2021-07-28 17.11.19

До вулиці Шкільної у селі Дерно Ківерцівського району веде рівненька дорога. За невисоким парканом ховається ряд акуратних, нових на вигляд будівель. З їхніх вікон нині визирають допитливі дитячі очі. А ще якийсь десяток років тому із порожніх віконниць виднілося сміття, яке сюди роками зносили місцеві.

Дитячий будинок «Дім затишку» для так званих «сиріт при живих батьках» тут збудували у 2014 році християни віри євангельської. Спершу, однак, у їхні плани втрутилася війна, і протягом двох років інтернат приймав багатодітні родини біженців зі східної України. У лютому 2016 року до затишного дернівського інтернату привезли перших дітей. З того часу через «Дім затишку» пройшло декілька сотень маленьких волинян зі складними долями. Християнський дитячий будинок намагається поселити у їхніх серцях любов, всепрощення та віру у Бога. Вони ж залишають свої сліди у серці багаторічного директора закладу Олександра Мельника, пише ІА Світогляд.

2021-07-28 17.11.32

Олександр очолює «Дім затишку» із 2010 року, і саме завдяки йому просторі, добре відремонтовані приміщення і справді наливаються родинним теплом і затишком. Всі діти і дорослі щиро вітаються з чоловіком, як тільки бачать його на території, вони приходять за порадами та підтримкою так, як інші ідуть до батька. Крім своїх рідних семи дітей, Олександр і справді трохи батько для десятків чужих малюків, яким у житті не пощастило з сім’єю.

Олександр розповідає, що спершу у будівлі, яка за радянських часів була пришкільним інтернетом, планували відкрити будинок для літніх людей.

2021-07-28 17.12.42

«Коли наші звернулися до ківерцівської влади щодо цієї будівлі, влада сама запропонувала зробити натомість щось для дітей. На той час у районі було близько 180 дітей, яким не знаходилося місця у дитячих будинках. Це і статусні діти-сироти, і діти, для яких є загроза в сім’ї. Будівлю викупили у 2007 році. Вона настільки нікому не була потрібна, що ми самі шукали ще кількох учасників тендеру, аби той відбувся за правилами. Купили тоді за 65 тисяч доларів. Ми почали потрохи проводити ремонт. У моїх попередників щось не склалося, і мене від церкви вибрали у березні 2010 року очолювати те, що буде тут», – розповідає чоловік.

Ремонти і будівництво вели виключно за благодійні пожертви. У 2014 році роботи завершили, і будівля була готова приймати дітей.

«Ми підготували всі потрібні документи, я подав заявку на реєстрацію, аж тут на сході почалася війна. З початком війни до мене звернулися волонтери і попросили приймати дітей-біженців разом із сім’ями. Ми не могли відмовити. 1 червня 2014 року приїхали перші біженці зі Слов’янська. Вони були дуже налякані західною Україною, з собою мали трьох дітей, декілька пакетів з речами, півпачки памперсів і бутель води. Протягом двох років ми приймали біженців. Загалом прийняли 104 людини, з них 70 дітей і 34 дорослих», –говорить Олександр.

2021-07-28 17.11.58

У 2016 році переселенці остаточно роз’їхалися, і «Дім затишку» знову звернувся до ківерцівської влади, ствердивши свої наміри приймати дітей. Дитячий будинок в районі був переповненим, а малюків, які потребували піклування, було багато. В основному це діти з неблагополучних сімей, де батьки мають різні залежності і забувають про свої батьківські обов’язки. Олександр називає таких дітей «сиротами при живих батьках» і завжди відкриває для них двері свого «Дому затишку». У лютому 2016 року до них направили перших 7 дітей, і з того часу у стінах дернівського інтернату дітей ставало все більше.

«Ми співпрацювали з Ківерцівською службою у справах дітей. Їх до нас привозила поліція, чи батьки самі писали заяву. Так робота тривала до того моменту, коли анулювався Ківерцівський район. За той час у нас вже пройшло 140 дітей. Ми більше працювали над тим, щоб повернути дітей у їхні біологічні сім’ї. У нас бракувало ресурсу, щоб працювати ще й з батьками, але в міру можливостей робили і це. Я відправляв їх на реабілітацію, давав можливість працювати, одному чоловіку навіть оформили документи в Польщу. Я просив директора рівненської місії, щоб він відправив нам місіонерів для волонтерської роботи. Це добре, коли наші їдуть в Африку допомагати, але в нас тут і зараз роботи непочатий край. Особисто сам працюю з батьками, бесіди проводжу, попереджаю, що дітей забере служба. Є позитивна динаміка, але вона незначна», – пояснює директор.

