DSC_1071-1-1536×1024

У 2014 році, із початком агресії Росії проти України, священники пішли капеланами у різні підрозділи, щоб бути разом із бійцями на передовій. Зараз їх офіційно налічується 102. Вони представляють різні конфесії від греко-католицьких до євангельських церков. Серед них – Юрій Щербина, якого Українська християнська церква «Нове покоління» благословила на капеланське служіння на фронті.

Зараз Юрій Павлович служить в 56 бригаді 23 батальйону. В бригаді він став першим штатним капеланом. Спілкуючись з ним розумієш, що у цієї людини в серці дійсно живе Ісус. А ще дуже дивуєшся скромності й разом з цим, героїчності Юрія Щербини. За час служби він нагороджений багатьма медалями й навіть орденом «За мужність і професіоналізм». Про це пише vistiternivki.

З чого все почалося?

«Я прийшов до Бога у 2003 році. З часом відійшов від Нього, почав сильно пиячити. Брати та сестри запропонували поїхати в реабілітаційний центр. Там я звертався до Бога, бо не міг знайти себе в служінні Господу.

Одного разу я став молитися і буквально кричати: «Господь, навіщо Ти витягаєш мене з життєвого болота? А я себе так і не знайшов». І мені в молитві у 2016 році прийшло видіння, чітко так, реально – окопи, солдати, офіцери і я їм проповідую слово Боже.

Мене як окропом ошпарило, і тоді я зрозумів своє покликання. Реабілітація моя закінчилась, я зразу пішов в Біблійну школу на факультет воєнних капеланів. Вивчився і попав у свій перший батальйон у 2017 році».

Перша моя поїздка була в Піски. Працював разом з медиками, які забирають поранених з поля бою і транспортують в госпіталь. Тоді мене багато чому навчили саме з медицини — надання першої допомоги при пораненні. Коли я офіційно прийшов у 28 бригаду, три дні просидів у штабі. Начальство нас берегло. Але я твердо сказав, що прийшов не в штабі сидіти, моє місце знаходитися з людьми, з солдатами.

Мене відвезли в роту. Поки ми їхали, по рації передали, що працює снайпер, дуже акуратно, а це населений пункт – Мар’їнка, він поділений на українську і ворожу частину.

Приїхали, познайомилися з командиром. І тут передають, що зовсім близько ранений. Бачу, з місця зривається дівчина Таня — медик, малесенька така жіночка, хватає рюкзак і без бронежилета, каски – побігла. А там бігти по відкритій місцевості 150 метрів, що дуже небезпечно.

Я схопив її бронежилет, каску, побіг її доганяти, мимо вуха просвистіла куля, прибігли до пораненого, він лежить прямо зверху окопу. Втягнули в середину, стали надавати першу допомогу… Але він, на жаль, був вже померлий. Це було моє перше «бойове хрещення».

В таких ситуаціях страху немає. Перемагає бажання допомогти людині. Ти снайпера не бачиш, здається, що загроза примарна. Це потім, з плином часу, починаєш розуміти, що небезпека, а точніше смерть, була зовсім-зовсім поруч. Три рази я попадав в ситуацію, коли поряд пролітала куля, і саме в такі моменти розумієш, наскільки люблячий і благий наш Господь».

MyCollages (3)

Навіщо потрібні капелани?

«Солдати не йдуть до офіцерів відкриватися, особливо, коли проблеми особистого характеру: з родинами, з другими половинами, з дітьми. Вони шукають пораду, а офіцери на передовій – це служба. У капелана є таємниця сповіді, нам довіряють, бо знають, що від нас це нікуди не піде.

Тільки коли я бачу, що людина вже знаходиться на грані, що в неї суїцидальні настрої, що буває на війні доволі часто, то я звертаюся за допомогою до штатного психолога. У нас в батальйоні дуже гарний психолог Алла, яка має офіцерське звання і великий професіоналізм. Воєнним психологом жінка працює з 2015 року і завжди дає слушні й дієві поради.

