IMG_0027

Про музичні смаки не сперечаються – у всякому разі, коли мова йде про Unison Band. Попри часту зміну складу, гурт існує вже добрий десяток років і продовжує підкоряти серця слухачів глибиною поклоніння та професійним рівнем виконання своєї музики.

Журналістка «Світогляду» поспілкувалася з незмінним лідером гурту Володимиром Хлистою. Він водночас є керівником музичного факультету Української баптистської теологічної семінарії у Львові, тож кому як не йому не з чуток відомо про проблеми та виклики музичного служіння.

Володимир дуже позитивний і відкритий, відразу просить звертатися до нього на «ти» і багато сміється під час розмови. Відверто та щиро він розповів про творчий шлях гурту, про те, чи заробляють музиканти на християнських заходах та яким повинно бути музичне служіння в церквах.

– Стандартне питання на кожному інтервю. Розкажи трошки про себе.

Я народився в місті Борислав на Львівщині. Мій батько трагічно загинув ще в дитинстві, тож мене багато виховували віруючі дід з бабцею. Таким чином у церкві я був ще з дитинства. Покаявся у 17 років, прийняв хрещення, і з того часу вже був долучений до служіння.

Закінчив Дрогобицьке музичне училище, навчався на диригента у Львівській консерваторії. Ще під час навчання почав співпрацювати з Українською баптистською теологічною семінарією у Львові (на той час це був ще музичний коледж). Мене задіяли у викладанні і з часом я став там керівником музичного факультету. Пізніше коледж став семінарією.

Останні 4 роки вже повністю переїхав із сім’єю до Львова для роботи, займаюся тут музичним служінням. З дружиною Лілією маємо трьох дочок.

94603143_10223122157104546_2146828553818210304_n

– Ти організатор, а також лідер музичного гурту Unison Band. Що означає ваша назва?

«Унісон» – це термін, який означає єдність, злагодженість у музиці, коли всі виконавці синхронно виконують одну мелодію або партію і звучать дуже злагоджено.

Для мене «унісон» – це досконалий символ єдності. Тому це гарний лозунг як про єдність усередині команди, так і про нашу єдність з Богом. І, врешті-решт, ми хочемо допомагати людям бути в унісоні з Богом – це наш неофіційний девіз.

Взагалі, назва – це складне питання для всіх музичних гуртів, напевно (сміється, – ред.). Ми утворили групу давно – близько 15 років тому – і дуже довго не могли придумати, як нам називатися.

Не хотіли брати якусь дуже християнську, супердуховну назву, тому що мріяли бути таким собі місійним гуртом і легко заходити навіть у світську аудиторію. Шукали щось нейтральне, але й водночас зі змістом. І «Унісон», в принципі, це така назва, що «не кусається».

– У вас часто міняється склад, чи не так? Чому?

На жаль, дуже часто. В першу чергу, через географічне питання. Організовували і починали групу ми в Бориславі. Потім дехто з перших учасників виїхав в Америку, хтось одружився/вийшов заміж, ще кудись переїхав. Були різні обставини.

Пізніше я переїхав до Львова. Склад знову помінявся, деякі виконавці захотіли займатися чимось іншим.

160258377_430282304741227_3257045446046163204_n

Ми починали групу з нуля. Зараз модно говорити «мати наперед бачення, плани». В нас це працювало зовсім не так. Ми планували просто задіяти молодь нашої церкви, щоб разом організовувати молодіжні спілкування.

Я працював, в основному, з початківцями. Набирав людей, які хотіли служити Богу, мали здібності і прагнули їх розвивати. І тому бачення як такого спочатку не було, Бог почав розвивати його з часом.

Тож спочатку ми співали на молодіжках. Співали квартетом, а-капела. Потім якось виникла потреба заспівати на весіллі наших знайомих. Після цього нас почали запрошувати на інші весілля, якісь молодіжки, фестивалі. Вже пізніше до нас почали приєднуватися музиканти з інших церков, зі Львова.

І хоча склад «Унісону» часто змінювався, зараз я відчуваю, що група вийшла такою собі школою для багатьох виконавців. Ми виховали певну категорію людей, які зараз служать, хай навіть і в іншому місці.

– Багато музикантів, яких ви виховали, стали професіоналами.

Так, Артем Банар співає у гурті «KVANT». Екссолістка Таміла Мамедова зараз професійна співачка, а також викладач вокалу у Львові. Вона, до речі, є викладачем двох солістів, які співали після неї у нашій групі. Так що у нас є навіть таке учнівство.

Також з нами був гітарист Діма Фік. Зараз він лідер групи прославлення в одній із нових церков в районі Львова. Була в нас давно солістка Таня, то зараз її син – саксофоніст в нашій групі. Вже нове покоління підтягнулося.

– Хто залишився із найпершого складу, окрім тебе?

Тільки я (сміється, – ред.). Взагалі, окрім мене, із відносних «ветеранів» групи є ще барабанщик. З нами він грає вже приблизно 10 років. Третій «ветеран» – саксофоніст, а всі інші – досить нові люди. Останній раз наш склад оновився рік тому.

210619621_346255743565770_6981581233716515303_n

– На скількох інструментах грає ваш саксофоніст? На ваших виступах іноді важко прослідкувати, скільки інструментів він встигає змінити протягом однієї лише пісні.

Саксофоніст наш – універсальний музикант. У музичну школу він ходив на фортепіано, а потім я порадив його мамі (вона раніше співала з нами) віддати його на якийсь особливий інструмент – трубу або скрипку, наприклад. Вона вибрала саксофон, тож хлопець почав розвиватися у цьому. Потім він закінчив музичне училище, наразі вчиться у консерваторії. Там і кларнет освоював, і сопілки.

Оскільки він професійний музикант, то може потрошку грати на всьому. Окрім згаданих духових інструментів, фортепіано і саксофона, грає на всіх ударних і перкусійних. Також він вступив до нас у семінарію на хорову справу, плюс освоює гітару. То я думаю, що він буде мультиінструменталіст (музикант, який володіє грою на музичних інструментах кількох різних родин (струнні, клавішні, духові тощо), – ред.)

– На скількох інструментах граєш ти?

У мене щось схоже. Я вчився в музичній школі на акордеоні, то з дитинства його зненавидів (сміється, – ред.). Зараз на акордеоні вже не граю, використовую його часом на коляду.

З підліткового віку граю на фортепіано, це був мій додатковий інструмент у музичній школі. Фортепіано, на відміну від акордеону, я застосовував у церкві – грав на зібраннях і молодіжках.

Потім вже в молодіжних таборах навчився грати на гітарі. Я казав, що в нас були люди «з нуля», коли ми засновували групу. Тоді в мене була така мотивація: «освоїти інструмент, щоб навчити іншого». Тому я сам навчився і на барабанах, і на електрогітарах.

IMG_0600

– Тобто, можеш замінити будь-кого в «Унісоні»?

Всіх, окрім саксофоніста (сміється, – ред.).

– Де ви шукаєте людей для групи?

Як я вже казав, так вийшло, що спочатку в мене не було бачення для гурту. Вірю, що Бог сам вів нас увесь цей час. Однак у мене є одне питання, яке постійно стоїть відкрите перед Богом.

У складні періоди я завжди запитую: «Боже, можливо, цього достатньо? Може, не треба, щоб цей гурт існував? Можливо, мені треба зайнятися чимось іншим? Покажи це. Але якщо треба це продовжувати – пошли людей або створи умови».

І Бог завжди відповідав. Наприклад, нам була потрібна студія звукозапису –знайомий пастор неочікувано сам запропонував мені приміщення. Так само і з людьми. Я не можу сказати, що я їх десь брав. Треба було людей – їх Бог якось знаходив.

Зараз специфіка усього мого служіння направлена на учнівство – ми виховуємо учнів, які виховуватимуть інших. Найбільшим, напевно, ресурсом для гурту є семінарія, де я працюю. До нас приходять дуже талановиті студенти, і тому якщо в групі є якась кадрова потреба, то ми маємо, до кого звернутися.

– То, виходить, є шанс, вступивши в УБТС, потрапити до складу Unison Band?

Звичайно! (усміхається, – ред.) Зараз якраз триває вступна кампанія, то ми завжди раді бачити в себе талановитих і посвячених студентів.

– Які умови вступу в УБТС на музичне служіння?

У нас є дві умови. Перша: людина повинна бути членом церкви і мати рекомендацію від пастора, що вона дійсно йде вчитися для служіння. Раніше була така категорія людей, які хотіли вчитися для себе. Однак навчання в семінарії відбувається великою мірою за кошти спонсорів, які хочуть виховати служителів для церкви. Саме тому першим пріоритетом для нас є усвідомлення людини, для чого вона це робить.

І друга умова: наявність здібностей і хоча б елементарні, базові музичні знання. А вже все решта – ми допомагаємо людині освоїти. Крім навчання, у нас добре розвинута система наставництва, коучингу, де ми допомагаємо стати не тільки гарним музикантом, але й сформувати в собі правильні духовні якості і серце служителя. Хто хоче в цьому розвиватися – запрошуємо.

195675762_10226706180902901_7903113031489683120_n

– Ти пишеш пісні для «Унісону». А ще я знаю, що пишеш дуже круті хорові пісні. Як в одній людині поєднується хор і така відносно сучасна музична група?

Вірю, що це Бог так цікаво мене вів. Моїм бекграундом з дитинства була традиційна консервативна церква, в якій переважало хорове служіння. І саме через хор я взагалі став музикантом. З підліткового віку я акомпанував на фортепіано і допомагав хоровому керівнику.

Вже потім і сам зайнявся молодіжним хором, а тоді вступив у музичне училище на диригента. Мій перший наставник теж був хоровим диригентом, він і направив мене у цю сферу.

Займаючись із молодіжним хором, я побачив таку проблему, що молодь хоче співати якусь нову музику. Але «нашої» нової музики тоді не було – були лише переклади американських або дуже «вєтхі» вітчизняні твори.

