біблію — спершу, а потім на свою власну совість. І це стало проривною подією в процесі розвитку прав людини. Якщо раніше Закон регулював ієрархічні стосунки між членами суспільства, передбачав певні економічні норми, низку норм пов’язаних з особливими сферами, як-от, військова служба, тощо, в той момент важливою стала — особистість. Ні Цезар – як писав сам Лютер – ні священик, ні інший авторитет не може керувати душею. Він був переконаний, що ніщо і ніхто, окрім Бога, не повинен втручатись в стан людської душі. І саме наше внутрішнє переконання, тобто совість, зумовлює нашу віру. І в наш час різні церковні деномінації є пасіонарними поборниками свободи віросповідання.

Але яким є практичне застосування цієї статті? Є низка міжнародних прикладів, які ілюструють важливість цього права та те, як воно порушується.

Наприклад, за відбування обряду Причастя іранці Мохаммад-Алі Моссайебзаде та Заман Фадойє отримали покарання: багаторічне ув’язнення, удари батогами та кількарічне вигнання з країни. Їх злочин? «Пили вино під час Причастя», «діяли проти національної безпеки шляхом організації домашніх церков і пропагування сіоністського християнства» та «поширювали пропаганду проти режиму». До речі, в ісламському Ірані також є «Баба Ноель», тобто вже згаданий нами ефемерний Дід Мороз! Жорстокий режим країни створює завісу зовнішньої свободи віросповідання для міжнародної спільноти, хоча насправді іранці-християни відбувають роками ув’язнення, зазнають переслідувань та утисків часто навіть за те, що читають Біблію в колі друзів, чи родини.

Інший приклад, демократична Фінляндія. Паїві Расанен, депутат парламенту Фінляндії та очільник Християнсько-демократичної партії, перебуває під слідством. Її провина? Вчинення «злочину ненависті»! Расанен опублікувала на Твіттері витяг з Біблії, Римлян 1:24-27, в контексті критики підтримки ЛГБТ місцевою лютеранською церквою. Обурений громадянин поскаржився на неї, і протягом 4-ох годин жінку допитували у відділенні Центральної Поліції міста Гельсінки. Коментуючи свій арешт виданню European Conservative, Расанен сказала: «Я відповідала, що ми всі є грішниками, але гріх гомосексуальності зараз заперечується. […] Мені навіть не приходило в голову, що цей твіт (назва публікацій у Твіттері – прим. авт.) може бути визнаний незаконним».

За даними організації OpenDoors, лише за минулий рік понад 4,5 тисяч християн було вбито через їх віру, понад 4,4 тисяч церков та церковних будівель зазнали нападів, ще понад 4,2 тисяч християн були незаконно ув’язнені та заарештовані без суду та вироку. Ці цифри відображають лише частину реальності, адже багато християн не мають змогли звернутись до суду, ЗМІ чи незалежних громадських організацій, щоб повідомити про злочин.

Проте ми отримуємо обмаль інформації про це в засобах масової інформації і не бачимо масової істерії, яка притаманна іншим рухам. Чому так? У вступі до своєї книги «Що було би якби Ісус не народився?» Д. Джеймс Кеннеді пише:

Ми живемо в час, коли єдине упередження, яке сприймається позитивно — це антихристиянський фанатизм. […] В наш час єдиною суспільною групою, яку ви можете висміювати — це християни. Напади на церкву та християнство стають все частішими.

Подібна реальність пов’язана з тим, що християни та їх проблеми є небажаними ліволіберальним політичним рухам. Прихильники цих рухів активно просувають свої погляди на Заході, але стикаються з супротивом консервативних груп. Більшість цих груп є або відкрито християнськими, або навіть частково секулярними, але які стоять на юдео-християнських цінностях Європи. Саме оці цінності є перепоною, яка заважає масовому просуванню гендерної ідеології, прихованого марксизму (а подеколи і відкритого) поділу людей на пригноблювачів та пригноблених, включно з нівелюванням традиційної родини, прав ненародженої дитини та права нації на власну внутрішню політику. Ліволіберальні уряди намагаються створити своєрідну Західну утопію, чимось схожу на радянського Діда Мороза, яка не має жодних високих авторитетів, окрім низки документів. Декларація прав людини, яка містить в собі християнські цінності та навіть тезу Лютера, зараз стає інструментом в руках тих, хто не хоче бачити Європу християнською.

Подібна ідеологія формує клімат, в якому право на думку і слово християн звужується, або навіть переслідується, як у випадку з Паїві Расанен. І тому важливо знати про особисту свободу віросповідання, права, які вона включає і роль совісті в цьому. Адже саме совість і особисте переконання підштовхнуло фінського політика до публікації біблійного вірша, іранських служителів до обряду Причастя, а також супроводжувала українських християн часів гонінь Радянського Союзу та інших складних етапів історії — аби бути вірними своєму Господу, Ісусу Христу.

Право на свободу віросповідання є одним з фундаментальних прав людини, бо забравши в неї свободу вірити її перетворюють у матеріальну істоту, або тварину, яка механічно виконує волю свого хазяїна. Навіть у Едемському саду Господь дав свободу своєму творінню обрати кому вірити — Вічному Богові, або покараному лиходію. І за цю свободу, за яку страждали християни протягом історії людства — ми стоїмо. І не можемо інакше.

Використані онлайн-джерела:
Дж. Локонте. Мартін Лютер і довгий шлях до свободи совісті (англ) – https://www.nationalgeographic.com/history/article/martin-luther-freedom-protestant-reformation-500
Список покараних режимом іранських християн (англ) – http://articleeighteen.com/prisoners-list/
Цитування Біблії тепер злочин? Стаття про Паїві Расанен – http://c4u.org.ua/tsytuvannia-biblii-teper-zlochyn/

На обкладинці: фото зруйнованого на Шрі-Ланці храму після серії вибухів, 21.04.2019. В той день понад 200 людей загинуло і сотні були травмовані. Джерело: Chamila Karunarathne/Anadolu Agency/Getty Images

Дарина Ребро

Поза тим, на думку авторів книжки, рух п’ятидесятництва нині невиправдано забутий серед науковців-релігієзнавців. Хоча в західній науці такі студії – як історичні, так і теологічні, стрімко розвиваються. В Україні такі різнопланові дослідження тим більш актуальні, що десятиліттями цілеспрямовано і методично вірян-п’ятидесятників змальовували як «секту», маргіналізували, виставляли мракобісами, невігласами, «гальмом соціалістичного поступу».

Тих, хто приводив до церкви дітей, – судили і штрафували на значні суми. А тих школярів із п’ятидесятницьких родин, які відмовлялися вступати в лави піонерів й комсомольців, не просто публічно соромили, а не допускали до вищої освіти.

«Я їздив на олімпіади з фізики, але в табелі мав із цього предмету трійку. Бо моя родина сповідувала віру в Христа, — розповів перший заступник старшого єпископа УЦХВЄ Анатолій Козачок.

А старшому єпископу УЦХВЄ Михайлу Паночку вчителі казали, що в нього «немає майбутнього. Нас звинувачували, що ми влаштовуємо оргії і приносимо в жертву дітей, — згадує священнослужитель. – Усе для того, щоб спинити дію Бога. Система темряви, зла боїться світла. І сьогодні мільйони людей в Україні є обмануті».

Хто не йшов в армію – тих направляли на «виховні роботи», часом їх майже не годували. Заблокованою для них була і дорога до державних посад.

