«Для чого прийшов Ісус». Свідчення Людмили Бендус
photo_2022-02-04_19-01-47

Апостол Іван написав, що й увесь світ не міг би вмістити книг про те, що звершив Ісус Христос. І це істина – за дві тисячі років християнства життя мільйонів і мільйонів Божих дітей стали свідченням Божої милості і слави. І я дуже вдячна Богові за те, що є однією з цих мільйонів спасенних.

Років приблизно до 28 мені вдавалося більш-менш спокійно жити без Бога, цілком задовольняючись тим фактом, що космонавти літали і ніякого Бога не бачили – значить, Його нема. Але ні з того ні з сього раптом кожної ночі мене почали тривожити дивні думки: добре, якщо Бога нема. А якщо Він є?.. Ось я можу підняти свою руку, порухати нею. Але настане час, коли мої руки будуть нерухомо лежати на грудях – усі ж помирають. І де тоді буду я? Чи я – це моя рука? Чи щось більше?

Думки ці лякали так, що я, як героїня відомого роману Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром» Скарлет, говорила собі: «Ні-ні, про це я буду думати завтра». Наставало «завтра», несучи з собою щоденні клопоти і турботи, і я забувала про свої нічні страхи, але вночі ці думки поверталися. І врешті-решт одного ранку я прокинулася з твердим переконанням, що Бог є і що я Його не знаю – а значить, перспектива у мене дуже страшна, тому я мушу Його знайти.

Чому я  була переконана в страшній перспективі – й сама не могла пояснити, адже за людськими мірками була цілком порядною людиною. Але щось всередині підказувало мені, що цього замало.

Отож я почала шукати Бога. А де можна було Його знайти на початку 90-х? І  я стала ревною парафіянкою одного з греко-католицьких храмів Івано-Франківська.

Саме тоді в нашому місті вперше демонстрували фільм «Ісус», знятий за Євангелієм від святого апостола Луки. За дивною іронією долі демонстрація проходила в аудиторії колишнього Центру політосвіти, де ще не так давно проводили заняття університету атеїзму, який я свого часу закінчила. Наприкінці фільму звучить молитва покаяння. Я помолилася тоді тією молитвою, не усвідомлюючи до кінця, що вона насправді означає.

З того часу життя моє дуже змінилося. Я не пропускала жодної недільної Служби Божої. Не піти до церкви мене могли змусити лише дуже серйозні обставини, але й тоді я вдома вголос промовляла усю Службу, яку знала напам’ять. При найменшій нагоді я була в церкві. І обов’язково з дітьми (у сім’ї росли дівчатка). Чоловік ішов не завжди і не надто охоче. Але все ж я переконала його в необхідності взяти шлюб.

Я намагалася робити якомога більше добрих справ – адже десь там, на небі, хтось щодня виважує моє життя. А я дуже боялася, аби чаша з поганими вчинками не переважила. Давала милостиню, жертвувала бідним – список особливо нужденних надали в міському відділі соцзабезу. Щодня промовляла по 100 разів «Отче наш» і по 150 «Богородице…» І почала читати Біблію.

На моє величезне здивування, ця свята Книга – а я не сумнівалася, що це справді так – не приносила мені очікуваного спокою, швидше навпаки, бентежила. У першому розділі Євангелія від святого апостола Матвія я прочитала що Ісус спасе «людей Своїх від їхніх гріхів» (Мт. 1:21). Це мене дуже схвилювало – виходить, щоб спастися, треба бути «Його» людиною. А звідки мені знати, належу я до тих Його людей чи не належу…

А слова Ісуса з Євангелія від святого апостола Івана просто злякали. Ісус сказав: «Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства… Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже» (Ів. 3:3, 5). Що це означає? Як я можу народитися вдруге? Що це таке – народження згори? Відповідей на ці запитання в мене не було.

На дверях храму, який я відвідувала, серед оголошень якось прочитала, що той, хто не пропустить жодної недільної Служби за рік, отримає повний відпуст гріхів. Здається, все зрозуміло: треба ходити до церкви, робити добрі вчинки, молитися, виконувати Заповіді Божі – і небо для тебе відкриється.

Але спокою в серці все ще не було. Я з усіх сил намагалася бути доброю християнкою. Я справді вірила, що Бог є. Але відчувала, що, попри всі свої зусилля, не набагато просунулася вперед у пошуках Бога. Я боялася Його, боялася потрапити в пекло, і ніякі мої старання не могли подолати цей страх.

