MyCollages (2)

Зробити пропозицію в церкві після пів року майже віртуального спілкування або ж запропонувати одружитися, коли їй усього 13 років – який з варіантів здається вам більше ризикованим?

Звичайно, пропозиція руки і серця – це завжди стрес для представників сильної половини людства і завжди ризик отримати болюче «ні». Однак, як відомо, ті, хто не ризикують, не розрізають весільний торт 🙂

Саме тому пропонуємо вашій увазі дві неймовірно захопливі та щирі історії освідчення від відомих служителів, які, віримо, надихнуть вас робити власні рішучі кроки.

І головне, пам’ятайте: не буває правильних історій кохання. Історії бувають тільки ВАШІ.

Богдан Галюк, проповідник та письменник, заступник керівника Департаменту освіти Української Церкви ХВЄ:

«Боже, якщо вона візьме час, щоб подумати – значить, не Твоя воля»

IMG_2958
Богдан і Марічка Галюки

Все почалося у 2007 році, коли Євангельська асоціація Біллі Грема на чолі з Франкліном Гремом організовувала великий євангелізаційний захід у Києві.

Напередодні події асоціація збирала пресконференцію для журналістів. На той час в євангельському середовищі Івано-Франківська, де я проживав, утворилася медійна група, яка випускала три християнські газети. Я був головним редактором однієї з них, і мене, як християнського журналіста, делегували від нашого осередку на цю пресконференцію замість мого досвідченішого колеги, якому чомусь не вийшло поїхати.

Саме там, у одному з готелей Києва, де відбувалася пресконференція, ми і зустрілися з Марічкою вперше. Вона на той час працювала у київській піар-компанії, яку асоціація найняла, щоб організовувати зустрічі і заходи з журналістами.

«Мені вона сподобалася відразу»

Мені вона сподобалася відразу: була дуже активна і відповідальна, бігаючи туди-сюди по роботі. Але познайомитися з нею ближче мені не вдалося – якось не знайшов потрібної хвилинки, до того ж просто засоромився підійти. Так що ми перекинулися всього кількома словами суто в робочому режимі.

Після цієї події я повернувся додому, але ще кілька тижнів думав про Марічку. А потім, звичайно, закрутився в повсякденній рутині й забув про неї.

Пройшов рік. Якось, сидячи ввечері після роботи в офісі, я переглядав соцмережу «Однокласники», популярність якої тоді тільки набирала обертів. Гортаючи стрічку новин, у друзях друзів випадково побачив дівчину, яка тоді мені сподобалася на пресконференції.

Тут я вже набрався сміливості і написав їй: «Привіт, ти мене пам’ятаєш?». На диво, через деякий час вона мені відповіла: «Ви хто? Ми знайомі?».

Ми почали переписуватися, і я нагадав їй про пресконференцію і нашу зустріч. Але, як виявилося, вона мене не запам’ятала. Зі слів Марічки, на тому заході було близько 30-40 журналістів, і я був одним із багатьох хлопців, яких вона там бачила. Але я тоді не підійшов до неї, щоб познайомитися ближче, тож вона не звернула на мене особливої уваги.

І тільки після того, як я написав, вона переглянула фотографії і знайшла наші спільні фото з того дня. Ми почали спілкуватися, і Марічка розповіла мені свою частину цієї історії.

«Напевно, це сам Бог стримав мене тоді, щоб я не підійшов до неї»

Марічка з дитинства відвідувала в Києві євангельську церкву зі своїми мамою і бабусею. Але подорослішавши, закрутилася у дорослому житті і побудові кар’єри, у віці 20 років через зайнятість і суєту просто охолола до Бога. Тож на той час, коли відбувалася пресконференція, вона не відвідувала церкву.

Пізніше Марічка розповіла, що, напевно, це сам Бог стримав мене тоді, щоб я не підійшов до неї. Тому що, з її слів, у тому духовному стані вона б не справила на мене, як християнина, глибокого враження.

Але на тій пресконференції вона познайомилася з християнами-баптистами, які запросили її в церкву на жіночу групу. І саме через особистий приклад тих людей, як вони будували стосунки, Марічка знову зацікавилася Біблією, Богом і церквою.

Тобто реально після тієї прес-конференції почалося її духовне оновлення та відродження. Вона почала відвідувати домашню групу, а згодом стала членом центральної баптистської церкви «Дім Євангелія».

І вже через рік, коли я написав їй в «Однокласниках», це вже була хороша, активна в служінні християнка, яка зростала в пізнанні Бога. Тож наше спілкування мало всі підстави продовжитися і перерости в створення християнської сім’ї.

