1

Лео Франк – відомий спікер, сімейний консультант, вчитель і доктор богослов’я. Вже більше 10 років він служить багатьом християнам у різних країнах світу – там, де є слов’яни або російські німці, – проводячи семінари на дошлюбну і сімейну тематики. Лео Франк є членом п’ятидесятницької церкви і проживає з родиною в Німеччині.

В інтерв’ю для ІА Світогляд  він розповідає про поширені сімейні проблеми, пояснює, чому не всі пастори є душеопікунами, і радить, що церква може зробити для того, аби сім’ї були міцнішими.

(Текстова версія інтерв’ю адаптована, повну розмову можна глянути у відео)

В ютубі можна знайти багато ваших проповідей на різні тематики. На які теми ви б самі розділили ваше служіння?

Найперше, я б відокремив проповіді та вчительську роботу. Проповідую я про все, а вчительські теми розділяю на три великі блоки. Перший – для семінарії і біблійних шкіл: герменевтика, екзегетика, біблійні книги, історія церкви. Другий – блок, який просять церкви: наприклад, тема шлюбу і сім’ї, на яку я маю більше 20 семінарів. І ще один великий блок – це лідерство і покликання.

Саме в церквах найбільше потрібно говорити про два останніх блоки. Шлюб і сім’я – взагалі одна з найскладніших тем. На неї є величезний попит (усміхається, – ред.) і водночас мало компетентних та хороших спікерів. У загальному про це говорять усі, але поверхнево. А тих, які наважуються сказати щось глибше, дуже мало в слов’янському контексті.

Ви зачіпаєте складні теми. Чи траплялося вам вислуховувати якусь критику? Як ви на неї реагуєте?

Критика – це наш друг. Але я завжди розрізняю конструктивну і деструктивну критику. Конструктивна – це коли люди розбираються у справі і чітко тобі говорять: ось цей момент був не дуже добрим і його необхідно змінити. Таку критику треба приймати.

Деструктивна – це коли тобі кажуть, що все було погано. На таку критику можна не реагувати.

Чи траплялося вам переглядати свою власну давно сформовану позицію або рекомендації, які ви давали раніше?

Мені з самого початку дуже пощастило – у мене були хороші вчителі, які сформували моє здорове богослов’я і правильне розуміння багатьох питань.

Можливо, були певні мінімальні питання, але якоїсь радикальної зміни, щоб прямо на 180 градусів, у мене не відбувалося.

Ви одружені вже 25 років і виховуєте з дружиною 6 дітей. Розкажіть ваш головний секрет щасливого шлюбу.

maxresdefault

Я абсолютний противник такого мінімалізму типу «розкажіть про вашу найулюбленішу книгу». Так само і з шлюбом – тут не існує якогось одного секрету.

Але якщо виокремити один великий блок, який робить сім’ї щасливими, то я б назвав його «Заповнення специфічних потреб чоловіка і дружини».

Чоловік має знати, чого потребує його дружина, і регулярно заповнювати ці потреби. І точно так само дружина. Це один із величезних ключів, які роблять сім’ї щасливими.

Чи є взагалі поняття чоловічих та жіночих обов’язків у сім’ї чи шлюбі?

Я думаю, що в стосунках чоловіка і дружини є ролі. Згідно з Біблією, чоловік – це лідер, а жінка – помічниця. Як вони розподілять обов’язки – їхня справа, але важливо, щоб їхні ролі залишилися біблійними, і кожен знав їх.

Чоловік має розуміти, що він – лідер, голова дружині. Але він не бос, і над ним теж є голова – Ісус Христос. Якщо ця біблійна субординація дотримується, сім’я матиме благословення.

У деяких церковних культурах існує думка, що коли жінка виходить заміж, вона не повинна працювати, але має сидіти вдома і піклуватися про сім’ю. Це правило? Чи можливі винятки?

Поки немає дітей, я вважаю, що абсолютно нормально, якщо і чоловік, і дружина працюють. Тому що лінь – це найголовніша біда, яку ми маємо.

Інша ситуація, коли з’являються діти. Ніхто не може замінити дитині маму – ні тато, ні бабуся, ні дитячий садок. Нехристиянський соціолог, топ-експерт Ерік Еріксон у своєму знаменитому дослідженні говорить, що протягом першого року мама – найважливіша людина у житті дитини.

І тому ми з дружиною старалися, щоб хоча би поки діти були немовлятами, вона завжди була вдома. Так, звичайно, це була менша зарплата, і, можливо, не якесь розкішне життя, але для нас це було важливо. Це наш шлях.

Хтось обрав інший шлях, і це нормально. Недавно ми з дружиною говорили з однією сім’єю, в якій багато дітей, і всі віруючі. Обидва батьки працювали фул-тайм, але в них все вийшло. Я знаю також приклади сімей, де мама сиділа вдома, але діти зараз не у вірі, якісь проблеми є. Тому тут немає якихось правил.

Буває, що пара одружується, але дівчина має більш лідерський характер. Як шукати баланс між тим, щоб мотивувати чоловіка і вирішувати за нього?

Кожна сім’я – це окрема країна. В реальності, звичайно, всі розуміють, хто вдома лідер або, як говорять в Німеччині, «в кого штани одягнуті».

Я проводив сімейні семінари в Сибіру, а там величезне п’янство і проблеми з наркотиками. Причиною цього, як мені розповіли, є наявність «генералів у спідницях». Чоловік на роботі може бути крутим, його називають по-батькові, а коли приходить додому, то не має ніякого права голосу. І тому він іде до друзів, наливає горілку, і перше запитання, яке він їм ставить – це питання «ти мене поважаєш?» Тому що вдома його ніхто не поважає.

5

Ті дружини, які думають, що виграють, якщо покажуть, що чоловік – тюхтій, а командує всім вона, – помиляються. Врешті-решт, нещасними будуть обоє.

Але якщо дружина все-таки поставить чоловіка на лідерську позицію, покаже, що разом вони – команда, якщо навчиться сама і навчить дітей поважати тата, у підсумку виграють усі.

Легше поважати чоловіка, який любить Господа. Але як коритися чоловіку, який не підкоряється Слову Божому?  І навпаки: як любити дружину, якщо вона сварлива і непокірна?

Біблія нам говорить, щоб чоловік любив свою дружину, а не дружину з ідеальним характером. Жінка так само повинна бути покірною своєму чоловікові, не лише віруючому. Тут питання релігії не грає ролі.

Тому коли люди приходять і жаліються, потрібно нагадувати: це ти вибрав/вибрала, а не я чи твій пастор. І тому твоє завдання – любити його/ її.

Я дуже часто говорю на своїх сімейних семінарах наступну тезу: єдина людина, яку ти можеш змінити – це ти сам. Я не можу змінити свою дружину чи дітей. Себе – можу, і тому зміни завжди починаються з себе.

У дружини поганий характер – міняйся сам. Твій чоловік невіруючий чи ще щось – повинна змінюватися ти. Хоча, звичайно, ми можемо шукати собі виправдання.

Буває, що молоді люди одружуються і мають рожеві очікування типу «ми християни, у нашій сімї проблем не буде». Але проблеми стаються у всіх сімях, і на різних етапах сімейного життя. Які найпоширеніші з них ви б виокремили?

Сказати, що є лише якась одна проблема – складно, але є основні блоки. Наприклад, один із них – недостатня відокремленість від батьків. Тут ще дуже часто є свекрухи і тещі, які постійно «влазять» і не дають парі відокремитися повністю.

Другий проблемний блок – це фінанси. Хочемо ми цього чи ні, або якими б духовними ми не були, але фінанси відіграють величезну роль.

