5 років для Бога: українська сім’я розбудовує баптистську церкву у Бразилії
0
IMG_6458

«Адже коли Бог кличе, то немає нічого важливішого»

Волинянин Віталій Аршулік разом із дружиною Іриною вирішили п’ять років свого життя присвятити місіонерству у Бразилії. Заради цього вони залишили свій успішний бізнес, залишили дім та рідних, узяли дітей та відправилися на інший материк, аби там служити Богу.

Започатковувати баптистську церкву у невеликому католицькому містечку зовсім нелегко: нерозуміння з боку місцевих, важка адаптація та незнання мови ускладнюють цей процес.

Однак, у житті немає важливішого, ніж виконувати Боже покликання.

IMG_1707

В якій сім’ї ви народилися?

 Я родом із Маневицького району, виріс у православній сім’ї. Мама згодом покаялася та почала ходити до євангельської церкви.

 Розкажіть, як ви прийшли до Бога.

 Я почав ходити до церкви десь у 10 років, знав багато про Бога. У нас була недільна школа,і вона мені дуже подобалася. Також дуже любив їздити у християнські табори. Одного разу, коли я був у такому таборі, там закликали людей примиритися з Богом і почати нове життя. У14 років я покаявся. Після того моє життя змінилося кардинально, і це відчув не лише я, але й мої близькі та друзі.

 Згодом я став молодіжним лідером у нашій церкві, де ми проводили різні програми, зібрання та реалізовували проекти.

Пізніше я поїхав вчитися до Луцька в університет. Ще під час навчання пішов працювати, ми покривали очеретом будинки та різні комплекси. Завдяки цьому я жив у достатку. Згодом одружився на дівчині зісвого села, і ми переїхали жити до Луцька.

photo_2020-11-03 10.14.36

— Як дізналися про місію у Бразилії?

 Це дуже довга історія, тому спробую скоротити (сміється).

 На відміну від моєї дружини, я ніколи не хотів бути місіонером. 

 Вона завжди говорила про те, що хотіла б займатися місіонерством. А моє серце до цього не лежалоі я казав, що це мене не цікавить.

 Ми займалися служінням у луцькій церкві Голгофа, де пастором був Олександр Савич, працювали з молоддю. Справи йшли дуже добре.

 Одного разу я був дуже далеко від нашого міста по роботі, моя дружина зателефонувала і запропонувала відвідати місіонерську конференцію, що мала відбутися через тиждень. Я відповів, що не встигну повернутися додому до того часу. Тоді вона сказала, що будемо молитися і побачимо, як вирішить цю ситуацію Бог.

 Через два дні після того, вночібув сильний вітері дах, який ми покривали очеретом, був зруйнований. А самою дерев’яною конструкцією ми не займалися, тому замовник сказав, що поки відновлять будівництво, я можу їхати додому.

 Коли я повернувся, дружина сказала: «Віталік, напевно,Бог хоче, щоб ми поїхали на конференцію». Тому ми вирішили її відвідати.

 Туди приїхали місіонери з різних країні Бразилія була однією з них. Представник цієї країни говорив настільки переконливо, що Бог змінив моє ставлення до місії. Коли ми поверталися додому, моє серце вже горіло ідеєю місіонерства, я вже не міг не думати про це.

 Через місяць ми вже навчалися у Львівській семінарії. Одного разу їхали на сесію з нашим пастором Олександром Савичем, і я йому розповів історію, яка сталася з нами на конференції. Як виявилося, він знав того чоловіка, що говорив про Бразилію. Це був Анатолій Шміліховський. І саме він зателефонував до нас наступного дня та запропонував зустрітися. Ми зустрілися, і він сказав: «Добре, що Бог змінив ваше серце, але Бразилія не потребує місіонерів». Він запропонував молитися і дивитися, що Бог буде робити далі.

 Через три місяці він сказав: «Друзі, Бог зробив чудо». Його товариші з Бразилії сказали, що потребують сім’ю з України на довгострокову місію у місто Прудентополіс, де живе багато українців. Нам треба було вирішити, готові ми все залишити і поїхати чи ні.

 На той момент ми були досить забезпеченою сім’єю. Бізнес ішов дуже добре, я мав багато великих замовлень. Частина моїх друзів запитувала у нас, для чого нам туди їхати, якщо в Україні також є багато неспасенних людей, яким можна служити.

 Для мене в той момент було дуже складно залишити справу, яку я любив. Але через різні обставини Бог підтвердив наш покликі ми наважилися на цей крок. Адже, коли Бог кличе, то немає нічого важливішого, ніж бути в центрі Його волі.

IMG_6218

— Як ваші рідні сприйняли ваше рішення?

 Моєму татові це не дуже сподобалося. Він просив залишатися у Луцьку та не покидати родину. Тато відпустив мене за умови, що якщо він помре, я маю приїхати на похорон до України. Через два роки нашого перебування у Бразилії він помері я їздив його поховати.

 — Які були ваші перші враження від Бразилії?