Якось, коли я молилася, раптом спала на гадку думка: якщо, аби бути доброю християнкою, достатньо ходити до церкви, молитися і виконувати Заповіді Божі, то для чого прийшов Ісус? Для чого Бог-Отець послав Свого Сина на такі страшні муки і таку болісну смерть? Для чого Богові було помирати в тілі людини?

Мені конче треба було знайти відповідь на це питання. А хто міг знати це краще за  священника? На моє превелике здивування, священник, почувши моє запитання, відказав: «Жінко, не забивайте собі пустим голови. Робіть, що вам кажуть у церкві, а Біблію читати – то не ваша справа».

Як? Хіба Біблія – це не Слово Бога, звернене до всіх людей? Я в цьому не сумнівалася, тому що вже прочитала слова апостола Павла з його Послання до римлян про те, що Євангеліє – це «сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1: 16). Кожному – це значить і мені, і це зовсім не пусте. Хіба можна вважати смерть Ісуса дрібницею? То для чого прийшов Ісус?

Паралельно з цим у моєму житті відбувалися й інші події. Я працювала в редакції обласної газети. І коли в 1993 році до Івано-Франківська приїхав перший екстрасенс, редактор відділу, в якому я працювала, запросив його для інтерв’ю. Нині екстрасенсами нікого не здивуєш, а тоді це була неабияка подія. І от вони розмовляли, а я виконувала свою роботу, краєм вуха прислухаючись до їхньої розмови. І раптом той пан (досі пам’ятаю його прізвище) різко повернувся в мій бік і сказав: «Я все про тебе знаю. Можу навіть назвати дату твоєї смерті». Він ще хотів щось говорити, але я його перебила: «Мені цього знати не треба. Моє життя в руках Бога, і хай Він вирішує, коли я маю помирати». І тоді він промовив: «Я знаю, ти хочеш сина. Так-от, у тебе ніколи не буде сина».

Ця звістка, мов ножем, прошила душу. Звідкись він знав те, що не знав ніхто. Ми з чоловіком справді дуже хотіли мати синочка, але лікарі сказали, щоб ми про це навіть не мріяли. Я потайки плакала – невже я ніколи нікому не скажу: «Синочку». Але довелося змиритися.

У середині 90-х років в Івано-Франківську група лікарів-гінекологів започаткувала рух проти абортів. Мені дали завдання написати інтерв’ю з одним із них. Та розмова лягла на серце важким тягарем. Мій співбесідник докладно пояснив, що аборт – це жорстоке вбивство невинного немовляти, яке не перестає бути живою людиною через те, що його називають «плодом».

Я повернулася до редакції, хоча робочий день вже закінчився і всі розійшлися. Мені треба було залишитися наодинці. Річ у тому, що на моїй совісті був цей гріх. Єдине, що виправдовувало мене, – я не знала, що даю дозвіл на вбивство. Це був просто легкий спосіб позбутися труднощів. Ніхто не пояснював мені, що тими «труднощами» була жива дитинка, моє рідне дитя.

Але легше від цього мені не було. Я плакала в порожньому кабінеті і волала до Бога. Я вже достатньо знала про Нього, щоб бути впевненою, що Він може простити будь-який гріх, якщо людина щиро в ньому кається. Але проблема була в тому, що я не могла простити сама собі.  Я так хотіла синочка – а можливо, сама ж і вбила його. Я плакала і просила: «Боже! Допоможи мені. Дай мені сина, і тоді я буду знати, що Ти простив, і зможу простити собі сама».

Я продовжувала ходити до церкви, молитися, читати Біблію – і шукати відповіді на запитання, для чого прийшов Ісус. Якось мій рідний брат, з яким я ділилася всіма своїми переживаннями, запропонував прочитати одну книжку. Автора її вже не пам’ятаю, а називалася вона «Євангеліє Бога». І все стало на свої місця. Так ось для чого прийшов Ісус – щоб спасти мене, а не покарати. Бог насправді дуже добрий, і Його не треба боятися. Зі Своєї великої любові до мене Він послав Ісуса на хрест, щоб ціною Його святої крові заплатити за всі мої гріхи і зробити Своєю дитиною.

Виявляється, стати Його людиною просто – треба визнати, що ти грішник, навіть якщо ти і порядна за людськими мірками людина. Бо навіть дуже порядні люди – грішники, якщо в їхньому житті немає місця для Бога або є лише в неділю і на великі свята. Життя за своєю, а не за Божою волею – це вже гріх, навіть якщо ти «не вбив і не вкрав». І ніякі людські заслуги, ніякі добрі діла, хай би їх робив сотні на день, не здатні задовольнити Божу справедливість і змінити Божий вирок про те, що кара за гріх – смерть (Рим. 6:23), що всі згрішили і позбавлені Божої слави (Рим. 3:23), і тому жодна людина не здатна виправдатися перед Богом добрими ділами і виконанням Заповідей (Рим. 3:20).

