2020-11-19 18.10.14

Сьогодні ввечері біля лютеранської кірхи, що у Луцьку, кипить робота. Жінка порається у квітнику, а чоловіки з тачкою допомагають їй вивозити бадилля на смітник. Час від часу на територію заїжджають автівки, швидко щось вивантажують і їдуть геть.

Якщо спостерігати за цим якийсь час здалеку, то це стає схоже на маленький мурашник.

За кілька днів у кірсі, а зараз це церква ЄХБ «Дім Євангелія», відбудеться  музичний вечір християнського гурту «Бет-Ел», який святкує своє двадцятиліття. Скоро приїдуть музиканти, аби провести генеральну репетицію.

У білій автівці коло кірхи сидить чоловік. Він – один із музикантів, який приїхав завчасно, аби розповісти нашому виданню ІА «Світогляд» свою історію. У нього є лише година, щоб поділитися історією, яка триває уже 40 років.

Поки він говорить, люди продовжують вивозити тачкою залишки літніх квітів. На квітнику залишилося ще декілька троянд.

Герой нашого інтерв’ю – Петро Ткачук, який народився на Маневиччині у багатодітній сім’ї християн. У дворічному віці Петру поставили діагноз ревматоїдний поліартрит, і це назавжди змінило його життя.

За 40 років чоловік тричі заново вчився ходити, залишив школу через нестерпні болі та провів усе дитинство у лікарняних палатах. Однак хвороба не зламала його, а лише мотивувала жити повноцінно і насичено.

Наразі Петро співає і грає у музичному гурті «Бет-Ел», малює картини на замовлення, займається ліпниною із пластиліну, пише музику, водить автівку та є наставником для багатьох людей.

Мої дитячі роки пройшли у лікарні

У два роки мені зробили щеплення від поліомієліту, після чого я втратив здоров’я. Тоді ще не було ін’єкцій, а лише якісь драже. Мені медичка принесла таке, я з’їв. А вже через місяць почалися проблеми зі здоров’ям: покрутило все тіло, я не міг ходити. Так у мене з’явився ревматоїдний поліартрит. Ця недуга вражає усі суглоби, є циклічною та невиліковною. Потрібно часто приймати знеболювальні, що затримують ці руйнівні процеси. Все це супроводжується постійними болями.

Всі мої дитячі роки пройшли у лікарні. Були лише невеликі періоди, коли ми поверталися з мамою додому.

Спочатку лікування було ефективним, у 5 років я знову зміг ходити. Тоді нам вдалося потрапити до дуже сумлінного лікаря, як для нашої лікарні, і він вдало підібрав мені лікування.

До 5-ти років мама носила мене на руках

Згодом я почав ходити до школи, яка була далеченько від дому. Ми жили у маленькому селі Граддя. Через деякий час помер тато, старші братиодружилися, покинувши дім. Ми, молодші, залишилися з мамою, яка працювала на державній роботі.

З нею нас дуже об’єднали мої проблеми зі здоров’ям. До 10 років скрізь їздив з мамою: чи то в лікарню, чи на курорт. Вона була людиною справи, а не слів. До 5-річного віку носила мене на руках, у прямому значенні цього слова. Адже інвалідного візка тоді ще не було.

Також складним було завдання знайти для мене дитячі милиці. З допомогою мого лікаря їх таки знайшли, дерев’яні. То були непрості часи.

Мені дуже подобалося вчитися у школі. Спочатку я був відмінником, однак з часом почав відставати від програми, адже багато уроків пропускав через сильні болі. Хвороба загострювалася, і через постійний біль я зовсім не міг вчитися.

Тому у школу я відходив лише декілька початкових класів, а потім сидів удома сам.

Був період, коли через болі я міг спати лише сидячи

Коли болі ставали нестерпними, я починав малювати, щоб про них не думати. Я був дуже захоплений малюванням, найбільше любив малювати автівки. Часто, коли був у лікарнях, то дивився на машини, що стояли на вулиці, і намагався перемалювати їх.

В 11 років я знаходився у Криму на курорті, й у мене почалося сильне загострення. Я писав мамі лист за листом із проханням забрати мене, бо не витримував. Там я відвідував школу, до якої вже не міг ходити через болі. Вчителі ж сварили мене і казали, що я просто прогулюю уроки, не розуміючи мого реального стану.

