IMG_0006

Не секрет, що більшість сучасних пісень прославлення в Україні – це переклади закордонних творів. Хтось бідкається, що в них мало сенсу, і тому визнає лише гімни з «Євангельського збірника», а хтось вирішує це питання, пишучи власні.

А потім ці пісні підхоплюють інші християни, і вони стають улюбленими в багатьох церквах. Так сталося з українським гуртом прославлення Room for More.

Джонатан Маркі – його лідер, автор пісень, музикант і пастор Церкви Голгофи у Тернополі. Американець за походженням, Джон вже близько 30 років живе й активно служить в Україні.

Про те, як виник гурт Room for More, про проблеми музичного служіння в українських церквах, негативний вплив Америки та чому так мало якісних україномовних пісень прославлення, він розповів в інтерв’ю для ІА Світогляд.

Про себе

Я народився в маленькому містечку Ладога в штаті Індіана. Тато мій працював слюсарем і служив пастором церкви. Мама виросла у місіонерській сім’ї і в дитинстві жила в Африці. Напевно, ця комбінація зіграла свою роль у тому, що ми приїхали до України.

Якось тато побачив фільм про Радянський Союз, що якраз розпадався, і загорівся бажанням нести Євангеліє в країни СНД. Так він поїхав у Київ, потім ще кудись в Росію. Звідти подзвонив і сказав: «ми переїжджаємо до Києва».

І вже через пів року мої батьки як місіонери, з вісьмома дітьми, були там. Мені на той момент було 6 років, а найменшому брату лише 5 місяців.

markeyfamlg

«Ніхто на мене не тиснув – я реально захотів жити цим»

Напевно, в багатьох дітей віруючих батьків схожа історія. Нема якогось особливого моменту, коли ти розумієш «о, сьогодні я став віруючим».

Я просто пам’ятаю окремий вік, коли посвятив себе Богу. Десь в 14 років Ісус став моїм Господом, а до цього я жив дещо подвійним життям.

Я тоді грав у футбол і він був для мене всім. У день, коли я мав дуже відповідальний матч на рівні міста, батьки змусили мене поїхати на церковну конференцію. І я був такий злий!

Але саме на цій конференції у Бога була можливість щось зі мною зробити. Я не пам’ятаю, хто і що там такого говорив, пам’ятаю лише її назву – і все.

Були вечори спілкування, і я відчував, що мені треба піти помолитися з кимось. В якийсь момент просто прийшло усвідомлення. Ніхто на мене не тиснув – я реально захотів жити цим.

Саме там я й вирішив, що вступлю в музичне училище. Тоді я просто знав, що в мене є музичний дар, і мені захотілося його розвивати, хоча на той момент я ще не розумів, як саме.

Так я вступив до Київського музичного училища імені Глієра (зараз це Київська муніципальна академія музики) на піаніста, потім була консерваторія і магістратура.

Через місяць після завершення навчання я одружився. Тут Бог теж просто зробив свою роботу.

203802249_443520143479651_3676198178975725256_n

«Коли я побачив свою майбутню дружину, це було «вау» з першого погляду»

Батьки моєї дружини Стефані їздили на місію до Росії. Проживши там майже рік, вона також загорілася цим і долучилася до американської місії, яка організовувала літні табори в країнах Східної Європи.

Так Стефані 3 роки підряд їздила в Росію. Але потім вона та ще кілька волонтерів не змогли отримати візу, і їм запропонували провести табір в Україні, на Рівненщині.

Я на той час жив у Києві. А мій друг працював у цій місії і запропонував мені перекладати в таборі, бо ж «американці приїдуть». До нас тоді стільки американців приїжджало, що вони вже мене трохи дістали, якщо чесно (жартує, – ред.).

Я відразу уявив оцих тінейджерів і жодного бажання не виникло. Але друг сказав, що мені заплатять, і я такий «а, окей, ну тоді давай» (сміється, – ред.)

Вона не хотіла їхати в Україну, так само як і я не хотів їхати в цей табір.

Коли я її побачив – це було «вау» з першого погляду. Однак я все одно був скептичним. Думав собі тоді: «та-а-а… це американка, там, напевно, ніякої глибини». Зараз ми з нею виховуємо шістьох дітей (сміється, – ред.).

DSC_0065

Рік після одруження ми жили в Києві. У Тернопіль спочатку їздили, щоб допомагати моєму брату – він відкривав там церкву. А потім вирішили переїхати на зовсім, і вже з 2008 року постійно живемо в Тернополі.