Важкого удару завдала радянська влада і культурі п’ятидесятницького руху. Заборонялися музичні інструменти на богослужіннях, окрім фісгармонії, не дозволяли проводити недільні школи та поетичні вечори, співати в хорі, і будь яку діяльність, що виходила за межі молитовного дому.

«Це як різниця між Львовом і Дніпром…»

Більш-менш вільно п’ятидесятницький рух зміг розвиватися на українських теренах менш як десятиліття. Радянська влада на початку проголосила свободу віри – щоб виявити осередки вірян і потім знищити. Цей період називали «золоте десятиліття». Хоча чимало напрямків діяльності вже були заборонені – дитячі служіння, біблійна школа.

Перша церква, заснована в Одесі Іваном Воронаєвим, з 1921 до 1929 року зросла з 14 осіб до 20 тисяч. Та в 1929 році ситуація докорінно змінюється. Більшовики видають «Закон про культ». Починаються переслідування вірян усіх релігій. 1930 року репресували всю верхівку п’ятидесятницького руху в Україні. 5 листопада 1937 року Івана Воронаєва розстріляли.

Радянській системі суперечила соціальна активність п’ятидесятників. До того ж, на переконання вірян, одним з наслідків хрещення Духом Святим є спроможність переносити несприятливі політичні, ідеологічні обставини, брати ініціативу в свої руки.

«Постанова ВУЦВК 8 квітня 1929 року – це не просто заборона п’ятидесятницького руху, це початок відкритого наступу на релігію в СРСР, — нагадує пан Михайло. – Рух іде в підпілля, його зв’язки із Заходом припиняються, академічна й інформаційна складові порушуються. У той час як у Західній Україні в 1930 роки він продовжує розвиватися, реалізується маса різних проектів — філантропічних, освітніх, освітніх. І коли ми сьогодні подивимося на спільноти п’ятидесятників на Заході і Сході – ми помітимо відчутну різницю. Це як різниця між Львовом і Дніпром, де радянська влада була два покоління і три покоління».

В час німецької окупації рух відновлюється. А в повоєнні роки в СРСР домагалися, щоб усі спільноти п’ятидесятників приєдналися до легальної Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів (ВР ЄХБ). Це був своєрідний легальний дах для простішого контролювання державою через «уповноважених». Проти тих, хто не приєднувався, застосовували репресії. Хто приєднувався – втрачав ідентичність свого руху.

«Завданням влади було розділити п’ятидесятництво на «легальних» і «нелегальних», — підсумовує Михайло Мокієнко, — щоб потім зіштовхнути і залагоджувати цей штучний конфлікт уже в якості миротворців».

На 1959 рік 995 агентів «працювали» лише в середовищі євангельських християн баптистів і п’ятидесятників. Але ці агенти, як свідчили доповідні, «не працюють сумлінно».

«Якби я вдягнув зірочку, це означало б, що заперечую Бога…»

КГБ вираховував проповідників і домівки, де збиралися віряни. Здійснювали богослужіння в лісі, часом для цього потрібно було їхати кілька годин електричкою. Або в приватних будинках уночі чи о 4-й ранку – щоб сусіди точно не побачили. Робили в будинках шумоізоляцію, вікна завішували ковдрами. Біблії отримували з-за кордону. Були налагоджені шляхи постачання. Хто не міг придбати – переписували Святе Письмо від руки, так само як і вірші та пісенники.

Пастор Анатолій Тарасюк із смт Маневичі, що на Волині, поділився своєю особистою історією. За його словами, він мав три випробування. Перше – це коли відмовився вдягти жовтенятський значок із Леніним:

«Є Бог, а є світське життя. Якби я вдягнув ту зірочку, то це означало б, що я приймаю одне і заперечую інше». Друге випробування – піонери, червоний галстук на хлопця насильно вдягали, але він не дався. І третє випробування – комсомольська організація. «Я не вступав до неї, отже дорога до вищої освіти була для мене перекрита, — пояснює пан Анатолій. – Я хотів вивчитися на слюсаря. Утім того року конкурс в училище був чималий, і найперше пройшли відбір комсомольці. А я, хоч і добре навчався у школі і мав здібності, не зміг отримати професію».

І ще одним випробуванням стала армія.

«Спершу до нас поставилися з підозрою, адже ми, згідно принципів нашого віровчення, не можемо брати до рук зброю – ні вбивати нападника, ні навіть захищатися, — продовжує пастор. – І присягати ми не можемо нікому, окрім Бога. Але врешті переконалися, що ми непохитні, твердо стоїмо на своєму, і нас узяли в найкращі місця – ми возили керівництво, нам довіряли ключі від складів. Коли наш термін служби закінчився, наш керівник сказав, що на нас можна покластися, бо ми чесні, принципові і відповідальні. Сьогодні, коли триває війна, п’ятидесятники також не беруть до рук зброю, а захищають Батьківшину як капелани, кухарі, санітари і медики. Я теж був в АТО, возив гуманітарну допомогу».

«Ця травма зберігається серед вірян…»

Такий цілеспрямований тиск, переслідування і ізоляція вірян від суспільного життя не могли не мати наслідків для руху. Так само як спрощення і стереотипи запроваджені радянською владою через легальні церковні верхівки. У книжці «Історія п’ятидесятництва в Україні» ця тема також висвітлюється. Адже наслідки травми радянщини досі спостерігаються в середовищі церков, уже в незалежній Україні.

«Відбувся еклезіологічний зсув: через систему ВР ЄХБ такі протестантські поняття як всезагальне священство, автономія помісної общини – були втрачені, — пояснює доктор філософських наук Михайло Мокієнко. – Була нав’язана вертикальна система церковної єрархії, що перекреслила принцип залучення кожної людини. Це залишається. І на тлі демократичних тенденцій у суспільстві це виглядає анахронізмом».

Також, на 31-му році незалежності чимало церковних спільнот переконані, що музика на служінні їм не потрібна, бо її «раніше не було» — адже люди вже не пам’ятають, що кілька десятиліть тому музичні інструменти для п’ятидесятників були заборонені.

На питання «Чому досі не позбулися наслідків травми», частково відповів дослідник історії п’ятидесятництва Дмитро Коваль. Коли людина пережила релігійну конверсію – скажімо, номінальний православний пережив духовний досвід, він стає еталоном на все життя. Якщо людина пережила його в час радянщини – контекст для тих людей стає еталонними. Тільки роки, роздуми, покоління потрібні для того, щоб ті уявлення відійшли в минуле.

«У мене була дилема — чи поступати мені в політехнічний інститут, бо я любив фізику, математику, — згадує пан Дмитро. — Але коли пережив духовний досвід відродження, мені казали: краще будь віруючим прибиральником, аніж невіруючим професором. І ніхто не казав навпаки –будь віруючим професором, а не невіруючим прибиральником. Потрібні були роки спілкування з різними людьми, аби цей стереотип перемогти. Ця травма зберігається серед вірян».

Дослідник зазначає, що коли історики отримали змогу працювати з різними архівами, то показали спільноті, що освіта в середовищі п’ятидесятників ще в у 1930-ті роки була на високому рівні. І нині молоді віряни прагнуть бути освіченими.

Нещодавно розгорівся скандал довкола допису сексолога Святослави Федорець про статеве виховання. В ньому вона зазначала, що батькам варто розповідати дітям про гомосексуальність коректним чином, а передусім — показуючи їм норму, себто, гетеросексуальність. 

Про це пише c4u.org.ua.

Організація KyivPride зреагувала на допис, опублікувавши звернення до Української Спілки Психотерапевтів та піддаючи сумніву експертність Святослави. 