«Я побачив, що вона – саме та людина, з якою хочу прожити життя, і яку хочу ощасливити»

Для мене це був якраз період, коли мій найкращий друг переїхав на навчання до США, і в мене утворилася емоційна потреба в близькому спілкуванні. У її житті теж відбулися схожі події, і тому вона була відкрита до цього.

Так ми почали спілкуватися, говорили майже щодня і з часом це переросло в глибоку дружбу. Ми говорили про Біблію, про Божі відкриття в житті одне одного. Роздумували над Божим Словом, ставили один одному запитання, бувало, увечері навіть молилися разом.

Марічка була відвертою, щирою і нелукавою – це було тим, що мені дуже імпонувало в спілкуванні.

Звичайно, спочатку це була дружба на відстані – вона жила в Києві, я в Івано-Франківську. Здебільшого ми розмовляли по телефону, а зустрічалися за весь час до шлюбу лише кілька разів. Але протягом цього спілкування я побачив, що вона – саме та людина, з якою хочу прожити життя, і яку хочу ощасливити.

«І я прийняв рішення бути відповідальним у цій дружбі»

І я прийняв рішення бути відповідальним у цій дружбі. Спочатку дізнався про неї в її пастора, а тоді, попередивши її, приїхав одного ранку в Київ. Вона зустріла мене на вокзалі, і ми пішли в її церкву на ранкову молитву. І саме там після ранкової молитви я зробив їй пропозицію руки і серця.

Не знаю, чому в мене було таке переконання, але їдучи пропонувати, я молився в поїзді: «Боже, якщо вона візьме час, щоб подумати – значить, не Твоя воля. Але якщо вона відразу відповість «так», то, значить, це від Тебе».

Цікаво, що Марічка підозрювала про можливу пропозицію, але напередодні вирішила, що якщо така розмова відбудеться, то вона візьме тиждень часу, щоб подумати. Однак коли після ранкової молитви я запропонував їй, вона чомусь відчула внутрішнє побудження відразу сказати «так».

Тож вона відповіла згодою, і це для мене був знак. І вже потім, коли ми розмовляли про цю ситуацію, дивувалися, що Бог дає такі спільні побудження.

Пропозицію я зробив взимку, десь через пів року нашого спілкування. Після того нас оголосили в наших церквах, і ще через пів року, у липні 2009, ми одружилися.

Роман Кравчук, пастор Луцької біблійної церкви:

«Я собі йшов і думав: навіщо я так поспішив?»

IMG_7956
Роман і Лєна Кравчуки

Я зустрів Лєну і зробив пропозицію вийти за мене заміж, коли їй було всього 13 років. Мені на той час було 16, але я був серйозний хлопець і вже тоді вирішив, що вона стане моєю дружиною.

Зустрілися ми випадково. Я був учасником церковного соціального проєкту, в рамках якого ми відвідували і допомогали старшим людям нашого міста. Цей проєкт охоплював кілька груп волонтерів з різних протестанських церков Луцька. Одного разу наша група пішла провідати літню людину, і ми випадково зустрілися з іншою групою, яку помилково відправили на ту ж саму адресу.

«Я дуже яскраво запам’ятав її простий, світлий і невимушений погляд»

Саме там, ідучи по сходовій клітці в одному з темних під’їздів Луцька, я розминувся з однією дуже юною і милою леді з іншої групи волонтерів. Наші очі зустрілися, і я дуже яскраво запам’ятав її простий, світлий і невимушений погляд. З того моменту образ цієї дівчини просто стояв у моїй голові.

Пройшло небагато часу, і я став помічати її в церкві моїх батьків – виявилося, що її сім’я теж ходила туди. На той момент я вже був лідером молоді і членом однієї з невеликих луцьких церков. У нас була місіонерська команда, яка їздила по Волині і займалася євангелізаційною роботою.

Так вийшло, що до цієї команди невдовзі приєдналася її старша сестра, а оскільки меншу сестру не було де подіти, вона забрала її з собою. Я, звичайно, цьому був неймовірно радий і потроху почав уважно придивлятися до неї.

Це правда, що Лєна вже тоді була дуже гарна, але на той момент питання краси для мене не стояло. Вона була дуже простою і скромною, і для мене важливим було питання внутрішнього особливого відчуття до неї, яке неможливо описати словами.

Що цікаво, вона ніколи не проявляла до мене якихось знаків уваги, не казала про свої почуття чи щось таке. Ми не мали особистого близького спілкування і завжди бачилися лише в компанії, де я просто за нею спостерігав.

«То, може, він мені через тебе ще й заміж буде пропонувати?»