Знаючи це, Бог, Який попри все любить нас, пропонує нам вихід з цього глухого кута: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16).

Вірувати в Нього – це не означає просто вірити, що Він є; така віра нікого не спасає –  написано, що і «… демони вірують – і тремтять» (Як. 2:19). Вірити – це значить визнати, що ти грішник, не здатний спастися самотужки, що тільки Його Голгофська жертва може стати викупом за твою грішну душу.

Своє земне служіння Ісус Христос почав із заклику: «Збулися часи – і Боже Царство наблизилося. Покайтеся і віруйте в Євангеліє!» (Мр. 1:15). То ось для чого прийшов Ісус – щоб наблизити до нас Царство Боже через наше покаяння і щире увірування в Нього і Його Слово. Цей процес – це і є те народження згори, народження від Духа Святого для нового життя, центром якого є Ісус Христос і без якого про Боже Царство марно навіть мріяти.

Я була щаслива! Нарешті в моє серце прийшов той мир, якого я так довго шукала. Бог перестав бути далеким, грізним і страшним – Він був поруч, Він чув кожне моє прохання, знав кожну мою думку і був готовий допомогти – бо Він любив мене. Він хотів мене спасти, а не покарати. Я знову схилилася перед Ним у молитві покаяння – але це вже була усвідомлена молитва.

Хтось може сказати – це неможливо, щоб для того, аби потрапити на небо, достатньо просто помолитися і вірити, що за твої гріхи Бог сповна заплатив на Голгофі кров’ю Свого Сина Ісуса Христа. Але для мене набагато логічніше і простіше повірити в це, аніж у те, що моєї присутності в церкві кожної неділі упродовж року достатньо для відпусту всіх моїх гріхів.

І далі я ходила до церкви, але дуже часто ловила себе на думці, що присутнє там лише моє тіло, а в думках я вирішувала якісь свої проблеми, потайки зиркаючи на годинник, чи скоро кінець. Ось зараз будуть «Іже херувими», а потім ще трохи – і можна просуватися до виходу. І враз мені стало ніяково перед Богом. Я подумала – невже тим, що я тут, я роблю Йому якусь послугу? Хіба можна зробити послугу Богові? І взагалі, що я тут роблю? Промовляю якісь незрозумілі слова: «Іже херувими, херувими тайно…» Що це означає? Що це змінює?

І вирішила: до церкви ходити не буду, бо й так туди ходить лише моє тіло. Буду вдома читати Біблію і молитися. Так і зробила.

Біблію читати було дуже цікаво. Переді мною все чіткіше поставав образ Христа. Так хотілося пізнати Його більше, зрозуміти Його думки і бажання, Його волю для мене. Ми всі молимося: «Хай буде воля Твоя…» Але не всі, на жаль, хочемо знати, у чому та воля полягає.

Якось я прочитала в Євангелії від святого апостола Марка дещо дивні слова: «Хто увірує і охреститься – буде спасенний, а хто не ввірує – засуджений буде. А тих, хто ввірують, супроводити будуть ознаки такі: у Ім’я Моє демонів будуть вигонити; говоритимуть мовами новими; братимуть змій; а коли смертодійне що вип’ють – не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих – і добре їм буде» (Мр. 16:16-18).

Це мене надзвичайно зацікавило. Виходить, по-перше, треба ввірувати, потім охреститися – і будеш спасенний. А коли ти спасенний – тебе супроводжують незвичайні ознаки. Я не могла цьому не повірити, бо це слова Самого Господа Ісуса Христа. І при першій нагоді розпитала про це в одного священника, з яким зустрілася на похороні.

Той священик сам читав Біблію і не порадив мені «не забивати собі пустим голови». Більше того, він визнав, що все це правда, що так має бути насправді, що це – ознаки не просто віруючої людини, а церкви, бо церква – це не будівля, а громада віруючих людей, Тіло Христа.

«А чому ж тоді ви не навчаєте так людей?», – запитала я. – «Бо в нас немає такого звичаю. Так, на жаль, склалося історично».

І справді, на жаль. Скільки людей, вдовольняючись тим, що їх хрестили в дитинстві, живуть спокійно, надіючись, що хтось може відмолити їх гріхи, або й взагалі не вірять у Нього – так, як це було зі мною.

