Її ім’я часто можна почути, прийшовши на недільне богослужіння в луцьку церкву «Голгофа». Попри те, що її нема в Україні, тут про неї завжди пам’ятають і постійно згадують в молитвах. І, як вона сама зізнається, якби не ці молитви, їй довелося б дуже тяжко за кордоном.
Її звати Марія Кацюба, хоча всі її називають Марфою. Марфі 32 роки, і вона – місіонерка служіння «Embrace a Street Child» в Кенії. Зустрітися нам випало, коли дівчина нарешті змогла приїхати додому у коротку відпустку після довгих 19 місяців місії для вуличних дітей.
Історію свого покликання, про служіння місії Embrace, кенійський менталітет, расизм щодо білих та виклики, з якими стикаються місіонери, Марфа розповіла в інтерв’ю для журналістки ІА «Світогляд».
«Ти не можеш випити чаю з молоком заради Мене?»
Я народилася в православній сім’ї. До церкви потрапила, коли мені було 10 років, через соціальний проєкт. Була в кількох церквах, проте близько 7 останніх років я – член луцької «Голгофи».
Не можу сказати, що з дитинства мріяла бути місіонеркою. Однак пам‘ятаю, як молилась у 15 років: «Боже, якщо я колись стану місіонеркою, то відправ мене в Індію». Колись Індія була країною моїх місіонерських мрій.
Почалося все, напевно, з наших місіонерів Аршуліків, які зараз служать у Бразилії. Вони з’їздили на короткострокову місію до Індії та Непалу.
З Непалу Аршуліки повернулися із запрошенням для нашої церкви відправити цілу команду, аби допомогти місіонерам, які там служать.
І в церкві почали цю команду збирати. Протягом пів року для тих, хто хотів поїхати, організовували спеціальні домашні групи. Приходили також ті, кому просто було цікаво.
Якщо чесно, їхати в Непал я зовсім не збиралася і на цю групу ходила більше за компанію.
Пам’ятаю, ще в підлітковому віці почула таку фразу: «Євангелія буде почута від місіонера тоді, коли він буде їсти все, чим його пригощають». А я насправді дуже бридлива і перебірлива в їжі – не споживаю багатьох українських продуктів і навіть не завжди їм те, що готує мама. Я і їжа – це просто окрема частина життя.
Коли Аршуліки розповідали, що в Непалі їли рис і пили чай з молоком кожен день (а я смак і запах цієї їжі просто не переношу!), я слухала і думала: «О-о-о, рис і молоко щодня. Про який Непал взагалі мова?». Бажання їхати на місію ставало ще менше.
Одного вечора, прийшовши з групи, я включила тревел-шоу «Світ навиворіт» з Дмитром Комаровим. До цього я передивилася всі його випуски, як і всі нормальні люди, напевно. Весь світ «об’їздила» із програмами «Орел и решка» і «Світ навиворіт» (сміється, – ред.).
По телевізору йшов ювілейний, 100-тий випуск, в якому Діма розповідав різні цікаві речі, які не ввійшли в основні випуски. Тоді він пригадав, що за всю історію програми найважчим для нього було з‘їсти живе, щойно вирізане серце кобри і випити кров з молоком, яким пригощали в масайському племені.
І Комаров сказав, що змусив себе зробити це, аби увійти в довіру місцевих вождів і зняти хороший сюжет за планом. У той момент я відчула такий докір від Бога! Тоді Він сказав мені: «Комаров ради рейтингу, слави і грошей може їсти різну гидоту, а ти не можеш поїсти рису і випити чаю з молоком заради Мене?!».
Це був перший «маячок» від Бога, що мені потрібно їхати. А потім я побачила ще кілька таких «маячків» у процесі, коли збиралися фінанси на місію.
«На контрасті зрозуміла, наскільки «не мій» Непал, і наскільки «моя» Кенія»
Моя перша місіонерська поїздка в Непал тривала місяць. Мені все сподобалося – і служіння, і команда, а особливо тамтешня природа. Попри все це, там я зрозуміла, що Бог кожному дає своє покликання. І, незважаючи на те, що Непал дуже схожий на Індію, яка раніше була моєю мрією, туди я більше не повернуся.