2021-07-28 17.11.24

У «Домі затишку» діти живуть, як удома. Хлопці і дівчата мають гарно оздоблені кімнати на кілька ліжок. Дітей розселяють за віком. Крім того, у комплексі є велика їдальня, ігрова кімната, приміщення, де можна вивчити уроки і виконати домашнє завдання, а також медпункт. Розважатися вихованці закладу можуть на просторому подвір’ї. Тут у них є басейн, намет, батут, ростуть ягоди, живуть кури. Старші хлопці спорудили собі дерев’яний «будиночок», старші дівчата люблять гуляти і фотографуватися у саду.

На вихідних діток можуть возити до міста на екскурсії. Для цього в інтернаті є спеціальний бус.

Через паркан знаходиться дернівська школа, у якій навчаються вихованці інтернату. Вже у «Домі затишку» з ними працюють вихователі і волонтери – допомагають робити домашні завдання і краще розбиратися у темах уроків.

2021-07-28 17.11.36
2021-07-28 17.11.42

«У нас обмежений штат. Люди працюють більше на волонтерській основі. Оформлені три вихователі, я як директор оформлений, а всі решта – на волонтерських засадах. Волонтери підписують документ, що несуть відповідальність за життя і здоров’я дітей. Охочих бути волонтерами є багато. Як би не було дивно, служіння Богу – це служіння людям. Тобто не просто ходити до церкви, а робити щось для ближнього. Молодь приїздить, читає малечі Біблію. І ми намагаємося робити все так, як написано в Біблії», – говорить Олександр.

Чоловік каже, що сьогодні вже й не підрахує, скільки волонтерів приходили допомагати у «Дім затишку».

Умови життя у християнському інтернаті значно кращі, ніж удома у більшості його вихованців, але, попри це, діти хочуть до тата і мами.

2021-07-28 17.11.46
2021-07-28 17.11.39

«Недавно ми віддали чотирьох дітей у прийомну сім’ю. Вони жили у нас досить довго, і за цей час їхня мама жодного разу їх не навідала. Але як тільки ми дарували щось дітям, коли ми їх пригощали, старша дівчинка завжди відкладала щось і казала, що це для мами. З точки зору християнства, ми їм розповідаємо, що їхнібатьки хороші, але їх зіпсував гріх. Але з батьками працювати нам поки не вистачає ресурсу», – знизує плечима Олександр Мельник.

2021-07-28 17.11.28
2021-07-28 17.17.38

Нині в інтернаті живе 14 дітей різного віку. Приймають сюди діток від 3 до 17 років. Директор дитячого будинку ділиться найближчими планами і каже, що вже зараз у Дерно триває будівництво нових схожих комплексів. Цього разу, окрім допомоги знедоленим діткам, дернівські християни хочуть ще допомагати людям, які пройшли війну. Для учасників АТО та ООС планують збудувати реабілітаційний центр, який працюватиме за принципом табору. Тут вони зможуть духовно відпочити, поспілкуватися з дітьми, провести час на природі.

Ви можете допомогти інтернату, спрямувавши благодійні пожертви на рахунок:

 

45602 Україна

Волинська область, Луцький район, село Підгайці, вулиця Грінченка, 2

МФО 303440 код 39150789

UA89 303440 00000 26003055503627

Волинське ГРУ «ПриватБанк»

Благодійний фонд «Затишок»

Картка: 5169 3305 1476 3637

2021-07-28 17.12.14
2020-08-13 18.23.35

На Волині відбувся місіонерський похід. Шість команд християн вирушили з Луцька у шість сіл області, щоб розповісти Євангеліє.

Учасники мали виконати умову: дістатись до пункту призначення, знайти, де ночувати та що їсти протягом двох днів, не беручи з собою грошей.

Організувала похід Міжнародна християнська місіонерська школа – Precept International Mission School. Частина учасників – студенти школи, інші – добровольці з церкви «Слово Життя».

Наймолодшому – 13 років, найстаршому – 41. Всього на місію вирушили 2 дівчини та 21 хлопець.

Вони – спортсмени, займаються тхеквондо або флорболом, частина з них – тренери, тому в поході проводили майстер-класи дітям.

Одна команда ночувала біля ставка. Хтось поселився в школі. Одні на вечерю смажили на вогнищі кукурудзу, інші – пекли картоплю. Про ці та інші пригоди – далі.

Історія 1. Місія в село Тихотин

Всі команди вирушили у подорож від «Адреналін Сіті». Ті, кому випало їхати в село Тихотин, пішли до автостанції.

