272410420_477496970674592_2994570755552130748_n-1

Бути незаміжньою – це благословіння чи прокляття? Кожне покоління дівчат стикається з цією проблемою. Відповіді на дотичні до теми запитання дала заступниця директорки департаменту жіночого служіння УЦХВЄ Людмила Бендус.

Про це йдеться на сайті chve.org.ua.

– «Життя – це благословення. А незаміжжя – це факт, а не те і не інше».  Прокоментуйте, будь ласка.

– Життя – це Божий дар, а не якась випадковість. А Божий дар – це завжди благословення. Інша річ, що саме люди з цим даром роблять і чи сприймають як благословення.

Однак незаміжжя – це не просто факт із життя. Згідно з 1Кор. 7:7, і заміжжя – і незаміжжя – це теж дар від Бога. Проблеми виникають там, де цього не розуміють.

 Чи повинна дівчина ставити конкретну ціль, щоб знайти собі чоловіка?

– Конкретні цілі треба ставити завжди, бо інакше може виникнути когнітивний дисонанс. А в питанні заміжжя це особливо важливо. Але якщо під конкретними цілями ви маєте на увазі зріст, колір очей і волосся, марку машини і розмір гаманця, то я б не радила таке робити. Ви ж не товар у магазині купуєте.

Звичайно, можна виявити Богові свої бажання і уподобання. Але який сенс – Він і так це все знає. І лише Він точно знає, який чоловік для вас найкращий. Тому я б радила довірити вибір супутника життя Небесному Батькові. Так Йому і скажіть: Отче, дякую, що я Твоя улюблена дитина. І прошу – видай мене заміж. Ти знаєш. За кого і коли. Я Тобі довіряю. І вчи мене, готуй, щоб я стала йому найкращою помічницею. І благослови його, не дай звернути з правильної дороги.

– Питання «три в одному»що робити дівчині, якщо сподобався хлопець, а він не проявляє ніякої уваги, не помічає? Чи варто дати про себе знати? І яким чином?

– На ці три в одному можна відповісти трьома словами: нічого; ні; ніяким. Але все ж таки відповім ширше.

Отож дівчині сподобався хлопець, а від нього – нуль уваги. Висновок тут один – це хлопець того типу, який цій дівчині подобається найбільше. Але оскільки він не реагує, то це може означати, що йому подобаються дівчата іншого типу. І це не трагедія – найкраще в житті те, що попереду.

Передавати йому записочки з зізнанням: «ай лав ю» або «маша плюс петя любов навіки» і таке інше – зовсім не варто. Бо може бути дуже прикро, і неприємно. А нащо це нам?

У цій ситуації треба просто жити, служити, довіряти і чекати. І хтозна – раптом одного чудового дня той хлопець гляне на тебе новими очима, і до нього дійде: це вона. Або одного ще чудовішого дня ти познайомишся з іншим хлопцем, який дивитиметься на тебе такими очима, що все одразу буде ясно.

118862871_731059744417173_7144845614983799085_n

– А як зрозуміти, що це – той самий?

– Зустріти того самого – інакше ніяк.

 Що робити, коли хлопці бачать в тобі тільки друга?

– Та це прекрасно. Набагато гірше, коли б у тобі вони бачили ворога. От тоді справді варто було б щось робити.

І так само добре – що це хлопці, а не хлопець. Бо коли друга в тобі бачить лише один хлопець, то зле.

Тому залишайся такою ж доброзичливою, відкритою до людей, готовою допомогти в потребі – тобто будь дружньою до всіх, аж поки не зустрінешся з тим, кого полюбиш. А вміння дружити у шлюбі дуже пригодиться.

– Що у стосунках з хлопцями допустимо, а що ні? Чому?

– Допустимо все, що ви можете робити чи говорити у присутності свого батька. Причому варто пам’ятати, що якщо земний батько не завжди поруч і далеко не все знає і бачить, то Небесний Батько завжди знає про все.

І допустимо все, про що ви зможете розповісти колись своїм дітям, коли вони про вашу молодість запитають.

А чому? Щоб вам згодом не було ні соромно, ні сумно, ні страшно.

Мені доводиться спілкуватися з дівчатами, які наробили помилок, бо думали, що поцілунки – це нічого страшного, все одно ми одружуємося. А сьогодні віддали б роки життя, аби повернути все назад і не допустити цього, та це неможливо.