Мені ще вистачило сили зійти вдома з потяга, а потім вже брат на руках ніс мене до автівки. Болі були настільки сильними, що лікування, яке я приймав, вже не допомагало. Я навіть не міг спати лежачи, а лише сидячи. А ще не міг малювати та робити скульптури з пластиліну.

2020-11-19 18.11.10

Вдома не було кому сидіти зі мною, і я став дуже самотнім. Тоді для мене зробили виняток і купили телевізор, хоча у нашій сім’ї він був заборонений. Мама наполягала, щоб я ще читав Біблію, однак мені більше хотілося дивитися телевізор або малювати. Я розумів біблійні істини, але завжди дивувався несправедливості щодо мене.

На випускний до мене прийшли однокласники, всі такі красиві і гарно одягнені. А я сидів в інвалідному візку зарослий та нерозчесаний, сам собі був огидний. І постійно думав: чому це сталося саме зі мною? Через це виникала внутрішня агресія.

Тоді я знову занурювався у малювання, аби про все забути. Хоча ці думки постійно поверталися.

2020-11-19 18.34.02
2020-11-19 18.11.01

Я тричі за життя вчився заново ходити

Така суперечка з Богом тривала певний час, поки до мене не прийшли однолітки з церкви та не запросили на молодіжку. З часом я покаявся, помолившись вдома у своїй кімнаті. З того часу більше ніколи не вважав себе жертвою. Тоді у серце прийшов мир, а агресія та злість зникли.

Після цього мій брат якось роздобув у Німеччині декілька упаковок уколів, яких в Україні ще не було. Вдома мені їх зробили, і через декілька днів я відчув силу та енергію. Навіть спробував трішки піднятися і походити по хаті. Адже до того мені потрібна була постійна стороння допомога. А влітку я вже піднявся з інвалідного візка і почав ходити на милицях. Завжди кажу, що тричі за життя вчився ходити: вперше у житті, у 5 та у 16 років.

На милицях мене й охрестили у річці Стир.

Однолітки почали брати мене на молодіжні зустрічі, і я почав займати у церкві активну позицію. Дуже хотілося спілкуватися з людьми та говорити їм про Бога, мріяв стати проповідником-євангелистом.

Перші 10 років у мене взагалі не було загострень. 

Свою музику пишу на слух

У нашій церкві був гурт прославлення, і троє моїх братів грали у ньому. Один із них був клавішником, тому вдома з’явився клавішний інструмент. Я самостійно вчився грати, і це була моя друга пристрасть після автівок. Брат на слух показав мені декілька гам, і згодом я грав деякі мелодії. Цілими днями міг займатися музикою і гадки не мав, що колись Господь це використає.

Якось у церкві було свято хрещення. Брат був на заробітках, а гурту потрібен був клавішник. І він порекомендував взяти мене. Хоча це був великий ризик, бо який з мене музикант з такими руками? Але мені дали шанс, і я впорався. Так у тому гурті я і грав, аж поки він не розпався.

Згодом ми створили власний гурт, який називається «Бет-Ел». У гурті було п’ятеро дівчат і двоє хлопців. Я взяв на себе аранжування, адже ця тема вмузиці мене дуже захоплювала. Це все робилося на слух, бо з нотами ми не працювали. Через рік вже мали свій невеликий репертуар.

2020-11-19 18.10.29

Дивно, що більше часу ми служили не у своїй церкві. Ми писали динамічну музику з бітами, а наша церква таке не зовсім сприймала. На мою думку, нас швидше визнали в області, і тільки тоді у власній церкві. Напевно, це було викликане потребами саме в такому форматі служіння, ніж просто визнання.

Нас часто запрошували зіграти на християнських весіллях. Так ми стали більш різнобічно функціональними, ніж просто гурт прославлення.

Коли записували перший альбом, то співали тільки дівчата. А потім так сталося, що всі повиходили заміж. Тоді справлялися власними силами.

Я пишу музику на слух і кладу її на вірші інших поетів, сам тексти не пишу.

Мій процес створення музики залежить від переживань. Як правило, більше надихають непрості моменти, один із яких – розчарування. Але на радощах теж писав, не без цього.

Багато своїх музичних ідей просто записую на диктофон, іноді навіть їдучи у машині. Потім щось відфільтровую, сідаю за інструмент і записую. Буває, що після читання Біблії приходить натхнення. Це така духовна грань, яку не можна відслідкувати або систематизувати.