Лідер групи зупинив маршрутку, пояснив, куди їдуть і навіщо.

Водій безкоштовно підвіз чотирьох місіонерів до Переспи. Далі до Тихотина йшли 8 кілометрів пішки. Дорога погана, іти важко і спекотно – всі терпіли.

«Ми налаштували себе на те, що не потрібно надто багато турбуватись про ночівлю і їжу, а необхідно шукати людей, яким зможемо розповісти Євангеліє, – розповідає місіонер Данило Волик.

Розповідали про Христа жителям села. Дітей запрошували ввечері на майстер-клас з флорболу.

Шукали, де переночувати. Пропонували взамін на нічліг допомогти по господарству. Всюди відмовляли. Говорили, що всі дрова порубані і вся інша робота пороблена. Врешті команда з дозволу директорки поселилась у школі.

«Ми прокинулись о 6 ранку, щоб потренуватись. Діти нас вже чекали, щоб позайматись з нами. Взагалі вони супроводжували нас постійно. Коли ми ходили євангелізувати по селу, одна бабуся запропонувала поїсти. Вона погодувала і нас, і всіх дітей, які ходили з нами, – згадує, усміхаючись Данило. – Інша бабуся розповіла нам всю свою біографію, починаючи від дитинства. Ми сиділи слухали…»

Хлопець зізнається: переживав, як все пройде. Але коли без грошей вчотирьох сіли в маршрутку, зрозумів, що Бог з ним і береже повсюди.

Схожі відчуття переживала і Вікторія Білоцерківець.

«У цьому поході я побачила, що Його рука завжди над нами. Бог завжди відповідав на наші молитви. Я дуже рада, що пізнала ще більше Його силу», – ділиться дівчина.

Інший учасник походу Андрій Кацюба розповідає, що люди зустрічали їх привітно, особливо донька голови сільської ради. Вона з сім’єю прийняли на обід та вечерю і допомогли добратись до Луцька.

Першого ж дня команда їла те, чим пригощали діти. На обід були булочки з чаєм, на вечерю – картопля, яку запекли в багатті.

«У цьому селі діти чули про Ісуса, знайомі з Біблією. Раніше сюди приїжджала церква з Рожищ та проводила табір. Коли діти дізнались про нас, то думали, що і ми будемо дарувати подарунки, але у нас, крім ключок для флорболу і бажання говорити Євангеліє, нічого не було», – ділиться Андрій.

Загалом місіонери провели три тренування, під час яких навчали дітлахів флорболу та грали в ігри. Також вони проводили біблійний урок.

«Наша команда – дуже цікава. Усі дуже різні, але об’єднані однією ціллю. Кожен знав, що йому робити, – хтось тренував, а хтось проводив уроки. Думаю, що навіть після закінчення навчання в місіонерській школі ходитиму в походи, оскільки це вчить працювати з різними людьми, знайомитись, будувати стосунки, допомагати іншим та бачити їхні потреби», – додає Андрій Кацюба.

Перша команда

Історія 2. Місія в село Березолуки

Команду до Кременця підвіз чоловік. Він проїхав навіть на 20 кілометрів більше, ніж був його маршрут.

Звідти до села Кроватка місіонери під’їхали на іншому авто. У водія було лише два вільних місця, але він взяв трьох. До Березолуків три кілометри йшли пішки.

«По дорозі до траси, де ми збирались «ловити» машину, ми їли яблука і вишні, які зривали з дерев. Нас побачив один чоловік і сказав, щоб ми нарвали яблук в нього, тому що вони дуже солодкі. Так ми побачили, що Бог турбується за нас», – розповідає Василь Чокнадій.

У Березолуках команду погодувала та прихистила на ніч голова селищної ради. Спершу вона розпитувала в хлопців, хто вони і звідки, познайомила зі своїми колегами, розповіла про село.

У перший день місіонери провели зустріч з дітьми на площадці. Спілкувалися, грали у флорбол. Ввечері говорили про Христа і про себе людям, які їх прийняли.

Наступного дня спершу допомогли прибрати центр села, а потім влаштували ще одну зустріч на площадці. Крім флорболу та естафет, дітям також провели біблійний урок про інформаційні технології, етику спілкування, прощення гріхів…

«Похід був крутий. Ми хотіли знайти дітей, щоб розказати Євангеліє, і це вийшло. Бог попіклувався за все, що нам було потрібно. Нас запрошували ще раз прийти в село, не хотіли відпускати. Бог відкрив серця усіх, з ким ми говорили, і дав можливість чудово провести час разом. Ми не очікували такого, але побачили Божу турботу і як Він здійснював наші мрії», – розповідає Василь Чокнадій.