Ми маємо дві сторони конфлікту, кожна з яких слідує власній світоглядній парадигмі. Вони діаметрально протилежні в цінностях, проте схожі в суб’єкті, на якого спрямовані думки — батьки та підлітки. 

Фейсбук-пост Святослави починається з того, що їй особисто поставили питання про те, в якому віці варто говорити дитині про гомосексуалізм. Одразу зрозуміло, що питання було адресовано приватно, і авторка ділиться своїми рефлексіями щодо питання. Але особливістю цих рефлексій є те, що вона є експертом із сексології.

«Очевидно, що сьогодні дитина досить рано зіткнеться з демонстрацією гомосексуалізму. І відкладати цю тему до більш старшого віку – не вийде. Так само як і уникати її. (…) Статеве виховання – це і про формування світоглядних позицій дитини, її цінностей. Тому розмовляйте з своїми дітьми, формуючи тим самим їхні ціннісні орієнтації щодо різних проявів сексуальності. Аби за вас це не зробили сумнівні «спеціалісти» з соцмереж», – зазначає сексолог у своєму дописі.

В межах свого допису сексолог описала кілька практичних порад для батьків, наприклад, орієнтуватись на вік дитини, аби не завантажити її зайвим, уникати емоційності під час відповіді, реагувати ситуативно, якщо дитина побачила, почула чи десь дізналась про гомосексуальність і, щобільше, звертатись до експертів, а не соціальних мереж в цьому процесі. 

Фактично, ці поради є ґрунтовними та доволі практичними. Їх можна застосувати до будь-яких інших тем, включно з такими, як реальність смерті, війна, відповідальність перед країною, турбота про власну безпеку та багато інших. Адже вік, беземоційність, ситуативність та якісні джерела — є передумовами якісної виховної розмови.

Оскільки сам алгоритм спілкування з дітьми експерта є доволі логічним та послідовним, єдине до чого представники KyivPride могли мати претензії — особиста позиція Святослави. У своєму зверненні вони написали:

«Допис також містить її оціночні судження щодо гомосексуальності та “девіацій” учасників_ць (sic) Маршу Рівності. Такі судження ґрунтуються на антинаукових поглядах про те, що сексуальна орієнтація може вільно обиратися і/або пропагуватися у будь-який спосіб, а також, на наш погляд, суперечать наявним етичним нормам надання психотерапії».

Формулювання зазначених ідей викликає багато питань. Перше: чи є думка експерта антинауковою? Наука є знаннями, що спираються на факти, отримані внаслідок експериментів та спостереження; певною галуззю знань; певною дисципліною (відповідно до словника Merriam-Webster). Фактично, це форма інтелектуальної діяльності людства в процесі пошуку істинних знань. Те, що певна позиція суперечить лояльності авторів певної теорії, не нівелює іншу позицію, але створює підґрунтя для здорової дискусії.

Друге: сексуальна орієнтація не може бути свідомо обрана? Щодо цього питання точиться найбільше дебатів, адже тривалий час аргумент про те, що гомосексуалістами народжуються — був наріжним каменем гендерної ідеології. І ця стаття не покликана дати на нього вичерпну відповідь. Проте варто сказати, що низка самих активістів ЛГБТ+ засуджує подібне формулювання. Під час виступу TEDx прихильниця гендерної теорії Д-р Лайза Даймонд сказала: «Є три проблеми з аргументом “народжений таким”. По-перше: це не є науково точним. По-друге: це не є юридично необхідним. Але третє і найголовніше: це насправді несправедливо, і настав час відмовитися від цього аргументу на користь рівності ЛГБТ». До цього ж висновку прийшли інші прихильники руху, такі як Д-р Сюзанна Волтерс та Д-р Ендрю Джозеф Пегода. І це лише вершечок! Адже є й анонімні статті представників ЛГБТ+, як-от, стаття «Проблема фрази “Народжений таким”» для Intomore, де автор скаржиться на цю фразу, як таку, яка не підходить всім представникам абревіатури. Тому навіть частина активістів ЛГБТ+ та дослідників засуджують цю тезу, згадану у зверненні KyivPride, і вважають її антинауковою.

Третє: чи може сексуальна поведінка пропагуватись? Саме по собі слово «пропаганда» не є позитивним, чи негативним, але використовується на опис поширення певних ідей чи поглядів з метою досягнення суспільства та формування певного мислення. Більшостям рухів притаманно поширювати свої погляди, сподіваючись на позитивну відповідь людей. Це стосується і релігій, і філософій, і певних ідеологій. І, враховуючи регулярні заходи самої організації KyivPride, покликані на «…формування поваги до цих прав у суспільстві шляхом підвищення видимості та участі ЛГБТ+ у суспільних процесах» (інформація із сайту організації) — це чиста пропаганда.

Окрім цих думок, автор звернення припускає настання відповідальності, або навіть покарання для Святослави Федорець від Української Спілки Психотерапевтів: «І якщо ваші позиціє (sic) не збігаються, то які можливі кроки з вашого боку щодо Святослави Федорець та її публічних висловлювань?». Фактично, це є проявом, так званої, «культури відміни» (cancel culture), де голоси інодумців повинні бути придушені. Будемо сподіватись, що цінностями Спілки є плюралізм думок, а не диктатура лівих поглядів за принципом «репресивної толерантності» Герберта Маркузе.

А якщо в когось будуть сумніви щодо мотивів очільників KyivPride, то ось скріншот (за 7 жовтня 2021) зі сторінки члена їх організації проти Святослави. То це боротьба за рівні права, чи атака на неугодних?

І основне питання цього конфлікту таке: чи може експерт будь-якої галузі ділитись особистими рефлексіями на власній сторінці в соціальних мережах? Відповідь: так! Щобільше, право на особисті переконання закріплене в Загальній декларації прав людини: Стаття 19. «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Те, що Декларація вживає загальний суб’єкт «людина», означає, що право поширюється на всіх. Ми розуміємо, звичайно, що існують винятки, як-от переконання в тому, що варто топити цуценят, чи ходити голяка по Хрещатику. Адже, попри те, що це можуть бути особисті переконання людини, вони можуть не відповідати загальному Духу Декларації, яка є певною концентрацією цивілізаційних здобутків Заходу. Але це не стосується виховного алгоритму Святослави Федорець.

Західна цивілізація сформувалась завдяки свободі мислення на ринку ідей. Не всі історичні ідеї були корисні, не всі з них були дієві, але в межах відкритого діалогу та полеміки, яка могла займати десятки та сотні років, Захід розвивався. Один з прямих доказів цього є шлях до скасовування рабства. Вчення Христа, яке стирало межі між статями, расами, професіями та соціальними положеннями, проникло в європейські цінності, і крок за кроком зумовило проривну боротьбу з рабовласництвом. В авангарді цієї боротьби було багато дійсних християн, як-от Авраам Лінкольн, чи Вільям Вілберфорс. Що казати, якщо навіть колишній кріпак та поборник цього явища Тарас Шевченко теж знаходив розраду в Біблії: «А в законі Господньому Серце його й воля. Навчається, і стане він, Як на добрім полі Над водою посажене Древо зеленіє» (Псалом 1). Схожа ситуація була з правами жінок. Біблійні розповіді про жінок, які на рівні з чоловіками служили Господу та були частиною Його плану, зрештою були увібрані європейською культурою, і сформували моральний ґрунт для першої хвилі за права жінок, коли християни на рівні з іншими групами активно за це боролись, як-от Френсіс Вілард чи Еммелін Панкгерст. Звичайно, коли фемінізм став знаменом марксизму, сексуальної революції та гендерної ідеології — це стало непоєднуваним з біблійними цінностями сім’ї та науковістю. В той час, як християни шанують права і чоловіків, і жінок, вони не змішують це з абсурдами марксизму.

