У 2014 році, із початком агресії Росії проти України, священники пішли капеланами у різні підрозділи, щоб бути разом із бійцями на передовій. Зараз їх офіційно налічується 102. Вони представляють різні конфесії від греко-католицьких до євангельських церков. Серед них – Юрій Щербина, якого Українська християнська церква «Нове покоління» благословила на капеланське служіння на фронті.
Зараз Юрій Павлович служить в 56 бригаді 23 батальйону. В бригаді він став першим штатним капеланом. Спілкуючись з ним розумієш, що у цієї людини в серці дійсно живе Ісус. А ще дуже дивуєшся скромності й разом з цим, героїчності Юрія Щербини. За час служби він нагороджений багатьма медалями й навіть орденом «За мужність і професіоналізм». Про це пише vistiternivki.
З чого все почалося?
«Я прийшов до Бога у 2003 році. З часом відійшов від Нього, почав сильно пиячити. Брати та сестри запропонували поїхати в реабілітаційний центр. Там я звертався до Бога, бо не міг знайти себе в служінні Господу.
Одного разу я став молитися і буквально кричати: «Господь, навіщо Ти витягаєш мене з життєвого болота? А я себе так і не знайшов». І мені в молитві у 2016 році прийшло видіння, чітко так, реально – окопи, солдати, офіцери і я їм проповідую слово Боже.
Мене як окропом ошпарило, і тоді я зрозумів своє покликання. Реабілітація моя закінчилась, я зразу пішов в Біблійну школу на факультет воєнних капеланів. Вивчився і попав у свій перший батальйон у 2017 році».
Перша моя поїздка була в Піски. Працював разом з медиками, які забирають поранених з поля бою і транспортують в госпіталь. Тоді мене багато чому навчили саме з медицини — надання першої допомоги при пораненні. Коли я офіційно прийшов у 28 бригаду, три дні просидів у штабі. Начальство нас берегло. Але я твердо сказав, що прийшов не в штабі сидіти, моє місце знаходитися з людьми, з солдатами.
Мене відвезли в роту. Поки ми їхали, по рації передали, що працює снайпер, дуже акуратно, а це населений пункт – Мар’їнка, він поділений на українську і ворожу частину.
Приїхали, познайомилися з командиром. І тут передають, що зовсім близько ранений. Бачу, з місця зривається дівчина Таня — медик, малесенька така жіночка, хватає рюкзак і без бронежилета, каски – побігла. А там бігти по відкритій місцевості 150 метрів, що дуже небезпечно.
Я схопив її бронежилет, каску, побіг її доганяти, мимо вуха просвистіла куля, прибігли до пораненого, він лежить прямо зверху окопу. Втягнули в середину, стали надавати першу допомогу… Але він, на жаль, був вже померлий. Це було моє перше «бойове хрещення».
В таких ситуаціях страху немає. Перемагає бажання допомогти людині. Ти снайпера не бачиш, здається, що загроза примарна. Це потім, з плином часу, починаєш розуміти, що небезпека, а точніше смерть, була зовсім-зовсім поруч. Три рази я попадав в ситуацію, коли поряд пролітала куля, і саме в такі моменти розумієш, наскільки люблячий і благий наш Господь».