Можливо, колись у Березолуках навіть відкриється секція з флорболу.

Друга команда

Історія 3. Місія в село Любче

Троє місіонерів вирушили в село Любче. Добирались три години. Півтори години йшли пішки, потім хлопців підвезли машиною.

«У селі ми пішли до голови спитати, чи потрібна якась допомога. Нам заборонили проводити будь-які заходи. Попри це ми вирішили шукати тут будинок миру, щоб проповідувати про Христа. Обійшли всі будинки, але тільки у двох захотіли нас слухати. За два дні ми провели два тренування, під час яких 15 дітей почули Євангеліє. Діти відкриті, але у свої 10-12 років вже мають погані звички», – розказує Максим Островерх.

Ніхто не захотів прийняти хлопців на ніч, тому першу ніч провели біля ставка за кілька кілометрів від села.

На вечерю смажили на вогнищі кукурудзу. Спали в альтанці.

«Ніч була холодною. Ми підстелили під себе сіно, яке надавало дерев’яним лавочками трохи комфорту і теплоти. Другу ніч провели в селі Тихотин, де в школі прийняли іншу групу наших братів», – ділиться хлопець.

Маючи мінімум, місіонери були вдячні за те, що мали. Вчились цінувати кожну мить і довіряти Богу в будь-яких обставинах.

Розуміли, що коли Він дає людей, яким можна говорити Євангеліє, то потрібно докласти максимум зусиль, щоб його донести.

«Ми зрозуміли, що не завжди все буде за нашим планом. У Бога свій план і ми маємо шукати Його волі більше, ніж своєї. Наша команда дуже рада і вдячна Богу за такий час і цінний досвід у виконанні Його місії», – каже Максим.

Припускає, що їх не приймали через пандемію, бо люди уникали розмов взагалі, не цікавились, яка ціль у хлопців.

Третя команда

Історія 4. Місія у село Мстишин

Команда, яка прямувала до Мстишина, провела багато «переговорів» з водіями маршруток. Пересувались багато. Із 10 звернень було лише дві відмови.

Хлопців у селі не прийняли на ніч. За день до цього там обікрали хату, тому староста піклувалась про жителів – просила місіонерів знайти інше житло, щоб люди не хвилювались. Просились до місцевого священика – не прийняв.

Попри це два дні місіонери чудово провели з молоддю, проводили ігри, влаштували змагання, спілкувались про дружбу, сім’ю, стосунки.

«Наша група задоволена походом, хоч він був напруженим. Ми ходили ночувати в сусіднє село, що за 5 кілометрів. Ходили багато – цьому свідки мозолі на ногах і загоріла шия. Всього пройшли 55 кілометрів. Ми задоволені тим, що змогли посіяти Слово, яке Бог потім проростить», – розповідає Олександр Кудрик.

Старші люди на контакт йшли неохоче. Ближче познайомитись та поспілкуватись не вдавалось.

Люди відмовлялись від пропозиції щось їм допомогти.

У перший день їли ліщину та яблука, запечені на вогні… Пізно ввечері їх завезли в інше село ночувати.

Там уже знайшла прихисток інша команда місіонерів. В результаті сім’я християн прийняла 10 людей.

«Бабуся послужила, як Марфа Ісусові. У неї ми і спали, і вечеряли, і один раз обідали… Дуже багато зробила для нас», – каже Олександр.

Четверта команда

Історія 5. Місія в село Мильськ

Від «Адреналіну» хлопці йшли пішки до вулиці Ковельської. Там «зловили» буса. Водій мав два вільних місця, а місіонерів було троє. Одного пасажира посадив у фургон.

Поїхали. По дорозі підібрали команду, яка їхала в Любче. Теж у фургон.

Чоловік завіз хлопців у Мильськ, проїхавши зайві кілометри.

«У селі їздило багато комбайнів. Жнива. А ми йдемо у формі і з ключками, всі дивляться… Найперше нам попався хлопчик на велосипеді. Ми з ним познайомились, розповіли, що хочемо зробити табір. Він сказав, що в селі багато дітей і вони прийшли б. У цей час підійшов чоловік і сказав: «Я б на вашому місці «дав би на педалі» і їхав би звідси». Ми були розбиті цією фразою», – розказує Роман Тенкалюк.

Один хлопець з команди пішов у магазин поговорити з продавчинею. Та порадила сходити до директора. У школі було закрито. Пішли селом. Самі того не знаючи, звернули саме на ту вулицю, де жив директор.