«Якби треба було вибирати, я би сто відсотків вибрав пасторство»

Я починав з музичного служіння, але серце більше лежало до пасторського. У цьому дуже зіграв вплив брата – ми з ним завжди все робили разом, я бачив його життя і він був для мене прикладом.

До пасторського служіння я долучився у 2013 році. Через рік брат переїхав назад у Київ, і я став старшим пастором Церкви Голгофи.

70424516_1366577113498272_2269684308542339297_n

У мене завжди була боротьба з цього приводу. Я не раз думав: «Можливо, мені варто лишити музику і займатися лише пасторством?». Певною мірою, це нормально, тому що такі речі треба постійно переоцінювати.

Насправді в моєму житті є різні етапи, на яких я більше присвячую часу чомусь одному. Однак все більше я знаходжу свою подвійну роль у тому, щоб бути і пастором, і музикантом водночас.

Напевно, в першу чергу я – пастор, і якби треба було вибирати, я би сто відсотків вибрав пасторство. Вивчати Біблію, копати в ній до абсурду, навчати – взагалі моя улюблена справа.

Але саунд-продюсинг  – моя перша любов у плані музики. До того навіть, як вступати в училище, я писав усякі композиції, які ніколи нікому не покажу. Мене завжди цікавило саме аранжування, те, як писати музику, а не просто виконувати її.

З 16 років я грав у церкві на клавішах, тому була можливість зростати в цьому. А конкретно студією і продюсингом я почав займатися тоді, коли вже почав писати власні пісні.

Зараз мені 35 років, я пастор-місіонер на підтримці різних церков і деяких людей індивідуально в штатах. Моє пасторство і музика пов’язані з місіонерською діяльністю.

75244410_586071172162459_219695701273775038_n

На музиці ми заробляємо поки що дуже мало, але хочемо рухатися в цьому напрямку, щоб це стало нашим основним доходом.

Про Room for More

Проєкт Room for More ми запустили близько 4 років тому. Почалося все з того, що в мене вже було багато авторських пісень, але я не хотів робити щось сам. Озираючись у минуле, розумію, що в мене завжди було бажання зібрати людей, щоб працювати в команді і просто робити щось разом.

«Бачення Room for More – стати платформою для багатьох музикантів і виконавців. Але не для всіх»

Сама назва взята з 14 розділу Євангелії від Луки, де записана історія про пана, який кликав на святкування поважних людей, а ті не прийшли. Тоді він наказав слузі піти на вулиці і покликати вбогих, сліпих, звичайних людей. Слуга виконав наказ, а після цього прийшов і сказав: «Зроблено так, як ти сказав, і МІСЦЕ ЩЕ Є».

Room for More нагадує, що місце ще є. І в цій назві ми заховали потрійне значення.

По-перше, у своїх піснях ми хочемо передати нашим слухачам щедрість Бога, Його бажання запросити людей до столу і наповнити Свій дім. Ми хочемо співати саму суть Євангелія, а не просто свою реакцію на нього.

По-друге, ми співпрацюємо з іншими творчими людьми, які також мають бажання доносити Добру Новину через свою музику. Таким чином ми допомагаємо іншим музикантам з подібним баченням і хочемо, щоб вони долучалися і стали частиною команди.

І, по-третє, у своєму християнському житті ми хочемо практично проявляти цю щедрість Батька. З цього усе й виросло і нарешті я можу сказати, що воно потроху набуває потрібної форми.

119464073_341966547215593_4444423209321517070_n

Невдовзі під лейблом Room for More вийде пісня Дарини Бондаркової у співпраці з іншими музикантами. Це буде перша пісня Room for More не мого авторства.

Ярина Вислоцька, яка вже давно є стабільною учасницею Room for More, також хоче випускати свої пісні під нашим лейблом. У неї є пісні, які слухаєш і розумієш: це реально Ярина. Вони класні, але трошки іншого напрямку, і їх треба «виписати».

Я б сказав, що бачення Room for More – стати платформою для багатьох музикантів і виконавців. Але не для всіх. Ми маємо чітке уявлення, який саме контент повинен бути. Пісні RfM несуть історію Євангелія, і ми хочемо досить конкретно зберегти це бачення.

Третє моє покликання – продюсерство і аранжування, і я насправді хочу допомогти багатьом музикантам у плані розвитку. Але це не обов’язково має бути через лейбл Room for More, є різні способи для цього.

Бо у багатьох виконавців є хороші пісні. Вони глибокі, але трохи іншого напряму. Не всі покликані співати те, що й ми, і це нормально. Навіть пісні прославлення бувають різного формату.

«В різних містах України до нас долучаються місцеві, але «наші» музиканти»

У нашій музиці багато впливів і стилів уперемішку. Я люблю динамічний розвиток у піснях, зміни, зупинки, кульмінації, завжди дуже багато акордів.