37120690_1719127391541636_3795465283829760000_n

– Питання стосунків, дружби з невіруючим хлопцем, думаю, навіть порушувати не варто, бо і так все зрозуміло. Хіба що можете щось додати

– Можу. Дружба з хлопцем – узагалі дуже хитка позиція. Бути дружньою до всіх – це прекрасно. Мати за друга хлопця – непевно. Кажуть, що така дружба має три варіанти розвитку: або гріх, або розрив, або шлюб. Перші два – дуже болючі й небезпечні. Та в дружбі з невіруючим хлопцем болючі і небезпечні всі три варіанти.

Тому – ні, ніяких особливих стосунків з невіруючими хлопцями. Це має бути чітка позиція серця. До речі, знаю кількох дівчаток, які мали таку позицію, хоча дехто навколо радив трохи змʼякнути, бо роки йдуть, і то нічого, що невіруючий, покається. Але вони вистояли. Дехто досі стоїть – і це правильно.

А знаю і таких, які зламалися – і їм не позаздриш.

– Коли спілкуєшся з хлопцем, але інтуїтивно розумієш, що ви розмовляєте «різними мовами», чи варто продовжувати спілкуватися тільки через те, що боїшся, що іншого шансу може не бути?

– Це залежить від того, який формат тих відмінностей. Бо чоловік і жінка принципово розмовляють різними мовами. Багато жартівливих історій на цю тему можна знайти в неті.

Але якщо мова про різні життєві цілі і цінності, різні пріоритети – спілкуватися не варто. Бо у шлюбі у двох різних особистостей, які цей шлюб і формують, попри всі відмінності має бути одне серце і дорога одна, як сказав пророк Єремія (32:39). І якщо те, що для одного цінне і найважливіше (наприклад, любов до Бога, бажання служити), для іншого – порожній звук, то що таких людей єднатиме?

А вийти заміж аби вийти заміж, бо іншого шансу може не бути – взагалі фатальна помилка. Ліпше не вийти заміж, ніж вийти за «чужу» людину.

80545909_2226065827687039_8223899766589751296_n

– Дівчата – дуже емоційні істоти. І часто сприймають все крізь призму власних емоцій. Що робити з прив’язаністю, яка завжди виникає в процесі спілкування, якщо розумієш, що це – не твоє?

– Тут можна і конче потрібно робити лише одне – у молитві віддати це Отцеві і попросити Його зруйнувати всі неправедні емоційні звʼязки, які виникли при спілкуванні з цим хлопцем. Бо якщо цього не зробити – хлопець спокійно вирішуватиме свої питання, одружиться, а дівчина буде мучитися, її душу розриватиме біль.

А найкраще – наперед віддати свої емоції, бажання, почуття, мрії під контроль Отця, щоб не привʼязуватися до чужого, і тоді вдасться уникнути непотрібного болю і душевних мук.

– Ще одне поширене питання: яка допустима різниця у віці між хлопцем і дівчиною?

– І психологи, і медики, і служителі в цьому одностайні: найкраще, щоб різниця у віці не перевищувала 10 років. Але і тут можливі винятки. Біблія не ніде не ставить якихось вимог щодо цього.

– А якщо хлопець і дівчина з різних конфесійних об’єднань (наприклад, баптисти, п’ятидесятники, харизмати), хто за ким повинен йти?

– Це можуть вирішити лише вони. Головне – щоб бути в церкві, доктрини якої побудовані на Слові Божому.

– Насправді є щось глибше, ніж просто страх не вийти заміж, і цей страх має певне підґрунтя. Як його подолати?

– Мабуть, корінь цього всього – недовіра Богові. Найбільша проблема кожної дівчини – не вийти заміж, а спасти вічну душу. І якщо Бог вирішив цю найскладнішу проблему, то невже ж Йому не  під силу ця значно менша проблема, тим більше, що Він же і задумав шлюб.

Тому треба вчитися довіряти Богові. Він все знає і все може.

– Що робити, коли не сприймаєш себе як жінку, яка може подобатися?

– Це проблема. І вона має причину. Треба її знайти і вирішити. Дуже раджу вдатися за допомогою до душеопікуна або ментора. З цим треба працювати. Самій справитися може бути складно.

 Як звільнитися від постійного відчуття меншовартості через те, що не вийшла заміж?