Справжня Європа — це вільний від цензури ринок ідей. Це простір, де ліві та праві ідеї стикаються в баталіях, і, як писав цар Соломон, кристалізують одне одного, як «залізо гострить залізо». Цьому сприяє високий рівень академічних вимог більшості вищих навчальних закладів, історично сформована культура дебатування та задекларовані міжнародним законодавством право на свободу думки та слова. Але, якщо одна сторона обирає шлях цензурування іншої замість того, аби долучитись до інтелектуальної полеміки — вона, як і необроблене залізо, залишиться, умовно, «незагостреною».

Ми стаємо свідками того, як ліволіберальна машина намагається примусити замовчати консервативних, християнських, або просто інакомислячих діячів. Вчора це були закордонні консерватори та християни, як-от Габріела Кубі, Паїві Расанен, Джордан Пітерсон. Вже не кажучи про чисто світських діячів, як-от Джоан Роулінг, чиї книги палили прихильники ЛГБТ+, коли вона засудила спроби гендеристів замінити «жінок» на «людей, що мають менструації». А нині — «культура відміни» прийшла в Україну і торкнулась сексолога Святослави Федорець. В цьому випадку консервативні рухи швидко зреагували на засудження поведінки лівої організації. Але подальший спротив та успіх в боротьбі за християнську Україну залежить від нашої вірності істині, постійних пошуків знань на заточення аргументів та хоробрості.

Дарина Ребро для c4u.org.ua

Круглий стіл «Цінності – імунітет душі» пройшов нещодавно в Одесі. Його присвятили формуванню духовності та моральності у вихованців дитячих садків, школярів, студентів Одещини й об’єднанню зусиль усіх, хто в цьому зацікавлений. 

Подію організували депутат Одеської обласної ради, Голова депутатської групи «За духовність, моральність і здоров’я Одещини» Веніамін Унгурян і магістр освітніх, педагогічних наук, член експертної групи комісії з етики/морально-духовного виховання при МОН України, викладач предметів духовно-морального спрямування (ДМС) Олег Подгаєць. 

Мета заходу – об’єднання зусиль активних громадян, представників державної влади, духовенства, освітян, батьківської спільноти та преси для розбудови високоморального, духовно збагаченого суспільства, що є запорукою подолання кризових явищ у соціально-економічному та політичному житті Одещини. 

До дискусії були запрошені депутати і працівники органів державної влади, журналісти, представники християнських церков і громадськості Одеської області, а також знані науковці й освітяни, керівники благодійних фондів з усієї України. 

Учасники круглого столу оцінили стан викладання курсів ДМС і підготовки учнів до подружнього життя. Вони поділилися власним досвідом у цій царині. Були окреслені ідеї, спрямовані на єднання зусиль усіх, хто зацікавлений у тому, щоби формувати у здобувачів освіти активну громадянську позицію, утверджувати національну ідентичність українців на засадах традиційних духовних і моральних цінностей українського народу. 

Як повідомив зібранню Веніамін Унгурян, у ході зустрічі із Національною поліцією, присвяченій безпеці дітей і дитячій злочинності, дійшли висновку, що корінь проблем – у недостатній ефективності формування духовно-моральних засад характеру дитини. 

«Найкращий спосіб захистити імунітет душі людини впродовж усього життя – виховувати її з малих років на основі сімейних і духовно-моральних цінностей. Ним мають займатися не поодинокі активісти християнських спільнот і громадських організацій, а широкі кола суспільства. Цьому сприяє прийняте нами рішення №174-VIII від 16.04.2021 р. «Про звернення депутатів Одеської обласної ради до Міністерства освіти і науки України, голів районних рад, голів об’єднаних територіальних громад області та ректора КЗВО «Одеська академія неперервної освіти Одеської обласної ради» щодо сприяння забезпеченню вивчення курсів ДМС та популяризації сімейних цінностей у закладах освіти області», – розповів депутат. 

Він закликав органи місцевого самоврядування усіх територіальних громад Одещини прийняти аналогічні рішення у взаємодії із батьківськими й освітянськими спільнотами, громадськими організаціями, церквами християнських конфесій. Подбати ж про підготовку кваліфікованих викладачів курсів ДМС і забезпечення ними шкіл міст, сіл і селищ Одещини здатна Одеська академія неперервної освіти. 

«Україна має найбільшу в Європі територію та посідає перші місця на континенті за площею чорнозему, за запасами ртутних, марганцевих і залізних руд, за обсягами вирощування основних зернових культур. Ми на 4-му місці у світі за кількістю громадян із вищою освітою», – сказав у своєму виступі Олег Подгаєць. 

Проте він зауважив, що за рівнем життя та ВВП на душу населення Україна пасе задніх. Алкоголізм, наркоманія, дитяча і підліткова злочинність, корупція, демографічна криза, руйнівна для інституту сім’ї гендерна ЛГБТ ідеологія загрожують національній безпеці держави не менше, ніж зовнішня агресія. Причиною кризи є занепад моралі в українському суспільстві. 

«Подальше впровадження та розповсюдження духовно-морального виховання (ДМВ) дітей і молоді в закладах освіти Одещини на християнських цінностях є належною відповіддю на виклики сьогодення. Задля цього варто консолідувати зусилля батьківських спільнот, іншої громадськості, працівників державних органів, представників депутатського корпусу, духовенства й освіти, науки та преси. Враховуючи, що предмети ДМС мають викладати люди із належно сформованим християнським світоглядом, особливо актуальним є кадрове забезпечення. Потрібно задіяти весь потенціал християнської спільноти, щоби виявляти серед педагогічних працівників тих, хто за своїми моральними та фаховими якостями здатен, пройшовши відповідну підготовку, достойно викладати такі дисципліни, як «Основи християнської етики», «Біблійна історія та християнська етика», «Християнська етика в українській культурі», «Основи сім’ї», «Школа подружнього життя» тощо. Для досягнення окреслених цілей пропоную створити Міжконфесійну християнську раду із духовно-морального виховання дітей і молоді Одещини», – резюмував експерт. 

Про можливості із забезпечення викладання предметів ДМС розповів заступник голови Громадської ради з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями при МОН України Юрій Решетніков. 

Передусім ідеться про певні рішення, які вже прийняли обласні ради, зокрема, Волинська, Запорізька, Івано-Франківська, Львівська, Одеська, Рівненська, Тернопільська, Харківська. 

Інша можливість – факультативне навчання на курсах ДМС – передбачена наказами МОН. Перспективний напрямок – інтеграція елементів духовно-морального виховання у навчальних програмах з інших предметів. Приватні ж заклади освіти, в тому числі засновані релігійними організаціями, мають необмежені можливості для проведення занять із ДМС. 

ДМВ є складовою національно-патріотичного виховання. З вересня 2022 р. діятиме затверджена МОН Типова освітня програма для базової школи в 5-6 класах, яка передбачає обов’язковий навчальний час для викладання за вибором «Етики», «Культури добросусідства» або інших курсів морального спрямування. 

Попри наявність усіх цих можливостей, з 2015 року спостерігається спад викладання предметів ДМС. Ним охоплено 12,5% дітей із 31% шкіл України. На Одещині із 326 шкіл, де були ці дисципліни, залишилася 21, а кількість учнів зменшилась утричі: до 1,53%. Основна причина занепаду – пасивність батьків, здолати яку є першочерговим завданням у справі духовно-морального виховання юного покоління. 

