MikolayvA1_mista_hiro

Віталій Бутучел – Пастор місцевої протестантської церкви «Жива вода» у Баштанці.

«24 лютого ми не казали, що «Бог тебе любить, все буде добре» — ми відкривали двері. З перших днів війни люди бігли сюди. Ми приймали усіх, годували, заспокоювали, вкладали спати, надавали медичну допомогу. Все, що ми мали, — ми ділили на всіх. Сама ситуація підказала нам, як треба діяти, що потрібно людям. А потрібно, як виявилось, не так багато: їжа, вода, спокій у душі і впевненість у завтрашньому дні. Ми давали те, що могли».

Діти Віталія уже дорослі, проживають і навчаються у Львові. Дружина дуже хотіла переїхати на захід України також. Сім’я навіть продала своє житло в Баштанці у серпні 2021 року, але справи по роботі змусили затриматись у місті на деякий час — на час, який переріс у повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України. І тоді Віталій відчув, що потрібен саме тут,  допомогти українцям і Україні він зможе тільки на своїй рідній землі. З того почався великий шлях наближення перемоги через допомогу усім, хто її потребував.

Будучи глибоко віруючою людиною, Віталій намагався зарадити усім, хто був у відчаї, відчував зневіру, страх. Він ніс їм надію на віру, мир і втіху. Так він жив завжди, все своє життя, але з приходом війни в країну, змінився алгоритм допомоги. Віталій акцентує, що в мирний час, їх зброєю було слово, і словом був Бог, а вже потім благі діяння. Після 24 лютого 2022 року все змінилось. Спочатку діло, а потім слово. 

З першими обстрілами церкву заполонили люди. Це були мешканці району, де розташована церква. Прихожан серед них було відсотків 10, але тут не відмовляли нікому, і втішали кожного. Сам по собі сформувався остов волонтерів, які включились у роботу, допомагаючи всім, чим могли: готували, прибирали, втішали, сортували гуманітарну допомогу, яка почала надходити від інших філій церкви України і з-за кордону. 

У день протистояння у Баштанці, коли ворог увійшов у місто, Віталій намагався зберігати спокій. Це було 1 березня 2022 року. Він переконався, що люди спустились у підвал, у сховище, і почали молитись, а сам з декількома друзями піднявся на пагорб. Розповідає, що через бінокль спостерігав за боєм, і телефоном передавав інформацію, куди тікають налякані опором вороги. Кулі свистіли зовсім поруч. Віталій чув їх, і ніколи не забуде те відчуття, але Бог вберіг його від смерті, і після закінчення активної фази бойових дій, він повернувся до свого храму.

«Я бачив ЧУДО, —  каже Віталій. – Ті незліченні колони техніки окупантів, бій, їх відхід — це справжнє диво, що вони відійшли від міста. У наших не було зовсім нічого: ні бойової техніки, ні досвіду. У нас поблизу немає жодної військової частини. Це все було на натхненні і бойовому дусі людей. Це дійсно чудо Боже. Сотні людей молились у нас у підвалі, та й, я думаю, молилась вся Баштанка. І Бог дав нам сили» 

Уже з наступного дня Віталій допомагав громадянам евакуюватись з міста. Люди були налякані і прагнули хоч якоїсь безпеки. У Баштанці продовжувались обстріли і бажаючих виїхати було безліч. Але й були й ті, хто лишався. І Віталій започаткував організоване годування усіх нужденних. На кухні церкви десятки людей готували три рази на день, а волонтери розвозили гарячу їжу: у бомбосховища, на блокпости, на передову… До церкви, як до волонтерського центру потягнулись люди за їжею, водою, ліками, одягом. І кожен тут знаходив допомогу. 

Робота продовжується і понині. Людей годують, обігрівають, обнадіюють. У Церкві облаштовано додаткові душові і кімнати відпочинку для військових, які приїздять сюди на декілька годин відпочити з лінії фронту, помитись і попрати одяг. Двері відчинені для всіх і Віталій точно знає, що до перемоги він звідси не виїде, а далі Бог покаже правильний шлях. Але зараз Він тримає небо над Баштанкою.