На той час тільки почали з’являтися групи прославлення, які вважалися модними і сучасними серед молодого покоління, а хор вже був чимось таким «відсталим». Я хотів поміняти ці стереотипи. Хотів написати якусь свіжу музику, яка була б актуальна для молоді, щоб трохи відродити хорове служіння, дати йому нове дихання.

Але мені завжди було страшно, я взагалі ніколи не вважав і не бачив себе композитором. Я просто експериментував для себе, робив якісь обробки, пробував писати хорові твори. Однак нікому їх не показував.

Потім я вступив у Львівську консерваторію. Там, будучи ще на першому курсі, познайомився з одним композитором-п’ятикурсником. Якось при розмові показав йому свої твори, щоб дізнатися, що він про них думає.

Він подивився і з таким захопленням мені: «Вау, нічого собі, я вже 5 років вчуся і не зміг би до такого додуматися! Як ти це пишеш? Їх треба показувати всім, їх треба співати!».

Після цієї розмови мої твори взяли на один хор, потім на другий. Вони «зайшли», їх швидко поширили. Потім мені дзвонили інші диригенти з проханнями писати ще. І так я побачив, що мої експерименти стали комусь в пригоді. Це тоді стимулювало мене ще більше розвиватися в цій сфері.

Тому, можна сказати, мій музичний шлях почався з хору і композиторства.

– Пишеш хорові твори досі?

Пишу. Хоча не завжди вистачає часу, тому що маю багато роботи в семінарії. Особливо багато адміністративної роботи, а вона забирає творчість.

Бо творчість добре працює в таких умовах, коли на тебе нічого не тисне і є достатньо часу, щоб сісти подумати, чимось надихнутися. Коли ти в шаленому темпі, треба боротися за той вільний час, під час якого буває натхнення і можна щось написати.

«Якщо в людини із серцем все гаразд, їй не буде заважати жоден інструмент», – лідер гурту Unison Band

– До чого зараз більше лежить душа? До хору чи музичної групи?

У мене якось 50 на 50. Були періоди, коли я служив у церкві, де був і хор, і група прославлення. Я це робив рівномірно. Так само і в семінарії. Ми викладаємо естрадні предмети і водночас я веду студентський хор.

Просто в останній період багато часу приділяю «Унісону». І церква у нас зараз молода, хору немає, є лише група прославлення. Тому діяльність, напевно, більше пов’язана з групами.

Проте все одно стараюся щось написати для хорів, провести якісь майстер-класи для хористів, бо багато де запрошують. Тому, скажемо так: якогось пріоритету в мене нема. Я люблю і те, й інше.

І, мені здається, це навіть класно, коли в церкві є таке здорове поєднання, баланс традиційного і сучасного. Люди – різні, і смаки теж. Когось у церкві більше торкнеться хорова пісня, а когось – пісня групи прославлення. Я – за таку різноматність, стараюся це поєднувати і в собі.

– Говорячи про сучасність і традиційність. Є багато консервативних церков, де досі негативно ставляться і до багатьох інструментів, і до груп прославлення. Що робити в такому випадку молоді, музичному керівнику, які хочуть урізноманітнити музичне служіння? І взагалі, яке музичне служіння доречне в церкві? Як ти це бачиш?

Це питання культури, а не богословське питання. Тому що в Біблії ми ніде не бачимо заборон щодо цього, але знаємо, що залежно від культурно-історичного контексту церква завжди мала різну культуру прославлення.

Раніше багато інструментів асоціювалися з язичництвом, ідольством, і тому їх не використовували в богослужіннях. Так колись був заборонений орган, наприклад. І хоча тепер він у всіх асоціюється з церковною музикою, раніше до органу ставилися так, як зараз до барабанів у церкві.

IMG_0531

Однак минають століття, змінюються асоціації. Змінюється культура суспільства і з нею, відповідно, змінюється церковна  культура. Тому тут важливо дивитися, наскільки люди готові.

Особисто я вважаю, що в церкві можна використовувати будь-які музичні інструменти. І навіть Біблія про це говорить – у 150 Псалмі згадуються різні інструменти і написано «хваліть Бога» усім перерахованим.

Але люди часто мають свої суб’єктивні несприйняття, тому в церкві треба поступово формувати здорове розуміння того, що є суть прославлення.

Суть прославлення не в інструменті, який ти використовуєш, а в твоєму підході і правильному серці. Коли в людини з цим усе гаразд, то їй не буде заважати жоден інструмент.

Переважно усі такі проблеми несприйняття походять від «кривого»  богослів’я. Від неправильного розуміння поклоніння церкви, спільності, прославлення Бога. Взагалі, якщо чесно, наш баптизм дуже православний і наші традиційні уявлення церковного прославлення навіяні саме звідти.

Коли людина розвивається в богослів’ї, росте в пізнанні Бога і розумінні Писання, для неї всі ці культурні рамки з часом просто вивітрюються.

У великих містах, я так бачу, використання багатьох інструментів вже абсолютно не є проблемою. Тому треба трохи часу, терпіння і стратегічної роботи. Тут найголовніше – не воювати, не робити революцію, а працювати зі свідомістю людей. Вони мають розуміти суть того, ЩО є поклонінням.

Деякі церкви в цьому плані дуже чутливі – в них виробилася така собі «літургія» на недільних зібраннях, де нічого не можна міняти. І всі чомусь хочуть змінити саме це ранкове служіння (усміхається, – ред.). Хоча насправді можна багато чого робити на молодіжках, вуличних євангелізаціях та інших заходах, якщо немає можливості робити це зранку в церкві.

Взагалі ми чомусь занадто зосереджені на тому, що відбувається саме в приміщенні церкви. Але наше основне «поле бою» – поза домом молитви, там, де ми маємо служити в першу чергу.

– Чи впливає якось той факт, що ти керівник музичного факультету УБТС, на твої власні твори та репертуар «Унісону», на твоє бачення музичного служіння?

До мене, як до керівника факультету, приходять студенти з різних регіонів і церков – малих і великих. І це допомагає мені бачити  проблеми і виклики музичного церковного служіння по всій Україні.

Тому, напевно, найбільше це впливає на моє бачення, в якому напрямку потрібно рухатися. На розуміння того, які пісні треба писати або які сфери потребують розвитку. Як у музиці, так і в церквах загалом.

Ну і, звичайно, є підвищене почуття відповідальності (усміхається, – ред.). Мене з дитинства виховували, що треба бути прикладом у всьому. Я в цьому пересвідчився – за «видимими» у суспільстві людьми завжди спостерігають.

Особливо гостро це відчувається зараз. Достатньо зайти на ютуб-канал будь-якого виконавця і подивитися, скільки там хейтерських коментарів. Причепляться до будь-чого: не так став, не так похитався (сміється, – ред.)

IMG_0400

– Як ти ставишся до критики та хейтерів?

Ставлюся з гумором і близько до серця не сприймаю. Взагалі, критика дуже потрібна, але лише тоді, якщо вона правильна. Я вважаю, що правильна критика – це критика, яка націлена, щоб допомогти людині, а не просто сказати їй «ти поганий».

Я завжди наполягаю, щоб люди, які мене оточують, були відкриті мені особисто сказати «ти тут не так робиш» або «оце варто виправити».

Для мене цінно, коли людина підходить з побажаннями покращити звук, наприклад, або змінити аранжировку, якісь такі моменти. Але якщо тобі просто публічно кажуть: «це погано» і засуджують, то, на мою думку, це свідчить про низький рівень культури людини або про її заздрість чи комплекси. Такі речі я не беру близько до серця.

– Чи обовязково бути професіоналом, щоб якісно і посвячено служити?

Це дуже добре запитання і воно має кілька граней (усміхається, – ред.). Є хороші афоризми, якими деколи маніпулюють. Один з них: «Титанік будували професіонали, а ковчег – аматори». І це все правильно, але справа не в тому, хто будував – професіонал чи аматор, – а в тому, з ким був Бог.

Найважливіше – це правильне серце, а професіоналізм витікає якраз із нього. Бог говорить, що жертва для Нього повинна бути максимально доброю і досконалою. І якщо в тебе правильне серце, якщо ти дійсно хочеш служити Богу і зробити для Нього найкраще, то ти будеш старатися піднімати свій рівень, щоб зробити це якісно.

Слово «професіонал» має декілька значень. Воно стосується не лише рівня виконання, але й виду діяльності – часто «професіонал» говорять в контексті професії, якою заробляють. І, на жаль, в Україні не кожен може собі дозволити бути музикантом-професіоналом. У нас це важка доля.

oazis (7)

– До речі, з приводу цього чула нарікання, що, мовляв, це вже якось трохи гріховно – заробляти на музиці, якою ви начебто мали славити Бога. Бо ж, окрім того, що ви служите, ви ще й заробляєте, граючи на весіллях та різних християнських заходах.

То чи нормально для християнина бути музикантом-професіоналом у цьому сенсі і брати за це гроші? І взагалі, поясни нашим читачам: чому виступ хорошої групи прославлення або музичного гурту так дорого коштує?

Дякую, це дуже важливо насправді. Записати пісню на студії – дуже дорого! Це ж треба зробити аранжування, орендувати/купити інструменти, різноманітну апаратуру, кабелі до всього. До того ж, треба знімати відео. А ще час від часу – ремонтувати інструменти, купувати щось нове.

Це космічні суми насправді, але люди дуже часто цього не розуміють. Щоб група розвивалася, потрібні величезні ресурси і багато жертвувати.

Більша частина нашого колективу мусять заробляти чимось іншим, тому що однією музикою вони не проживуть. В Америці, наприклад, всі твори захищені авторським правом і музиканти заробляють за рахунок продажу пісень.

У нас пісні, в основному, скачують нелегально, і часто ми навіть не маємо можливості їх окупити. Тому, виступаючи на заходах, ми домовляємося про певну фінансову компенсацію, за рахунок якої ми могли б розвиватися. В музичному служінні деколи йде мова навіть не про зарплатню, а більше про самоокупність.

– Згадала старий прикол: музикант – це людина, яка завантажує в автомобіль за 500 доларів інструменти вартістю 5000, і їде 100 кілометрів, щоб заробити 50 доларів.

