2021-07-28 17.11.19

До вулиці Шкільної у селі Дерно Ківерцівського району веде рівненька дорога. За невисоким парканом ховається ряд акуратних, нових на вигляд будівель. З їхніх вікон нині визирають допитливі дитячі очі. А ще якийсь десяток років тому із порожніх віконниць виднілося сміття, яке сюди роками зносили місцеві.

Дитячий будинок «Дім затишку» для так званих «сиріт при живих батьках» тут збудували у 2014 році християни віри євангельської. Спершу, однак, у їхні плани втрутилася війна, і протягом двох років інтернат приймав багатодітні родини біженців зі східної України. У лютому 2016 року до затишного дернівського інтернату привезли перших дітей. З того часу через «Дім затишку» пройшло декілька сотень маленьких волинян зі складними долями. Християнський дитячий будинок намагається поселити у їхніх серцях любов, всепрощення та віру у Бога. Вони ж залишають свої сліди у серці багаторічного директора закладу Олександра Мельника, пише ІА Світогляд.

2021-07-28 17.11.32

Олександр очолює «Дім затишку» із 2010 року, і саме завдяки йому просторі, добре відремонтовані приміщення і справді наливаються родинним теплом і затишком. Всі діти і дорослі щиро вітаються з чоловіком, як тільки бачать його на території, вони приходять за порадами та підтримкою так, як інші ідуть до батька. Крім своїх рідних семи дітей, Олександр і справді трохи батько для десятків чужих малюків, яким у житті не пощастило з сім’єю.

Олександр розповідає, що спершу у будівлі, яка за радянських часів була пришкільним інтернетом, планували відкрити будинок для літніх людей.

2021-07-28 17.12.42

«Коли наші звернулися до ківерцівської влади щодо цієї будівлі, влада сама запропонувала зробити натомість щось для дітей. На той час у районі було близько 180 дітей, яким не знаходилося місця у дитячих будинках. Це і статусні діти-сироти, і діти, для яких є загроза в сім’ї. Будівлю викупили у 2007 році. Вона настільки нікому не була потрібна, що ми самі шукали ще кількох учасників тендеру, аби той відбувся за правилами. Купили тоді за 65 тисяч доларів. Ми почали потрохи проводити ремонт. У моїх попередників щось не склалося, і мене від церкви вибрали у березні 2010 року очолювати те, що буде тут», – розповідає чоловік.

Ремонти і будівництво вели виключно за благодійні пожертви. У 2014 році роботи завершили, і будівля була готова приймати дітей.

«Ми підготували всі потрібні документи, я подав заявку на реєстрацію, аж тут на сході почалася війна. З початком війни до мене звернулися волонтери і попросили приймати дітей-біженців разом із сім’ями. Ми не могли відмовити. 1 червня 2014 року приїхали перші біженці зі Слов’янська. Вони були дуже налякані західною Україною, з собою мали трьох дітей, декілька пакетів з речами, півпачки памперсів і бутель води. Протягом двох років ми приймали біженців. Загалом прийняли 104 людини, з них 70 дітей і 34 дорослих», –говорить Олександр.

2021-07-28 17.11.58

У 2016 році переселенці остаточно роз’їхалися, і «Дім затишку» знову звернувся до ківерцівської влади, ствердивши свої наміри приймати дітей. Дитячий будинок в районі був переповненим, а малюків, які потребували піклування, було багато. В основному це діти з неблагополучних сімей, де батьки мають різні залежності і забувають про свої батьківські обов’язки. Олександр називає таких дітей «сиротами при живих батьках» і завжди відкриває для них двері свого «Дому затишку». У лютому 2016 року до них направили перших 7 дітей, і з того часу у стінах дернівського інтернату дітей ставало все більше.