– А звідки взялася думка, що незаміжня – меншовартісна? Це однозначно не біблійна думка. Тому як звільнитися? Подружитися з Тавітою з девʼятого розділу Дій святих апостолів. Її аж ніяк меншовартісною не назвеш. Розвивати стосунки з Богом. Сприймати свій стан як дар від Нього (1 Кор. 7:7). Шукати свого місця в Його планах. Довіряти Богові. Довіряти Богові. І довіряти Богові.

 Як забрати страх, що залишишся без пари?

– Частково відповідь вже прозвучала. Але ще додам: працювати зі своєю душею. Нагадувати їй, що цей страх – не від Бога, тому не має місця у твоєму житті. Читати своїй душі вірш з 2 Тим. 1:7.

І дуже важливо зрозуміти, що вихід заміж – це не найвище благо для дівчини. І не всі дівчата вийдуть заміж. І це – не катастрофа. Це може сказати кожна заміжня жінка (сміється).

Бо повнота життя абсолютно не залежить від сімейного статусу. Вона залежить від статусу твоєї сутності в Ісусі. Ти – Божа дочка.

– Як відповідати на питання «чому ти незаміжня», якщо тобі за 30?

–  Так, це правда, завжди знайдуться люди, здатні ставити некоректні запитання. Реагувати можна по-різному, залежно від того, хто ці люди і які стосунки тебе з ними повʼязують.

Наприклад, збити з пантелику: «Сьогодні це питання втратило актуальність».

Або різко змінити тему: «Не знаю. От, весна на носі, не порадиш, де взуття купити?..»

Або: «Та тому, що в мене немає чоловіка».

30073134_102590250597462_1124686285326192312_o-1024×683

–  Якщо говорити про страхи, то можна виділити три категорії дівчат, які через цей страх починають шукати винних у тому, що незаміжні: ті, які звинувачують самих себе у неможливості вийти заміж; ті, що звинувачують хлопців (точніше, їх відсутність); ті, що звинувачують Бога.

Що б ви порекомендували кожній із цих категорій?

– Насправді це не три, а одна категорія, де всі звинувачують Бога. Не дав мені краси. Не дав хлопців. Не благословив. Нічого не робить для мене, хоча я молюся про це. Я маю такий план для свого життя, а Він…

І рекомендувати тут можна наступне:

Найперше – покаятися в претензіях до Бога. Бог ні в чому не винен і нікому з нас Він нічого не винен.

Розвивати з Богом стосунки як із Батьком. Вчитися Йому довіряти.

Зрозуміти, що щастя не залежить від сімейного статусу, а від того, хто ти для Ісуса і в Ісусі.

Тому навіть якщо дівчина не вийде заміж – це не катастрофа, а широко відчинені двері для безлічі можливостей до розвитку і змін, які недоступні для багатьох заміжніх.

Можна здобути хорошу спеціальність і стати фінансово забезпеченою. Оволодіти англійською. Закінчити водійські курси й отримати права водія (і купити собі машину). Піти на курси вокалу. Здобути освіту в Київському біблійному інституті. Ходити на всі конференції, «домашки» і «молодіжки», не думаючи, що вдома нема нічого звареного і комусь це може сильно не сподобатися. Варити що хочеш і коли хочеш. Або не варити взагалі – слава Богу, тепер великий вибір ресторанчиків, де можна смачно поїсти. Самій вирішувати, як витрачати гроші. Читати всю ніч книжку, від якої неможливо відірватися (наприклад, Біблію).

– Якщо дівчина справді робить все від неї залежне, щоб догодити Богові, служить, живе і радіє (принаймні намагається ) і – все одно періодично переживає про заміжжя Чи можна коли-небудь перестати про це думати? І що з цим робити, якщо все-таки думається?

– По-перше, прийняти як факт, що це періодично буде думатися і це нормально. По-друге, одразу йти з цими думками до Отця і виливати Йому все, що є на серці. Іншими словами, звільнити в серці місце для Його потіхи, любові й заспокоєння. По-третє, довіряти Богові. І по-четверте, дякувати Йому за добру, приємну і досконалу волю для свого життя.

72679168_489323075257509_3422335851051352064_n

 Куди дивляться хлопці? Знаю, що це питання не до вас, але, може, ви щось знаєте з цього приводу

– Різні хлопці дивляться в різні боки. Хтось – на струнку поставу, хтось – на рівень грамотності. А хтось – на «танчики» чи що там ще… І моя порада для вас, дівчата – віддайте Богові, Найдобрішому Небесному Батькові, свою долю і ніколи, ніколи не забирайте її з Його рук.