Так, на жаль, у нас такі реалії. Люди, які цим займаються, переважно, дуже жертовні, які більше вкладають, ніж отримують.

І кожен по-різному це вирішує. У декого є прайс, нижче якого вони не працюють. Я нікого не хочу осуджувати – кожен гурт знає ціну своєму служінню. В Біблії також написано, що робітник вартий зарплатні своєї.

oazis (151)

Ми теж маємо певні умови. Коли у нас якісь місійні служіння (конференції, різні заходи), де є реальна потреба послужити невіруючим, ми маємо дешевший тариф. Але коли просять «порозважати християнський контингент» – на весіллі чи щось таке для фану, – ми ставимо повну ціну.

Проте я цілком нормально ставлюсь до тих груп, які мають повний прайс. Часто для якогось заходу для невіруючих організатори не можуть знайти професійних груп. А їх і не буде, якщо ми будемо так ставитися до оплати музикантам. Щоб гурт був професійним, він повинен мати фінансову базу. У нас часто створюються такі умови, такий клімат, щоб цих груп не було.

– Ну і, наостанок, поділися секретом, як поєднувати служіння із сімєю та роботою? Як тобі вдається це вирішувати?

Ох! (сміється, – ред.) Служіння – це завжди жертва в динаміці. Один служитель дав мені мудру пораду, і в мене вона працює: важливо завжди жертвувати не лише в одну сторону.

Якщо я буду жертвувати всім заради групи, мої діти рано чи пізно відчують, що для мене група важливіша, ніж вони. Але разом з тим, якщо я буду жертвувати всім задля дітей, то вони будуть думати, що найголовніше – сім’я, а вже Бог чи церква – це щось менш важливе.

Деколи бувають обставини, що я відпрошуюсь з роботи або не беру якийсь захід, щоб побути з сім’єю. Якщо у доньки якийсь важливий день – вона знає, що я все лишаю, і я з нею. Але іншого разу вона розуміє, що я мушу пожертвувати часом з нею, бо є потреба послужити Богу в якомусь місці, де Він кличе.

Таке коло динаміки, і в ньому також важливий баланс. Якщо я буду постійно жертвувати чимось одним заради іншого, з часом вийде «перекос».

Маша Костюкевич для ІА Світогляд

Фото з особистого архіву Володимира Хлисти та молодіжної зустрічі Волині «Оазис»

Unkno

Коли лучанин Григорій Кічкін прийшов до Бога, він довго не міг повернутися до музики. Боявся, що це означало б повернення до минулого життя. А в тому житті були наркотики, борги і небезпеки — історія, типова для безлічі музикантів. Коли ж Григорій Кічкін повернувся до музики, він поселив у ній Бога. І тепер кожного разу, коли з-під його пальців зриваються гітарні акорди, вони лунають в ім’я Господа, Який витягнув Григорія із найглибшої ями, подарував прощення і нове, повне змісту життя.

Григорію 45. Він живе із сім’єю у Луцьку, працює в невеликій торговій мережі «Все від 1 гривні», час від часу займається системами безпеки та відеонагляду. 12 років Григорій співав у гурті прославлення у церкві «Фіміам». Зараз, каже, у нього творча відпустка.

Про те, як Бог змінив його музику і життя, Григорій розповів у розмові із журналісткою «Світогляду».

Вчився грати у дворах

До музики я прийшов, як і більшість молоді у моєму віці, почав слухати групу «Кіно» Віктора Цоя. Це був рік 1987-88-й, коли ходив ушколу. Потім навчився грати на гітарі. Я був у піонерському таборі, в якому мені показали перші чотири акорди пісні «Звезда по имени Солнце». Приїхавши додому з табору, почав більше цікавитися гітарою. В мене був ровесник Саша, який вмів грати, і він навчив мене інших акордів.

Першу гітару мені подарували батьки. Її в мене довго не було — я вчився грати у дворах, у товаришів, в яких були гітари. Вони навчали якихось афганських пісень, блатних, дворових таких, хуліганських. Коли тато побачив, що я вмію грати і що це не буде марна трата грошей, він купив мені гітару.

Тоді всі Цоя «лабали», і я грав. Потім спробував написати свою пісню. Друзям сподобалося. Так потихеньку в мене з’явилася перша група. Мені було 16 років, і я ще вчився у школі. Назва була страшна, зараз навіть соромно згадувати (сміється) – «Психотехническая война».

Я влився в луцьку музичну тусівку. Спілкувався з Сашком Положинським. В нього були найкрутіші на той час вечірки в місті. Це були 1995-96-й роки. Він ще тоді не співав, був шоу-меном, концерти вів, на радіо підпрацьовував. Я навіть не знав, що він писав пісні в той час. Для себе відкрив Положинського декілька років тому — почав вслуховуватися і зрозумів, що у нього досить глибокі непогані тексти. Раніше не було нагоди. Я не слухав музику дуже довгий період.

photo_2021-03-27_09-38-17 (2)

Шлях до залежності

Коли я прийшов до Бога, був такий період, що я взагалі обмежив себе у всьому. Це тривало десь чотири роки. Я не слухав музику, не цікавився нею. Потім я писав пісні, але це вже була музика зовсім іншого напрямку і змісту.

До Бога мене привело падіння у дуже глибоку яму. Я вживав наркотики протягом 11 років. Це булит яжкі наркотики, я коловся, був на самому дні.

Всі мої музичні кумири, люди, на яких я рівнявся, вони всі були пов’язані з наркотиками. Джиммі Хендрікс, Курт Кобейн, Лейн Стейлі… Я дуже любив музику у стилі гранж. І взагалі рок-н-ролл дуже тісно пов’язаний з наркотиками. А в той час у нас у Луцьку, та й взагалі на пострадянському просторі, наркотики були дуже дешеві і доступні. Коли я вперше їх спробував, то відчув дотичність до чогось забороненого. Це була дурна романтика, і я не помітив, як втягнувся. Я пірнув у наркотики з головою. Всі мої друзі пробували, але більшість із них змогли зіскочити. А я не зміг. І якось навіть не особливо хотів. А коли зрозумів, що вже на гачку, було надто пізно.

Я себе вважав віруючим. Я знав, що є Бог, навіть іноді молився. Знав, що настане той день, коли мені доведеться відповісти за всі свої недобрі вчинки. Багато зла я зробив не тільки собі, але і близьким. Вони мене любили, довіряли мені. Я знав, що мені доведеться дати відповідь. І коли почав шукати вихід із залежності, перепробував усе, що можна. Неодноразово лягав у наркодиспансер, проходив медичні програми, мене навіть один раз закривали у психлікарню. Батьки відвозили кудись далеко. Але це внутрішнє бажання було сильнішим. Залежність завжди перемагала.

Одного разу я зустрів людей, з якими ще зовсім недавно вживав наркотики, але побачив, що вони вже не вживають, і щось у їхньому житті дуже сильно змінилося. Мені запропонували поїхати у місто Остріг у християнський реабілітаційний центр. Я поїхав.

Unknownт

Бог, якого не шукали

Я завжди це кажу, коли розповідаю свою історію. Я не скажу, що шукав Бога. Навіть не скажу, що шукав вихіді з залежності, бо на той момент я вживав наркотики вже близько 11 років, і все в моєму житті уже було — з хати виносив речі, продавав. На саме дно опускався. Думав, що надії для мене вже немає.

Було дві причини поїхати в Остріг: батьки, які ще не втратили віру в мене; і борги, від яких я втікав. Я втікав від боргів, втікав від себе. Знав, що реабілітація там триваєвід 9 місяців до року. Думав, поки повернуся, десь вже трохи забудуть про мене, з наркотиків підзістрибну. Але,приїхавши туди, я був вражений турботою людей про мене. Божу милість я побачив саме в людях. Моя права нога була вся в абсцесах, гнила. А вони мені перев’язували її, лікували. Вони разом зі мною не спали, коли в мене була ломка. Такий стан може тривати місяць, а найстрашніше в ломці: ти хочеш спати, але не можеш. Плюс фізіологія, плюс біль у суглобах, тебе викручує.

Ці люди стояли біля мене на колінах і молилися, щоб Господь дав мені полегшення. Я задавав собі запитання: чому вони так поводяться? Не може ж це все бути просто так. Їм щось від мене треба. А що я їм можу дати, коли у мене нічого немає? Мені це було дивно. Почав читати Біблію, спілкуватися і в одну мить зрозумів, що більше не хочу жити так, як я жив.

Один дуже яскравий момент перевернув моє сприйняття життя. Церква в Острозі побудована наркоманами і алкоголіками — реабілітантами. Це входить у програму реабілітації. Там працював зі мною один друг, якого я дуже поважаю. На той момент він теж був новонаверненим — десь чотири чи п’ять місяців був на реабілітації, коли йому довірили наставництво. І ось ми сиділи, відпочивали, будували паркан, а він каже: «Я ніколи не залишу Бога, ніколи від Нього не відійду». Мені це здалося неймовірним. Бо як ти можеш говорити таке перед Богом? Як можеш давати таку суттєву обіцянку?.. Мені захотілося так само.

До того моменту я думав, що побуду на реабілітації, повернуся додому, буду спілкуватися з друзями, пивко попивати, винце, може, плану десь хапану — як ж без цього? Але після цієї розмови я зрозумів, як робити правильно.

Чотири роки я не грав і не слухав музику. У той момент, коли увірував, я ходив до досить консервативної церкви. Там був хор, але групи не було. Це був початок 2000-х років. Про музику навіть не думав. Тоді тільки позбавився залежності і дуже боявся повертатися до свого попереднього життя.

Я навіть не хотів повертатися додому, до Луцька. Спершу жив в Острозі, там зустрів свою дружину. Ми побралися, а потім поїхали у Нетішин — маленьке містечко у Хмельницькій області. А в Луцьку все нагадувало про попереднє життя. До того ж, було дуже багато боргів. Я був винен небезпечним людям — наркодилерам і бандитам, і мені було страшно з ними зустрітися.