 До Бразилії ми полетіли всією сім’єю: я, дружина, 4-річна Евеліна та Устим, якому було 1 рік і 7 місяців. Ще в Україні ми вирішили, що їдемо на місію на 5 років, незалежно від того, як у нас складатимуться справи. 5 років — для Бога.

 Перші чотири місяці ми жили у пастора однієї з церков Бруно. Ми проходили адаптаціюі він допоміг нам оформити усі необхідні документи, щоб ми могли легально перебувати у країні. Перед поїздкою моя дружина пів року вчила португальську мову і, на відміну від мене, могла трохи комунікувати з місцевими. Мовний бар’єр — це дуже складно.

 Діти дуже важко перенесли процес адаптації, адже їм треба було робити щеплення. Тому за один день вони отримали 8 вакцин. Після цього вони почали дуже хворіти: закінчувалася одна хвороба, починалася інша. І коли ми привозили їх у лікарню, то навіть не могли пояснити, що з ними відбувається. Але нам допомагав один місіонер, тому ми справилися.

photo_2020-11-03 10.14.29

— Як облаштувалися у Бразилії?

 За чотири місяці життя із Бруно ми трохи вивчили мовуі він привіз нас у місто Прудентополіс, штат Парана. Там ми орендували будиночок, де живемо і досі. У Бразилії будинки здають взагалі без меблів та речей, лише стіни. Тому ми почали купувати все необхідне для дому та знайомитися з новими людьми, «робити з ними дружбу», як кажуть у Бразилії.

 У Прудентополісі багато українців, але українською мало хто говорить, адже це вже четверте покоління людей, які сюди переїхали.

— У чому полягає ваше служіння у Бразилії?

Наше служіння — це заснування баптистської церкви у Прудентополісі. У багатьох інших регіонах та областях Бразилії баптистські церкви дуже сильні. Але у нашому місті не було жодної. Тобто протестантські церкви є, але не баптистські.

 Тому ми вже майже три роки працюємо над заснуванням такої церкви у Прудентополісі, займаємося різними служіннями. До пандемії ми їздили у фавели – бідні райони міста, аби проводити там дитяче служіння.

 Кожні два тижні ми організовували зустрічідля дітей, на які приходило 25-30 діток. Ми влаштовували різні ігри, привозили батут, робили солодку вату, організовували для них навчання.

 Дивна сторона Бразилії полягає у тому, що у цих фавелах у багатьох дітей немає батьків: вони або у в’язницяхабо померли. І культура цих фавел сформувалася таким чином, що дівчата у 14-15 років уже мають своїх дітей. Адже, коли ти маєш дитину, держава тобі платить кошти, і тобі не потрібно працювати. Тому там у 20 років багато хто має троє дітейі всі без роботи. Але ці діти не мають виховання чи освіти, так само живуть на фавелах і з часом також народжують.

 Ще ми мали можливість надати гуманітарну допомогу для цих сімей, допомагали одягом та продуктами.

 Зараз орендуємо зал, де вже почали наше церковне служіння. Тут щонеділі проходять зібрання. Також маємо домашні групи із вивчення Біблії. Зараз приблизно10-15 людей є постійними відвідувачами нашої церкви. В минулому році одна людина прийняла хрещення, а в цьому є двоє охочих.

 Частина з них — протестанти, які були в інших церквах, а зараз переїхали в наше місто. А частина — католики, які постійно відвідують наші богослужіння і домашні групи. Їм дуже подобається, що ми читаємо Біблію, говоримо про неї і вивчаємо її. Але ми маємо і таких людей, які були католиками, покаялися і стали протестантами.

 Так як у Прудентополісі багато українців, моя дружина раз натиждень дає уроки української у приміщенні церкви. Це її маленьке служіння. А також один раз натиждень готуємо безкоштовні обіди для людей, які цього потребують.

— Як місцеві жителі ставляться до вашого служіння?

 Багато місцевих жителів були у захваті, що до них приїхала сім’я з України. Їм цікаво було знайомитися з нами, а нам — із ними.

 Але, коли розповідали їм про нашу ціль, це ставало таким собі бар’єром між нами і ними. Адже тут десь 90% людей є католиками, які постійно ходять до церкви, зберігають свою культуру і традиції.

 Ми завжди кажемо, що приїхали сюди говорити не про релігію, а про Бога, про Його Слово. Але люди відгороджуються.

 Коли я тільки приїхав до Бразилії, то спочатку ходив до католицької церкви. І тільки один падре був відкритим до мене і вислухав мою історію. Він казав, що це чудово. А всі інші не підтримували мене та були дуже суворими, кажучи, що не розуміють, чому ми тут, адже місцеві і так всі вірять у Бога. Також наголошували, що в інших таких місіонерів нічого не вийшло.

 Тут є багато монахинь, які знають і українськуі португальську. Ми хотіли, щоб одна з них допомогла нам із вивченням мови. Вона спочатку погодилася, а потім сказала, що їй не дозволяють робити це для нас.