А потім моліться за того, хто може стати для вас добрим чоловіком. Але не так, як молилася одна дівчина: Господи, приведи його нарешті, і я його вбʼю.

Просіть, щоб Господь привів вас до нього правильного часу, як привів колись Єву до Адама, просіть готувати вас для нього як добру помічницю. Просіть берегти його від неправильних кроків і непоправних рішень.

І просіть Божої допомоги тримати своє серце закритим для всіх хлопців, поки Бог не влаштує вам зустріч із тим, за кого ви молитеся.

– І останнє: ви, як заміжня жінка з 41-річним стажем подружнього життя, скажіть: заміжжя – це спасіння для дівчат? Це справді благословення?

– І для дівчат, і для хлопців, і для кожної людини на землі спасіння – це Ісус. І аж ніяк не заміжжя. Нещасну дівчину заміжжя зробить ще нещаснішою. Невдячну – ще невдячнішою. Лише Ісус може змінити серця і долі.

І якщо ви довіритеся Йому, то чи заміжня, чи незаміжня – будете успішною, ефективною, радісною, благословенною Божою дитиною.

І цього дуже щиро бажаю всім вам, дорогі дівчата.

Розмовляла Ірина Бендус

photo_2022-02-04_19-01-47

Апостол Іван написав, що й увесь світ не міг би вмістити книг про те, що звершив Ісус Христос. І це істина – за дві тисячі років християнства життя мільйонів і мільйонів Божих дітей стали свідченням Божої милості і слави. І я дуже вдячна Богові за те, що є однією з цих мільйонів спасенних.

Років приблизно до 28 мені вдавалося більш-менш спокійно жити без Бога, цілком задовольняючись тим фактом, що космонавти літали і ніякого Бога не бачили – значить, Його нема. Але ні з того ні з сього раптом кожної ночі мене почали тривожити дивні думки: добре, якщо Бога нема. А якщо Він є?.. Ось я можу підняти свою руку, порухати нею. Але настане час, коли мої руки будуть нерухомо лежати на грудях – усі ж помирають. І де тоді буду я? Чи я – це моя рука? Чи щось більше?

Думки ці лякали так, що я, як героїня відомого роману Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром» Скарлет, говорила собі: «Ні-ні, про це я буду думати завтра». Наставало «завтра», несучи з собою щоденні клопоти і турботи, і я забувала про свої нічні страхи, але вночі ці думки поверталися. І врешті-решт одного ранку я прокинулася з твердим переконанням, що Бог є і що я Його не знаю – а значить, перспектива у мене дуже страшна, тому я мушу Його знайти.

Чому я  була переконана в страшній перспективі – й сама не могла пояснити, адже за людськими мірками була цілком порядною людиною. Але щось всередині підказувало мені, що цього замало.

Отож я почала шукати Бога. А де можна було Його знайти на початку 90-х? І  я стала ревною парафіянкою одного з греко-католицьких храмів Івано-Франківська.

Саме тоді в нашому місті вперше демонстрували фільм «Ісус», знятий за Євангелієм від святого апостола Луки. За дивною іронією долі демонстрація проходила в аудиторії колишнього Центру політосвіти, де ще не так давно проводили заняття університету атеїзму, який я свого часу закінчила. Наприкінці фільму звучить молитва покаяння. Я помолилася тоді тією молитвою, не усвідомлюючи до кінця, що вона насправді означає.

З того часу життя моє дуже змінилося. Я не пропускала жодної недільної Служби Божої. Не піти до церкви мене могли змусити лише дуже серйозні обставини, але й тоді я вдома вголос промовляла усю Службу, яку знала напам’ять. При найменшій нагоді я була в церкві. І обов’язково з дітьми (у сім’ї росли дівчатка). Чоловік ішов не завжди і не надто охоче. Але все ж я переконала його в необхідності взяти шлюб.

Я намагалася робити якомога більше добрих справ – адже десь там, на небі, хтось щодня виважує моє життя. А я дуже боялася, аби чаша з поганими вчинками не переважила. Давала милостиню, жертвувала бідним – список особливо нужденних надали в міському відділі соцзабезу. Щодня промовляла по 100 разів «Отче наш» і по 150 «Богородице…» І почала читати Біблію.