«Ми співпрацювали з Ківерцівською службою у справах дітей. Їх до нас привозила поліція, чи батьки самі писали заяву. Так робота тривала до того моменту, коли анулювався Ківерцівський район. За той час у нас вже пройшло 140 дітей. Ми більше працювали над тим, щоб повернути дітей у їхні біологічні сім’ї. У нас бракувало ресурсу, щоб працювати ще й з батьками, але в міру можливостей робили і це. Я відправляв їх на реабілітацію, давав можливість працювати, одному чоловіку навіть оформили документи в Польщу. Я просив директора рівненської місії, щоб він відправив нам місіонерів для волонтерської роботи. Це добре, коли наші їдуть в Африку допомагати, але в нас тут і зараз роботи непочатий край. Особисто сам працюю з батьками, бесіди проводжу, попереджаю, що дітей забере служба. Є позитивна динаміка, але вона незначна», – пояснює директор.

2021-07-28 17.11.24

У «Домі затишку» діти живуть, як удома. Хлопці і дівчата мають гарно оздоблені кімнати на кілька ліжок. Дітей розселяють за віком. Крім того, у комплексі є велика їдальня, ігрова кімната, приміщення, де можна вивчити уроки і виконати домашнє завдання, а також медпункт. Розважатися вихованці закладу можуть на просторому подвір’ї. Тут у них є басейн, намет, батут, ростуть ягоди, живуть кури. Старші хлопці спорудили собі дерев’яний «будиночок», старші дівчата люблять гуляти і фотографуватися у саду.

На вихідних діток можуть возити до міста на екскурсії. Для цього в інтернаті є спеціальний бус.

Через паркан знаходиться дернівська школа, у якій навчаються вихованці інтернату. Вже у «Домі затишку» з ними працюють вихователі і волонтери – допомагають робити домашні завдання і краще розбиратися у темах уроків.

2021-07-28 17.11.36
2021-07-28 17.11.42

«У нас обмежений штат. Люди працюють більше на волонтерській основі. Оформлені три вихователі, я як директор оформлений, а всі решта – на волонтерських засадах. Волонтери підписують документ, що несуть відповідальність за життя і здоров’я дітей. Охочих бути волонтерами є багато. Як би не було дивно, служіння Богу – це служіння людям. Тобто не просто ходити до церкви, а робити щось для ближнього. Молодь приїздить, читає малечі Біблію. І ми намагаємося робити все так, як написано в Біблії», – говорить Олександр.

Чоловік каже, що сьогодні вже й не підрахує, скільки волонтерів приходили допомагати у «Дім затишку».

Умови життя у християнському інтернаті значно кращі, ніж удома у більшості його вихованців, але, попри це, діти хочуть до тата і мами.

2021-07-28 17.11.46
2021-07-28 17.11.39

«Недавно ми віддали чотирьох дітей у прийомну сім’ю. Вони жили у нас досить довго, і за цей час їхня мама жодного разу їх не навідала. Але як тільки ми дарували щось дітям, коли ми їх пригощали, старша дівчинка завжди відкладала щось і казала, що це для мами. З точки зору християнства, ми їм розповідаємо, що їхнібатьки хороші, але їх зіпсував гріх. Але з батьками працювати нам поки не вистачає ресурсу», – знизує плечима Олександр Мельник.

2021-07-28 17.11.28
2021-07-28 17.17.38

Нині в інтернаті живе 14 дітей різного віку. Приймають сюди діток від 3 до 17 років. Директор дитячого будинку ділиться найближчими планами і каже, що вже зараз у Дерно триває будівництво нових схожих комплексів. Цього разу, окрім допомоги знедоленим діткам, дернівські християни хочуть ще допомагати людям, які пройшли війну. Для учасників АТО та ООС планують збудувати реабілітаційний центр, який працюватиме за принципом табору. Тут вони зможуть духовно відпочити, поспілкуватися з дітьми, провести час на природі.

Ви можете допомогти інтернату, спрямувавши благодійні пожертви на рахунок:

 

45602 Україна

Волинська область, Луцький район, село Підгайці, вулиця Грінченка, 2

МФО 303440 код 39150789

UA89 303440 00000 26003055503627

Волинське ГРУ «ПриватБанк»

Благодійний фонд «Затишок»

Картка: 5169 3305 1476 3637

2021-07-28 17.12.14
2020-03-11_212413

Світлані Балик – 26 років, вона волонтерка благодійного фонду «Хороші люди». Практично від початку свого народження до дев’ятнадцяти років вона виховувалась у декількох дитячих школах-інтернатах Вінниччини. За її плечима благодійні поїздки в інтернати, соціальна діяльність з неблагополучними сім’ями, волонтерські проєкти за кордоном від Erasmus+. Про це йдеться на сайті фонду goodpeople.org.ua.