Але одного разу я вирішив почати діяти – намовив її старшу сестру розпитати, як Лєна дивиться на мене і чи має хоча б якісь почуття. Сестра прийшла до неї і почала обережно випитувати її думку про мене. Лєна була дівчинка не промах, сестру уважно вислухала і каже: «То, може, він мені через тебе ще й заміж буде пропонувати?».

Після цих слів я зрозумів, що такий «номер» з нею не пройде, і треба говорити особисто. Але про що говорити з такою юною дитиною – я не уявляв, до того ж ми ніколи раніше не зустрічалися наодинці.

«Я очікував, що вона скаже: «О, коханий, як довго я на тебе чекала, цілих 13 років!», але чуда не сталося»

Тож мені довелося спланувати цілу акцію. Я вибрав особливий день – 9 травня, День Перемоги (думаю, наші виграли, може, і в мене вийде) – і домовився з друзями, щоб вони непомітно «пропали», коли ми всією компанією будемо гуляти.

Так і сталося: друзі «щезли», і ми залишилися вдвох. І я їй кажу: «Лєна, маю до тебе серйозну розмову. Я так дивлюся на тебе і розумію, що ти будеш моєю жінкою. Але для того, щоб ми одружилися, треба трошки часу. Якщо ти готова почекати мене, то я з радістю дотримаю своє слово і обов’язково на тобі одружуся».

Звичайно, я очікував, що вона скаже: «О, коханий, як довго я на тебе чекала, цілих 13 років!», але чуда не сталося. Вона лише серйозно вислухала мене і пообіцяла «подумати над цим питанням». А я собі йшов і думав, навіщо я так поспішив. Але за свої слова потрібно було відповідати і якось рухатися далі.

Після тієї розмови ми не бачилися. Я не міг написати їй в інстаграмі, щоб запитати, як у неї справи – це був час, коли не було ні соцмереж, ні мобільних телефонів. Я застав той період, коли для того, щоб поговорити, треба було дзвонити на домашній номер і казати: «Добрий день, а можна Лєну?».

«Вона з 10 років молилася за свого майбутнього чоловіка»

Але я терпляче чекав. І коли ми знову зустрілися через місяць, вона сказала, що не проти. З того дня ми з Лєною прийняли рішення, що в майбутньому побудуємо сім’ю.

Як виявилося пізніше, вона з 10 років молилася за свого майбутнього чоловіка – так її навчила бабуся. І відповідь на це питання прийшла вже через 3 роки.

Вже потім Лєна мені розповіла, що на той час їй подобався один хлопчик з церкви. Вона приходила на недільне служіння, дивилася на нього і думала: «нереально, що в майбутньому ми будемо разом, але це було б дуже цікаво». І тому вона просто продовжувала молитися Господу за свого майбутнього чоловіка.

Вже потім, після своєї згоди, Лєна зізналася, що тим хлопчиком, який давно їй подобався, був я. Але на той момент я активно служив у лідерській команді молоді, а Лєна була ще зовсім юна. Саме тому, коли я прийшов до неї з цим питанням, вона була в шоці, але зрозуміла це як певну відповідь від Бога.

«Ми не ходили на якісь «свіданкі», але я знав, що в мене є жінка, яка росте»

Це не була пропозиція вийти за мене заміж. Це була більше моя обіцянка одружитися на ній, якщо вона згодна чекати. Перші півтора-два роки мало хто про це знав. Ми не ходили на якісь «свіданкі», просто бачилися в церкві, але я знав, що в мене є жінка, яка росте.

Через років два, коли всі почали дізнаватися, що ми «в стосунках», мій пастор провів мені «виховну бесіду». Він сказав мені: «Ти публічно заявив, що це буде твоя жінка. То якщо ти її залишиш, я тебе публічно вилучу з церкви».

Час, який нам довелося чекати, сягнув 7 років. 9 травня, рівно через 7 років, ми мали заручини, хоча й не планували цю дату. У липні 2010 року ми одружилися. Звичайно, за весь час нашого зустрічання було багато непорозумінь та сумнівів, але ми були тверді у своєму рішенні.

Мене інколи запитують: «А як ти зрозумів, що це – вона?». Я завжди запитую у відповідь: «Ви ж ніколи не ставили питання своїм батькам, чи вони – ваші батьки? Ми просто якось довіряємо і віримо, що це наші батьки». Подібне в мене було і стосовно Лєни: я просто відчував і розумів, що це – вона.

19 років свого свідомого життя я знаю, що ця дівчина є біля мене. Вона подарувала мені дві прекрасні доньки. І на основі свого досвіду скажу: любов є, але це не емоція. Любов – це вибір і свідоме рішення любити людину.