У піснях прославлення цього зазвичай немає, тому ми з музикантами часто дуже довго працюємо над аранжуванням. Я зараз говорю про свої власні пісні. Але, можливо, скоро це трошки зміниться.

244273302_607907016885031_1133045219937501509_n
Склад Room for More із місцевими музикантами у Рівному

В організаторській команді нас четверо – я, моя дружина Стефані, брат Аарон і його дружина Дара. Ми організовуємо абсолютно все, від написання пісні до адміністративних питань. Аарон зараз ще й почав робити для нас відео, а Дара малює всі обкладинки та анімації.

Потім є група музикантів. Є такі, які долучалися лише раз, але є дуже багато тих, які грають з нами постійно. В нашій церкві є басист і барабанщик, які стабільно для нас грають. В кількох містах України, куди ми часто приїжджаємо, до нас долучаються місцеві, але «наші» музиканти. Ще на басу грає Аарон, а також є мій син Джордж, який, думаю, скоро стане моїм барабанщиком.

З постійних вокалістів – моя дочка Катя, Стефані, Ярина і Дарина, пісню якої ми скоро випустимо. Плюс є ще інші вокалісти. Тобто насправді Room for More – це велике коло людей.

Є такий музичний гурт Snarky Puppy – колектив, який складається з 60 чоловік приблизно. Але вживу за раз грає чоловік 8, вони взаємозамінні. У нас схоже бачення: ми також хочемо залучати інших і бути такими крутими (сміється, – ред.)

Про поклоніння і музичне служіння

Спів – це частина прославлення, але не дорівнює йому. Може, це банально, але дійсно все, що ми робимо і говоримо, повинне бути для слави Господа.

Це включає нашу роботу, відпочинок, те, як ми виховуємо дітей. Мені некомфортно, коли ми все дуже розділяємо в своєму християнстві. Те, що в церкві – це святе, поза церквою – ні.

«Ми співаємо про те, що любимо. Це моя теологія поклоніння»

Свою роль у музичному служінні я бачу дуже практично: як лідер прославлення, я даю людям можливість співати і допомагаю їм у цьому. Це буквально все, що я роблю – не більше і не менше.

IMG_0060

Звичайно, це включає в себе наступні моменти. Я підбираю пісні, які людям хочеться співати. Для мене це обов’язково мають бути пісні з наповненням Євангелія, в яких ми співаємо про характер Бога, подвиг Ісуса на хресті, Його воскресіння і тд.

Потім підбираю темп, тональності, в яких зручно співати людям, а не мені. Церковні музиканти зрозуміють – нам комфортніше співати вище, ніж більшості людей, які приходять в неділю на служіння.

Всі ці різні технічні моменти випливають з такої думки: я тут для того, щоб допомогти церкві співати. А що Бог з цим буде робити – це не моя справа.

Окрім того, музичне служіння кидає певний виклик. У першу чергу для самих служителів, тому що воно дає можливість перевіряти себе, чи відповідають слова, які вони співають, їхньому життю. І навіть розкаятися.

Якби не пісні, чи сказали б ми слова «я піду за тобою, Боже»? І зробити це щиро ми можемо лише вірою. Пісня дає можливість сказати: «Боже, я хочу, щоб я хотів. Зустрінь мене тут і поведи за Собою». Скільки всього ми можемо заохотити піснею!

Ми співаємо про те, що любимо. Напевно, це моя основа, «теологія» поклоніння в церкві.

«Про те, що ми переживаємо в Україні, Кріс Томлін не напише»

Більшість пісень, які співаються в українських церквах – переклади закордонних. І це велика проблема, як на мене.

Американці пишуть пісні зі своєї субє’ктивної культурної точки зору. Інакше, в принципі, і неможливо писати. Ми дивимося на все, навіть на Біблію, крізь призму своєї культури.

Ніхто не комунікує без культури і мови як її складової. Англійська мова взагалі дуже цікава своїми абстрактними і неконкретними фразами. Тому хтось перекладе твір по-одному, а хтось по-іншому.

Однак мова, значення слів, і навіть культура міняються. Обставини міняються теж. Про те, що ми переживаємо в Україні, і як нам реагувати на ці речі згідно з Євангелієм, Кріс Томлін не напише.

Для того, щоб нам краще комунікувати і передавати Євангеліє в наш час і в нашій культурі, пісні мають оновлюватися постійно.

Я якраз і пишу свої власні, тому що не знаходжу в інших піснях того, що хочу виразити. Я буквально пишу про те, що ми в Церкві Голгофи вивчаємо у Слові і проходимо разом як Тіло.