Третій блок, про який, на жаль, у нас практично нічого не говорять, це секс. Я не душеопікун-практик, бо мені просто не вистачає для цього часу. Але професійні душеопікуни, яким я викладав, в основному говорять, що 80% сімейних проблем знаходяться в ліжку.

І тому оці блоки проблем, плюс рольовий конфлікт та спроби поєднати реалізацію в сім’ї, церкві і на роботі – це величезний конфліктний потенціал. Всі ці питання будуть нас супроводжувати, які б ми не були «мілашки» з самого початку.

3 (1)

Ви сказали, що не займаєтеся душеопікою, тобто ви не консультуєте сімейні пари?

Я консультую в крайньому випадку, бо розумію, що душеопіка – це не просто одна розмова, де ми помолилися і все пройшло. Це процес, який потребує часу, і якому треба вчитися.

Є правило «10 тисяч годин»: якщо хочеш бути топ-експертом в чомусь, ти повинен витратити 10 тисяч годин для безперервного навчання і практики. І тому неможливо бути топ-експертом всюди.

Щоб допомогти людям, краще відправити їх до того, хто це робить постійно, має час щотижня зустрічатися з ними, давати домашні завдання, перевіряти і тд.

Чи є якісь загальні поради для вирішення сімейних проблем? Чи вони вирішуються лише з душеопікуном або наставником?

На жаль, у наших п’ятидесятницьких церквах нема інституту душеопікунства. У нас кожен пастор – автоматично душеопікун, хоча у нього може й не бути цього особливого дару.

Та що там говорити, часом у пасторів нема навіть поняття про проблеми сімейної сфери, а також елементарного уявлення про анатомію чоловіка і жінки. І, бувало, парам давали такі поради, які йдуть врозріз із медициною. Але люди вважають, що якщо він керівник церкви, то, відповідно, він тепер експерт у всьому.

У церквах необхідно знайти людей з даром душеопікунства, щоб вони займалися своєю справою і були на своєму місці. Бо зазвичай ми просто даємо якісь загальні поради. Добре, якщо це допомагає. Але що, якщо ні? Люди можуть прийти один раз, не отримати необхідної допомоги, а потім просто розчаруватися.

Тим парам, які справді впали в проблему, я радив би вчитися, запитувати, читати. Нам дуже допомагають книги! Моя дружина може засвідчити: я став кращим батьком тільки тому, що почав читати книги про батьківство і виховання дітей.

Багато людей можуть говорити, що в них не було хорошого прикладу, в церквах цьому не навчають, семінарів нема тощо. Але книг сьогодні – безліч, тому читайте!

Раз така справа, порадьте книги для побудови здорових стосунків у шлюбі і виховання дітей.

Для стосунків у шлюбі є три фундаментальні книги-класики, які повинен прочитати кожен. Проводячи дошлюбні підготовки в нашій церкві, ми з дружиною обов’язково задаємо парам прочитати «П’ять мов кохання» Гері Чемпена, «Його потреби, її потреби» Вілларда Ф. Харлі-молодшого і «Любов і повагу» Доктора Емерсона Еггеріха.

2

Стосовно виховання дітей є класна книга «Успішні батьки» Нормана Райта, багато книг на цю тематику написав Джеймс Добсон. Тому хто шукає, той знайде.

Повертаючись до конфліктів. Якщо конфлікт все-таки стався, є моменти, коли це можна вирішити між собою. Але буває, що він стає затяжним, глибоким і болючим. Коли, на вашу думку, варто звертатися за допомогою до пастора чи до когось зі сторони?

На дошлюбній підготовці ми радимо парам не затягувати з конфліктами. Звичайно, щоразу бігти й розповідати всім про свої проблеми – неправильно. Але, з іншого боку, якщо конфлікт затягується або проблема повторюється вже вкотре, шукати допомоги треба якомога швидше.

На жаль, у нашому слов’янському світі існує культура сорому. Нам дуже важливо показати назовні гарну картинку, як у нас все класно. І тому нам соромно сказати комусь, що є проблеми.

А потім люди приходять і хочуть, що ти за годину (більше у них часу нема) з ними помолився, поговорив, і все вирішилося, ніби після слів «абракадабра». Але якщо ця проблема тривала роками, то так не буває.

Тому не затягуйте з нею. Якщо проблема повторюється раз за разом, значить, необхідно шукати допомоги. Якщо пастор кваліфікований – алілуя!

Чи варто мовчати, якщо конфлікти призводять до насильства у сімї? Печальна статистика свідчить, що це трапляється навіть серед християн. Що ви думаєте про центри допомоги для постраждалих від насильства?

Я особисто говорю на своїх консультаціях, що якщо в сім’ї відбулося насильство, то межа вже перейдена, і тому потрібно шукати допомоги. Не варто просто терпіти і говорити собі, що нічого з цим не зробиш.

7

Звичайно, тут ще й наша культура сорому не дозволяє про це говорити. І, на жаль, я знаю випадки, коли з цим ішли до керівників церкви, а ті радили мовчати, і насильство продовжувалося.

Якщо було фізичне, сексуальне чи ще якесь насилля, потрібно або викликати поліцію, як у нас в Німеччині роблять, або іноді реально йти в такі центри.

Чи є шанс, що такий шлюб буде врятований?

Кевін Леман, знаменитий психолог й експерт з питань сім’ї, говорить, що насильство в шлюбі супроводжується «феноменом зебри». Той, хто вчинив насилля, сьогодні «чорний», завтра – «біленький», а післязавтра, на жаль, знову «чорний».

Звичайно, ми віримо, що Бог може змінювати людину, якщо вона хоче цього. Але я особисто часто бачив цей феномен зебри: поки притиснули, людина пухнаста і згодна на все. Тільки щось трапилося – насилля повторюється. І тому, чесно кажучи, я не знаю…

Яка роль церкви, на вашу думку, у формуванні правильного підходу до сімейних стосунків? Що пастор або ж керівники сімейного служіння можуть зробити для покращення стосунків у сім’ях?

Церква має зробити все можливе. Наприклад, у нас 7 років тому офіційно запровадили обов’язкове дошлюбне консультування. Ми інвестуємо всього шість годин, викладаючи шість тем, але помітили, наскільки стабільнішими стали сім’ї.

Буває, люди думають, що все важливе їм скажуть на весільній проповіді, але насправді у той момент ніхто нічого не сприймає. Розмовляти, ставити запитання потрібно в спокійній обстановці.

Церква повинна укріплювати сім’ї, але формувати нормальне поняття здорової сім’ї у молодого покоління – це, в першу чергу, завдання і обов’язок батьків. Саме тому церква і батьки повинні працювати в цьому спільно.

Але ж буває дуже часто, що пара «зі світу», і не має віруючих батьків. Що робити в такому випадку?

Скажу чесно, що іноді невіруючі батьки – кращий приклад для своїх дітей, ніж віруючі. Ми ж усі дорослі люди і розуміємо, що в християнських сім’ях далеко не завжди ідеальне виховання.

Але церква повинна робити все для того, щоб у нас були саме такі сім’ї. Щоб люди зі світу рівнялися на нас, а не ми на них. Тому, на мій погляд, у церкві має бути якісне консультування, семінари. Підняти якість роботи з сім’ями – це церква МОЖЕ, і ПОВИННА робити.

photo_2021-11-22_13-18-55-2-1024×682

Родина Ольги та Анатолія Козачків цього року відсвяткувала 25-річчя подружнього життя. Анатолій — перший заступник старшого єпископа, посвячений служитель, який бував у багатьох церквах України, а Ольга – дружина цього знаменитого чоловіка. Вони разом виховали чотирьох дітей — двох доньок і двох синів. 