За 20 років існування гурту ми зіграли на багатьох молодіжних фестивалях, де збиралося багато людей. Також зі своїми концертами відвідали більшу половину міст України.

Цікаво, що музичний запал не зник за весь цей час, а триває досі. Я вважаю, що це Боже чудо. Ми грали і на тисячних фестивалях, і в селах, де глядачами були декілька людей. Для нас кількість не є важливою.

Головне, я дуже люблю музику, і вона допомагає мені служити Господу.

2020-11-19 18.09.51

Одне з моїх див – я можу водити автівку 

Ще одне моє диво  я можу водити автівку. Мій старший брат мав авто, й одного разу ми вирішили покататися, хоч я був тоді ще малий. І так в 11 років навчився їздити.

І коли після кризового моменту я піднявся на ноги, то при першій можливості просив покермувати. У 20 років я вже добре їздив, але не мав посвідчення. Я пройшов усю необхідну комісію у поліклініці. У Колках є автошкола, але мене туди не взяли, сказали, що я «спеціальний» учень і мені треба відповідне авто. А я в той час вже вмів їздити, навіть на вантажівці. Мене взяли на навчання у Луцьку, і там я здав на права з першого разу, закінчивши курси на відмінно. І це також Боже диво.

Все моє життя це диво.

Найбільшу зневіру переживав, коли закохувався

Найбільшими моїми періодами зневіри та розпачу були ті, коли я починав закохуватися.

Одного разу я закохався у віруючу дівчину, а вона мені відмовила. Сказала, якби я був здоровий, то у нас могло щось вийти. А так — вибач.

От тоді у мене почалася депресія. Добре, що більше 10-ти років я проходив духовне навчання, різні програми, і саме це допомогло мені у кризових ситуаціях.

Одного разу я вивчав програму «Основні життєві принципи», і ми розглядали принцип творіння. Там говорили про те, що кожен із нас особливий у Божих очах. Господь усіх нас створив унікальними та особливими.

У цей момент Бог проговорив до мене, що я — по-особливому створений та унікальний.

Тоді мене ніби струмом пройняла ще одна думка: у Бога немає еталону зовнішньої краси. І для того, щоб розвинути наші внутрішні якості, Він може пожертвувати нашим зовнішнім.

Після цих відкриттів депресія зникла назавжди.

Іноді заробляю за допомогою своїх картин

Я досі малюю і навіть продаю свої картини. В основному пишу портрети. Замовлення отримую не часто, бо пишу коштовні роботи.

2020-11-19 18.10.53

Я не можу назвати мистецтво бізнесом, бо воно ним не є. Але якусь фінансову підтримку маю. Адже прожити на одну пенсію зараз дуже складно.

Я — самоучка, але якось вдається ще й заробляти за допомогою своїх картин.

Ти не станеш переможцем, поки не знайдеш час для Господа

Апостол Павло каже в посланні до Римлян 8:28 і до Филип’ян 1:12, що все, що сталося, — на славу Божу. І я живу з цією ідеєю. Іноді відбуваються особисті неприємні моменти, і важко зрозуміти, як через це може прославитися Господь. Або яка комусь може бути з цього користь? І з часом з’являється відповідь на це запитання.

Я спілкуюся з багатьма людьми, часто вони приходять за порадою і готові відкривати свої болі або невдачі. Я розумію, бо сам переживав зневіру і можу поділитися з ними своїм досвідом, допомогти.

Для того, щоб не занепадати духом, треба завжди бути у хороших стосунках з Богом. Я навчився бути у спокої через читання Біблії та перебування у молитві.

І ці близькі реальні стосунки треба завжди підтримувати. Зараз я спостерігаю, що багато про це говорять, але мало практикують. Ми живемо у складний період, коли шукають всього і відразу. І ніхто не хоче витрачати на щось час.

Але треба пам’ятати, що у духовному житті ти не будеш переможцем, якщо не знайдеш часу для Господа.

Зараз моє життя дуже переплетене із життям колективу. Його мрії — це мої мрії. Хочемо записати черговий альбом, а на це потрібне фінансування. Загалом, маємо матеріалу на два альбоми, але на все свій час.

Наша музика це служіння, ми не заробляємо цим. Слава Богу, що ми можемо працювати і займатися тим, що любимо.

Еля Серкожаєва для ІА Світогляд

2020-11-19 18.10.38