«Ми покликані активно розповсюджувати наявний у дошкільних закладах і у початковій школі досвід із викладання предметів ДМС, аби виховувати дітей українців високодуховними саме на християнських цінностях. Основний шлях сенсибілізації ДМВ малят – сім’я. Представники духовенства у своїх проповідях мають спонукати батьків, аби ті втамували духовний голод своїх дітей через пізнання Слова Божого. Нехай дитяча Біблія буде на столі біля іграшок уже 3-4-річних малят! Яскраві та доступні ілюстрації біблійних текстів викличуть їхнє зацікавлення походженням Землі, зоряного неба, Сонця, Місяця. Задовольнити його батьки здатні за допомогою такої книги», – сказала доктор педагогічних наук, дійсний член НАПН України, професор, заслужений діяч науки та техніки України, лауреат Державної премії у галузі освіти, завідувач кафедри теорії і методики дошкільної освіти Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д.Ушинського Алла Богуш.

На її думку, в Україні існують умови для розвитку особистості дошкільнят на основі християнських цінностей. Ідеться про Концептуальні засади вивчення в загальноосвітніх навчальних закладах предметів ДМС, про програми, затверджені МОН. Педагог відповідно до віку й індивідуальних особливостей дитини має допомогти їй відкривати і любити живого Бога; виконувати Його волю; визнавати Ісуса Христа як Спасителя.

«Бо один у нас Учитель – Христос» (Матвія 23:8). Ці слова є гаслом нашої роботи», – зазначила директор КДНЗ «Южненський міський ясла-садок №4 «Казка», що на Одещині, відмінник освіти України, член Громадської ради зі співпраці з церквами та релігійними організаціями при МОН України Віра Сучок. 

За її словами, педагоги мають умови для виконання настанови: «Ідіть і навчіть усі народи» (Матвія 28:19). Закони України «Про дошкільну освіту» та «Базовий компонент дошкільної освіти» спонукають піклуватися про фізичний, розумовий і духовний розвиток дитини. 

Цьому сприяють державні програми «Соняшник», «Українське дошкілля», «Духовно-моральне виховання дітей дошкільного віку на засадах християнських цінностей» тощо. Всі вони не є вченням віри, не містять релігійних обрядів, не залучають до певної конфесії, а спрямовані на виховання в учнів поваги до свободи совісті, релігійних і світоглядних переконань інших людей, здатності до співжиття в полікультурному та поліконфесійному українському суспільстві. 

«Викладання християнської етики відбувається за умови обов’язкової згоди на це батьків. Ми роз’яснюємо їм, що на заняттях знайомимо малюків із людяністю, милосердям, пошаною до батьків і старших, працелюбством і доброчесністю. Так ми формуємо систему моральних цінностей – мотивів поведінки, що висвітлюються в заповідях і в Божому Слові. Це сприятиме самоідентифікації особистості дитини, відчуттю нею приналежності до певної культурної традиції, пізнанню істини, тобто Творця, любові до Батьківщини, патріотизму», – сказала В.Сучок. 

«Наше зібрання є актуальним, бо нині триває тарифікація, планування на новий навчальний рік. Предмети ДМС – в інваріантній складовій, яка є сталою. Для «Основ християнської етики» є методики, затверджені МОН програми, підручники з 1-го до 11-го класів, посібники, хрестоматії, робочі зошити, курси про подружжя та сім’ю. Головне – враховувати вікові особливості учнів, бути партнерами батьків, не порушувати принципи міжконфесійності. Важливо так само готувати вчителів, системно та всебічно підтримувати їх у справі ДМВ майбутнього покоління України. Слід активно поширювати інформацію про нагальність викладання християнської етики для формування особистості, але з милосердям, відповідальним сумлінням і повагою до ближніх», – зазначила експерт комісії з етики/морально-духовного виховання при МОН України, педагог-психолог, викладач предметів ДМС у КЗ ЗСО «Авторська школа М.П. Гузика», що в місті Южному на Одещині, Ольга Гузик. 

На її думку, накопичення знань майже не змінює поведінку дитини. Потрібно вчасно закласти в неї духовне підґрунтя, що базується на християнських чеснотах і дає змогу аналізувати власні вчинки. На Божих принципах діти навчаються цнотливості у проявах юнацької любові, запобіганню підліткової вагітності, розумінню, як обрати наречену за правилами щирості, любові й якісно будувати майбутню сім’ю. 

Підтримку ідеї створення Міжконфесійної християнської ради із духовно-морального виховання дітей і молоді на Одещині висловила директор Всеукраїнського благодійного фонду «Східноєвропейська гуманітарна місія» Дарія Новікова. 

«Створення платформи для спілкування релігійних громад, освітян і батьків сприятиме виходу із морального занепаду суспільства, спричиненого духовним голодомором, який 70 років панував на теренах України. На підтримку вітчизняної освіти, що базується на християнських цінностях, ми видаємо художню, методичну та навчальну літературу, даруємо її шкільним бібліотекам, освітнім установам, церквам, спільнотам мирян і громадським організаціям, які не лише матеріально, але й духовно допомагають тим, хто опинився у скруті», – зазначила промовець. 

«За підтримки МОН у 2020-2021 навчальному році пройшли триденні семінари для персоналу дитячих садків і шкіл. 7756 учасників відвідали їх. Ми прагнемо охопити цим навчанням якнайбільше педагогів, забезпечити їх підручниками із християнської етики та Бібліями», – розповів директор БФ «Живи, Україно!», член Громадської ради з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями при МОН України, магістр освітніх, педагогічних наук, викладач предметів ДМС Василь Бербека. 

Він закликав учасників зустрічі до співпраці з усвідомленням відповідальності за її результати. «Бо якщо справді будеш ти мовчати цього часу, то полегшення та врятування прийде для юдеїв з іншого місця, а ти та дім твого батька погинете» (Естер 4:14). 

«На конкурентоспроможність закладів освіти, що працюють на християнських засадах, впливає якість їхнього персоналу. Його підготовкою в Україні займаються профільні освітні установи, в тому числі в Києві й Одесі. Ми ж пропонуємо навчання за освітньо-професійною програмою «Християнська педагогіка» в магістратурі й аспірантурі», – повідомила завідувач кафедри педагогіки, адміністрування і спеціальної освіти Навчально-наукового інституту менеджменту та психології ДЗВО «Університет менеджменту освіти» НАПН України, доктор педагогічних наук, професор Ірина Сіданіч. 

В інтерв’ю вона розкрила власне бачення ідеї та мети круглого столу «Цінності – імунітет душі». 

– Слово «імунітет» означає сукупність механізмів, які готові дати відсіч певній небезпеці. Наразі йдеться саме про християнські цінності як імунітет душі, але відносно небагато тих, хто має такий імунітет. Решті його бракує внаслідок 70 років духовного занепаду українців за радянської доби. 

– На сьогоднішньому круглому столі пролунала пропозиція заснувати 

Міжконфесійну християнську раду із духовно-морального виховання (ДМВ) дітей і молоді Одещини. На яких ключових аспектах і завданнях вона має зосередити свою увагу, на Ваш погляд, ураховуючи сучасні виклики та загрози у цій царині?