 Ось такі бар’єри були і є до цього часу. 

 — Окрім служіння, ви маєте можливість працювати, чи вам допомагають церкви?

 Ми не працюємо. Нас підтримує місія, яка залежить від українських та бразильських церков. А також від українських церков в Америці.

— Як зараз живуть ваші діти? Адаптувалися?

 На початку діти навіть не могли пояснити, як у них відбувається ця адаптація, багато плакали, хворіли і ставали замкнутими. А ще вони не сприймали чужих людей. Бразильці – дуже відкриті, при першій зустрічі обіймаються і цілуються. А наші діти такого ніколи не бачили в Україні, тому ще більше замкнулися від цього.

 Але згодом наша старша донька Евеліна пішла до школи, почала говорити краще португальською, ніж ми, має подруг. Пізніше до школи пішов наш син, і це допомогло йому адаптуватися.

 — Чи сумуєте за Україною?

 Звісно, що сумуємо, адже наші рідні, друзі, церква знаходяться в Україні. Ми можемо їм зателефонувати, але це не замінить живого спілкування.

 Тому ми молимося, аби в наступному році мати візит додому.

photo_2020-11-03 10.14.50

— Як плануєте розвивати церкву у Прудентополісі далі?

 Зараз ми маємо у церкві 7 охрещених людей. Ще є ті, які збираються прийняти хрещення. І ми хочемо сформувати маленьку лідерську команду, де розвиватимемо лідерське служіння у церкві, вчитимемо людей брати на себе відповідальність і розвивати те служіння, яке вже маємо.

 Також молимося, аби Бог відчинив нам двері для початку чогось нового. Можливо, ми маємо почати те, що ще не почали, щоб впливати на це місто та людей, розвиваючи біблійні цінності.

 — Чи плануєте повернутися до України після 5-ти запланованих років місіонерства?

 Плануємо бути тут ще два роки, це точно. Але зараз ми в такому служінні, коли тільки утворюємо церкву, тому не можемо залишити незавершені справи і поїхати додому. Наша церква має бути самостійною та розвиватися. Ми маємо залишити після себе лідерів, які продовжуватимуть нашу роботу. Можливо, нам доведеться залишитися ще на деякий час. Тому зараз не можу сказати, коли точно ми повернемося додому.

 — Чи ніколи не шкодували про свій вибір? Чи не розчарувалися?

 Не розчарувався. Можливо, у чомусь були більші очікування, у чомусь менші. Бо ніхто не знав, як усе буде. Якщо люди почали каятисяу нашій церкві, це — заслуги Бога, а не наші. Ми ж взагалі без досвіду, ми не створювали нові церкви.

 Зараз ми дуже щасливі, що можемо торкатися душ людей, виконувати Божу волю. Звісно, були ситуації, коли опускалися руки. Але розчарувань не було ніколи. Ми виросли у Бозі, ми бачили багато чуд, які Він робив. А досвід, який ми здобуваємо у Бразилії, не купується, його треба тільки пережити.

 Тому я радий бути там, де нас хотів бачити Бог.

Еля Серкожаєва для ІА «Світогляд»

За темою

Футбол може викликати більше емоцій, ніж богослужіння, – Артем Кондрашов
18:00 - Пн / 23 Лис. Люди, Спорт
Найбільшу зневіру переживав, коли закохувався. Історія соліста «Бет-Елу» Петра Ткачука
18:30 - Чт / 19 Лис. Люди
Моя мрія – надихнути мільйон людей на взаємини з Богом
16:41 - Пн / 16 Лис. Люди, Україна
Живі завдяки чуду: як аварія зблизила з Богом багатодітну сім’ю
16:30 - Вт / 10 Лис. Люди, Україна
«Тільки з Богом і за Його словом можна збудувати чудову країну», – Паночко про місцеві вибори 2020
18:00 - Пт / 23 Жов. Люди, Україна
«Український кінематограф зараз знаходиться на зародковому рівні», – режисер Сергій Шараєвський
15:00 - Чт / 22 Жов. Люди, Україна
«Гарної інфраструктури в місті недостатньо для щасливого життя. Треба дбати й про духовність», – пастор Роман Кравчук
12:55 - Ср / 21 Жов. Люди, Україна
Тренер у 3 вимірах. Історія баскетболіста-християнина Леоніда Стефанишина
15:00 - Сб / 17 Жов. Люди, Спорт
Місія в християнську країну. Як сім’я з Луцька служить у Хорватії
18:00 - Чт / 15 Жов. Люди, Світ
Я не розділяю політику і життя, – християнка та кандидатка у мери Тетяна Чубай
12:58 - Пн / 12 Жов. Люди, Україна
Колись у церкві я сідав на «місця грішників», — стронгмен Артем Чаплигін
17:00 - Нд / 20 Вер. Люди, Спорт
«Ніхто не казав, що буде легко»: як працює дитяче служіння «Ковчег»
18:20 - Чт / 17 Вер. Люди, Украина