Про це повідомляє УЦХВЄ.

— Якими трьома словами ви можете охарактеризувати свою сім’ю?

Анатолій:

— Вона мені подобається.

— Сестро Ольго, як це — бути дружиною служителя?

Ольга:

— Коли Бог нас парував, то під­бирав нас так, щоб ми підходили один одному. Він дав нам здатність бути підтримкою один для одного в служінні й щоденному житті. Я з юних років молилася, щоби Бог дав мені чоловіка-служителя. І Господь відтоді готував мене до того, щоб стати підтримкою для людини, яка буде служити Йому.

Я не виходила заміж за пастора. Коли ми одружувалися, мій чоловік був простим випускником КБІ. І служителями ми стали разом, поступово зростали й формувалися в цьому.

Поділюся цитатою, яка багато років підкріпляла мене. Це слова Девіда Вілкерсона, адресовані його дружині Гвен: «Якщо Ісус через мене рятував душі для Свого Царства або ж здійснював благочестиві справи, приємні Йому, то в той день, коли я постану перед Ним і Він захоче дати мені певну нагороду, то ти, Гвен, отримуватимеш її разом зі мною».

— А чи побажали б ви своїм донькам чоловіка-служителя?

Ольга:

— Якщо він буде такий, як Анатолій, то так.

Анатолій:

— Знаєте, служителеві навіть якось довірити легше. Я розумію, що виконувати служіння разом із чоловіком (хоча, звісно, більша відповідальність на ньому) не завжди просто, або, точніше, завжди непросто. Тут є безліч викликів. Але служителеві треба навчитися, йдучи додому, не все нести з собою в дім.

— Як дружині служителя справлятися з частою відсутністю чоловіка й батька дітей і його надмірним перевантаженням?

Ольга:

— Я думаю, що лише Господь може дати сили. Звісно, ми як сім’я переживаємо різні етапи життя. Коли діти маленькі, це дуже нелегко. Але Бог підкріпляв, іноді заміняв дітям батька. І, думаю, наші діти не були обділені чимось. Можливо, я намагалася приділяти їм більше уваги. Чоловік, якщо мав можливість, теж проводив час із дітьми. Тут жінці дуже важливо зайняти правильну позицію й взяти на себе певну відповідальність. В один із важких періодів Бог підбадьорив мене через слова однієї дружини пастора, яка сказала: «У той момент, коли мені було дуже важко, бо чоловіка часто не було вдома (він багато часу приділяв служінню), я прийняла рішення, що буду робити все, що від мене залежить, щоб розділити з ним тягар його посвяти. І коли я прийняла таке рішення, то стала почуватися набагато краще». Коли я почула ці зовсім прості слова, то відчула, що це Бог промовляє до мого серця. Мені потрібно було прийняти це рішення й виконувати його у своєму житті.

— Як служителеві справлятися з усіма обов’язками чоловіка й батька за умови частої відсутності й надмірного перевантаження?

Анатолій:

— Якщо говорити про часту відсутність, то це більше стосується останнього періоду мого життя. Тепер, коли діти вже підросли, з цим набагато простіше. Проте хочу поділитися з вами тим, що звучатиме, можливо, дуже дивно. Не знаю, як прийшов до цього, але чомусь завжди молився: «Господи, я не буду змушувати своїх дітей читати Біблію, молитися, але хочу одного — щоб вони пізнали Тебе, полюбили Тебе. І якщо в їхньому житті це станеться — то все інше надолужиться». І Господь відповів на мої молитви. Господь відкрився моїм дітям, сповнив їх Святим Духом, і вони тримаються Господа. Можливо, це була для мене від Бога певна компенсація того, що я не додав їм як батько, віддаючи багато часу служінню, — Господь певного часу сильно їх торкнувся. Моя молодша донька, яка часто читала Біблію в метро, розповідала, що бабусі дивувалися, бачачи, яку книгу вона читає, бо не вірили, що ця книга може зацікавити молоду людину. Мої діти свідчать про Господа своїм одноліткам і запрошують їх у церкву. Деякі з їхніх друзів вже прийняли хрещення.

Тож приходжу до висновку: якщо ти щиро віддаєшся Божій праці, виконуючи Його волю, Він компенсуватиме певні втрати, якщо ти, звісно, дбаєш про родину й демонструєш правильні цінності у житті.

— Чи можете ви сказати, що така модель спрацює в кожній сім’ї?

Анатолій:

— Я не вірю в модель, так би мовити, «насильної християнізації», коли ми намагаємося когось методом тиску чи змушування привести до віри. Такі люди стають номінальними християнами. Я мав перед собою негативний приклад одного служителя, який змушував дітей ходити на зібрання, читати Біблію й молитися буквально силовими методами. Багато з них, а дітей у нього було, здається, 12, відійшли від Бога, навіть дехто пристрастився до алкоголю. Лише тепер, після його смерті, вони потроху починають навертатися. Дивлячись на його сім’ю, я зрозумів, що це не та дорога, якою я хотів би вести свою родину. Тому виробив для себе ряд принципів, якими керуюся. Перше: навіть якщо чогось не додаєш як батько, то дуже важливий особистий приклад. Стояти над дитиною з ременем і кричати: «Я тебе приб’ю, якщо…» — це не виховання, а насильство над психікою дитини. Друге, що я зрозумів (і радий, що нам вдалося це втілити в церкві): треба створити атмосферу прийняття як в сім’ї, так і в церкві. Наші діти з ранніх років мають там певне служіння. Було таке, що ми їх навіть зупиняли, бо вони кожного вечора бігли в церкву. У них була своя, як вони називали, тусовка в церкві, де вони вчилися грати, співати, малювали щось, щоб привітати людей, які приходять на зібрання. Часто робили помилки (іноді так співали, що краще б не робили цього), але ми їх виправляли, спокійно, без докору спрямовували. Звісно, найпростіше заборонити, «порубати», але ми йшли більш складним шляхом — прийняти й поговорити, мудро спрямувати. Як не крути, наші діти повинні пройти період підліткової кризи, період самоствердження. І коли вони проходять його, будучи прийняті нами, то згодом все вирівнюється, вони визнають наш авторитет. Головне — не відштовхнути дітей від церкви, а дати їм змогу влитися в служіння.

— Повернімося до ваших взаємостосунків. Чи бувають між вами конфлікти, і як ви їх вирішуєте?

Анатолій:

— Відкритих конфліктів у нас, напевно, не було. Ну, по молодості траплялося таке, що пів дня не розмовляли.

— А хто не говорив — ви чи дружина?

— Як вам сказати: якщо жінка незадоволена, то в чоловіка немає слів. Він не знає, що робити. Для нього це непроста ситуація, можна сказати, шок. Тому головне, якщо є непорозуміння, не переставати спілкуватися. І якщо обговорювати проблему й правильно вирішувати, то вона не повторюється. Повторюється те, що не вирішене. Тепер мені навіть важко пригадати, коли був якийсь серйозний конфлікт між нами.

Ольга:

— Тут ще дуже важливо, що ми називаємо конфліктом. Якщо все ускладнювати й ходити з думкою про те, що мене злить, то з будь-якої дрібниці можна зробити проблему. Так само можна впасти в певний стан, назвати це депресією й не боротися з цим. Але ми маємо з Божою поміччю протистояти цьому.

— З яким найскладнішим викликом у сім’ї ви зіткнулися за 25 років спільного життя?

Анатолій:

— Для мене це був час хвороби нашого сина, коли він перебував між життям і смертю.