– Передусім, потрібно буде знайти ядро спільності, яким, звісно, є христоцентризм, тобто Ісус Христос, адже саме Він об’єднує, а не роз’єднує за конфесійною чи іншою ознаками. По-друге, головним у роботі Ради має стати освітньо-виховний напрям. Важливо, щоб освіта та виховання стосувалися українців усіх вікових рівнів і видів зайнятості. Третій вектор – робота з кожною родиною, бо сім’я – основа та найголовніша турбота для України в усіх питаннях. Міцна родина, освічені батьки, їхні діти, які розуміють, що таке християнські цінності, є запорукою нашої непереможності. Якщо ж у родині нескінченні проблеми, і ніхто не допомагає вирішити їх, то слабшає дух нації. По-четверте, освітньо-виховний аспект має стати серцевиною національної ідеї, яка повинна базуватися саме на християнських цінностях. Однак у нас досі немає закону про виховання дітей і молоді. Текст проєкту такого документа було підготовлено свого часу, але народні депутати не дали йому ходу через наявність у проєкті поняття «діти вулиці», тобто із педагогічно занедбаних і асоціальних сімей. Парламентарі вважали, що оскільки в Україні не йде війна, то й дітей вулиці немає. Насправді ж вони були завжди: і за царизму, і за радянської доби так само. І наостанок: потрібно подбати про те, щоби зберегти і захистити від руйнування багатство заснованих на християнських цінностях українських традицій та історії. 

Олександр Кривенко для ІА Світогляд

Ромським громадам на Закарпатті активно допомагають християни. 

Як внаслідок цього змінюються їхні життя, пише Ксенія Чикунова для Reporters.  

* * *

— Дівчино! Подай заради всього святого, — слідом за хрипким жіночим голосом на пероні з’являється маленька постать.

Ромка, вбрана у довгу заплямлену спідницю, тисне до грудей немовля. Простягає руку, роблячи крок до мене. Скільки їй років, незрозуміло. Схожа на підлітка — дрібна, трохи згорблена, з різкими жвавими рухами.

Заперечно хитаю головою і йду до виходу з вокзалу.

— Нема в тобі Бога! А Він усе бачить! — роздратовано гукає навздогін.

Роми й цигани

Іду шукати ромського бога на широку площу Шандора Петефі. Тут людно, попри розпал робочого дня. Ужгород по-весняному мокрий, хоча, як вірити календареві, досі триває зима. Але тут вона накрапає з дахів, тече уздовж доріг, дзюркоче у стічних канавах.

— Приходь, обсудим, — лунає зі слухавки коротка настанова. Густий баритон не залишає простору для суперечок.

При зустрічі мій співрозмовник широко всміхається, виблискуючи золотими зубами, — куди поділася уся та телефонна офіційність? Вбраний у коротке зелене пальто і старий обшарпаний кашкет, він трохи схожий на таксиста. 

— Я тобі так скажу: є роми, а є цигани. Це не одне й те саме. 

Пояснює:

— Роми прийняли Христа, покаялися. Пізнали чисте життя, покинули старі звички, відмовились від того, що руйнувало їх зсередини. Цигани натомість живуть по-старому. Не хочуть змінювати своє життя на краще. 

— Ми різні, — додає після короткої мовчанки.   

Іван Балог — ром. Йому 53. Соціальний працівник Департаменту праці і соціального захисту Закарпатської області, допомагає малозабезпеченим родинам у скрутному становищі. Каже, треба робити добро — і воно до тебе повернеться сторицею. А цигани не хочуть думати наперед. Їм легше жити одним днем.

— Щоби по-справжньому поміняти своє життя, треба чимось пожертвувати. Почати обмежувати себе, дисциплінувати. Цигани цього не вміють. Навчитися читати, зробити документи й піти на нормальну роботу важче, аніж просто собі ворожити. Циган же як думає: «Поїв — і ситий». Не стане думати про те, що їстиме завтра чи за тиждень. Йому вже добре, тут і тепер, — пояснює Балог.

За його словами, роми, на відміну від циганів, навчилися «думати про завтра» в українців. 

— Літо, ринок. Спека +35°. На прилавку лежать рукавички. Цигани не куплятимуть тих рукавичок. Хіба посміються: гаряче ж! Який дурень купуватиме зимові речі? А українці візьмуть, і, може, не одну пару — бо дешевше. А зима прийде!

Камінь допомоги

Крім державної служби, Іван має й Божу. Ужгородські роми знають і поважають його як пастора баптистської церкви «Авен Езер», що у перекладі з давньоєврейської означає «камінь допомоги». Так у Першій книзі Царств пророк Самуїл називає кам’яний знак, який встановив на згадку про чудесну перемогу над філістимлянами: «До цього місця допоміг нам Господь».

Родина Балогів збудувала цю церкву власноруч у подвір’ї одного з Іванових синів. Тепер щонеділі вони разом з іншими прихожанами збираються послухати Слово Боже. Колись усе почалося з однієї вдячної сім’ї, якій Іван допоміг молитвами за видужання голови родини. Вони і стали першими слухачами його проповідей. Тепер щотижня у невеликому приміщенні церкви збирається кількадесят ромів. Стільці часом доводиться доносити з сусіднього будинку.

— Зараз неділя для нас — святе. Але раніше було геть інакше: діти голодували, дружина плакала, а я пив, — каже Іван. — Неподалік жив свояк. Він знав, яке у нас життя, і якось не витримав. Приходить, стукає у двері: «Поглянь, що ти робиш зі своїм життям, Іване! Диявол обманює тебе! Досить!»

А він уже тоді відвідував церкву п’ятидесятників, вірив у Бога. Тому не міг більше дивитися на те, як розвалюється родина його сестри. Того дня приніс із собою каструлю голубців. Діти накинулись одне поперед одного — ковтали, майже не жуючи.

— Запропонував мені піти наступного дня рано на службу до церкви. Я погодився, аби тільки він від мене відчепився. А на ранок уже й забув про свою обіцянку. Аж тут він мені стука у вікно. Ходімо, каже. А надворі зима, сніг падає, мороз стоїть. Кажу йому: та куди я піду? Я ж навіть черевиків теплих не маю! То він побіг додому, приніс мені і взуття, і куртку.

Іван не поставився до тієї служби серйозно. Вирішив, піде, посидить у кутку, вип’є трохи горілки з пляшки, яку завбачливо встромить у кишеню. А опісля непомітно втече, поки всі молитимуться. Аж тут раптом пастор промовив: «Может, в этом зале есть человек, который считает себя пропавшим? От которого уже отказываются жена, дети. Тот, который губит свою семью. Бог не считает тебя пропавшим»!

—  Я собі подумав, що то свояк наговорив йому про мене. Не повірив. А тоді пастор каже: «Может, в этом зале есть человек, который хочет сейчас выпить? Не надо. Приди к Богу». А ніхто ж не знав, що я ховаю ту чвертку в кишені. Я нікому про це не казав! А Бог бачив, — дрижить Іванів голос. 

Тоді він покаявся. Став на новий шлях. Кинув пити, натомість став регулярно ходити до церкви. Чотири кілометри пішки.

— Не йшов — біг на службу! Не пропускав жодного зібрання. Почав учитися читати, бо хотів прочитати Біблію. Став усе вчити напам’ять. Бог відкрив переді мною світ, як панораму. Все, що читав, — запам’ятовував, наче воно завжди зі мною було. Спраглий, хотів пізнавати більше й більше, не міг спинитися.

У церкві побачили, що чоловік має добру пам’ять, швидко вчиться. Тож наступного року після того, як він прийняв водне хрещення, його відправили на навчання до Львова. Там Іван три з половиною роки навчався в Біблійному інституті при Молитовному домі християн віри євангельської «Голгофа». Отримавши диплом, викладав гомілетику (науку проповідництва) і догматику (основні положення християнського віровчення). Сьогодні Іван проповідує по ромських таборах Закарпаття, несе Слово Боже. Пояснює ромам, що Господь може змінити їхнє життя — як змінив його власне. 