Не повірите, але основні проблеми на фронті, це розлучення. Не страх перед смертю і ворогом, не втома і побутові незручності, а саме розлучення. Жінки далеко, часто не витримують випробування часом і відстанню. Багато хто намагається оформити заочне розлучення. А чоловіки на фронті приймають це як зраду. Іноді доводилося навіть дзвонити жінкам солдат, батькам. Потроху єднаємо родини. На моєму особистому рахунку вже 6 возз’єднань родин  і я цьому дуже радію.

Пам’ятаю, був в роті Василь, молодий красивий чоловік, одружений, мав трійко дітей. Дивлюся, настрій у нього поганий, перестав їсти, ходить чорний, як грозова хмара.

Завів в капличку, питаю, що трапилося. «Жінка подає на розлучення». Причина? «Не знаю, був у відпустці, так вона всі ці дні говорила, що в мене на фронті є коханка. Вона мені не довіряє і я їй також…»

Тоді я поговорив з Василем, подзвонив його жінці і переконав, що чоловік він вірний, сміливий. Справжній герой. Потім попросив командира, щоб відпустив на тиждень цього солдата додому. Родина збереглася. Можу зазначити, що командири завжди прислухаються до капеланів і їх клопотань». 

Як ставляться солдати до капеланів?

Є такий вираз: на війні та в лікарні атеїстів немає. Тому солдати в 90 відсотках випадків вставляться із вдячністю. Є 10 відсотків байдужих, але саме вони, коли трапляються складнощі, першими біжать до капеланів. Відпустка, допомога, сімейні проблеми – все до капелана.

Як привернути солдата до Бога?

По-перше, треба потоваришувати з військовими. Як? Робити все те, що і вони. Допомагаєш чистити зброю, варити їсти, рубити дрова, копати окопи, і потрохи ти відкриваєшся, говориш про своє життя і про Бога.

Потім самі солдати до тебе підходять і просять розповісти. У всіх там на передовій серця поранені, поранені душі, вони шукають Бога. Вони чекають на ту людину, яка може дати їм тепло, любов. Саме ту, яку дає нам Господь, тому ми стараємося робити це. По іншому – ніяк, без дружби, люди не відкриваються.

Як відноситься Ваша жінка і діти до служби?

Жінка у мене теж віруюча, тому вона говорить, що раз у Бога такі плани на мене, заважати вона не має права. Старші сини вже дорослі, донька школярка… Як відносяться? Мабуть, пишаються.

изображение_viber_2022-02-14_16-46-34-089-1
DSC_1051-1536×1024

Як були незвичайні випадки на фронті?

Там, на передовій, кожен випадок – незвичайний. Найбільш мені запам’ятався один. Дзвонить мені солдат і кричить в трубку: «Юрій Павлович, я живий! Я живий!»

Біжу до нього. Він розповідає свою історію, від якої стигне кров в жилах.

Снайпери працюють по своїй опрацьованій схемі. Першого ранять, а вбивають вже тих, хто лізе пораненого спасати. Зранку  одного поранили, а вбили трьох. Командир говорить, все, я більше людей не посилатиму, а той, котрого поранили чекає на допомогу. Але через 30-40 хвилин, він стікає кров’ю і теж помирає.

Таким чином – три-чотири вбитих за короткий час. Хлопець той не витримав, попросився у командира і поліз за пораненим. Дивом витягнув його з окопу, дотягнув до безпечного місця. Зняв каску, а в ній куля застрягла.  Так Вася повірив у Бога.

Чим можуть цивільні люди допомогти військовим?

По-перше, і це саме найголовніше,  треба молитися. За країну, за землю, за солдатів.

Я точно знаю, коли люди моляться, там, на фронті, це відчувається. Молитва – це розмова з Богом. Я солдатам говорю, проснувся – скажи дякую Богу, що ти проснувся, що ти – живий. І це все молитва. Лягаєш спати – скажи дякую Богу за день, попроси безпечного сну і просинання.

Проси просто, щиро. Як ти розмовляєш з батьком і мамою, так розмовляй і з нашим Батьком Небесним. І це допоможе нам перемогти у цій непростій довгій і виснажливій війні.

изображение_viber_2022-02-14_16-54-19-988-1536×1152