Мені здається, якщо говорити про стосунки з дружиною, то Бог дав мені чудову дружину, яка якщо й ображається, то недовго. Тому в цій сфері в нас не було особливих проблем. Також для мене як чоловіка дуже важкими були хвилини, коли стояв у магазині з копійками в кишені й думав: молока купити чи хліба, бо на те й інше не було грошей. Але це якось забулося вже.

А от хвороба сина тримається в пам’яті.

Ольга:

— Для мене у свій час викликом став вибір — залишити здобуту професію й робоче місце з хорошою зарплатою й поїхати на біблійне навчання за кордон, бо тоді ще не було біблійних закладів в Україні. Я поїхала здобувати духовну освіту в Норвегію, потім певний час працювала в офісі братерства зі значно нижчою платнею, багато їздила, перекладала. Думаю, що це стало для мене цінним досвідом, загартувало й підготувало до подальшого служіння.

Ну й хвороба сина — то було справжнє випробування. У нас народився здоровий хлопчик, але в пологовому йому занесли інфекцію, яка стала руйнувати суглоби. Сину поставили діагноз — гострий гематологічний сепсис і остеомієліт. Нам це мало що говорило, але з вигляду та зі слів лікарів ми зрозуміли, що ситуація серйозна. Нас навіть готували до найгіршого, але щодня ми бачили Божу руку над нашим сином. На третій день лікарі з подивом констатували, що інфекції немає. Казали, що вони, напевно, вибрали правильне лікування, але ми знали, що це була Божа дія. Після цього ми пройшли через чотири операції, бо були пошкоджені суглоби. Нам траплялися чудові лікарі, професори, які нам свідчили, що бачать, як Господь їм допомагає в їхній праці.

Але й це випробування стало платформою для служіння. Тепер наша церква підтримує велику кількість сімей, які мають дітей з інвалідністю.

— Запитаня від учасників конференції. У скільки років ви одружилися, і чи є вік, найбільш сприятливий для одруження?

Ольга:

— Мені було 25, а чоловікові 24. Тепер у нас вже є внучка, тож ми не просто чоловік і дружина, не просто батьки, а вже бабуся з дідусем.

Анатолій:

— Говорячи про найбільш сприятливий вік, то в кожного він свій. Вважаю, що дуже важливо, щоб чоловік подорослішав розумом. Дівчата більш виважені й на них в ідеалі все ж має лежати менша відповідальність за сім’ю, як на чоловікові.

— Як незаміжнім сестрам старшого віку справлятися зі стереотипами й викликами?

Анатолій:

— У нашій церкві ми призначали спеціальні пости й молитви за таких людей, щоб Бог дав їм сім’ю. Я вірю, що підтримка церкви тут теж значима, і ми всі як Церква Божа бажаємо доброї долі для такої людини. І переважній більшості сестер Господь дав пару. Проблема виникла лише з тими, які вважали, що достойних для них немає.

Сестрам, які не вийшли заміж, раджу не надто концентруватися на цьому, тому що це часто призводить до поспішних рішень і помилкового вибору. Дозвольте собі жити більш вільно, знаходьте себе в служінні Богові й праці, яку не може виконати заміжня жінка. Чи це буде повною розрадою? Напевно, ні, але це дуже допоможе.

Ольга:

— Тут також дуже важлива ініціатива самих сестер. Наприклад, окрім того, що ми молилися, наші неодружені сестри й брати гуртувалися по віку, зустрічалися, спілкувалися, були активними в церкві, служінні. Це робить життя більш наповненим.

Я не знаю, чи це краще для вас, чи гірше, що ви не одружені. Але переконана, що Бог має найкраще для кожного з нас.

— Чи може одружений чоловік тісно спілкуватися з іншими жінками по інтернету? І чи допустимо одруженому чоловікові дружити із заміжньою жінкою, зустрічатися за чашкою кави, разом сидіти на зібранні?

Анатолій:

— Я мало вірю в дружбу між хлопцем і дівчиною, а тим паче між одруженим чоловіком і заміжньою жінкою. Для мене це нонсенс. Ділове листування допустиме, хоча й тут різні небезпеки існують. А от щодо особистого, то це має бути максимально відкритим для своєї дружини/чоловіка. Якщо ж немає цієї відкритості, то треба відверто поговорити про це, при потребі звернутися за підтримкою до служителя. У крайньому разі — звертатися й до певного церковного дисциплінування. Не треба соромитися говорити про це, прикривати поведінку свого партнера, бо тим самим ви ведете його до ще більшого гріха. Немає й не може бути ближчої людини, ніж жінка для чоловіка й чоловік для дружини, як би застаріло це не звучало, тим більше в християнському шлюбі. Тому не терпіть, а робіть все, що можна, щоб врятувати сім’ю, бо це все з часом лише поглиблюватиметься.

— Ще одне дуже серйозне запитання: «Як простити зраду чоловіка, бо ніби й простила, але недовіра залишається?»

Анатолій:

— Я не знаю. Думаю, такого рецепту немає. Моя відповідь може прозвучати як дуже теоретична. Тому хочу поділитися власним досвідом прощення в іншій сфері.

Коли мене одного разу дуже образили, Бог по-особливому відкрив мені один уривок із Писання. Це текст про вбивство диякона Стефана, який молився: «Прости їм, Боже, бо не знають, що чинять». А потім він звів угору свої очі й побачив відкрите небо й Ісуса. І в цей момент я почув у своєму серці запитання: «Чому відкрилося небо? Чому Стефан побачив Ісуса?» Бо він не тримав образи. А якби він образився, то чи сталося б так. І далі перед моїми очима змалювалася картина, що на небі його зустрічали як переможця. І всі мої образи вмить відпали, вони видалися мені дріб’язковими.

Я розумію, що це трохи інший випадок — це близька й рідна людина. Я тільки можу уявити, що відчуває жінка, яка віддалася в руки чоловікові, хотіла йому повністю довіритися… Тому момент зради тут особливо болючий. Я думаю, що це не непрощення, а страх бути зрадженою ще раз — і від нього треба звільнитися. Зруйнувати довіру — легко, а відновлення її потребує певного часу й дій з боку обох.

Просіть у Бога сили пройти цей шлях. При потребі шукайте підтримки душеопікуна.

— Ще одна ситуація: «Молода сім’я, чоловік відійшов від Бога, гуляє, дітьми не цікавиться. Пожалілася служителям — порадили терпіти. Чоловік каже, що він — мій хрест. Що робити?»

Анатолій:

— Терпіти що? Терпіти для чого? Терпіти доки? Тут купа запитань… Якщо ця жінка має відкриття, що їй треба терпіти, щоб його спасти, то це шлях великої посвяти. Це цінно. Але перед тим, як прийняти таке рішення, треба собі дати відповідь на безліч питань, деякі з яких я озвучив вище.

Можливо, хтось не погодиться зі мною, але якщо цей чоловік невірний, то згідно зі Словом Божим жінка не зобов’язана терпіти. Проте з Божою підтримкою вона сама, а не чоловік-маніпулятор, має визначити, чи це її хрест, чи не її.

Також ті запитання, які я озвучив вище, і ті, які є в серці людини, варто поставити й служителеві, щоб зрозуміти його позицію. Мені навіть складно уявити, що ця жінка переживає, тому незрозуміло, чому відповідь служителя була такою. Ну, припустимо, терпіти й мати з ним стосунки — так «нагородить» невідь-чим, а взагалі це значить — принизити свою гідність до рівня «однієї з…» Для мене це виглядає жахливо.

— Чи допустиме одруження після розлучення? Де знайти служителя, якому можна було б довіритися? Чому часто служителі не вникають у проблеми жінок і більше довіряють чоловікам?