Одна бабуся пояснила, куди треба йти. Саме директор запросив на обід та дозволив переночувати у школі. Втім, після вечері він з дружиною вирішили прийняти хлопців на ніч. Навіть принесли ноутбук, щоб вони подивились трансляцію Ліги чемпіонів з футболу.

«Перед обідом ми молились, вони спершу уникали молитви, а потім просто хрестились», – каже Роман. – Ми розповідали їм про себе, пояснювали, що ми тренери і в такому поході вчимось комунікувати з різними людьми і працювати з різними дітьми. Нас уважно слухали, розуміли, про що ми. Ми теж слухали їх. Коли була можливість, говорили Євангеліє».

Зустрічі з дітьми робили вранці і ввечері. Хлопчик, якого вони зустріли першим у селі, розповів про це іншим дітям. З дітлахами говорили про те, що Ісус – це герой.

Також у поході хлопці тренували дітей і тренувались самі. А ще допомагали збирати малину і тюки з соломою.

«У нас була «молитовна точка» біля озера. Взагалі весь похід був «молитовний». Ми випрошували все і Бог дав. Навіть такі речі, які не пов’язані з місією чи тренуванням. Наприклад, хлопець з нашої команди вперше покатався на коні», – усміхається Роман Тенкалюк.

П'ята команда

Історія 6. Місія в село Коршовець

У Коршовець вирушила команда тхеквондистів. Всього – шестеро людей.

Спершу йшли пішки. Потім під’їхали возом. Зупинились покупатись, познайомились із чоловіком, який підвіз бусом до самого села.

«Дорога була легка і приємна. Коли йшли, їли яблука і сливи. Один торговець подарував нам кавуна, – ділиться Вікторія Міщенко. – Я думала, що буде важче і готувалась до гіршого. Думала, що доведеться спати надворі, тому взяла теплі речі».

Зізнається: ще рік тому навіть уявити не могла, що піде в місіонерський похід. Коли брат з церкви розказував про свій досвід, подумала: «О ні, без їжі і грошей точно нікуди не піду…»

З ночівлею спочатку нічого не складалось. Ніхто не приймав. Нещодавно у селі сталась крадіжка, тому люди остерігались незнайомців.

Врешті команда розділилась на дві, потім – на три. Обійшли все село і врешті потрапили до віруючої літньої жінки.

«Жінка сказала: «Як Ісус прийде, то чи побачить віру на землі? Заходьте». Хоча спочатку думала, приймати нас чи ні. Але коли почула, що будемо ночувати в альтанці, забрала до себе. А потім ще прийняла іншу команду», – розповідає Володимир Іщук.

Місіонерам виділили 3 кімнати. Добре годували – а це ж 10 людей!

Хлопці натомість відремонтували у будинку балкон, через який затікала вода.

Протягом двох днів місіонери спілкувались з дітьми. Розказували з власного досвіду, до чого може призвести непослух та погані звички.

Історія тхеквондиста, який подолав наркотичну залежність, зачепила і дорослих.

Першого дня не проводили майстер-класів, але тренувались самі, чим зацікавили дітей.

Шоста команда

Наступного дня на площадку зібрались і діти, і їхні батьки. Грали ігри, співали християнські пісні під гітару.

«Діти відкриті. Дехто відразу захотів їздити на тренування в Луцьк. Батьки майже не противились. Може, побачили рукавички, то ніхто нічого не казав, – жартує Володимир Іщук. – Один чоловік спершу бурчав, але потім сидів дивився. З нами була Божа охорона».

Вікторія Міщенко додає, що цей спорт дітям дуже сподобався, а найбільше задоволення вони отримували, виконуючи удари.

«Спочатку було страшно йти в похід. Але коли рушаєш, страх минає. Ти знаєш, що нема на кого надіятись, крім Бога. І ти просто приймаєш всю Його волю – чи будеш спати надворі чи в ліжку, чи буде що їсти чи ні… Навіть коли нас не хотіли приймати, всередині був спокій. Я знала, що Бог прихистить. І от єдині віруючі на все село нас прийняли», – каже Вікторія.

В такі моменти кожен переживав близькість Бога, переконувався у Його вірності.

***

Всі команди щасливо повернулись до Луцька. Так усі виконали повеління Христа розповідати Євангеліє і робити це відповідно до Матвія 19:9-10 «Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів, ані торби в дорогу, ані двох одеж, ні сандаль, ані палиці. Бо вартий робітник своєї поживи».

 

Наталя Хвесик для ІА «Світогляд»