121616103_430613471240927_6208661402730324585_n

«Перш ніж випустити пісню, показую її різним колам людей»

Коли я починаю думати, що треба написати наступну «хітяру», в мене так ніколи не працює – вона не пишеться (сміється, – ред.)

Усі свої пісні пишу від настрою. Зазвичай все починається з мелодії. Як музикант з дитинства, я люблю просто так будувати різні структури акордів. Це в мене виходить природно і невимушено.

А текст виникає в непослідовному процесі, коли ми щось вивчаємо в церкві або щось спільно переживаємо.

Іноді певні роздуми хочеться вкласти у пісню. Тоді я гортаю свої збережені мелодії і шукаю ту, яка найкраще відповідає тексту.

Буває, що деякі пісні не дописую і кидаю. Є такі пісні, які пишу 2 роки.

Перш ніж випустити пісню, показую її різним колам людей, щоб почути їхню думку. Як правило, це старійшини церкви, наша музична група, близькі мені музиканти та інші автори.

Перші мої спроби були дуже жорстко підкореговані (сміється, – ред.). Мені дуже допомагали в граматичному, поетичному, теологічному і музичному планах.

Для широкого загалу я презентую пісню лише після всіх перевірок, і так у цьому є повна безпека. Щоб не було як в тому анекдоті, коли після слів «знаєте, Бог подарував мені пісню…» її послухали і сказали: «Чуєш, то, може, віддай?» (сміється, – ред.).

«Особисто я бачу проблему в тому, що ми постійно дивимося на Захід»

Це проблема, коли для багатьох музика дорівнює прославленню. Але ще одна проблема, коли йому дорівнює лише певний стиль музики.

Коли я чую конкретний тип малого барабану, я знаю, що це «музика прославлення». Ми визначили це собі вже навіть на такому рівні.

Я спілкуюся з музикантами в Тернополі, і таке враження, що все робиться крізь призму Bethel Music – чим ближча пісня до цього формату, тим вона краща.

Іноді в мене складається враження, що ми не роздумуємо, чи нам це реально подобається.

120126335_187229092806017_178112100935503395_n

Ми схиблені на цій легітимності. Вважаємо, що це стандарт, «рівень», і в нас має бути схоже. І за тим, як це має виглядати, дуже часто забуваємо про зміст. «Як» стає в пріоритеті над «що».

Ми хочемо якісні християнські пісні, але мало думаємо про їх наповнення. І так виходить, що в нас є дуже багато банальних пісень, де просто повторюються одні й ті ж самі слова.

Особисто я бачу проблему в тому, що ми постійно дивимося на Захід. Я можу в будь-якій церкві вказати, де є вплив Америки, починаючи від інструментів. І це, напевно, неминуче. Бо Америка, вибачте, має гроші і ресурси.

Насправді вже і в Україні є на що дивитися. Але воно не має грошей.

Практично кажучи, для того, щоб піднімати наше, треба буде приймати речі і робити кроки, які звучать і блищать далеко не так, як Hillsong. Треба підтримувати те, чого, певною мірою, ще немає. Бачити власний потенціал і розвивати його.

Не в тому суть, щоб «тільки українське»

Я часом чую, як хтось каже: «ой, українці не можуть написати пісню українською мовою, а он американець пише і співає». І я стаю таким собі символом відбудови української культури.

А ще нам в ютубі пишуть багато коментарів, з яких явно видно, що люди не слухали пісню і зразу просто щось пишуть. І якось під піснею «Бог з нами» був коментар типу «а що це ви розділяєте між нами і тими?! А, і до речі, Біблія це брєд» (усміхається, – ред.).

Тобто людина побачила слова «Бог з нами» і одразу інтерпретувала, ніби я говорю, що Бог на стороні України.

IMG_0208

Однак моя мотивація абсолютно не прив’язана до якихось націоналістичних ідей. Не в тому суть, щоб «тільки українське». Я просто хочу бути послідовником Ісуса в тому контексті, де я є.

Проблема контекстуалізації – двостороння. Ми хочемо подати Євангеліє так, щоб у цій культурі воно було зрозумілим. Але водночас, проповідуючи Євангеліє, ми запрошуємо до нової культури, частиною якої ми є – до культури Ісуса.

Я цим живу і тому пишу відповідні пісні, які зрозумілі для молоді, що виросла в церкві. Але також я хочу, щоб вони були зрозумілі і моїм невоцерковленим друзям на музичному і культурному рівнях.

Маша Костюкевич для ІА Світогляд 
Фото Тетяни Плити та з архіву героя