Анатолій:

— Щодо повторного одруження, то кожен випадок треба розглядати окремо, і ми досить часто дозволяли розлученим утворення сімей. Колись мені один літній єпископ дав цінну пораду: «Бог їм простив?» — «Так». — «Ця жінка може повернутися до першого чоловіка?» — «Ні». — «То чому ти людей мучиш?» Я не кажу, що ця порада вмить вирішує всі питання. Тут варто розглянути безліч факторів. Але є моменти, коли сім’ї фактично немає, тому ми вчимо цих людей, спрямовуємо, наставляємо, щоб у новій сім’ї вони не повторювали старих помилок. Часто люди, особливо які прийшли зі світу, знають цінність насолоди, але не знають цінності сім’ї. І уява про сім’ю в них зводиться до слова «взяти». Ми вчимо віддавати, служити сім’ї. Чесно скажу, що з молодими людьми робити це набагато простіше.

Щодо довіри до служителя, ми говоримо про це зі служителями, вчимо їх будувати стосунки з людьми. Звісно, ви можете знайти людину, з якою поділитеся наболілим — і вона вас не розуміє, але так чи інакше ми повинні будувати стосунки зі своїм служителем і знаходити порозуміння з ним. Він відповідатиме перед Богом за себе, а ви за себе. Будьте відвертими, говоріть про свої почуття, скажіть, що хочете довіряти, хочете бути почутими. Моліться, щоби Бог працював і з серцями пасторів. А ми зі свого боку робимо певні кроки, щоб таких ситуацій у наших церквах не виникало.

 

Unknown9

Спілкуємося із заступником керівника Департаменту освіти Української Церкви Християн Віри Євангельської, християнським служителем та автором Богданом Галюком в основному щодо підсумків роботи Департаменту освіти у 2021 році, а також про його шлях становлення як християнського служителя у сфері освіти. Що Департаменту вдалося зробити протягом пандемійного 2021 року? Як вплинув COVID-19 загалом на освіту в Україні? Що нас чекає в наступному році? Відповіді на ці та інші запитання у відвертій розмові з Богданом Петровичем.

«Залишити Бога може змусити лише гріх»

— Коли і як Ви прийняли свідоме рішення слідувати за Ісусом Христом?

— Я народився і виховувався у євангельському середовищі. Але покаяння в дорослому віці відбулося після закінчення школи, внаслідок Божого втручання в мою долю та обставин, які допомогли прийняти свідоме рішення.

— Чи зустрічалися Ви з деконструкцією віри (сумнівами, розчаруванням, бажанням залишити Господа)?

— Напевно, всі ми проходимо перехрестя з назвою «Сумніви». Але досліджуючи Біблію, дізнаючись багато історичних та логічних доказів її актуальності, а також отримуючи внутрішнє запевнення, що ми – діти Божі, вибираємо вірити. Віру багато років намагалися посварити з розумом, але це не вдалося, тому наша віра – розумна. Якщо людина має особисті стосунки з Богом і щодня їх поглиблює, ніхто вже не зможе її переконати, що Бога нема. А залишити Бога може змусити лише гріх.

— Від кого з людей Ви черпаєте найбільше прикладів для наслідування?

— Кожна людина – скарб. А людина, яка ділиться досвідом, –безцінний скарб. Саме тому намагаюся використати кожну можливість, щоб запозичити корисне від людей, які радо діляться власним досвідом та надбанням. Найбільший духовний вплив на моє життя, окрім батьків, мав дідусь по материній лінії Євстахій Степанович Пуйда, який став мені «духовним батьком». До речі, в наступному році планується видання книги про мої стосунки з дідусем під назвою «Бог щоночі запалював нічник, очікуючи мене». Багато навчився від керівника Департаменту освіти УЦХВЄ Віктора Вознюка, а також пастора Олександра Гайдучика.

— Без якої речі Ви не уявляєте свого життя?

— Залежно в якій сфері. Якщо в духовній, то без можливості вивчати Біблію. Якщо у матеріальній, то без читання книг і подорожей.

— Про яку подію, річ або вчинок Вам дуже соромно згадувати?

— Такого було, на жаль, достатньо. Якщо говорити про сімейне життя, то ті кілька випадків, коли своєю поведінкою заставляв дружину плакати…

— Чи була у вас депресія протягом певного періоду життя, як Ви з нею справлялися?

— Не знаю, чи можна назвати депресією той період життя, коли я втратив інтерес до деяких занять, які раніше приносили задоволення, бо він був нетривалим. Я дійсно почувався тоді пригнічено, бо розчарувався в деяких людях, мав проблеми зі здоров’ям та надлишкову вагу і став байдужим навіть до футболу (усміхається). Однак міг робити повсякденні справи, а також працювати. Але завдяки підтримці дружини, мотивації наставників та друзів вирішив зайнятися своїм здоров’ям, скинув 17 кг, більше проводив часу на свіжому повітрі. І Господь стабілізував мій внутрішній стан.

— Чи переживаєте Ви кризу середнього віку? Якщо так, то як з цим боретеся.

— Ми всі час від часу переживаємо різні кризи, якщо ви про це. Але не можу сказати, що відчуваю себе зараз в стані, яким науковці називають психологічне відчуття невпевненості в житті. Я люблю Господа, своє служіння та роботу, в мене прекрасна сім’я, мене оточують вірні друзі. Тому поки, на щастя, не маю такого досвіду.

Unknown1

«Ніколи не зупиняймося в навчанні»

— Як Ви зрозуміли своє покликання у сфері служіння?

— Після закінчення Київського біблійного інституту я повернувся до рідної івано-франківської церкви ХВЄ і разом з молоддю займався різними видами служіння: проповідував, співав у хорі та групах, видавав молодіжну газету «Рибка», писав статті, опікував сільську церкву, відвідував з євангелізаціями лікарні, організовував Практичну англійську школу, займався особистим євангелізмом, створив Інтернет-сайти для церкви та обласного об’єднання церков, викладав в недільній школі і т. ін. При цьому продовжував духовне навчання. Потім почав читати семінари, мене запросили викласти перший предмет в семінарії, а потім – долучитися до Департаменту освіти УЦХВЄ. Ось так поступово і викристалізувалося моє вчительське служіння.

— Який Ваш улюблений автор книг?

— Їх багато: Клайв С. Льюїс, Річард Нібур, Джон Буньян, Августин, Федір Достоєвський, Михайло Коцюбинський та ін. Із сучасників – Макс Лукадо, Джон Бівер, Філіп Янсі, Джон Леннокс, Крейг Грошел, Джон Максвел та ін.

— З власного досвіду, чи достатнім для прожиття є фінансовий прибуток від написання авторських книг в Україні?

— Для більшості авторів, на жаль, ні. Лише для небагатьох, найбільш відомих, книги яких продаються великими тиражами. Але тут нам потрібно розділити авторів на християнських і світських. Ринок світської літератури в Україні – невеликий, а християнської взагалі мізерний. У відомих світських авторів прибуток від продажу книжок складає близько 40-50% від загального заробітку за рік. Решта – заробітки з курсів, майстер-класів, тренінгів із літературної творчості, авторських колонок, викладацьких програм та написання сценаріїв.

«Держава починає ігнорувати питання етики й духовних цінностей»

— Як вплинув COVID-19 на освіту в Україні?

— Пандемія суттєво вплинула на освітній процес. За дослідженнями аналітичного центру «Cedos» перехід на дистанційне навчання у зв’язку з пандемією COVID-19 спричинив, на жаль, погіршення якості та доступності освіти в Україні, а також загострення низки освітніх нерівностей. Науковці звертають увагу на проблеми та труднощі, що виникли зі здоров’ям та безпекою в учасників навчального процесу.

