Бог, якого не шукали
Я завжди це кажу, коли розповідаю свою історію. Я не скажу, що шукав Бога. Навіть не скажу, що шукав вихіді з залежності, бо на той момент я вживав наркотики вже близько 11 років, і все в моєму житті уже було — з хати виносив речі, продавав. На саме дно опускався. Думав, що надії для мене вже немає.
Було дві причини поїхати в Остріг: батьки, які ще не втратили віру в мене; і борги, від яких я втікав. Я втікав від боргів, втікав від себе. Знав, що реабілітація там триваєвід 9 місяців до року. Думав, поки повернуся, десь вже трохи забудуть про мене, з наркотиків підзістрибну. Але,приїхавши туди, я був вражений турботою людей про мене. Божу милість я побачив саме в людях. Моя права нога була вся в абсцесах, гнила. А вони мені перев’язували її, лікували. Вони разом зі мною не спали, коли в мене була ломка. Такий стан може тривати місяць, а найстрашніше в ломці: ти хочеш спати, але не можеш. Плюс фізіологія, плюс біль у суглобах, тебе викручує.
Ці люди стояли біля мене на колінах і молилися, щоб Господь дав мені полегшення. Я задавав собі запитання: чому вони так поводяться? Не може ж це все бути просто так. Їм щось від мене треба. А що я їм можу дати, коли у мене нічого немає? Мені це було дивно. Почав читати Біблію, спілкуватися і в одну мить зрозумів, що більше не хочу жити так, як я жив.
Один дуже яскравий момент перевернув моє сприйняття життя. Церква в Острозі побудована наркоманами і алкоголіками — реабілітантами. Це входить у програму реабілітації. Там працював зі мною один друг, якого я дуже поважаю. На той момент він теж був новонаверненим — десь чотири чи п’ять місяців був на реабілітації, коли йому довірили наставництво. І ось ми сиділи, відпочивали, будували паркан, а він каже: «Я ніколи не залишу Бога, ніколи від Нього не відійду». Мені це здалося неймовірним. Бо як ти можеш говорити таке перед Богом? Як можеш давати таку суттєву обіцянку?.. Мені захотілося так само.
До того моменту я думав, що побуду на реабілітації, повернуся додому, буду спілкуватися з друзями, пивко попивати, винце, може, плану десь хапану — як ж без цього? Але після цієї розмови я зрозумів, як робити правильно.
Чотири роки я не грав і не слухав музику. У той момент, коли увірував, я ходив до досить консервативної церкви. Там був хор, але групи не було. Це був початок 2000-х років. Про музику навіть не думав. Тоді тільки позбавився залежності і дуже боявся повертатися до свого попереднього життя.
Я навіть не хотів повертатися додому, до Луцька. Спершу жив в Острозі, там зустрів свою дружину. Ми побралися, а потім поїхали у Нетішин — маленьке містечко у Хмельницькій області. А в Луцьку все нагадувало про попереднє життя. До того ж, було дуже багато боргів. Я був винен небезпечним людям — наркодилерам і бандитам, і мені було страшно з ними зустрітися.
Час від часу я приїздив до батьків побачитися і вирішити якісь питання з документами чи зі здоров’ям. Їхав у маршрутці, читав Біблію і, як зараз пам’ятаю, читав у Приповістях такий вірш: «Если Господу угодны пути человека, то Он и врагов его примиряет с ним». Я їхав і думав про це. Маршрутка зупинилася біля п’ятої школи, я вийшов і обличчям в обличчя зіткнувся з людиною, якій боргував. Він мене приобняв, заводить у двір і запитує про гроші. А я кажу: «Слухай, Сергію, я не маю грошей. І якщо я тобі пообіцяю віддати, то не віддам, бо не маю, де заробити. Це буде брехня, а брехати я не можу».
Тоді його це так здивувало. Я розказав йому, що зі мною відбулося. Розказав про Бога і про те, що Він подарував мені свободу. Сказав, що він теж може прийти до Христа. І сталося диво, як у тому вірші — Сергій мене відпустив. Але наостанок сказав: якщо повернуся до наркотиків, він мене просто закопає.