Вийти з хаосу

Ужгород має кілька компактних ромських поселень: Радванку, Тельмана, Артилерійське, Пирогова. Ще кілька таборів розкидані околицями міста. Та найбільше ромів Закарпаття сьогодні живуть у Мукачеві. В кожному таборі є бодай одна церква. Стрімкий розвиток ромських релігійних громад триває впродовж останніх двадцяти років. 

— Завдяки церкві роми змінюють своє життя. Наприклад, зараз менше ранніх шлюбів. У церкві пояснюють, що це гріх. Крім того, що це протизаконно у державі, де ми живемо, — пояснює Мирослав Горват, заступник директора Департаменту праці та соціального захисту, депутат Ужгородської міської ради і ромський активіст.

За його словами, церква сприяє тому, що деякі застарілі ромські традиції або трансформуються, або взагалі відходять. А це, своєю чергою, допомагає ромам інтегруватись у сучасне суспільство. Наприклад, багато жінок кидають ворожити, бо, згідно з Біблією, цього робити не можна. Постає питання зміни способу заробітку, підштовхуючи до потреби вчитись елементарних речей.

На думку Горвата, так у ромській спільноті духовність сприяє цілком практичним потребам. 

— У церкві їм кажуть, що треба читати й писати, щоб розуміти Слово Боже. Так крок за кроком вони виходять із хаосу, в якому жили раніше. Церква підштовхує їх до переосмислення. До прикладу, вони інакше починають ставитися до своїх дітей. Раніше як було: народить — та й по всьому, нехай росте собі дитина. Нині ж у ромів з’являється почуття відповідальності, розуміння, що за вчинками йдуть наслідки: і перед Богом, і перед законом. 

На Закарпатті перші ромські церкви почали з’являтися в середині 1980-х. Найпотужніша була в Мукачеві. Наприкінці 1984 року молодий християнин із Червонограда Сергій Балюк за Божим покликом прийшов проповідувати в ромський табір у Мукачеві. Пізніше при цій церкві почали безкоштовно годувати людей. Це допомогло залучити в релігійну громаду і тих, хто спершу йшов не до Бога, а по кусень хліба.

Приклад мукачівських ромів ширився областю. У 90-х перші пастори з’явилися в Ужгороді. Сьогодні в місті їх уже семеро. Конфесії тут різні: православні, католики, євангелісти, баптисти, п’ятидесятники. Зазвичай роми не мають єдиної релігії, переймаючи віросповідання, найпоширеніше в тому краї, де живуть. 

Господь радий кожному, хто приходить до Нього з чистою вірою. Земне життя не завжди привітне. Через дискримінацію та упередження ромів часто не пускали до традиційних українських церков, тому вони були змушені засновувати власні, де вже не почувались би непроханими гостями. 

Ці ромські релігійні громади нагадують так звані «чорні церкви», які організовували лідери афроамериканських спільнот у Сполучених Штатах у відповідь на утиски їхніх свобод білими американцями. У XVIII столітті там розпочався рух євангелістських і баптистських проповідників, який дав поштовх стрімкому розвиткові методистських церков, згуртувавши довкола себе кілька мільйонів вірян-афроамериканців. Таку саму динаміку й потребу відокремлення і самостійності ми бачимо сьогодні у ромських громадах.

— Впродовж останніх років ромські церкви стали настільки потужними, що тепер чимало вирішують автономно. Мають меценатів з Америки, контактують з іншими релігійними громадами за кордоном. Це дає можливість додаткового культурного взаємообміну, — розповідає Мирослав Горват.

Каже, ромська громада неодноразово просила його стати пастором. Утім, переконаний, що це не його шлях.

— Довіра та авторитет — цього цілком достатньо, щоб у ромській громаді тебе  визнали гідним пасторства, — пояснює Горват. — Це неправильно. Бути пастором церкви — не просто красиві слова. Серед ромів поширена практика обирати тих, хто вміє добре говорити. Тому, буває, пасторами стають люди без спеціальної освіти, що знають лише трохи читати й писати. Та навіть це дає свій результат.

Шлях

Часом роми приходять до церкви з іншою прагматикою: вивчити Слово Боже, щоби, жебраючи, до нього апелювати. Зазвичай це жінки з бідних родин, які просять милостиню на вокзалах або в підземних переходах. Ці ромки — невеликий, проте помітний прошарок громади, за який доводиться червоніти решті. Для більшості ромів це слабке місце, що болить і дратує. 

Іван Балог пояснює, що через це нероми ототожнюють усю ромську громаду із жебранням, крадіжками та ошуканством. Тож роми часто повторюють: Є «ми» — роми, і «вони» — цигани.

Але роми вміють (і хочуть) вірити в Бога по-справжньому. Кожен приходить до Нього власною стежиною. Кожному болить своє: бідність, сварки у родині, пияцтво, домашнє насильство, безробіття. У церкві шукають вихід із негараздів і шлях до щастя.

Одні, послухавши проповіді, знаходять надію на те, що здатні все змінити. І з часом, крок за кроком, змінюються самі. Інші знаходять у церкві однодумців та спільноту. Бо у родині не конче кожен вірить у Бога. Тоді чоловік або жінка, які пізнали одкровення, та не знайшли підтримки у сім’ї, ідуть по неї до церкви. Попри патріархальну вертикаль, Бога у ромських сім’ях кожен має право шукати по-своєму.

— Влітку часто бачу, як роми на Радванці виходять зі своїх старих напівзруйнованих будинків і бідними вулицями простують на службу. Чисті, гарно вбрані. Всміхаються. З часом, звісно, хтось із них відсіюється, але багато лишаються, долучаються до громади, проявляють ініціативу. Особливо це стосується молодих людей, — розповідає Мирослав Горват. 

Каже, церкві варто говорити насамперед із молоддю. Шукати до неї сучасний підхід. Тому релігійним громадам слід упроваджувати навчальні ініціативи. Як правило, старші роми чекають, що в церкві їх нагодують: дадуть гречку або макарони. А молодь приходить до Бога з інших причин. Їм цікаво послухати церковну музику, поспівати, взяти участь у релігійних виставах. Створення при церкві освітніх гуртків або шкіл може стати великим поштовхом до підвищення освіченості ромів.

Така практика у ромських громадах поширена в Європі: приміром, багато вечірніх шкіл діють при церквах у Чехії, Німеччині. Там діти й підлітки мають змогу вчитися, якщо вдома умов немає. В Україні освітній напрям став частиною розвитку ромських релігійних общин завдяки громадським організаціям. Активісти організовують при ромських церквах тренінги та майстер-класи на побутові теми (скажімо, як шукати інформацію в інтернеті, публікувати пости у фейсбуці, навчатися дистанційно).  

Коли неправий циган

У кухні родини Балогів задушливо. Стоїть в’язкий гарячий запах варива та порошку із пралки, яка гуде без упину. Життя тут увесь час вирує. Гомін голосів зливається із методичним гудінням прального барабана. Сім’я Івана Балога налічує десятьох дітей та тридцять вісім онуків. Дві доньки живуть за кордоном, решта родини мешкає в Ужгороді. Майже кожен або працює, або навчається. І хоча більшість дітей давно повиростали, завели власні сім’ї та роз’їхалися по власних будинках, зайти у гості до батьків — святий обов’язок. 