— Яка проблема найбільше хвилює Вас у контексті освіти України?

— Вболіваю за те, щоб державна система освіти забезпечувала можливість також і релігійного навчання учнів і студентів на добровільній основі, а відділення школи від церкви не розглядалося як неможливість викладання релігії в загальноосвітніх навчальних закладах, незалежно від форм власності. Переймаюся тим, що держава починає ігнорувати питання етики й духовних цінностей. Вважаю, що ідея про «вільну» від релігії науку є помилковою, бо наука не спроможна вирішити проблем гріховності, смертності і спасіння людини.

— Наскільки актуальною нині є християнська освіта?

— Християнська освіта була актуальною завжди, бо сам Ісус Христос надав їй ваги, сказавши учням: «Ідіть і навчіть всі народи…» Без сумніву, розширення знань, особливо на рівні вищої освіти, відкриває абсолютно новий вимір у загальному пізнанні Божого Слова. Оскільки Біблія має єдину, цілісну структуру істини, ретельне вивчення систематичного богослов’я є абсолютно необхідним, незалежно від того, відбувається це в семінарії чи ні. Місце навчання не настільки важливе, як Учитель – Дух Божий, що сповнює учня знаннями, силою та мудрістю. Формальне навчання може бути корисним і для загального становлення віруючого. За час, проведений у семінарії, його соціальна зрілість, здатність розуміти та бути уважним до людей і їхніх потреб значно вдосконаляться.

Ще одна причина для здобуття освіти – бути краще підготовленим до вирішення сучасних складних проблем. Церковний служитель має знати, коли сказати «так», а коли – «ні» у відповідь на багато закликів до участі у різноманітних загальних ініціативах. Знання в цій сфері необхідні для збереження істини, а належна освіта, безумовно, сприяє надбанню твердих біблійних переконань.

— Чи є загрози для християнської освіти?

— Ми повинні надавати якісну християнську освіту, програми якої будуть налаштовані так, щоб відповідати на виклики сучасного покоління, а не минулого, а також на потреби церкви, яка проповідує Євангеліє у 21 столітті, а не в 20-му. Нам потрібна християнська освіта, яка йде у парі з Церквою і підтримує її руки у розбудові Царства Божого на землі.

— Чи є брак християнських викладачів?

— Мета біблійної освіти – підготувати тих, хто прагне служити Богові. Павло вказав Тимофію, і в його особі й нам, що важливо готувати людей до виконання цих керівних функцій у церкві: «А що чув ти від мене при багатьох свідках, те передай вірним людям, що будуть спроможні й інших навчити» (2 Тим. 2:2). Сучасні виклики спрямовують більшість молодих людей до світського навчання, тому ми молимося і працюємо, щоб Бог запалював молодь до посвяченого служіння.

Unknown3

«Ми з дружиною служимо в парі на освітній ниві»

— Без якої риси характеру тяжко мати міцний шлюб?

— Всі християнські чесноти потрібні, але виділю, напевно, три: любов, довготерпіння та лагідність.

— Які найбільш актуальні поради Ви могли б виокремити для читачів у сфері виховання дітей?

— Відоме англійське прислів’я вчить: «Не виховуйте дітей, вони все одно будуть схожі на вас. Виховуйте себе». Найважливіше – бути прикладом поведінки, рольовими моделями для дітей. Ну й, звичайно, спілкуватися з ними. Сімейний консультант Станіслав Грунтковский на робочій зустрічі Департаменту освіти УЦХВЄ в Затоці у 2018 році зауважив: «Чим далі ми від дітей, тим меншим авторитетом є для них. І це одна з причин, чому в дійсно благочестивих батьків виростають діти-відступники». А Джордж Бернард Шоу, драматург і публіцист, лауреат Нобелівської премії з літератури 1925 року, пояснює, чому так відбувається: «Найбільша проблема спілкування — це ілюзія, що воно відбулося».

Unknown

— Чи впливає праця в департаменті освіти на сім’ю та служіння в церкві?

— Ми з дружиною служимо в парі на освітній ниві. Марічка співпрацює з Департаментом освіти УЦХВЄ у проєкті «Жінка 31 рівня», де проводить відновлювальні табори для жінок, а також навчальні семінари. Тому ми розуміємо і намагаємося підтримувати одне одного. У своїй рідній івано-франківській церкві я курую працю відділу освіти, тому з радістю поєдную служіння і роботу.

«Ми почали активніше займатися медіа-євангелізацією та просвітництвом через Інтернет»

— Яка ваша роль як заступника керівника Департаменту освіти?

— Курую організаційну роботу Департаменту освіти і допомагаю у всьому керівнику.

— Якими були досягнення департаменту освіти за 2021 рік? 

— Ми продовжили працювати над нашим основним проєктом «Оновлення». Протягом року його програма була представлена для служителів Івано-Франківського, Запорізького та Львівського обласних об’єднань УЦХВЄ, а також на обласній раді УЦХВЄ У Рівненській області. Сформовано базовий підручник «Оновлення» з основними напрямками і темами програми. За редакцією Департаменту освіти у 2021 році світ побачили дві книги: «Я і депресія» Віктора Гайдучика та «У домі мого Батька» Джорджа Давидюка.

— Як департамент освіти УЦХВЄ змінився за останні роки?

— Ми почали активніше займатися медіа-євангелізацією та просвітництвом через Інтернет, в соціальних мережах. За останній рік для платформи YouTube було створено 32 відеопрограми «Слово істини», 12 відеопрограм «Q&A – відповіді на важкі біблійні питання» в рамках проєкту «Sola Scriptura – конкурс для читачів Біблії», участь в яких взяли провідні вчителі братства, а також 5 відеопрограм проєкту «Оновлення».

— Якби у вас була можливість щось змінити, що саме це було б?

— Ми з адміністрацією маємо можливість змінювати, що вважаємо за потрібне, тому що радимося щодо всіх питань і працюємо в команді. Хочемо ще тісніше співпрацювати з іншими департаментами братства в проєкті «Оновлення». Продовжити роботу над проєктом початкової богословської освіти для церковного навчання. Завершити верстку підручника про стосунки в сім’ї (другий том). Видати книги з кращими проповідями служителів братства, які відійшли у вічність (А. Кліновського, С. Вінковського, В. Боришкевича та ін.)

— Чим запам’ятався цей рік для Департаменту освіти?

— Відбувся конкурс для читачів Біблії «Sola Scriptura – прочитай Біблію за рік». Близько 8 тисяч учасників систематично читали Біблію за спільним планом. Проведено Літературний конкурс ім. Джона Буньяна 2021 (у 3 номінаціях – «оповідання», «вірш» та «допис»). Взяло участь 56 авторів з усієї України. Ми оновили графічну візуалізацію (логотип) Департаменту освіти.

— Які цілі ставили для роботи Департаменту освіти на цей рік та чи всі вдалося виконати?

— Треба обов’язково оновити наш офіційний сайт. Укомплектувати власну медіа-студію. Дякуємо усім партнерам нашого служіння за активну участь у проєктах, які ми спільно звершуємо. Сподіваємося, що ви будете поруч із нами і в 2022 році.

— Яким бачите наступний рік?

— Ми знаходимося посередині двох ворожих наступів: ідеологічного – з заходу, фізичного – зі сходу. Тому молимося про Божу охорону і милість для нашого народу. А також мудрість для влади у критичний історичний момент.

Розмовляв Микита Доброславський, асистент Департаменту освіти УЦХВЄ.

DSC_8371

«Тато — справжній герой, мудрий наставник та близький друг».