На моє величезне здивування, ця свята Книга – а я не сумнівалася, що це справді так – не приносила мені очікуваного спокою, швидше навпаки, бентежила. У першому розділі Євангелія від святого апостола Матвія я прочитала що Ісус спасе «людей Своїх від їхніх гріхів» (Мт. 1:21). Це мене дуже схвилювало – виходить, щоб спастися, треба бути «Його» людиною. А звідки мені знати, належу я до тих Його людей чи не належу…

А слова Ісуса з Євангелія від святого апостола Івана просто злякали. Ісус сказав: «Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства… Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже» (Ів. 3:3, 5). Що це означає? Як я можу народитися вдруге? Що це таке – народження згори? Відповідей на ці запитання в мене не було.

На дверях храму, який я відвідувала, серед оголошень якось прочитала, що той, хто не пропустить жодної недільної Служби за рік, отримає повний відпуст гріхів. Здається, все зрозуміло: треба ходити до церкви, робити добрі вчинки, молитися, виконувати Заповіді Божі – і небо для тебе відкриється.

Але спокою в серці все ще не було. Я з усіх сил намагалася бути доброю християнкою. Я справді вірила, що Бог є. Але відчувала, що, попри всі свої зусилля, не набагато просунулася вперед у пошуках Бога. Я боялася Його, боялася потрапити в пекло, і ніякі мої старання не могли подолати цей страх.

Якось, коли я молилася, раптом спала на гадку думка: якщо, аби бути доброю християнкою, достатньо ходити до церкви, молитися і виконувати Заповіді Божі, то для чого прийшов Ісус? Для чого Бог-Отець послав Свого Сина на такі страшні муки і таку болісну смерть? Для чого Богові було помирати в тілі людини?

Мені конче треба було знайти відповідь на це питання. А хто міг знати це краще за  священника? На моє превелике здивування, священник, почувши моє запитання, відказав: «Жінко, не забивайте собі пустим голови. Робіть, що вам кажуть у церкві, а Біблію читати – то не ваша справа».

Як? Хіба Біблія – це не Слово Бога, звернене до всіх людей? Я в цьому не сумнівалася, тому що вже прочитала слова апостола Павла з його Послання до римлян про те, що Євангеліє – це «сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1: 16). Кожному – це значить і мені, і це зовсім не пусте. Хіба можна вважати смерть Ісуса дрібницею? То для чого прийшов Ісус?

Паралельно з цим у моєму житті відбувалися й інші події. Я працювала в редакції обласної газети. І коли в 1993 році до Івано-Франківська приїхав перший екстрасенс, редактор відділу, в якому я працювала, запросив його для інтерв’ю. Нині екстрасенсами нікого не здивуєш, а тоді це була неабияка подія. І от вони розмовляли, а я виконувала свою роботу, краєм вуха прислухаючись до їхньої розмови. І раптом той пан (досі пам’ятаю його прізвище) різко повернувся в мій бік і сказав: «Я все про тебе знаю. Можу навіть назвати дату твоєї смерті». Він ще хотів щось говорити, але я його перебила: «Мені цього знати не треба. Моє життя в руках Бога, і хай Він вирішує, коли я маю помирати». І тоді він промовив: «Я знаю, ти хочеш сина. Так-от, у тебе ніколи не буде сина».

Ця звістка, мов ножем, прошила душу. Звідкись він знав те, що не знав ніхто. Ми з чоловіком справді дуже хотіли мати синочка, але лікарі сказали, щоб ми про це навіть не мріяли. Я потайки плакала – невже я ніколи нікому не скажу: «Синочку». Але довелося змиритися.

У середині 90-х років в Івано-Франківську група лікарів-гінекологів започаткувала рух проти абортів. Мені дали завдання написати інтерв’ю з одним із них. Та розмова лягла на серце важким тягарем. Мій співбесідник докладно пояснив, що аборт – це жорстоке вбивство невинного немовляти, яке не перестає бути живою людиною через те, що його називають «плодом».

Я повернулася до редакції, хоча робочий день вже закінчився і всі розійшлися. Мені треба було залишитися наодинці. Річ у тому, що на моїй совісті був цей гріх. Єдине, що виправдовувало мене, – я не знала, що даю дозвіл на вбивство. Це був просто легкий спосіб позбутися труднощів. Ніхто не пояснював мені, що тими «труднощами» була жива дитинка, моє рідне дитя.