Отож я читала Біблію і молилася, прохаючи Бога відкривати мені Його Слово. У Діях святих апостолів у розповіді про день П’ятидесятниці я знову прочитала про якісь нові, інші мови, які дає Дух Святий. Про ці мови немало йдеться і в Першому посланні святого апостола  Павла до коринтян. Що це за мови? Я почала досліджувати це питання, порівнювати тексти з Біблії, в яких ішлося про це, і молилася: «Боже, якщо це справді від Тебе – я хочу мати цю ознаку».

І Бог відповів – як відповідає на кожне прохання, що базується на Його Слові, а значить, до вподоби Його волі. 22 червня 1996 року Дух Святий дав мені цю нову, дивовижну мову, про яку апостол Павло писав: «Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє і він духом говорить таємне» (1 Кор. 14:2).

Наступного дня я вперше пішла на зібрання до церкви християн віри євангельської, де, як я вже знала, оскільки цікавилася цим питанням, практикували всі ознаки, про які згадував Ісус Христос в 16-му розділі Євангелія від Марка.

А тижнів за два сталося ще одне чудо – я зрозуміла, що в нас буде дитинка, більше того, звідкись я точно знала, що це синочок, Павлик. Я просто невимовно раділа. Але радість швидко зникла. За якийсь тиждень у мене почалася кровотеча. Я пішла на до лікаря, який працював у кабінеті ультразвукової діагностики при жіночій консультації і з яким познайомилася, коли писала про рух проти абортів. Він обстежив мене і сказав, що, на жаль, дитинку я втрачаю, але гріха тут нема, це не моя вина. Термін ще маленький, тому в процес можна не втручатися, але коли все скінчиться, я повинна прийти до нього, щоб перевірити, чи все гаразд.

Я поверталася додому в страшному стані. Серце розривалося від розпуки – у мене помирала дитина. Єдина різниця між нею і дітьми, які були вдома, полягала в тому, що ця ще така маленька, що я не можу взяти її на руки, але від цього вона не переставала бути рідною, дорогою. Це був мій синочок, мій Павлик. І я втрачала його…

Чоловік, наляканий моїм виглядом – я плакала всю дорогу – і моїм станом, намагався якось заспокоїти мене, мовляв, не буде цього, то буде інший. «Але як ти не розумієш, – ридала я. – Інший – то інший. А це Павлик, і такого більше не буде ніколи».

Я пішла в кімнату, де зазвичай молилася, і стала на коліна. І тут мені згадалася та молитва в порожній редакції, коли я просила в Бога сина. Він відповів на мою молитву і дав синочка. То хіба це Він тепер хоче його смерті?

І я сказала: «Господи! Я дякую Тобі за синочка. У цілому всесвіті існує тільки одне-єдине місце, де він буде в повній безпеці, – це руки Твоєї святої благодаті. Я кладу туди свого синочка. Я народжу його для Тебе, виховаю для Тебе, для слави Твоєї».

Після цього я заспокоїлася. І це досі дивує, тому що ознаки того, що я втрачаю дитину, не припинялися. Але кожного разу, коли розпач намагався оволодіти мною, я починала молитися і дякувати Богові за те, що Він береже мого Павлика.

Водночас я вирішила вступити в заповіт з Богом через святе водне хрещення. Це було виважене і продумане рішення, продиктоване роздумами над Божим Словом. Мене хрестили в дитинстві, але 30 років після цього я заявляла, що Бога нема. Це зовсім не відповідало Божому зразку – «хто увірує й охреститься…» Святий апостол Петро в проповіді на день П’ятидесятниці чітко сказав: «Покайтеся – і нехай же охреститься кожен із вас в Ім’я Ісуса Христа, на відпущення ваших гріхів, – і дара Духа Святого ви приймете!» (Дії 2:38).

І ось цей день настав. 7 вересня 1996 року було похмуро і холодно, але ніщо не могло змусити мене відмовитися від виконання всієї правди, як сказав про водне хрещення Сам Господь Ісус Христос (Мт. 3:15). Вода була зовсім не холодною, як можна було сподіватися. І як тільки я вийшла з річки на берег, у голові прозвучали слова, які я знайшла потім у п’ятому розділі Євангелія від Марка: «І висохло хвилі тієї джерело кровотечі її, і тілом відчула вона, що видужала від недуги» (Мр. 5:29).

Те, що я відчула, і справді найкраще описують слова: «Тілом відчула вона, що видужала від недуги». Мені здалося, наче якась невидима рука натиснула в моєму тілі на якусь кнопку, і я чітко відчула, що джерело кровотечі висохло.