За останні роки роль батька у сім’ї значно змінилась. Все частіше ми чуємо про «тата в декреті», бачимо татусів із дітьми на дитячих майданчиках або з візочком у парку. Також відходить у минуле образ постійно працюючого батька, який після роботи дивиться телевізор та не завжди знає, до якого класу перейшла його дитина.

Такі важливі зміни у суспільстві відбулись завдяки відходу від радянських стереотипів, західному впливу та плідній роботі сотні громадських організацій та активістів.

Одна із них — це Міжнародний Центр Батьківства (МЦБ), який заснували у 2003-му році.  Це — громадська організація із християнським світоглядом.

Головна ідея МЦБ — «щоб кожна дитина мала радість, любов, турботу і благополуччя через батька, залученого в його життя».

Організація влаштовує різноманітні навчання для татів, фестивалі сім’ї, вікенди, тощо. Їхня ціль — навчити татів проводити більше часу із своїми дітьми.

Володимир Редкач — регіональний координатор Міжнародного Центру Батьківства у Західній Україні. Чоловік живе у Луцьку, займається служінням у баптистській церкві та працює над тим, щоб у сім’ях були свідомі та активні батьки.

119740113_3043481069108393_3443127898651238847_n

За роки своєї діяльності він організував багато сімейних проєктів, фестивалів, авторські заходи «Татусевий вікенд» та «Супер тато».

Володимир розповідає, що головний секрет виховання дітей — це приділяти їм час та спілкуватись із ними.

Чому вирішили займатись сімейною сферою?

Я не вирішував, воно прийшло само собою. За декілька місяців до народження моєї першої дитини до Луцька завітали представники Міжнародного Центру Батьківства. Вони організовували чоловічу конференцію, під час якої говорили про батьківство, його цінність, ідею та місію. Почувши, що батьківство — це місія життя та найважливіше, що може відбуватись у житті чоловіка, я зрозумів, чим хочу займатись у житті.

Саме на цій конференції я дізнався, що МЦБ вже неодноразово організовувала День батька. І через деякий час вирішив провести цей захід у Луцьку. Цікаво, що на його підготовку у мене було всього два тижні. Служителі, до яких я звертався за допомогою, казали, що за такий короткий відрізок часу нереально підготувати таке свято. Але Бог так зробив, що нам усе вдалось організувати на хорошому рівні.

5044w

Тоді я вперше побачив, наскільки круто таке свято впливає на людей. І ця вся історія мене дуже захопила. Спочатку їздив на різноманітні навчання та заходи від Міжнародного Центру Батьківства. Згодом вже почав придумувати власні проекти.

Загалом організація займається просвітницькою допомогою звичайним сім’ям.  Особисто я не націлений на кризові сім’ї, адже, на мою думку, до них і так досить багато уваги.  А часто звичайному батьку також треба підтримка у його батьківстві.

Чого вдалось досягти?

15 років тому ми почали збирати підписи, щоб День батька відзначали на національному рівні. Ми зібрали вручну більше 10-ти тисяч підписів і віднесли їх у Верховну Раду на реєстрацію. То там всі були у шоці.

Згодом Петро Порошенко підписав цей указ і тепер першу неділю червня ми офіційно святкуємо День батька в Україні.

«Задача нашого проєкту — підняти батька на 80 левел в очах дитини

Чому працюєте тільки із татусями?

Часто мене запитують, чому немає «Мама Вікенду»?  То я завжди відповідаю, що не проблема — робіть. У нас так у суспільстві склалось, що мама і так багато часу із дітьми проводить. А тато більше  —«у полях».

У цьому питанні є певна криза, тому про нього треба говорити якнайбільше. Так історично склалось, що жінки проводили більше часу із дітьми. Адже ми мали дві світові війни, які забрали найкращих чоловіків, розкуркулення, голодомор, заслання чоловіків та післявоєнні часи. Тому хлопчиків виховували мами та бабусі. А якщо подивитись на модель виховання батька і мами, то це зовсім різні речі. Для прикладу: лізе дитина на дерево, то мама скаже: «не лізь», «обережно», «стій», «не впади». А тато скаже: «давай, ти зможеш». Батько буде більше підбадьорювати, а мама — захищати.

Також під час радянського союзу чоловіків виховували так, щоб вони досягали максимальних висот: п’ятирічки і тому подібне. Тобто, він будував якесь примарне майбутнє на роботі, а у сім’ї його діяльність була обмеженою

Часто навіть зараз у багатьох чоловіків є дистанційне відношення до дитини.  Вони кажуть: «що мені мала дитина, ось виросте, тоді вже буду з ним спілкуватись».

Які головні меседжі намагається донести батькам?

Найголовніше — це приділяти своїм дітям час. Ми маємо три головних меседжі: тато — справжній герой, мудрий наставник та близький друг.

DSC_8306

Тато-справжній герой — це актуально для геть для маленьких діток. Для них тато — завжди герой і треба постійно підтримувати цю планку. Діти мають бачити, що батько може зробити щось особливе для них. Тому проєкт «Супер Тато» на це і націлений. Для прикладу, коли тато за 30 секунд має перетягнути автівку. І дитина дивиться на нього із величезними очима. Задача такого проєкту — підняти батька на 80 левел в очах дитини. Діти іноді настільки вражені цим всім, що повертаються додому і ще довго розповідають усім про подвиги тата. Або наші наклейки «Супер Тато» чіпляють собі на одяг і так ще й до садочка ходять.

Тато-мудрий наставник — це дуже важлива характеристика  для дітей середнього віку, коли їм треба настанови та навчання для особливих моментів. В цей період життя, для дітей і самих батьків,  дуже актуальним є діалог. І ми теж маємо такий проєкт “Крута розмова”, коли батько та дитина мають задавати один одному різні запитання. І не такі банальні, які звикли питати вдома: «ти поїв»? чи: «що там у школі»? А: «які твої мрії»? «які твої страхи»?, і так далі. До речі, ці питання є на сайті Super family org.ua.  Дуже рекомендую використати цей ресурс і якогось вечора отримати швидше за все, цінні відповіді один для одного.

Тато-близький друг — це вже для дитини-підлітка. Тут батькові треба зрозуміти, що він має перейти в інший стан, де треба менше говорити та більше будувати стосунки. Для прикладу: поїхати десь разом з дитиною та провести спільно час, допомогти  їй заробити перші кошти або подолати якусь проблему.

Треба завжди розуміти, що діти наслідують спосіб життя батьків. Ти можеш намагатись виховувати дитину та розказувати їй щось корисне. Але якщо ти якось не так живеш, то твоя дитина просто скопіює твою поведінку, орієнтовно 80-90% твого стилю життя.

Задача: підняти батька на найвищий левел в очах дитини. Як працює Міжнародний Центр Батьківства

У нашому інформаційному просторі є якийсь такий стереотип, що дитину треба посадити перед собою та виховувати. Насправді, треба жити так, щоб діти захотіли наслідувати ваш спосіб життя, перейняли цінності.

Як виховували дітей 100 чи 200 років тому? Вони просто жили біля батьків. А проблема нашого сьогоднішнього суспільства полягає у тому, що ми зарано віддали своїх дітей на виховання гурткам, школам або дитсадкам.  І наших дітей виховує хтось чужий. А найкраще виховання — це коли діти біля  своїх батька та мами, коли вони не розірвані один з одним.

«У наших сім’ях на вихідних або дивляться вдома телевізор, йдуть на ринок або їдять, натомість в Європі, США сім’ї масово їдуть за місто для спільного відпочинку».