Але легше від цього мені не було. Я плакала в порожньому кабінеті і волала до Бога. Я вже достатньо знала про Нього, щоб бути впевненою, що Він може простити будь-який гріх, якщо людина щиро в ньому кається. Але проблема була в тому, що я не могла простити сама собі.  Я так хотіла синочка – а можливо, сама ж і вбила його. Я плакала і просила: «Боже! Допоможи мені. Дай мені сина, і тоді я буду знати, що Ти простив, і зможу простити собі сама».

Я продовжувала ходити до церкви, молитися, читати Біблію – і шукати відповіді на запитання, для чого прийшов Ісус. Якось мій рідний брат, з яким я ділилася всіма своїми переживаннями, запропонував прочитати одну книжку. Автора її вже не пам’ятаю, а називалася вона «Євангеліє Бога». І все стало на свої місця. Так ось для чого прийшов Ісус – щоб спасти мене, а не покарати. Бог насправді дуже добрий, і Його не треба боятися. Зі Своєї великої любові до мене Він послав Ісуса на хрест, щоб ціною Його святої крові заплатити за всі мої гріхи і зробити Своєю дитиною.

Виявляється, стати Його людиною просто – треба визнати, що ти грішник, навіть якщо ти і порядна за людськими мірками людина. Бо навіть дуже порядні люди – грішники, якщо в їхньому житті немає місця для Бога або є лише в неділю і на великі свята. Життя за своєю, а не за Божою волею – це вже гріх, навіть якщо ти «не вбив і не вкрав». І ніякі людські заслуги, ніякі добрі діла, хай би їх робив сотні на день, не здатні задовольнити Божу справедливість і змінити Божий вирок про те, що кара за гріх – смерть (Рим. 6:23), що всі згрішили і позбавлені Божої слави (Рим. 3:23), і тому жодна людина не здатна виправдатися перед Богом добрими ділами і виконанням Заповідей (Рим. 3:20).

Знаючи це, Бог, Який попри все любить нас, пропонує нам вихід з цього глухого кута: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16).

Вірувати в Нього – це не означає просто вірити, що Він є; така віра нікого не спасає –  написано, що і «… демони вірують – і тремтять» (Як. 2:19). Вірити – це значить визнати, що ти грішник, не здатний спастися самотужки, що тільки Його Голгофська жертва може стати викупом за твою грішну душу.

Своє земне служіння Ісус Христос почав із заклику: «Збулися часи – і Боже Царство наблизилося. Покайтеся і віруйте в Євангеліє!» (Мр. 1:15). То ось для чого прийшов Ісус – щоб наблизити до нас Царство Боже через наше покаяння і щире увірування в Нього і Його Слово. Цей процес – це і є те народження згори, народження від Духа Святого для нового життя, центром якого є Ісус Христос і без якого про Боже Царство марно навіть мріяти.

Я була щаслива! Нарешті в моє серце прийшов той мир, якого я так довго шукала. Бог перестав бути далеким, грізним і страшним – Він був поруч, Він чув кожне моє прохання, знав кожну мою думку і був готовий допомогти – бо Він любив мене. Він хотів мене спасти, а не покарати. Я знову схилилася перед Ним у молитві покаяння – але це вже була усвідомлена молитва.

Хтось може сказати – це неможливо, щоб для того, аби потрапити на небо, достатньо просто помолитися і вірити, що за твої гріхи Бог сповна заплатив на Голгофі кров’ю Свого Сина Ісуса Христа. Але для мене набагато логічніше і простіше повірити в це, аніж у те, що моєї присутності в церкві кожної неділі упродовж року достатньо для відпусту всіх моїх гріхів.

І далі я ходила до церкви, але дуже часто ловила себе на думці, що присутнє там лише моє тіло, а в думках я вирішувала якісь свої проблеми, потайки зиркаючи на годинник, чи скоро кінець. Ось зараз будуть «Іже херувими», а потім ще трохи – і можна просуватися до виходу. І враз мені стало ніяково перед Богом. Я подумала – невже тим, що я тут, я роблю Йому якусь послугу? Хіба можна зробити послугу Богові? І взагалі, що я тут роблю? Промовляю якісь незрозумілі слова: «Іже херувими, херувими тайно…» Що це означає? Що це змінює?

І вирішила: до церкви ходити не буду, бо й так туди ходить лише моє тіло. Буду вдома читати Біблію і молитися. Так і зробила.

Біблію читати було дуже цікаво. Переді мною все чіткіше поставав образ Христа. Так хотілося пізнати Його більше, зрозуміти Його думки і бажання, Його волю для мене. Ми всі молимося: «Хай буде воля Твоя…» Але не всі, на жаль, хочемо знати, у чому та воля полягає.

Якось я прочитала в Євангелії від святого апостола Марка дещо дивні слова: «Хто увірує і охреститься – буде спасенний, а хто не ввірує – засуджений буде. А тих, хто ввірують, супроводити будуть ознаки такі: у Ім’я Моє демонів будуть вигонити; говоритимуть мовами новими; братимуть змій; а коли смертодійне що вип’ють – не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих – і добре їм буде» (Мр. 16:16-18).

Це мене надзвичайно зацікавило. Виходить, по-перше, треба ввірувати, потім охреститися – і будеш спасенний. А коли ти спасенний – тебе супроводжують незвичайні ознаки. Я не могла цьому не повірити, бо це слова Самого Господа Ісуса Христа. І при першій нагоді розпитала про це в одного священника, з яким зустрілася на похороні.

Той священик сам читав Біблію і не порадив мені «не забивати собі пустим голови». Більше того, він визнав, що все це правда, що так має бути насправді, що це – ознаки не просто віруючої людини, а церкви, бо церква – це не будівля, а громада віруючих людей, Тіло Христа.

«А чому ж тоді ви не навчаєте так людей?», – запитала я. – «Бо в нас немає такого звичаю. Так, на жаль, склалося історично».

І справді, на жаль. Скільки людей, вдовольняючись тим, що їх хрестили в дитинстві, живуть спокійно, надіючись, що хтось може відмолити їх гріхи, або й взагалі не вірять у Нього – так, як це було зі мною.

Отож я читала Біблію і молилася, прохаючи Бога відкривати мені Його Слово. У Діях святих апостолів у розповіді про день П’ятидесятниці я знову прочитала про якісь нові, інші мови, які дає Дух Святий. Про ці мови немало йдеться і в Першому посланні святого апостола  Павла до коринтян. Що це за мови? Я почала досліджувати це питання, порівнювати тексти з Біблії, в яких ішлося про це, і молилася: «Боже, якщо це справді від Тебе – я хочу мати цю ознаку».

І Бог відповів – як відповідає на кожне прохання, що базується на Його Слові, а значить, до вподоби Його волі. 22 червня 1996 року Дух Святий дав мені цю нову, дивовижну мову, про яку апостол Павло писав: «Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє і він духом говорить таємне» (1 Кор. 14:2).

Наступного дня я вперше пішла на зібрання до церкви християн віри євангельської, де, як я вже знала, оскільки цікавилася цим питанням, практикували всі ознаки, про які згадував Ісус Христос в 16-му розділі Євангелія від Марка.

А тижнів за два сталося ще одне чудо – я зрозуміла, що в нас буде дитинка, більше того, звідкись я точно знала, що це синочок, Павлик. Я просто невимовно раділа. Але радість швидко зникла. За якийсь тиждень у мене почалася кровотеча. Я пішла на до лікаря, який працював у кабінеті ультразвукової діагностики при жіночій консультації і з яким познайомилася, коли писала про рух проти абортів. Він обстежив мене і сказав, що, на жаль, дитинку я втрачаю, але гріха тут нема, це не моя вина. Термін ще маленький, тому в процес можна не втручатися, але коли все скінчиться, я повинна прийти до нього, щоб перевірити, чи все гаразд.

Я поверталася додому в страшному стані. Серце розривалося від розпуки – у мене помирала дитина. Єдина різниця між нею і дітьми, які були вдома, полягала в тому, що ця ще така маленька, що я не можу взяти її на руки, але від цього вона не переставала бути рідною, дорогою. Це був мій синочок, мій Павлик. І я втрачала його…

Чоловік, наляканий моїм виглядом – я плакала всю дорогу – і моїм станом, намагався якось заспокоїти мене, мовляв, не буде цього, то буде інший. «Але як ти не розумієш, – ридала я. – Інший – то інший. А це Павлик, і такого більше не буде ніколи».

Я пішла в кімнату, де зазвичай молилася, і стала на коліна. І тут мені згадалася та молитва в порожній редакції, коли я просила в Бога сина. Він відповів на мою молитву і дав синочка. То хіба це Він тепер хоче його смерті?

І я сказала: «Господи! Я дякую Тобі за синочка. У цілому всесвіті існує тільки одне-єдине місце, де він буде в повній безпеці, – це руки Твоєї святої благодаті. Я кладу туди свого синочка. Я народжу його для Тебе, виховаю для Тебе, для слави Твоєї».

Після цього я заспокоїлася. І це досі дивує, тому що ознаки того, що я втрачаю дитину, не припинялися. Але кожного разу, коли розпач намагався оволодіти мною, я починала молитися і дякувати Богові за те, що Він береже мого Павлика.

Водночас я вирішила вступити в заповіт з Богом через святе водне хрещення. Це було виважене і продумане рішення, продиктоване роздумами над Божим Словом. Мене хрестили в дитинстві, але 30 років після цього я заявляла, що Бога нема. Це зовсім не відповідало Божому зразку – «хто увірує й охреститься…» Святий апостол Петро в проповіді на день П’ятидесятниці чітко сказав: «Покайтеся – і нехай же охреститься кожен із вас в Ім’я Ісуса Христа, на відпущення ваших гріхів, – і дара Духа Святого ви приймете!» (Дії 2:38).

І ось цей день настав. 7 вересня 1996 року було похмуро і холодно, але ніщо не могло змусити мене відмовитися від виконання всієї правди, як сказав про водне хрещення Сам Господь Ісус Христос (Мт. 3:15). Вода була зовсім не холодною, як можна було сподіватися. І як тільки я вийшла з річки на берег, у голові прозвучали слова, які я знайшла потім у п’ятому розділі Євангелія від Марка: «І висохло хвилі тієї джерело кровотечі її, і тілом відчула вона, що видужала від недуги» (Мр. 5:29).

Те, що я відчула, і справді найкраще описують слова: «Тілом відчула вона, що видужала від недуги». Мені здалося, наче якась невидима рука натиснула в моєму тілі на якусь кнопку, і я чітко відчула, що джерело кровотечі висохло.

Іноді я думаю про те, що, коли опинюся на небесах, обов’язково відшукаю ту жінку, про яку розповідає Євангеліє, – мені такі близькі і зрозумілі її переживання.

У понеділок я пішла до свого лікаря. Він спершу подумав, що вже по всьому, тому коли побачив картину на моніторі апарата, не стримався від вигуку: «Оце так! Яка велика дитина! І серденько б’ється!». І запитав, що я робила. «Нічого», – відповіла я. – Тільки молилася». «Так, – погодився він. – Твою дитину міг зберегти тільки Бог».

Коли я ставала на облік у дільничного гінеколога і показала їй результат першого УЗД-обстеження, вона налякалася, мовляв, ніяк не може прикріпити його до моєї картки, бо тоді мене треба класти до самих пологів на збереження. «І взагалі, я не розумію, чому ви досі вагітна», – не стрималася лікар. Довелося її заспокоїти результатом другого обстеження.

Павлик народився здоровою, активною дитиною, якою залишається, дяка Богові, і досі. Але це не кінець моєї історії. Ворог душ людських має план на наше життя. Колись його прислужник заявив, що в нас ніколи не буде сина. Бог перекреслив цей план і дав нам двох синів – коли Павликові минуло чотири роки, у нас народився Андрійко. Тому що Бог також має план на наше життя. І Він все зробив для того, аби Його план був виконаний. Залишається наша частина роботи.

Щоб Бог міг діяти в нашому житті, не досить вірити в Нього, тобто в те, що Він є. Треба вірити Йому, тобто Його Слову, Його добрій волі, Його любові. Не досить просто читати Біблію – треба ще й жити відповідно до її приписів і постанов, щоденно звіряючи з нею кожен свій крок.

Я вдячна Богові за Його план на моє життя. Поруч зі мною в церкві сьогодні мама, чоловік, наші доньки і сини, зяті і невістка, наші внуки і рідні. А наш тихий смуток за батьками (моїм і чоловіковим) дуже тимчасовий, бо лише земний. Вони обидва чекають на нас у світлих оселях Небесного Царства.

Але найбільше тішуся тим, що ми – діти Божі і колись настане той час, коли всі ми віч-на-віч зустрінемося з Ісусом, щоб вже навік із Ним не розлучатись.

Людмила Бендус, м. Івано-Франківськ