Іноді я думаю про те, що, коли опинюся на небесах, обов’язково відшукаю ту жінку, про яку розповідає Євангеліє, – мені такі близькі і зрозумілі її переживання.

У понеділок я пішла до свого лікаря. Він спершу подумав, що вже по всьому, тому коли побачив картину на моніторі апарата, не стримався від вигуку: «Оце так! Яка велика дитина! І серденько б’ється!». І запитав, що я робила. «Нічого», – відповіла я. – Тільки молилася». «Так, – погодився він. – Твою дитину міг зберегти тільки Бог».

Коли я ставала на облік у дільничного гінеколога і показала їй результат першого УЗД-обстеження, вона налякалася, мовляв, ніяк не може прикріпити його до моєї картки, бо тоді мене треба класти до самих пологів на збереження. «І взагалі, я не розумію, чому ви досі вагітна», – не стрималася лікар. Довелося її заспокоїти результатом другого обстеження.

Павлик народився здоровою, активною дитиною, якою залишається, дяка Богові, і досі. Але це не кінець моєї історії. Ворог душ людських має план на наше життя. Колись його прислужник заявив, що в нас ніколи не буде сина. Бог перекреслив цей план і дав нам двох синів – коли Павликові минуло чотири роки, у нас народився Андрійко. Тому що Бог також має план на наше життя. І Він все зробив для того, аби Його план був виконаний. Залишається наша частина роботи.

Щоб Бог міг діяти в нашому житті, не досить вірити в Нього, тобто в те, що Він є. Треба вірити Йому, тобто Його Слову, Його добрій волі, Його любові. Не досить просто читати Біблію – треба ще й жити відповідно до її приписів і постанов, щоденно звіряючи з нею кожен свій крок.

Я вдячна Богові за Його план на моє життя. Поруч зі мною в церкві сьогодні мама, чоловік, наші доньки і сини, зяті і невістка, наші внуки і рідні. А наш тихий смуток за батьками (моїм і чоловіковим) дуже тимчасовий, бо лише земний. Вони обидва чекають на нас у світлих оселях Небесного Царства.

Але найбільше тішуся тим, що ми – діти Божі і колись настане той час, коли всі ми віч-на-віч зустрінемося з Ісусом, щоб вже навік із Ним не розлучатись.

Людмила Бендус, м. Івано-Франківськ

За темою

Якщо ми хочемо сильну націю, маємо бути сильними батьками
15:25 - Вт / 06 Лют. Люди, Україна, Християнське життя
«Я ніде в Біблії не знайшов про заборону брати до рук зброю», – баптист з Волині служить у штурмовій бригаді
14:53 - Чт / 28 Гру. Війна, Люди, Україна, Християнське життя
«Все залежить від нас самих і того, наскільки ми готові одне одного не змінювати, а приймати»: місіонерка з України до Кенії
16:11 - Ср / 06 Гру. Люди, Місія, Світ
Місіонер у Монголії: «Християнство – це не про комфортне життя, християнство – це про вічне життя»
10:52 - Ср / 13 Вер. Люди, Місія, Світ
Українська «Джонні». Я зі зламаним хребтом можу зробити для Бога більше ніж в здоровому тілі
15:39 - Пт / 08 Вер. Люди, Християнське життя
Чи може політика бути моральною? Інтерв’ю з політологом Майкою Уотсоном
18:09 - Вт / 04 Лип. Люди, Політика
Ворожі обстріли, Такаші і щоденна молитва — яким є служіння «Капеланського батальйону Маріуполь»?
18:22 - Вт / 20 Чер. Люди, Україна, Християнське життя
«Якщо ти хочеш щось давати іншим, то мусиш десь це отримувати»: Інтерв’ю з Ярославом Стащаком про важливість духовної освіти, служіння у церкві та особисті стосунки з Богом
16:33 - Чт / 08 Чер. Люди, Освіта
«Я закликаю постити і молитися за Україну» – інтерв’ю із капеланом Сенату США
18:48 - Вт / 02 Тра. Люди, Світ
«24 лютого ми не казали, що «Бог тебе любить, все буде добре» — ми відкривали двері», – Віталій Бутучел
11:52 - Ср / 12 Кві. Люди, Україна
Місіонерка в Кенії Інна Підгайна: «Якщо людина віддала своє життя Христу, їй потрібно бути готовою до всього»
17:21 - Чт / 09 Бер. Люди, Місія, Світ
Пастор в полоні: безглузді страждання чи Боже провидіння?
12:24 - Пн / 06 Бер. Люди, Україна, Християнське життя