Розкажіть про свій проєкт «Татусевий  Вікенд»

Це — мій авторський проєкт. Я розумів, що багато татів дуже мало часу проводять із дітьми. Тому вирішив, що було б добре поїхати батькам із дітьми на декілька днів на природу та відпочити. Одного разу ми сіли з друзями та написали програму. Один з татів — столяр, тому він організував, щоб батьки з дітьми робили годівнички та рамочки для фотографій  Один рік ми разом з дітьми варили разом уху, це було дуже захопливо. Тоді ми запросили партнерів, студію “Крок на зустріч” – ми зняли гарне відео про цей проєкт.

IMG_3755

Буває таке, що на початку тати сприймають деякі проєкти  трохи скептично Останній проєкт ми робили у нашому Центральному парку до Дня Сім’ї.  Ми пропонували взяти участь в  діалозі між батьками та дітьми.  Спочатку деякі татусі насторожені і не дуже хочуть брати участь, хтось скептично налаштований, доводиться трохи їх мотивувати, що вдається майже завжди.. Але потім настільки зав’язується розмова і так вона в радість, що вже не можуть зупинитись. Це надихає по-особливому.

До речі, на нашому заході був один тато, який казав, що він не знав, про що говорити  із 4-річним сином. Адже вважав його надто малим. Але коли прожив із ним три дні, то побачив, що ще й як є про що говорити. У такому віці дитина вже дуже сприятлива до діалогу. І тоді ти розумієш, що такий невеличкий проект дозволив з’єднати татів і дітей серцем до серця і пережити щось особливе.

photo_2021-05-16_15-19-11

Що допомогло сучасним батькам «прокачати» батьківські скіли?

Я думаю, що частина  татусів отримали позитивний приклад від свого батька. Або — навпаки: маючи негативний критичний досвід, вони захотіли у своїй сім’ї побудувати зовсім іншу історію, яка протилежна власній.

Також це може бути європейський вплив. Адже там на вихідні сім’ї не залишаються у містах, а роз’їжджаються на море, в гори, на кемпінги, тощо. Це — їхній нормальний спосіб життя, коли люди навмисне вкладають час в родинні стосунки А в наших сім’ях на жаль, на вихідних або дивляться вдома телевізор або їдять. Тобто, займаються такими речами, що не об’єднують сім’ю. Але я не хочу казати, що всі такі. Це просто є така категорія пасивна. Вірю, що їх ставатиме менше з кожним роком.

Яка вона — середньостатистична українська cім’я?

З того, що я спостерігаю то є два види сімей. Перший — це та, де не дуже активний тато, який зосереджений на роботі, зароблянні коштів та економічному виживанні. Такий батько до кінця не розуміє, що цінно для дитини, часто він наслідує своїх батьків. А вчитись та покращувати своє батьківство він не хоче і є трохи пасивним.

Друга сім’я — це активний тато. Я помічаю, що все більше татусів з’являються зі своїми дітьми на дитячих майданчиках, гуляють з візочками у парку. Це — люди, які вкладають у виховання дітей час. От видно, що вони і книги читають і стоять на вищому рівні батьківства.

62146905_2400971009924608_1665166195118047232_n

А чи є якась статистика, яких сімей зараз більше?

На жаль, — ні. Навіть не знаю, як це виміряти. Тому одна з моїх мрій — зробити такі статистичні дані. Наша організація якось хотіла замовити таке опитування. Але проблема з нашими людьми полягає у тому, що вони не завжди в таких випадках відповідають чесно. Часто вони видають бажане за дійсне, але потім результати завжди неправдиві.

«Всі батьки травмують своїх дітей»

Яке ваше бачення сучасної сім’ї та розподілу обов’язків?

Я думаю, що все полягає в одному слові — діалог. Чоловік з жінкою мають сісти і домовитись між собою про те, як буде їм комфортно. Як вони намалюють усе, так і будуть жити. Стереотипи на зразок: нехай тато миє посуд, тоді він буде класним — однобокі, як на мене. Я думаю, що сучасній сім’ї не вистачає простого мистецтва спілкування.

Як батькам не травмувати своїх дітей?

Всі батьки, так чи інакше травмують своїх дітей емоційно або навіть і фізично. Це реальність, на жаль. А таких, що не травмують — просто немає. Адже батьківство завжди пов’язане із ризиком, певним незнанням, а ідеальних батьків просто немає. Ми всі помиляємося…

Що ж робити? Звичайно, ми не можемо сприймати свої помилки, як норму, але можемо зробити у відношені до дітей щось особливе і надто цінне для них і для себе також. Це одне просте слово – “вибач”. Якщо розуміємо, що помилилися, надто підвищили голос, несправедливо покарали, принизили – знайдіть в собі сили попросити вибачення. Це – найкраще, що можете зробити зі своєю помилкою. Спробуйте…

DSC_8615

Чи можна мінімалізувати цей травматичний вплив на дитину?

І можна, і треба. Треба постійно вчитись, читати спеціалізовані книги, ходити на тренінги, семінари, при потребі порозмовляти з хорошими психологами, можете звернутися і до нашої команди, ми з радістю допоможемо. Тобто, батьки повинні розвиватись і вкладати у прокачування свого батьківства.

Також можна спілкуватись з іншими батьками, ділитись викликами, перемогами та розчаруваннями. Це завжди полегшує батьківство.

Батьківство — це дуже велика робота. Іноді це досить тяжко, але пам’ятайте, що діти під нашою опікою тимчасово і в нас не так багато часу, всього лиш 10-15 років активного впливу.

«Нам всім важливо радикально змінити своє відношення до батьківства. Всі розуміють про важливість професійного підвищення своєї кваліфікації. Постійне підвищення рівня свідомого і активного батьківства, ось що нам потрібно сьогодні»

DSC_8339

Як, на вашу думку, держава могла б допомогти інституту сім’ї?

Я вважаю, що держава має більше вкладати в інститут сім’ї. Адже сім’я — це основа економіки, культури і всього.

Я думаю, що один із варіантів — розробити систему грантових довготривалих проектів. А громадські організації могли б взяти їх під реалізацію. І маючи в наявності певні ресурси, вони б найкраще реалізували свої громадські ініціативи.

Тобто держава це може профінансувати, а громадські організації вже самі запропонують різноманітні ініціативи для суспільства. Що це буде? Ми зараз не знаємо. Але точно переконаний, що це може вирости щось круте та геніальне. І, найголовніше — ефективне, що буде реальним позитивним впливом на розвиток свідомого та активного батьківства в нашому місті і країні вцілому.

18813949_1504248802930171_511986527827218647_n

Які проєкти плануєте реалізувати найближчим часом?

Третя неділя червня, це офіційне святкування Дня Батька в Україні.

Тому, мотивую кожного читача запланувати святкування Дня Батька  в своїй родині, в релігійних громадах, на підприємствах та організаціях. Це дуже важливо.

На сьогодні, спільно з міською радою долучилися до Всеукраїнського проєкту від Міжнародного Центру Батьківства та домовились розмістити соціальну рекламу про відповідальне батьківство на інформаційних площинах міста.

Також, ми плануємо провести гарний святковий захід в центральному парку ім. Лесі Українки. Є ще декілька цікавих ідей, але зараз зарано про них говорити. До слова, якщо хтось з читачів хоче долучитися до проведення цього свята, напишіть нам в приватні повідомлення https://www.facebook.com/profile.php?id=100000351973358

Еля Серкожаєва для ІА Світогляд

Задача: підняти батька на найвищий левел в очах дитини. Як працює Міжнародний Центр Батьківства

Календар

Жовтень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

СТАТТІ

ПІДПИШІТЬСЯ НА НАС