Час від часу я приїздив до батьків побачитися і вирішити якісь питання з документами чи зі здоров’ям. Їхав у маршрутці, читав Біблію і, як зараз пам’ятаю, читав у Приповістях такий вірш: «Если Господу угодны пути человека, то Он и врагов его примиряет с ним». Я їхав і думав про це. Маршрутка зупинилася біля п’ятої школи, я вийшов і обличчям в обличчя зіткнувся з людиною, якій боргував. Він мене приобняв, заводить у двір і запитує про гроші. А я кажу: «Слухай, Сергію, я не маю грошей. І якщо я тобі пообіцяю віддати, то не віддам, бо не маю, де заробити. Це буде брехня, а брехати я не можу».

Тоді його це так здивувало. Я розказав йому, що зі мною відбулося. Розказав про Бога і про те, що Він подарував мені свободу. Сказав, що він теж може прийти до Христа. І сталося диво, як у тому вірші — Сергій мене відпустив. Але наостанок сказав: якщо повернуся до наркотиків, він мене просто закопає.

Unknown

Музика для Бога

Довго не вважав християнську музику чимось вартим моєї уваги. Ну, що там вони весь час співають про Бога? Це було не зрозуміло. Але тоді, під час реабілітації, мені трапилася касета до рук — пісні музиканта Костянтина Косячкова. Іронія є в цьому його прізвищі. У нього були дуже вартісні пісні — прості, глибокі і відчутно щирі. Я заслухав цей альбом до дірок. Було багато інших потім, які мені сподобалися, але ось цей запав у саме серце.

Потім я написав свою пісню.

Мені трапився журнал «Свет Евангелия». Там на останній сторінці друкували вірші, і я прочитав один із назвою «Пока Господь не предъявил вам счет». Він дуже перегукнувся з моїм життям. На ці слова написав музику. Далі грав на зібраннях просто під гітару. У 2006 році, коли я з дружиною і трирічним сином переїхав до Луцька, пастор церкви «Фіміам» запропонував взятися за гурт, в якому на той час не було лідера. 12 років свого життя я присвятив цій справі.

Зараз я, якщо говорити високопарно (посміхається), у творчій відпустці. Я збираю матеріал і хочу записати свої пісні на професійній студії. Це моя мрія. Ми зустрічалися зі старими друзями, хотіли щось разом зробити і навіть репетирували півроку, але у нас нічого не вийшло. Мій друг хотів зробити комерційний проект, грати в різних пабах. Це не моє. Я люблю творчий процес, те, що йде від серця. Тому хочеться осмислену публіку, яка буде слухати і сприймати це не просто як фон.

А може, і як фон, але хай би це було щось своє. Я не залишаю надії, думаю, це мені вдасться.

У книзі Екклезіаста написано, що є час розкидати каміння, а є час збирати. Для мене зараз такий час. Те каміння, яке я розкидав, намагаюся зібрати докупи. Я допомагаю людям, це мій духовний дар. Я — служитель. Бо, якщо чесно, Богу від нас нічого не треба, крім нашої любові. Він нас любить і хоче від нас взаємності.

Співати для Бога: як лучанин Григорій Кічкін залишив наркотик та повернувся до музики
photo_2021-03-03_14-57-29

Анатолій Тригуб каже, що Бог знайшов його десь у селі під Прилуками у вже далекому 2005 році. Він тоді був залежним колишнім музикантом. А на вулиці була холодна зима. Він міг її не пережити, але ось вже 15 років Анатолій живе на Волині. Живе і славить Ім’я Бога, Який його врятував.

А ще має, як він каже, найкращу у світі дружину, чотирьох чудових дітей і музичний гурт «Про Тебе», який часто можна почути у церквах по всій Волині. Свою історію приходу до Бога та повернення до музики Анатолій розповів у розмові із журналісткою «Світогляду».

РЕАБІЛІТАЦІЯ

Мені 46. Я постійно забуваю, що мені так «мало» років (посміхається – авт.). Займаюся… дітьми. У нас із дружиною четверо дітей.

Я працюю в «Агапе» – реабілітаційному комплексі. Вважаюся завгоспом, але роблю все. Я і водій, і допомагаю транспортувати людей, і в лікарню вожу. Ремонтую інвентар – ліжка, коли ламаються, візочки підганяю під людей. І персоналу допомагаю… Тобто я «людина-куди-пошлють» (сміється – авт.). Це і моя робота, і моє служіння.

photo_2021-03-03_14-57-37

Я приїхав у Луцьк на реабілітацію у 2005 році. В мене не було дітей, не було нікого. Я був розлученим і залежним.

З моєю дружиною ми побралися 2007 року. Вона також була залежною і позбавленою батьківських прав. Двоє її дітей знаходилися в інтернаті, і ми мали довгий процес повернення дітей. Ми ж обоє колишні залежні. А двох менших дітей Бог подарував нам уже у спільному шлюбі. Старшим дітям зараз 23 і 20 років, меншим – 13 і 8.

photo_2021-03-03_14-51-44

Але спершу я прийшов до Бога.

Я прийшов із безвиході. Це був грудень 2005 року, тоді була дуже холодна зима. Я тоді не знав, що таке реабілітаційний центр. Сам я з міста Прилуки Чернігівської області, але, будучи залежним, проживав у селі. Розлучився з дружиною, почав дуже сильно пити. Перед тим були наркотики і таке інше.

Приїхав сюди на Волинь у 2005 році на реабілітацію. Так страшно було. Я їхав у великому автобусі «Луцьк Експрес», здається. І ось їду і читаю: тут монастир жіночий, там монастир чоловічий. А куди я їду? Про Луцьк чув хіба по радіо чи на телебаченні.

Потрапив у реабілітаційний центр від церкви «Фіміам» в селі Борохів. Для мене все було новим. Але жити хотілося. Я ж приїхав із запаленням легень та великими проблемами зі здоров’ям. Було дуже важко, але я постійно пам’ятав одне: перед тим, як їхати, один мій знайомий запитав, чи хочу я змінити свою душу і тіло? Я міг просто вмерти десь у снігу в 2005 році або вчепитися за соломинку і їхати до якогось Луцька…

Почалося моє випробування трохи раніше. Я ходив до протестантської церкви, чув і знав, що є Бог. А в центр реабілітації просто приїхав Його шукати. Фізично було дуже важко. Але духовно було ще важче: розумів, скільки я за ці роки наробив біди рідним, близьким… Моя внутрішня війна була тоді дуже великою, але Бог давав силу. Слава Йому за цей реабілітаційний центр, де таких, як я, підтримують, за них моляться. І ти бачиш цю любов.

Бо де ще в світі я бачив любов? Ніде. Я раніше жив насолодами і захопленнями. У минулому я рок-музикант. У мене був свій гурт на Чернігівщині. Ми грали. Але куди мене привела та музика? Я через неї втратив роботу. Змінював усе, як рукавички. Мені хотілося, мені подобалося жити життям, повним захоплень.

ПОВЕРНЕННЯ ДО МУЗИКИ

Я приїхав у центр. Там була гітара. Я взяв її до рук і почав згадувати, як грати. В останні роки перед реабілітацією я вже не грав, руки були непрацездатні, трусилися, гітару вже не міг добре тримати, техніка гри була не тією, що раніше. Я і зараз не можу так грати, як міг колись. Вона (залежність – авт.) зробила свою роботу, і в моєму житті лишилися наслідки. Я розумію: що сіяв, те і пожинаю.

Але я розумію тверезим розумом, що музика для мене – це таке друге життя. Після роботи, буває, втомлений приходжу. Здавалося б, тільки сядь і відпочинь. Але ні. В мене двічі на тиждень репетиція, і тут відкривається друге дихання. Просто хочеться щось творити, над чимось працювати. Бог – Творець, а люди створені за Його образом і подобою.

Найперше на людях зіграв, коли був ще у реабілітаційному центрі. У нас були суботні зібрання для залежних людей. Привозили нас із Борохова у «Фіміам». На цих зібраннях я почав грати. Шукав християнські пісні. Був гурт «Амінь» – вони співали російською, і для мене це було щось нове і дивовижне. Коли я на «Фіміамі» побачив електрогітари, барабани, я зрозумів, що Бог мене недаремно привів сюди. Я це одразу побачив на першому зібранні: «Боже, я там, де потрібно».

Я брав гітару до рук і грав на суботніх зібраннях. У мене виходило. Потім почав їздити на євангелізації. У мене виходило грати на бас-гітарі, і я спробував себе у гурті прославлення.

50973647_2159113161066275_8412881913911443456_o

МУЗИКА ДЛЯ БОГА

Мені, якщо чесно, дуже подобається український фолк-рок. Улюблену пісню навіть згадати не можу. Пісні я намагаюся писати сам. Якщо не виходить у мене, то інша людина у гурті теж пише пісні. Ми зараз працюємо над сольним альбомом.

Наш гурт грає з 2014 року і називається «Про Тебе». Ми грали у різних стилях, бо в різні роки з нами були різні музиканти. Але кожного разу грали те, що подобалося людям. Не заїжджені теми. Американську музику практично не граємо. Може, якусь там одну-дві пісні, бо коли приїжджаєш до церкви, люди просять зіграти щось знайоме і щоб усі могли приєднатися до поклоніння Богу.

Це не церковний репертуар, як у нас прийнято. Але часом ми проводили зібрання у супроводі нашої музики.

Зараз я дуже хочу зробити сольний концерт. Ми робили це у 14-му році з першим складом гурту. Концерт називався «Дарувати надію». Ми тоді збирали кошти для хворої дитинки, і зал церкви «Фіміам» був наповнений людьми. Може, Бог хоче мене використати для чогось іншого, але я прошу у Бога благословіння, щоб зробити сольний концерт. Бо за своє життя я прославляв себе дуже багато. А Бог врятував мене не для того, щоб я і далі це робив. Хочеться кликати до Бога і грати для Нього. Звідси і наша назва «Про Тебе».

photo_2021-03-03_14-57-33

Ми співаємо тільки про Нього. Про Того, Хто нас спас. Немає сенсу співати про щось інше. Бо от слухаєш пісні, а там «люблю» і все… А коли ти співаєш про Того, Хто тобі дав цей голос, зцілив руки, якими ти ще можеш грати,  це зовсім інше.

В майбутньому хотілося б, звісно, трохи розкрутитися, аби наша музика лунала ще десь. Пісня має прославляти Боже Ім’я. Хай би по радіо грав не весь цей шансон, а було більше пісень про Того, Хто нас створив. Це бажання мого серця.

***

З Анатолієм співає його молодша донечка. Після утворення нової церкви у Ківерцях чоловік грає там, а донька йому допомагає. Зараз дівчинка освоює фортепіано, а це означає, що зовсім скоро у великій родині Тригубів з’явиться ще один музикант, який буде грати для Бога.

photo_2021-03-03_14-51-46
16422998_1171503026300474_5742052755968159080_o

Його ім’я не є відомим для більшості людей в Україні. Чого не скажеш про легендарний християнський гурт, пісні якого стали ледве не гімнами серед молоді.

Віктор Паскал – соліст відомого музичного гурту Not an idol з Молдови. Але християнський світ міг так і не дізнатися про талановитого співака і музиканта, якби не Божий задум.

Віктор розповідає про велике Боже чудо у своєму житті. Він багато жартує і легко говорить про складні речі. Але в той же час він дуже серйозний стосовно Бога і свого служіння.

Його історія – про Боже чудо, про віру та силу молитви.

У розмові з ним ми дізналися про всю закулісну «кухню», чи настільки легкий хліб музиканта, як здається, та на яку пісню витратили пів години, а яку писали два роки. Співак зізнався, чому гурт не приймали у церквах Румунії і що насправді означає Not an idol.

У цьому інтерв’ю – про творчі пошуки групи, про баланс між служінням і особистим життям, про слизький шлях слави і популярності, про неприйняття і прощення. Про те, як на служіння гурту вплинула пандемія, і про бачення на майбутнє.

І це той випадок, коли дуже шкода скорочувати текст інтерв’ю, тому що кожна його фраза має бути почута.

«Це не була помилка – у мене були нульові шанси на життя»

Я народився у православній сім’ї в молдовському містечку Хинчешти. При народженні мені поставили діагноз глухонімий, і я часто кажу, що це не було лікарською помилкою чи одруківкою в медичній картці.

Я справді зовсім не чув. Батьки розповідали, що під час перевірки слуху мені на голову ставили різні апарати з сенсорами, які підтвердили, що щось там у голові не відповідає.

Біля мене навіть клали «нормальну» дитину і стукали по металевій посудині. Інша дитина лякалася, а я взагалі ніяк не реагував.

Насправді діагноз «глухонімий» був уже більше наслідком усього букету хвороб, які у мене знайшли. Мій стан був настільки важким, що сам факт, що я вижив у перші пів року життя, зараз здається нереальним.

Я з ранніх років знав про чудо, яке Бог зробив зі мною, що Він зцілив мене від багатьох хвороб. Але тільки недавно мама зізналася, що останнім словом у моєму довгому діагнозі була епілепсія.

Про це, крім сім’ї, ніхто не знав. Як відомо, епілепсію ще називають «чорною» хворобою. В народі вважається, що епілептики – це мало не одержимі, тому батьки нікому не казали, соромилися.

З усім цим «букетом» я мав просто нульові шанси на життя.

Тому мої батьки поспішали мене хрестити. Їх підганяли всі знайомі, переживаючи, щоб я, не дай Боже, не помер і не пішов нехрещеним у пекло.

Але пекло насправді тоді пережила моя мама. Перші пів року зі мною вона просто не спала ночами.

126006121_343832364081639_5987315000268778184_n

Після шести місяців різного лікування на черговому огляді лікар сказав батькам: «Вибачте, ми більше нічого не можемо зробити». І відправив їх додому.

Батькам сказали, що їхня дитина не виживе. А якщо виживе (на що були мінімальні шанси), то буде з інвалідністю.

За прогнозами лікарів, навіть за умови, що виживу, я ніколи не зможу чути і говорити. В такому разі на мене чекали лише спеціальні навчальні заклади.

«За ті пів року я перехворів на все життя»

Коли батьки повернулися додому, мама розплакалася біля мого ліжечка. Ті жахливі пів року вимучили її настільки, що слова лікаря пролунали як вирок.

Тоді вона у відчаї впала на коліна і сказала те, що зазвичай говорять люди в таких ситуаціях: «Боже, якщо Ти десь там існуєш, допоможи! Тому що в нас більше немає сили, і ми не знаємо, що робити».

У той момент мама ще не знала, Хто цей Бог і що Він може. Тоді вона, ще далека від Нього, у своїй наївності і смутку помолилась, як могла.

І це справді була щира молитва – Бог почув.

Минуло кілька днів. Удома працював телевізор, і раптом батьки помітили, що я почав рухатися ніби під ритм музики. Так до мене почав повертатися слух.

З того моменту я поступово почав одужувати. І хоча мої батьки тоді цього не усвідомлювали, зараз ми повністю переконані, що Бог зробив чудо саме в той «переломний» вечір.

Але, що цікаво, після маминої молитви Бог зцілив мене абсолютно від усього. За ті пів року я, напевно, перехворів на все життя.

Не рахуючи випадку у 15 років, який стався лише через мою дурість, коли я весь такий крутий, на «понтах» вийшов узимку з мокрою зачіскою і зліг на тиждень з жахливою пневмонією.

За всі 32 роки свого життя я більше ні разу не був у лікарні. Бог просто зробив мене заново.

«Екзамени у музичній школі завжди здавав з протертою бородою»

У 8 років мене віддали в музичну школу.

Є такий флешбек з дитинства. Їдемо ми з татом в автомобілі, і він мене запитує: «Вікторе, на чому ти хотів би грати: на акордеоні чи на саксофоні?».

У той момент я і гадки не мав, що означає те й інше, мені просто сподобалося слово «акордеон». Пізніше, звичайно, я про це пошкодував (сміється).

18193013_1258065237644252_4512271453435145993_o

У період навчання в музичній школі я не дуже любив музику.

На уроки хору не ходив, тому що мені там було нудно. Поки всі вивчали свої партії, я міг їх співати відразу, відчуваючи гармонію інтуїтивно.

Чесно кажучи, я не дуже старався вчитися. Зазвичай мій акордеон стояв удома і припадав пилюкою, а я просто приходив через тиждень на заняття і грав з листка, інтуїтивно відгадуючи мелодію. Вчителька дивилася і казала: «О, молодець, видно, що практикувався».

Так було і з екзаменами. На всіх іспитах грав із протертою бородою, тому що за кілька днів до них не випускав акордеон із рук, намагаючись надолужити все, що треба було вчити протягом цілого семестру. Здавав екзамени на 10-ку (у нас 10-бальна система) і йшов, щоб ось так гуляти ще пів року. Так я закінчив музичну школу на «відмінно».

Я вірю, що Бог з самого початку вклав у мене цей дар, який я потім просто розкрив. І, дивлячись на моє «навчання» в музичній школі, яке я в основному прогулював, зараз я не стільки навчений музикант і співак, скільки самоучка.

«Бог має неймовірне почуття гумору – з глухонімої дитини Він зробив саме співака»

У підлітковому віці я страшенно закохався у музику. Дуже любив той час, коли всі йшли з дому, і я міг годинами сидіти за фортепіано.

Знаючи трохи клавіатуру завдяки акордеону, намагався грати. Мучився, але вчився читати акорди пісень із зошита сестри, яка грала на фортепіано в групі прославлення. І співав.

Потім, коли з’явився комп’ютер, відкривав ютюб і по 3-4 години на день слухав різних артистів. Якщо мені подобалася якась пісня, сидів над нею годинами, іноді навіть тижнями, доки не міг достеменно повторити всі вокальні «фішки» співака.

Якщо зробив – піднімав планку: нові пісні, нові мелізми, підходи і подачі. Ось так я і навчався музики. Теоретичні знання отримав у музичній школі, а ось конкретно співати я вчився самостійно.

84499468_2663412633776165_7949867134979407872_o

Тільки після закінчення музичної школи я закохався у музику, а саме у спів.

Це були золоті роки, коли людина має найбільше вільного часу. У цьому віці я зміг вижати з нього все на благо музики.

Як каже Біблія, є час, коли людина сіє, і час, коли пожинає. Якщо пропускаєш цей час сіяння, потім буде складно.

Я вірю, що Бог зцілив і приготував мене саме для цього. Взагалі Він має дуже цікаве почуття гумору – зробив співака з глухонімого.

Бог вклав у мене цей дар. Мені просто треба було вирости фізично і духовно, щоб зрозуміти, чому Він так зробив, і почати віддавати цей дар для Його слави.

«На всіх світських заходах я ховався від камер»

З шести років, коли покаялися мої батьки, я був у церкві. Я рано почав співати, але, як звичайний підліток, витрачав цей дар і на те, що не треба.

У неділю співав у церкві, але в суботу ввечері міг виступати в якомусь клубі з якимись реперами. Всі знали, що Віктор добре співає, тому мене часто запрошували у різні заклади.

У віці 18-19 років я поїхав «підкорювати столицю» (сміється). Під час навчання в університеті брав участь у багатьох світських конкурсах і проєктах тут, у Кишиневі. На одному серйозному співочому конкурсі, звідки зазвичай виходять всі наші відомі зірки естради і на якому всі дівчата і хлопці були після консерваторій, зайняв 3 місце.

Незважаючи на всі ці виступи, у мене завжди була певна «святість» для себе: де б я не був і що б не робив за межами церкви, я завжди робив це так, щоб ніхто не дізнався.

Я дуже поважав своїх батьків, тому слідкував, щоб це ніяким чином до них не доходило. Мені не хотілося, щоб вони посоромилися мене чи через мене перед кимось.

Тому на всіх світських вечірках, куди я ходив, завжди намагався заховатися чи відвернутися від камер.

Після того співочого конкурсу понеслося: знайомства з місцевими зірками й артистами, заходи, виступи. Але все це затягнуло мене тільки на короткий час.

22339222_1415145365269571_43262545694542870_o

Якось на одному заході запитав сам себе: що я тут роблю? Я з дитинства був у церкві, в недільній школі. Як дитина віруючих батьків, я знав Слово Боже і хто такий Ісус. Тому мене завжди мучила совість за моє подвійне життя. Тоді я зрозумів, що це не моє.

Після закінчення університету поїхав на рік у Канаду. Коли повернувся у Кишинів – знову почав шукати Бога, тому що в той період трохи від Нього відійшов.

Хоча це таке широке поняття. Моя совість не дозволяла мені грішити проти мого тіла. Просто серцем я не був з Богом.

До того, як мене «занесло», я завжди був дуже серйозним у стосунках із Ним. І, все ж, свідомо я прийняв Ісуса вже після цього періоду.

Коли приїхав назад, знайшов церкву, де справді покаявся і куди привів усю свою сім’ю. З того часу ми всі служимо в одній церкві тут, у Кишиневі.

«Not an idol народилася за два дні, тому що Бог цього дуже хотів»

Група Not an idol народилася через півтора роки після того, як ми перейшли у церкву Філадельфія. Я відновив свої стосунки з Богом і знову почав служити в церкві та на різних конференціях.

40287651_1765012790282825_5814609394855313408_o

Ще до від’їзду в Канаду я дуже хотів записати сольний альбом. Тоді познайомився з Марком Осельським, нашим клавішником, він в той час вже робив фонограми на замовлення. Після спільної роботи над альбомом ми залишилися друзями і часто бачилися на християнських заходах.

Якось після ювілейного служіння їхньої церкви Марик запросив мене на вечерю. Сидячи у нього вдома, ми говорили про те, як було б класно створити християнський музичний гурт. Тоді для мене, людини, у якої завжди були лише фонограми, співати з live-гуртом було мрією всього життя.

Того вечора фраза «треба створити гурт» прозвучала на рівні ідеї. Ми молилися і говорили, що добре було б зробити це через рік-два.

Але вийшло так, що гурт був створений вже через 2 дні. І навіть не тому, що ми дуже загорілися, а тому, що Бог цього дуже хотів. Він, напевно, просто чекав, щоб ми відкрилися для Нього, а далі Він зробив усе Сам.

Як виявилося потім, ще вранці в день нашої розмови Марик зустрічався зі знайомими християнами-музикантами, і вони теж говорили про створення гурту.

Всі ці хлопці на той момент були задіяні у різних світських проєктах. Вони були віруючими, але заробляли на життя, професійно граючи для багатьох відомих артистів. Марик, наприклад, грав у гурті, який акомпанував Дану Балану.

Взагалі, Кишинів – це велике село, де всі один одного знають. Саме тут зібралися найкращі музиканти – і світські, і віруючі. Марик, працюючи аранжувальником і знаючи багатьох християнських музикантів і співаків, був «сполучною ланкою» між учасниками нашого гурту. Він зібрав нас усіх разом, і ми почали шукати місце для репетицій.

Ще один знайомий Марика, у якого була кімната-база з музичними інструментами та апаратурою, сказав нам «так», навіть не дослухавши наше прохання.

16105594_1157861174331326_5492221882664907206_n

Бог тоді благословив нас настільки сильно, що ми зрозуміли: гурт треба створювати негайно. Вже через два дні ми всі сиділи разом і говорили, як це має бути, яку взяти назву і в якому напрямку рухатися.

«Я знаю, що багатьом наша назва коле очі і вуха»

Десь рік ми грали без назви. Дуже довго думали про неї, тому що розуміли: це як ім’я дитини – як назвеш, так і буде на все життя.

38405028_1721125571338214_427244530354356224_o

Ми хотіли знайти ім’я, з яким усі би погодилися. Нас, засновників гурту, було четверо. Думки завжди були різними, а в нас була демократія (усміхається).

Якось на одному концерті зібрався повний зал людей, і перед виступом ми попросили їх подумати про назву для нас. Якщо у когось виникала ідея, людина могла її записати і покласти у спеціальний ящик.

Ой, як ми сміялися пізніше, коли читали ці назви – одна була цікавіша за іншу (сміється). Було, звичайно, з чого вибирати, але все було не те.

Одного разу до нас прийшов друг нашого барабанщика і каже: «Слухайте, у мене є місце з Писання, яке, на мою думку, вам дуже підходить».

Коли ми прочитали цей вірш, то зрозуміли, як будемо називатися. Тому що ті слова було про нас, і це те, що ми робимо й досі.

Це була книга пророка Ісаї 42:8: «Я Господь, – оце Ймення Моє, і іншому слави Своєї не дам, ні хвали Своєї божкам».

Ми всі «знайшлися» в цьому вірші. Адже ті дари, що Бог дав нам, ми просто витрачали, і не віддавали Господу належну Йому славу.

Чому Not an idol? Тому що Бог – не ідол, ми служимо справжньому Богу. І друге: ми – не ідол, і ніколи не хочемо стати для когось ідолом.

27983291_1525571440893629_227991246984571488_o

Я знаю, що багатьом воно не подобається, коле очі і вуха. Але це ім’я, з яким ми прийшли.

Тому, коли люди кажуть «Not an idol», вони мають проголошувати наступне: ми – не ідол, і Бог не ідол.

Ми можемо стати для когось прикладом. Not an idol – це наша історія, це наше минуле, те, з чим ми розірвали. Це про кожного з нас. Бог зібрав нас і зробив щось Своє.

Одна з наших перших цілей – зробити максимальну якість для Бога. Адже християн завжди вважали третім сортом, людьми, які не здатні на щось особливе.

Окрім гурту, наші хлопці професійно займаються музикою, і всі справді нарозхват. Багато з них підробляють сесійними музикантами, хтось робить аранжування, хтось дає уроки гри на інструментах.

Зараз гурт Not an idol відомий навіть серед невіруючих артистів. Я можу сміливо сказати, що у нас – найкращі музиканти. І я навіть пишаюся тим, що найкращі музиканти в цьому місті – це Божі діти.

22382050_1412626002188174_2098662822210665721_o

«Пісня «Ты моя Скала» б’є всі наші рекорди»

У написанні пісень в загальному бере участь увесь гурт. Буває, хтось приходить з ідеєю чи темою, а вся пісня формується уже в гурті в процесі репетиції. Нас багато, і кожен вкладає в пісні свій бекграунд.

Щодо слів, Бог відкрив нам унікальну людину – це ваш земляк Вадим Калацей, учасник гурту «Новий Єрусалим». Він пише нам тексти, але над самими піснями працює вся група.

Іноді для цього треба одна година, а іноді й цілий рік. Пісня «Ты моя Скала» поки що б’є всі наші рекорди – ми її написали десь за пів години. Але це було натхнення від Духа Святого.

Тоді ми відпочивали у християнському таборі, де щодня разом у малій групі вивчали Слово. Протягом усього тижня ми постійно перебували у молитві та Слові і наповнювалися Святим Духом, так що була потрібна лише іскра, щоб усе «загорілося».

На останньому вечірньому служінні кожна мала група отримала завдання скласти пісню. Тоді ми відкрили 20 Псалом румунською мовою і буквально за пів години написали пісню. Майже без змін біблійного тексту румунською, тільки підібрали риму.

Потім Вадим дуже добре її переклав, зберігши головну ідею. І ця пісня просто «вибухнула». У Румунії «Ты моя Скала» – це наша найбільш впізнавана пісня.

«Мосты» нам дав той самий Вадим Калацей. Коли ми її допрацювали, у Марка виникла ідея записати версію з багатьма виконавцями.

З ким хочемо співати – вирішували всією групою. Записали пісню, відправили, зателефонували, поспілкувалися, сказали, що хочемо зробити. Погодилися майже всі.

Пісню монтували з «пазлів» – більшість артистів заспівали лише ті місця, які їм найбільше сподобалися чи були зручні. Потім ми збирали цей пазл – всі заспівали добре, і кожному треба було знайти своє місце.

«У Бога неймовірне почуття гумору – з глухонімої дитини Він зробив співака», – соліст Not an idol

Ми не хотіли показати себе в найкращому світлі. Ми хотіли, щоб у кожного співака було його найкраще виконання, його найкраща фраза. Саме в цьому вся краса такої роботи.

Після того, як звели докупи всю пісню, зняли концепт кліпу в Кишиневі і відправили всім учасникам. Потім змонтували всі отримані від них «шматочки» відео, і вийшов кінцевий результат.

Взагалі ідея записати «Мосты» з’явилася майже 2 роки тому, а пісню ми випустили лише наприкінці цього серпня. Тому багато хто подумав, що це такий карантинний кліп. Насправді в нас лише зараз до неї дійшли руки.

Є ще одна пісня румунською мовою, яку ми «мучили» дуже довго. Потім відклали, повернулися через рік і зробили її за одну репетицію. Зрозуміли, що рік тому ми просто не були духовно до неї готові. Ця пісня розриває мене, там уся Біблія від початку до кінця, від створення до розп’яття. Як мюзикл. Сподіваюся, що колись ми зробимо її російською мовою.

За вісім років існування нашого гурту ми записали два альбоми румунською. Російський альбом – це вже наш третій, він складається з багатьох перекладених пісень із двох попередніх альбомів. Плюс ті пісні, які є тільки російською.

Взагалі питання мови дуже делікатне. Якщо в загальному, то молдавської мови як такої просто не існує, це більше діалект, схожий на змішану російську і румунську мови. Тому, щоб бути зрозумілими для всіх, ми пишемо пісні цими двома мовами.

Спочатку планували і навіть записали кілька пісень англійською, але потім спіймали себе на тому, що просто не встигаємо.

Зробити англійською, щоб стати популярнішими? Ми не ставили перед собою таку ціль, тому, напевно, і не робимо цього. Поки що пишемо пісні для своїх братів рідними мовами – румунською і російською.

«У віруючих це дуже непростий, неприбутковий і складний хліб»

За один рік ми зіграли близько 130 концертів. Потім порахували, що за весь цей час лише на дорогу витратили цілий місяць. Я тоді катастрофічно не висипався і просто горів.

19679056_1324151094368999_8472747360696329102_o

Загалом кажучи, мене просто не бачили вдома. А якщо й був удома, то знаходився на роботі. На вихідні всі сім’ї тут виходять гуляти, а моя дружина сидить одна, тому що її чоловік – служитель і кудись поїхав.

Таке служіння дуже сильно б’є по сім’ї. Воно важливе, тому що ти робиш його для Бога, але сім’я – це також служіння, яке Він дав тобі особисто.

Це нелегке життя. Я часто чую, як хтось каже: «Ой, гурт, артисти, слава…». Люди не знають, що за цим ховається.

Це зрозуміє лише пастор, який постійно в служінні і роз’їздах. Зрозуміє людина, яка їсть цей хліб. У віруючих він дуже непростий, неприбутковий і складний. У невіруючих зовсім інша кухня і математика.

121201214_1046656782446224_4869804118037928502_n

Потім ми почали планувати: обов’язково залишали один-два вихідних у місяць. А якщо доводилося грати кожні вихідні протягом місяця, то весь наступний нікуди не їхали.

Це було складно, але треба було знайти якусь середину, щоб кожен міг поєднати це служіння, сім’ю, роботу й, окрім усього, ще й церкву.

До створення гурту і частих поїздок я був лідером поклоніння у своїй церкві. Потім зрозумів, що не справлюся, і віддалився від цього служіння.

Ми проводимо три євангелізаційні служіння в рік, на які запрошуємо дуже багато людей. І ось на ці, як ми називаємо, «великі дні» церкви я приходив як соліст.

Але півтора роки тому я повернувся і зараз служу в російському прославленні нашої церкви. Працюю з гуртом більше за кулісами, включаючи духовні настанови і професійний спів. Також співаю з ними на сцені. Зараз я там, де треба і де можу принести більше користі.

Раніше було багато роз’їздів, і це було погано. Зараз теж погано, тому що їх немає взагалі. Група хоче і повинна служити. У нас є це бажання і вогонь, але ми сидимо «під замком».

«У цей час ми повинні хоча б якось досягнути своїх слухачів»

Ми завжди орієнтувалися на live-концерти – робили музику і відразу їхали на гастролі в інші міста. Там розкладали апаратуру, грали концерт, направляли людей у місцеві церкви і їхали далі.

75456724_2453445071439590_8062890273115471872_o-2

Фото, відео, медіапросування в загальному у нас були на низькому рівні – ми просто не встигали.

А тут пандемія, і ми сидимо вдома. Пів року скасовані всі концерти. Тому нам довелося трохи переосмислити наше існування. Ми навіть відкрили канал Patreon, де люди, якщо хочуть, можуть нас підтримати.

Зараз гурт змушений більше перелаштовуватися на цю онлайн-платформу. І ми вже працюємо над цим, хоча і дається це нелегко. Зараз плануємо нові пісні відразу записувати і викладати. Не обов’язково з повноцінним кліпом-сценарієм, хоча би просто аудіо.

Тому що в цей час ми повинні хоча б якось дійти до своїх слухачів. Через карантин, я так бачу, концерти будуть не скоро.

«Українці дуже гарні у своїй відкритості і простоті»

Ми багато де грали в Україні, були і в церквах, і на вулиці. І, що цікаво, іноді нам було легше грати у вас, ніж навіть у Румунії.

В Україні люди видалися мені більш простими, чи що, щирішими і відкритішими. У вас навіть невіруючі, вперше почувши наші пісні, взагалі не бояться і не соромляться підспівувати на концертах.

А ще після концертів усі дуже відкриті для спілкування. У Румунії, наприклад, люди якісь більш закриті. Все-таки, український народ видався мені красивішим у своїй відкритості і простоті.

Саме в Україні після концерту ми вперше побачили величезну колону людей, які хотіли з нами сфотографуватися. І це при тому, що зал був не більший, ніж у Молдові чи Румунії.

65953244_2205939959523437_533881056416235520_o
В городе Черновцы, 2019

Але у вас люди якось не паряться на тим, що інші подумають чи скажуть. Люди хотіли фото чи автограф – вони підійшли і взяли їх.

І, незважаючи на те, що це було реально довго, ми із задоволенням розписувалися і фотографувалися. Хоча це не завжди нам подобається, зізнаюся.

Якщо чесно, ми не дуже любимо давати автографи. Я людина, яка говорить все, що на серці, через пісні і Слово зі сцени. А після цього, коли я вимотаний і втомлений, мені хочеться просто ізолюватися.

Після концерту мені треба побути на самоті, помолитися, подумати, подякувати Богу. Але в цей момент доводиться роздавати автографи і фотографуватися.

Тут іще палка з двох кінців: якщо я залишуся і буду давати автографи чи фотографуватися, то хтось скаже: «Бачиш, яка звєзда!». А з іншого боку, якщо втечу і не буду це робити, то скажуть: «Ага, дивися, зірку вже спіймав».

Незважаючи на все, ми робимо це з любов’ю і з повагою до нашого слухача, до нашого брата і сестри.

17880022_1237568189693957_4828123286476844258_o

«Популярність схожа на заняття спортом»

Не буду лукавити – це приємно, коли натовп людей любить, знає наші пісні і співає разом з нами. Але тепер мене це не спокушає – я перехворів цим іще в молодості, коли ходив за популярністю і славою.

Зараз я чудово розумію, що мені немає чим гордитися. Все, що я маю на цей момент, – не моє. Я просто взяв і попрацював над тим, що дав мені Бог.

Я зробив собі у підвалі кімнату, де займаюся, поки діти з дружиною. Там я можу трохи відірватися від зовнішнього світу. Це моя кімната для молитви, кімната війни. Кожен має таку кімнату війни, де він постійно з чимось бореться.

Всі ці роки у Бога була унікальна тактика, за допомогою якої Він дуже мудро нас виховував.

Якось одного літа протягом кількох днів нам треба було зіграти три концерти. У місті Клуж (Румунія) нас покликали як хедлайнерів вести прославлення на конференції для 8 тисяч людей.

Також нас, тоді ще маловідомий гурт, разом з Bethel Music і Rend Collective запросили співати на щорічному фестивалі музики у Будапешті, на який зібралося 10 тисяч людей.

В Кишиневі ми мали зіграти концерт для невіруючих студентів. Про захід оголосили завчасно. Ми приїхали, розклали апаратуру, зробили саундчек і були готові виходити, але зал виявився порожнім – практично ніхто не прийшов. У залі було лише 8 людей, та й вони – з команди.

Організатори почали просити вибачення, що так вийшло. Кажуть нам: «Сорі, можете збиратися, а концерт, можливо, іншим разом».

Але ми не погодилися і відіграли півтори години зі свідченнями і Словом для цих восьми людей, щоб потім не нести перед Богом відповідальність за те, що ми не зробили.

Так за декілька днів Not an idol провела три концерти: для 8 тисяч людей, для 10 тисяч і для 8 людей. І на всіх цих виступах наше ставлення було однаковим.

Бог виховував нас, перевіряв, чи вірні ми Йому в малому, а не лише там, де багато людей, аплодисменти і світло.

Питання популярності – це як заняття спортом. Це те, в чому ти кожного разу маєш себе тренувати і виховувати, тому що дорога справді слизька.

Духовна зрілість дуже важлива. Через те, що люди знають наші гімни, мене тішить те, що вони проголошують і співають це. А не те, що вони співають саме наші пісні.

«У гурті вісім учасників з десяти різних церков»

Я виріс у дуже консервативній баптистській церкві. Не кажу, що це добре чи погано, просто констатую як факт. Зараз ми всією сім’єю є членами п’ятидесятницької церкви «Філадельфія» у Кишиневі.

Не люблю проводити міжденомінаційні межі. Поняття «баптист», «п’ятидесятник», «харизмат» для мене розмилися з того часу, як ми створили гурт Not an idol.

Коли ми тільки розпочинали грати у різних церквах, я завжди цікавився, до яких деномінацій вони належать. А потім навіть перестав запитувати. У нас була лише одна мета: є Слово Боже, яке ми хочемо донести.

Ми часто сміємося, що в групі вісім учасників з десяти церков. Серед нас є баптисти з консервативної церкви, є п’ятидесятники, є харизмати, є навіть позаденомінаційні. Нас багато, ми різні, але ми навчилися жити разом. І це дуже гарно!

Не можу сказати, що нам важко співати у якійсь консервативній церкві. Швидше, ми не зможемо співати у суперхаризматичній церкві, тому що ми не такі вже «двіжові».

Зазвичай люди, які не дуже розбираються в музиці, вважають нас рокгуртом. Але, що смішно, в нас намішано багато стилів музики, і саме елементів року в наших піснях – найменше.

26170444_1485678188216288_2521261045256986070_o

У Румунії ми одного разу грали в такій церкві, де середній вік був приблизно 70 років. Церква консервативних баптистських, але таких добрих стареньких! (сміється). Ми зіграли акустичні версії наших пісень, і вони так співали, ніби були з нами одного віку.

Not an idol вже не молодь. Ось за нами вже йде інше покоління, яке трохи розриває колонки. У нас все-таки більш доросла музика.

«У церкви надсилали документ з рекомендацією не приймати нас»

Звичайно, не всі нас розуміють і приймають. Де б ми не знаходилися, завжди є прихильники і ті, хто проти. Я розумію і тих, і інших.

Не засуджую нічию думку. Мені просто іноді дуже боляче і неприємно, що люди настільки сміливо засуджують.

Багато хто не розуміє нашу харизму й пісні, іноді навіть мою радість на сцені.

Але я не можу мовчати про те, що Бог зробив у моєму житті, я не можу бути іншим. Прикро, що дуже часто, коли мені хочеться стрибати від радості на сцені, люди не розуміють цю радість і сприймають її як щось щось недоречне, обурливе чи бунтівне.

30706986_1591251547658951_3187854314844454912_o

Дуже часто люди зізнаються, що змінюють свою думку про нас після спілкування. Кажуть: «Ви взагалі не такі, як ми думали».

Був період, коли в Румунії на рівні союзу п’ятидесятницьких церков розіслали документ з рекомендацією не приймати наш гурт.

Спочатку нам було дуже прикро. Але Бог провів нас через багато вогнів, щоб ми стали тими, ким ми є зараз.

І я впевнений, пройдемо ще багато через що, тому що, сподіваюсь, все лише попереду. І я, і весь гурт готові прийняти на себе те каміння, яке ще полетить.

Ми не робимо щось, щоб люди придиралися чи не придиралися. Ми – це ми. Але це не означає, що нас мають «приймати такими, які ми є», як кажуть у світі (сміється).

Ми завжди дотримуємося Слова Божого. Бог, спілкування з Ним і вивчення Писання – один із пріоритетів Not an idol. Наш гурт – це не просто кілька людей, які зібралися, щоб поїздити в різні країни і пограти музику.

Лише тому, що ми робимо це для Господа і для людей, це варто робити. А в іншому ні, надто висока ціна.

«Не треба створювати гурт просто для того, щоб співати. Співайте в себе в гаражі»

Є три прості поради для молодих людей, які хочуть створити музичний гурт чи групу прославлення.

Порада №1. Банальна, але дуже необхідна для кожного. Насамперед, шукай Бога, май особисте спілкування з Ним. Шукай Його бажань у своєму житті і Його відповідь на те, що ти хочеш робити.

Не треба створювати гурт лише для того, щоб співати. Співайте в себе в гаражі або в душі.

Група прославлення має знати, для чого вона існує і яка її місія в церкві. Бог має бути на першому місці. Шукай Бога, Його волю, подружися з Ним, і тоді ти легко зрозумієш, що і як тобі робити.

Порада №2. Стань найкращим у своїй сім’ї, місті, країні. Стань найкращим професійно, духовно і морально.

Бог не достойний «нормального» чи «хорошого». Він гідний лише найкращого, що ми можемо Йому дати на сьогодні.

69998523_2456024924514938_8512910581248819200_o

Погано, коли ти виходиш на сцену як співак чи музикант і не даєш усього, що можеш у цей момент. Ти не віддаєш все для Бога.

Намагайся щодня стати кращим у порівнянні з тим, яким ти був учора чи навіть сьогодні вранці. І якщо хочеш – навіть у порівнянні з іншими, тому що Бог гідний того, щоб у Нього було найкраще.

Багато хто співає у прославленні роками і не докладає ніяких зусиль, щоб хоч якось вирости у професійному плані, навчитися музики чи вокалу.

Тому я кажу: ти не маєш бути задоволеним тим, який ти зараз є. Звичайно, коли ти не задоволений собою, це теж погано. І, все-таки, ти маєш прагнути стати найкращою версією самого себе.

Порада №3. Якщо ти досягнув цього спілкування з Богом, досягнув професійного рівня і став кращим – допоможи тим, хто поруч з тобою.

Допоможи їм духовно, допоможи їм професійно. Тому що команда складається з багатьох людей. Якщо ти професіонал своєї справи, це не робить твою команду на 100% професійною.

Піднімаючи щоразу не лише свій рівень, але й рівень того, хто стоїть поруч із тобою, ти піднімаєш загальний рівень своєї групи.

Люди різні. Хтось легко справляється, комусь той самий результат дається дуже важко. Але, працюючи наполегливо, одного дня він може стати кращим за талановитого. В нашому гурті, до речі, був такий випадок.

Так, Бог сам вкладає цей талант в людину. Але талант – це дуже мало, робота може його побити. Якщо ти талановитий, в тебе щось гарно виходить – допомагай, підтягуй тих, хто поруч із тобою. Це те, що я роблю і чим живу.

«Ми хочемо бути універсальним інструментом у Божих руках»

Зараз ми працюємо над новим румунським альбомом, який буде зовсім іншим у порівнянні з попередніми. Це буде щось повністю нове.

Зараз нашою метою є невіруюча публіка. Плануємо писати такі пісні, щоб невіруючі люди зрозуміли наше повідомлення про Христа. Ми хочемо простою, зрозумілою мовою говорити їм про Бога.

Не хочу, щоб це інтерпретували так, ніби Not an idol «іде у світ». Це означає, що гурт у майбутньому хоче зосереджуватися більше на невіруючих слухачах. Чи це концерти, чи пісні в ютубі.

220518_notanidol

Я іноді уявляю, що у Бога є гараж з інструментами. Якщо Йому треба розпилити товсту арматуру жорстокого серця, Він візьме болгарку і буде її розпилювати. Якщо Йому треба буде розкручувати думки у чиїйсь голові, Він візьме для цього викрутку і буде крутити.

Я знаю, що наш гурт – це інструмент у Божих руках. Not an idol може бути одним інструментом у Бога на поличці, яким Він скористається і покладе назад у режим очікування.

Ми ж хочемо бути універсальним інструментом, щоб Бог міг у будь-який час зробити з нас те, що хоче. Але в той же час, коли Він бере нас як викрутку, щоб ми не перетворилися на ніж.

Музичне служіння – це інструмент, яким можна ремонтувати якийсь певний тип людей і яким не можна ремонтувати інших. Ми знаємо багато прикладів, коли люди роками ходили в церкву, а потім Бог промовив до них через пісню, і вони покаялися.

Досі наша музика була орієнтована більше на церкви, на віруючих людей. Але дуже часто буває так, що ми один одному співаємо, проповідуємо, а про невіруючих забуваємо.

Тому зараз ми поставили перед собою мету стати доступними насамперед для таких людей, щоб говорити їм про Бога. Це буде все спочатку.

Маша Костюкевич для ІА Світогляд

1
Фото із відкритих джерел

Алевтина Заміховська – співачка, автор пісень, місіонер (Варшава, Польща), пише ТВ7.

Алевтина, як давно Ви займаєтеся музикою? Розкажіть, як Ви починали свою музичну кар’єру?

Я не маю музичної освіти. У школі вчилася грі на гітарі протягом двох років. Коли стала лідером прославлення, брала уроки вокалу. Я навчилася тому, що вмію, в процесі служіння в церкві. Практично з самого початку, як прийшла до церкви, я служила в групі прославлення. Це було близько 18 років тому.

— Про що Ваш дебютний альбом «Надія є»?

«Надія є» — це євангелізаційний альбом. Головна мета — донести Благу звістку, посіяти насіння віри в людські серця. Музика — це сильний інструмент, яким ми можемо впливати і змінювати атмосферу. Одного разу я усвідомила це. Маючи певний запас написаних мною пісень, вирішила записати альбом. Звичайно, було багато сумнівів і потрібно було вірити Богу, що Він допоможе з фінансами. Господь постійно мене підштовхував до запису альбому і чудесним чином відкривав двері для цього.

2

— Чи складно бути християнським виконавцем в сучасному світі?

Не складніше, ніж бути християнином впринципі. Зараз у нас є набагато більше можливостей співати про Христа відкрито, ніж було 30 років тому. Ми маємо свободу віросповідання, і наша християнська музика може і повинна звучати всюди. Наприклад, минулого літа дві мої пісні, в яких відкрито співається про Ісуса і спасіння, взяли в ротацію на дві світські радіостанції в Україні.

— Які цінності Ви хочете донести слухачеві через Вашу творчість?

Коли люди слухають мою музику, я хочу, щоб вони переживали Божу любов. Щоб знали, що їх надія не втрачена, вона в Бога. Я хочу нагадувати людям про Христа, направляти їх погляд до неба. Найулюбленіші мої концерти – це концерти на вулиці. Мені подобається, коли людина просто йде повз, завантажений своїми думками, і раптом чує музику, через яку йому каже Бог. Це може перевернути все його життя!

Алевтина Заміховська: «Музика — інструмент, яким ми можемо змінювати атмосферу»

— Як вдається поєднувати виховання трьох дітей, служіння і кар’єру? Звідки берете час?

Це хороше запитання (сміється). У мене дійсно дуже щільний графік. Одного разу на служінні, коли підходив термін пологів мого третього малюка, Бог промовив до мене. Він сказав, що я буду багато служити Йому не дивлячись на те, що буду зайнята вихованням трьох дітей. Бог постійно надихає мене, дає ідеї і плани, як говорити людям про Нього. Звідси з’являються проекти, над якими ми працюємо. Є проекти, які я починала, і вони вже живуть самостійним життям. Моя мотивація встигнути все полягає в тому, що я дуже полюбила Того, Хто так сильно полюбив мене і віддав за мене Своє життя. Тому я дуже хочу виконати всі Його мрії про мене. За роки служіння Господь навчив мене планувати свій час так, щоб я встигала все, на що є Його воля. Моя відповідь: тайм-менеджмент!

4

— З якими складнощами Ви з чоловіком зіткнулися, виїхавши на місію до Польщі?

Було непросто, і ми ще досі проходимо процес адаптації. Завдяки нашій церкві тут у Варшаві, в якій ми служимо, ми не були самотні в проходженні цих труднощів. Вони такі ж, як у всіх: мовний бар’єр, культурний шок, почуття ізольованості від звичного суспільства. Іноді, коли ти говориш з акцентом, тобою можуть нехтувати. У всіх країнах є такі люди, які не люблять іноземців. Але, з іншого боку, Польща нас приймає, дає можливість для служіння людям.

— Як віра в Ісуса Христа змінює Вас?

5

— Як залишатися вірним своєму покликанню, не дивлячись на складнощі?

  1. Дивитися на Ісуса. Він був вірний до кінця і є для нас прикладом вірності.
  2. Відкривати серце для Бога. Давати Йому місце, щоб Він міг направляти нас і, якщо потрібно, повністю міняти напрямок нашого життя.
  3. Бути в тілі Христовому. Це означає бути частиною церкви, щоб у складний час пастор, брати і сестри могли тебе підтримати.