Нещодавно дівчина закінчила шестимісячний курс навчання у місіонерській школі «Молодь з місією» в Києві за напрямком «Місіонерський курс учнівства». Завдяки пройденому етапу у цій школі дівчина стала ближчою до своєї мети: реалізовувати своє покликання через волонтерську діяльність та можливість змінити світ через служіння.

121233201_1685978651

Як саме ти зрозуміла, що волонтерство – твоє  покликання?

– Сфера добровільної діяльності мені імпонувала ще зі школи. До нас часто приїжджали волонтери з християнських організацій, і мене це дуже надихало. Мрія після закінчення школи стати волонтером стала однією з найважливіших цілей.

Коли мені виповнився 1 місяць, мене віддали до інтернату. Все своє життя: підлітковий вік до закінчення школи, я проживала і навчалась у школі-інтернаті. Не найкращі моменти, які б я хотіла згадувати, але це частинка моєї історії, яка завжди буде зі мною.

У моїх спогадах є незабутні часи, один з них – поїздка в Італію до прийомної сім’ї. Мені було вісім років, і це був перший візит за межі України. Потрапити в родину для мене стало невеличким святом в поєднанні з  відчуттям власної цінності та опіки. На цей період випав мій день народження. Того дня мені вдалось пережити маленькі дитячі радості: перший торт, власні подарунки, а головне – сім’я, яка дуже добре до мене ставились.

– Кому ти завдячуєш у становленні як особистості?

– В першу чергу це нашим викладачам та вихователям. Змалку у мене були проблеми зі здоров’ям: я погано говорила. Постало питання про моє переведення в центр для слаборозвинених дітей. Моя перша вчителька повірила у мої здібності, взяла до себе в клас і працювала зі мною. Цей момент загартував мене і запам’ятався на все життя. Кожен вихователь вкладав у нас максимум і нагадував, що необхідно підкорювати вищу рамку в житті. Нам неодноразово повторювали: «Ставте собі цілі й вчіться. За своє життя ви відповідаєте самі».

81284574_14303062204

У мене була ціль – навчання в університеті. Тому, отримавши добрі результати з зовнішнього незалежного оцінювання, я вступила у Вінницький педагогічний університет ім. М. Коцюбинського.

Під час навчання в університеті християнська сім’я волонтерів надала можливість проживати в будинку для колишніх випускників інтернату. Завдяки їм я по-іншому глянула на християнство і стала ближчою до волонтерського руху. Я заново відкрила для себе Бога, як і те, що Він нас любить, і наш прихід у цей світ є недаремний.

13498126_61877446828

– В чому полягає різниця волонтерської діяльності в Україні та у Європі?

– Все залежить від української ментальності, рівня життя та свідомості. Дехто з нашого населення просто не бачить сенсу, щоб допомагати. Буває таке в українців. Даремна трата часу, фінансів, ресурсів, виникають упередження, які не мають реальних підстав.

Волонтери роблять ту роботу, яку звичайні люди не будуть робити.

В Європі чи в США все набагато простіше, для людей чути й відразу реагувати на проблему – це нормально. Волонтерство є частиною буденного життя. Воно таке ж звичне, як і походи до кіно або церкви. У нас же зазвичай наймасовіші заходи відвідування дітей-сиріт трапляються тільки на свята: Новий Рік, Різдво чи День святого Миколая. А так, на регулярному рівні чи в інший період року буває не часто.

Коли я вчилась в інтернаті, найбільше подарунків у нас траплялись саме на зимові свята. Безперечно це хороша традиція, але має бути якась систематичність.

Дітям хочеться спілкування і найголовніше є те, що коли до них приїжджати частіше, вони стають відкритими. Діляться мріями й переживаннями. Це набагато приємніше, ніж приїхати один раз на рік.