Щовечора близько п’ятої старші брати після роботи збираються на спільну вечерю. За тісним столом невеликої кухні, під брязкіт тарілок і металевих ложок, чоловіки переповідають останні новини. Директор виписав три премії, у табір приїжджала поліція, вночі сусіди побилися під вікнами, хтось прийшов з електрошокером… 

Вхідні двері не зачиняються: одні забігають на кухню, інші гукають знадвору, хтось прощається. Сусіди стукають у вікно: комусь потрібна сіль, іншому — порада. Дочки приводять зятів, онучки — подружок-сусідок. 

Говоримо про те, як у житті родини з’явився Бог. 

— З батьками ми про релігію не говорили, — пригадує Іван Балог. — Мама була п’яницею, тож рано померла. Батько пів життя провів у в’язниці, а згодом теж помер. Тому я ріс в інтернаті.

Коли Іван був дитиною, думав, що не має права ходити до церкви. Був переконаний: це можна лише тим, хто постійно молиться. А хлопець молитов не знав.

— Мені було дванадцять, коли помер батько. На похороні я почув, як священник сказав: «Хто відкриє Біблію, той осліпне», — про дитинство Іван розповідає повільно. Здається, підбирає кожне слово. — Тож я боявся щоразу, як бачив Біблію: закривав очі і тікав. Тепер я розумію, що священник не міг такого сказати. Найімовірніше, я щось тоді не так зрозумів. Думав, Бог мене осліпить.

Нині Іван розуміє, що з дітьми варто говорити. Тому часто пояснює своїм, як треба жити по-християнськи, згідно з Біблією. Хоча питання часом геть не дитячі: чи то про кінець світу, чи про воскресіння мертвих. Але він завжди знаходить що відповісти. 

Іван-молодший — другий у родині син. Каже, в перші тижні після батькового хрещення родина була шокована:

— Раніше тато постійно змушував мене бігати по горілку. Я малий тоді був — здавалося, пляшка вдвічі більша за мене. А тут минає тиждень, другий — і жодного разу. Я не міг зрозуміти, що відбувається.

Каже, найбільшим здивуванням стали сімейні обіди. Їх у родині раніше ніколи не було. Діти боялися батька: їли по кутках, кожен був сам по собі. Івановій жінці Кларі також було непереливки. Часом Іван напивався і буянив так, що їм доводилось тікати через вікна. 

Сини давно розійшлися, а Іванові Балогу досі соромно. У ромських родинах головою сім’ї є чоловік, батько. Він завжди спирався на цю патріархальну владу, «бо так прийнято». Але пізніше усвідомив, що далі так жити не хоче.

— Перед тим як покаявся, я не вмів просити вибачення. Є таке правило: циган не повинен просити вибачення перед своєю дружиною. Він завжди правий. Тому я мовчав, коли дружині було зле, коли ночами плакала. Якось на службі пастор сказав мені: «Знаєш, скільки Христа били? Як з Нього знущалися? І все одно на розп’ятті сказав: “Боже, прости їм”. Він не тримав на них зла. А ви не можете пробачити одне одному у власній родині! Як тоді Бог вам пробачить»?

Після цього Іван прийшов додому і вперше за всі роки подружнього життя попросив вибачення у своєї дружини. 

— Тато став зовсім іншим. Просто на наших очах. І ми почали вірити. Але, правда, спочатку не стільки в Бога, як у батька, — каже Іван-молодший.

Відтоді в родині Балогів відмовилися від патріархального ставлення до жінки як додатка до чоловіка. Іван пояснює, що в деяких тутешніх родинах жінка не має навіть права сідати з чоловіками за один стіл. Але для себе він чітко вирішив: у його родині так не буде. 

Тут місце за столом знайдеться кожному.

Благодать

Часом Балоги шкодують за ромськими традиціями, яких уже не лишилося. Гордо витягають із шафи пишні спідниці — частину національного вбрання. Розповідають про великі весілля у шатрах («це тобі не модні ресторани —це справжнє життя!»). Тепло згадують про ремесла кошикарів і ковалів, які вже нині не на часі. 

А потім кажуть: «Час змінюється. Що ж, маємо мінятися і ми». 

Завдяки вірі в Бога Іван-молодший неодноразово чинив так, як, за його словами, «не вчинив би звичайний циган». Коли закохався в майбутню дружину і молоді вирішили, що решту життя проведуть разом, спершу в голові Івана промайнуло: треба викрасти наречену, аби ніхто не став поперек їхнього шлюбу. Бо такою є стара ромська традиція. 

— А потім я собі подумав: «Як можна? Я ж християнин»! Якби не покаявся — викрав би не вагаючись. У нас так часто роблять. Натомість я замислився: якщо мій тато — проповідник у церкві, чи не наробить це сорому нашій сім’ї? І скажуть: «Ну да, цигани є цигани». Я не хотів, щоб про нас думали як про дикунів. 

Вдруге Іван пішов проти традицій, коли його дружина дізналася, що не матиме більше дітей. Останні пологи були складними — жінка втратила багато крові й перенесла важку операцію. Натоді вона народила Іванові двох дівчаток, але сина — спадкоємця роду, якого високо цінують у патріархальних громадах, — не встигла. Її родина тоді сказала: «Він тебе кине, ось побачиш. Йому потрібен син, як і будь-якому порядному ромові». 

Поки Свєта розповідає, Іван-молодший дивиться на дружину очима закоханого хлопчака: як тоді, коли вперше зустрів на службі в церкві. Жінка червоніє і підморгує у відповідь. Нещодавно подружжя відсвяткувало річницю — два десятиліття, як склали обітниці перед Богом. 

У неділю після служби його батько, Іван-старший, натхненний та жвавий. 

— Ось іде чоловік дорогою. Раз — спіткнувся і впав. Але ж він не лежатиме там вічно. Встане, обтрусить бруд із черевиків і штанів — та й піде далі. Бо найголовніше — вчасно повернутися до Бога. А Він уже тобі простить.

Пастор багато жартує та цитує улюблені фрагменти Святого Письма. Переповідає біблійні сюжети, притчі. Каже, роми найкраще розуміють, коли до них говориш по-людськи. Пояснюєш складні речі простими словами. Як дитині. Бо віра дорослого має бути по-дитячому чистою. Але водночас баптисти переконані, що до Бога людина має прийти лише після того, як осягне Слово Боже душею й розумом. До того не можна силувати. Тож їхня віра передбачає водне хрещення вже у дорослому віці. 

— Ісус прийняв хрещення у тридцять років, — додає Балог. — Господь знайде шлях до чистого серця.

Його дружина Клара виставляє на стіл великі піали з печивом і цукерками. Розливає в чашки окріп. На кухні з’являються дівчата — наймолодші Іванові дочки, а також онучки, які віком уже наздогнали своїх тіток. Вони перешіптуються між собою, сміються. Говорять ромською, тож розібрати складно. 

— Ееее, — обриває їх Іван. — Я ж вас уже просив. Коли у хижі гості, що не балакають по-ромськи, маємо говорити українською. Покажіть своє виховання. Йо?

— Йо! — у відповідь зграйка пирскає сміхом і тікає з кухні, вигукнувши щось ромською вже з коридору.

Пастор усміхається й хитає головою, гортаючи пожовклі сторінки Біблії. Береже її як зіницю ока: подарували ще на навчанні. Відтоді у бік нових навіть не дивиться.

—  Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать. Якось син прийшов до мене: «Тату, хто такий ближній?». А я йому кажу: «Ближній — це той, хто тебе ненавидить, а ти все одно не тримаєш на нього зла. Ти його любиш».