24862548_89103282105

– Чому саме діти-сироти?

– Діти-сироти – це частинка моєї історії. Мене завжди боліло серце за дітей, які залишені батьками або позбавлені батьківського піклування. Їм, як нікому іншому, потрібен друг, наставник. Людина, що завжди підтримає, вислухає і не буде засуджувати.

Після регулярного проведення часу з дітьми-сиротами сумний погляд дорослої людини змінюється на довірливу посмішку та відкритість.

Ця робота дає мені можливість отримувати цілу призму емоцій. Щастя, радість. Важко описати словами, це потрібно відчути й побачити на власні очі. Я не втомлююсь продовжувати робити хороші справи. Дитяча відкритість надихає мене, як і можливість стати для них справжнім другом. Головним у такому спілкуванні є те, що потрібно старатись не обіцяти дитині того, що ви не можете зробити. Бути чесним та більше підтримувати її в моральному плані.

69830377_13198567348

– Розкажи одну з історій твоєї діяльності як волонтера.

– Була одна дівчинка, до якої я приїжджала бувши волонтеркою, спілкувалась з нею та підтримувала її. Коли у мене був день народження, я проводила збір коштів у соціальних мережах.

Кожен охочий міг мене привітати, виславши бажану суму коштів. Зібрана сума згодом була відправлена на служіння. Ця дівчинка надіслала мені двадцять гривень, зі словами: «Це все, що в мене є, але ти дала мені набагато більше». Я була дуже зворушена, бо знала, що ці кошти були їй потрібніші. Те, як вона відкрила своє серце, для того, щоб поділитись, мене дуже розчулило. Цей жест доброї волі був викликаний нашим спілкуванням та довірою. Вкотре переконуюсь, що не все вимірюється грошима, а на хороші справи потрібно лише бажання.

– Чому наша спільнота вішає ярлики на вихованців інтернату?

– У дітей позбавлених батьківського піклування такі ж самі потреби в самореалізації, як і в дітей з повних сімей. Вони дорослішають раніше і є більш адаптивними в соціумі. Вже змалку вони стикаються з питаннями власної цінності у цьому світі та приналежності до нього. Я часто згадую своїх однокласників і ті якості, які отримала в спілкуванні з ними, є дуже цінними. Головним було те, що серед вихованців інтернату не було заздрості. Коли дітей всиновлювали ми були щасливі за тих, хто отримав нагоду жити в сім’ї.

Мені відомо, що спільнота дуже швидко накладає соціальні шаблони. Перший час, після закінчення інтернату, я відчувала ярлик випускниці. Але з часом, в спілкуванні з однолітками, в навчанні ти починаєш себе проявляти по-іншому. Тебе починають вже бачити такою ж людиною, яка здатна на все і відсутність батьків на це не повпливало.

90039848_13850946435

– Чи задумувалась ти, яким би було твоє життя без школи-інтернату?

– Після закінчення інтернату близько 90 відсотків вихованців шукають своїх батьків. Вони хочуть знати свою історію, можливо, у них залишились батьки, брати чи сестри. Діти пишуть листи, шукають адреси. Але коли знаходять, то більшість розчаровуються, бо ніхто їх не чекав. Отже, сподівання, що накопичувались роками, руйнуються. Я не хочу уявляти, яким би могло бути моє життя без інтернату, цілком задоволена тим, чим володію зараз. Я спілкуюсь зі своїми рідними частково. Дуже вдячна Богу за те, що маю на це час. Люди, які мене оточують, вносять певні корективи й настанови. Я рада, що у мене є ті, на кого можна покластися.

IMG_2569

– Чим би займалась, якби не була волонтеркою?

– Насправді мені складно це уявити (сміється). В майбутньому я хочу заснувати власний бізнес, за допомогою якого буду реалізовувати благодійні проєкти та залучати людей до соціальної активності. Це є у мене в планах, як і мета всиновити дитину, подарувати їй майбутнє, стати опорою та гідною підтримкою в житті.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: