«Душеопікунство – це розмова трьох: душеопікуна, опікуваного і Бога», – Наталія Кулеба
1+
2001020

Протягом багатьох років у християнських колах триває полеміка, чи можна християнину звертатися до психологів, чи володіє психологія інструментами для розв’язання внутрішніх проблем людини й чи не суперечить цей інструментарій біблійному вченню. Іноді постає питання, чи варто християнину взагалі обирати цю спеціальність.

Своїм думками про ці та інші питання для журналу «Благовісник» поділилася Наталія Кулеба — маркетолог та психолог за освітою, нині практикуючий душеопікун церкви «Філадельфія» та співробітник християнської міжконфесійної організації «Help for Heart».

Центр душеопікунства й наставництва «Help for Heart» працює у сфері душеопікунства та підготовки душеопікунів в Україні; у серпні 2020 році відкрито онлайн школу душеопікунства в співпраці з американським фондом консультування та освіти CCEF, за програмою якого ведеться підготовка душеопікунів. У школі навчаються російськомовні студенти з різних країн: України, Росії, Молдови, США та Китаю, які мають бажання професійно виконувати це служіння у своїх церквах.

— Пані Наталіє, що спонукало вас обрати професію психолога? І чи були ви на той час християнкою?

— За першою спеціальністю я маркетолог, менеджер із персоналу. До розуміння того, що мені потрібна психологія, я прийшла тоді, коли ми стали працювати з безпритульними дітьми. Це служіння започаткувалось у 2000 році. Поступово воно стало моєю роботою. Ми стикнулися з серйозними проблемами: сексуальним насильством, різними залежностями (токсикоманією, алкоголізмом, наркоманією), педагогічною запущеністю, соціальною неадаптованістю. І усвідомили, що нам потрібен спеціаліст, який би орієнтувався в цій сфері й навчив нас, як допомогти цим дітям, окрім того, що ми їх євангелізуємо й допомагаємо практично. Тому я вирішила здобути другу вищу освіту за фахом психолога, яку здобувала з 2004 по 2006 рік в Інституті післядипломної освіти Національного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Що дало мені навчання? Передусім розуміння фундаментальної психології. Ця наука вивчає факти, механізми, закони психічної діяльності. Важливими складниками психології як науки є вікова та соціальна психологія. Ці галузі психології можна назвати науковими, тому що вони ґрунтуються на спостереженнях, експериментах, виявленні певних закономірностей, як-от «ефект натовпу», наприклад. Саме ці напрямки вивчають у навчальних закладах. А наступний етап — практична психологія. І тут вже виникає безліч запитань. Вони для християн закономірні й правильні, тому що практична психологія стосується не лише характеристики психічних процесів, але й моральності. Вона вчить людину, як справлятися з різними життєвими викликами, як реагувати на певні психологічні травми чи душевні рани й т. ін. Тут є безліч теорій. Перша з них — теорія Зігмунда Фрейда, яка явно спрямована проти релігії (її Фрейд вважав колективним неврозом). Є великий перелік теорій психотерапії, сформованих різними людьми.

Психолог — це спеціаліст загального профілю, який під час навчання має змогу ознайомитися з різними видами психотерапії. Щоб реалізуватися в цій професії, психолог має спеціалізуватися в одному з них, глибоко його вивчивши. Я вже була християнкою, коли стала здобувати освіту психолога, і з усього переліку видів психотерапії не змогла вибрати той, який узгоджувався б із моїми переконаннями. Не знайшла компромісу між вірою й тими психотерапевтичними напрямками, які ми вивчали, оскільки за своєю суттю всі вони суперечили моєму християнському світогляду.

Звісно, на рівні певних інструментів я могла дечим скористатися. Наприклад, на рівні діагностики ми дуже широко використовуємо арт-терапію чи аналіз малюнка, щоб виявити можливі психоемоційні проблеми в дітей. Тобто якщо дитина пережила агресію чи насильство, то в її малюнках це буде відображатися. Але це ще не достовірний факт, він потребує підтвердження в бесіді.

Проте варто розуміти, що в кожному напрямку психотерапії закладений свій світогляд — і зазвичай він не християнський. Тому християни, які кажуть, що психологія — це щось чуже для них, великою мірою праві. Наприклад, Фрейд пропонував звільняти людину від неврозів будь-яким шляхом. Він вважав: якщо невроз викликаний забороною мати дошлюбні статеві стосунки, яку нав’язали батьки чи церква, а в людини вони були, то, щоб подолати конфлікт між «нав’язаним переконанням», що це погано, і особистим досвідом (бо це дало певне задоволення), треба цей конфлікт забрати. І він брав на себе відповідальність сказати, що нічого поганого в цьому немає. Головне, щоб тобі було добре. Тобто всі моральні абсолюти скасовуються. Звісно, навіть його послідовники піддавали критиці цю теорію, проте саме з неї вийшли інші пом’якшені варіанти, як у Юнга, наприклад.

Трапляються ситуації, коли до світських спеціалістів-психологів звертатися можна й навіть необхідно. Є науки на стику психології, педагогіки й медицини, зокрема логопедія, дефектологія, олігофренопедагогіка, які стосуються різних відхилень у розвитку дітей. Це не торкається моральної сфери, а фізіологічних чи інших компонентів особистості. Також є інші поведінкові напрямки, як-от педагогіка Марії Монтессорі — певна систематизована методика, розроблена для того, щоб соціалізувати дітей із відставанням у розвитку.

Тобто якщо ви стикнулися з фізіологічною проблемою, наприклад, заїканням, то варто звернутися до відповідного спеціаліста, який знає певні психологічні техніки, що можуть допомогти впоратися з цим. Також вважаю, що навіть служителям добре було б навчитися орієнтуватися в основах загальної та вікової психології. Наприклад, варто знати, які періоди вважаються кризовими в житті людей. Звісно, не у всіх вони яскраво виявляються, але потрібно орієнтуватися в цьому питанні, щоб надати відповідну допомогу тим, хто з цим стикнувся.

Проте якщо питання стосується психотерапії, то, я вважаю, що її істинна суть розкрита в Слові Божому, і ми повинні навчитися її «розпакувати» для себе, щоб перенести цю істину в практичну площину й скористатися нею, надаючи духовну підтримку іншим людям. Тобто головне завдання християнського психолога — навчити людей практикувати Писання й жити ним, а не просто вірити.

— У чому полягає ваша діяльність як психолога на сьогодні?

— Оскільки я не могла вибрати для себе напрямку психотерапії, бо хотіла знайти щось християнське, ви­хід для себе знайшла в тому, що обрала біблійне душеопікунство. Це абсолютно християнський підхід до допомоги людям у різних складних душевних ситуаціях, основоположником якого був Джей Адамс. Коли почалося засилля психології у світі, й серед християн зокрема, він виступив дуже радикально, кажучи, що в Біблії є все, щоб допомогти людям вирішити їхні духовні та душевні проблеми. Багато хто не зрозумів його, але, опираючись на біблійну антропологію, він окреслив теорію душеопікунства, її інструментарій, починаючи від цілей консультування, діагностики, методів ведення зустрічей, закінчуючи практичним результатом. Біблійне душеопікунство активно розвивається й має багато послідовників: служителів церков, богословів, авторів книжок і викладачів семінарій. Найбільш відомі — Девід Паулісон, Пол Девід Тріпп, Едвард Велч, Джон Міллер та ін.

Я довго шукала відповідне навчання й зрештою отримала його. І з 2012 року практикую біблійне душеопікунство. Почала зі служіння у своїй церкві «Філадельфія» (м. Київ), проводжу індивідуальне й сімейне консультуванням, веду групи та тренінги з душеопікунства. А з 2019 року долучилася до служіння в «Help for Heart», де тепер працюю як душеопікун і куратор в онлайн-школі душеопікунства.

— Що ви вкладаєте в поняття «душеопікунство»?

— Біблійне душеопікунство я можу назвати християнською психотерапією, якщо це формальний підхід. Неформальний підхід полягає в побудові особистих стосунків із людьми, з якими ти можеш ділитися певними проблемами й отримувати відповіді на свої питання або мотивацію для вирішення тої чи іншої проблеми.

Душеопікунство, яке я практикую, — це консультування людей. На моє розуміння, світська психологія не відкрила нічого нового, коли стала застосовувати групову психотерапію, під час якої людина отримує внутрішню підтримку від душевної енергії всієї групи. Це відкриття церкви, у якій усі члени служать один одному тими дарами, якими їх наділив Господь.

2001019

— Хто може бути професійним душеопікуном, і якими рисами він має володіти?

— Я вважаю, що в цю сферу повинна йти людина, яка має покликання, бо це служіння дуже важке. Воно за суттю як пасторство. Це й велика відповідальність, і велике емоційне навантаження. Звісно, ця людина повинна любити людей, володіти здатністю співпереживати, уміти не засуджувати людину (я вважаю, що це особливий дар — зрозуміти людину, не засуджуючи її).

Мета душеопікуна не просто забрати дискомфорт у людини, як це в психолога, щоб людина навчилася самостійно звільнятися від депресії й почуття вини, черпаючи ресурс у самому собі, навколишньому світі чи ресурсі групи. Його мета — привести людину до усвідомлення причини проблеми, якою часто є гріх, і подолати цю причину, шукаючи підтримку в Бога, служителів і церкви в цілому.

Разом із тим душеопікун повинен мати знання з антропології, фізіології та загальної психології, щоб знати, як працює психіка людини, як душевні проблеми чи певні гріхи, загнані в глибину й не вирішені вчасно, трансформуються в депресію, хвороби чи інші стани. Це підтверджується й на сторінках Біблії.

Разом із тим душеопікуну важливо не просто володіти знанням Біблії. Важливо пройти відповідну підготовку з біблійного душеопікунства, щоб навчитися практично використовувати Слово Боже щодо конкретної проблеми людини. Душеопікун завжди має більшу мету, ніж психолог. Його мета не просто навчити людину якось справлятися з собою. Я помічаю таку тенденцію, що психологи часто прив’язують людей до себе. Але душеопікунство — це розмова трьох: душеопікун, опікуваний і Бог. Тому дуже важливо зрозуміти, на якому етапі стосунків із Богом перебуває людина (невіруюча, новонавернена чи людина, яка мала й втратила певний зв’язок із Господом). Завдання душеопікуна — привести людину до близьких стосунків із Богом, щоб, маючи ці стосунки, вона вчилася вирішувати проблему, з якою стикнулася, черпаючи сили в Творця.

— Чи можна сказати: якщо людина має міцні стосунки з Богом — це і є вирішенням її проблеми. І такій людині душеопікун не потрібен?

— Усі люди проходять певні складні життєві моменти, коли їм потрібна допомога й підтримка інших людей. Проте ми вчимо людей, що головна наша мета в житті — не просто, щоб нам легше жилося, бо труднощів нам позбутися ніколи не вдасться. Наша мета — догоджати Господу навіть тоді, коли мені не стане легше жити, коли проблема не буде вирішуватися або вирішуватиметься не так, як я хотів би. Часто, коли людина, яка є джерелом нашої проблеми, не змінюється від нашої правильної поведінки, наша мотивація може вгасати — і зрештою ми можемо опинитися там, звідки й почали. Тому глобальним вирішенням наших проблем є послух Христу.

Щодо стосунків із Богом, то правда, що в людей, які звертаються до душеопікунів, часто є певні проблеми у цій сфері. Іноді, коли запитуєш: «А де Бог у вашій ситуації?», люди розгублюються. Вони вважають, що Бог десь далеко. Або коли запитуєш: «А як Бог допомагає вам у ваших сімейних стосунках?», вони взагалі не можуть зрозуміти, до чого тут Бог — це ж стосунки між ними. Виходить, що іноді в людей виникає розрив між вірою в голові й практичною вірою в житті — тобто: я думаю, що вірю, але так не живу. І завдання душеопікуна об’єднати нашу віру й практичне життя й привести людину до переконання, що стосунки між людьми — це взаємини не двох, а трьох. І ось цей вертикальний вектор — я і Бог — наш головний духовний ресурс. Ні в людях (хоча вони теж потрібні нам), ні в самому собі, ні в якомусь іншому творінні ми не знайдемо справжнього вирішення проблеми.

— Наскільки люди дослухаються до порад і роблять ті кроки, які ви пропонуєте?

— Зазвичай душеопікун не діє авторитарно. Наприклад, я не даю конкретного плану, як людині рухатися. Перші зустрічі (часто й половина з усіх, які потрібні для вирішення проблеми) спрямовані на самопізнання й богопізнання. Проте дуже важливо не втрачати з фокусу тієї конкретної проблеми, з якою людина стикнулася, щоб вирішити її. Загальні поради на зразок: «Читай Біблію й молися — і якось це все вирішиться», тут не діятимуть. Тут дуже важливо зрозуміти людину, виявити співчуття й співпереживання, бути з нею на одному рівні й водночас самому мати спілкування з Богом, щоб отримати відкриття від Бога, куди рухатися цій людині. Розмовляючи з людиною, ми можемо побачити багато того, що варто було б змінити, і змінювати можна до безкінечності. Але слід розуміти, що за певний час це неможливо, і усвідомити, куди Бог спрямовує цю людину в цей момент, що є актуальним для неї й що Бог хоче змінити в ній саме зараз.

У душеопікунстві дуже важлива дія Духа Святого. Іноді я раджу людині звернути увагу на певні уривки з Писання, щоб вона мала змогу обрати щось для себе. Роздумуючи над ними, людина приходить до мене наступного разу й каже: «Ось те й те мені відкрилося по-особливому», і, відштовхуючись від цього, ми починаємо намічати відповідний план, близький цій людині. А далі я виступаю в ролі того, кому ця людина тимчасово підзвітна у виконанні наміченого.

— Розкажіть більш детально, за яким планом відбуваються зустрічі?

— Перша зустріч — це не просто дружня бесіда чи душеопікунські поради. У ході першої зустрічі завдання душеопікуна — налагодити контакт, допомогти людині бути максимально відвертою. Щоб вирішити проблему, людина повинна відкрити все, що тривожить її серце.

Для того, щоб відкрити людину, дуже важливо самому душеопікуну бути відкритим, ділитися власними труднощами, щоб людина зрозуміла, що й душеопікун — така ж людина з плоті й крові й теж стикається з певними викликами. Іноді налагодження стосунків вимагає більше однієї зустрічі, особливо якщо людина в минулому була поранена іншими людьми, які засудили її чи винесли її проблему на загал.

Після кожної зустрічі я запитую людину, як вона почувається, чи не відчула тиску чи осуду, чи все зрозуміло, що було для неї важливе, чи бажає вона продовжувати зустрічі. Звісно, перед кожною зустріччю і після неї я молюся за людину. Особливо важливо отримати від Бога розуміння, які завдання дати людині. Зазвичай зустріч відбувається раз на тиждень і на наступний тиждень даються завдання як із самопізнання, так і з богопізнання, щоб людина зростала в двох напрямках: навчилася розуміти, що вона робить, і як Бог веде її в цьому процесі.

Також людині обов’язково дається завдання знайти кількох людей зі свого оточення (найкраще з церкви), які молилися б за неї та яким вона могла б розповідати, як ідуть її справи. Взагалі в ідеалі душеопікун має бути з тої ж церкви, що й сама людина. Чому? Іноді виникають випадки, коли треба застосувати церковне дисциплінування — не просто для докору чи покарання грішника, а часто для спасіння його душі. Наприклад, це необхідно, коли ми стикаємося з питаннями насильства, розлучення, зради. Це дуже складні питання, і люди часто бояться відкрито говорити про це, бо мають досвід, що після цього в їхньому житті все стає ще гірше, ніж було до того. Але ми знаємо, що всяке зло процвітає найкраще в темряві, тобто коли воно не відкрите. Тому найкраще душеопікунові працювати під покровительством і керівництвом пастора, коли душеопікун, порадившись із людиною, якій надає допомогу, відкриває певні моменти служителеві церкви.

Наступний етап спрямований на самопізнання людини, яка повинна побачити своє життя через «біблійні окуляри» й зрозуміти, що вона думає, що робить і які наслідки цього (див. 1Тим.4:16). Для цього розроблені методики та інструменти, як вести людину. Паралельно з цим ми обов’язково рухаємося в пізнанні Бога в тій сфері, яка людину турбує на цей час. Поступово людина приходить до розуміння, як ставитися до різних обставин свого життя; до усвідомлення, що не так з її цінностями, мисленням, діями, що потрібно змінити, щоб догоджати Богові й розв’язати проблему. Душеопікунство рухає людину ззовні вглиб, а потім зсередини назовні: від ситуації до свого «серця» і світогляду, а потім — від оновленого Духом серця до добрих дій (див. Еф.4:22-24). Людина не тільки вирішує свою проблему, але й зростає духовно.

Завершальний етап — це практикування нових звичок або вправляння в новій поведінці. Для цього виділяється декілька зустрічей. Звісно, щось у людини виходить, а щось ні. Людина потребує підкріплення, іноді коригування певних дій.

Далі душеопікун відпускає опікуваного зазвичай під опіку церкви. Це значить, що він ще певний час потребуватиме підтримки людей, які за нього молилися, чи служителя церкви, можливо, певної домашньої групи, яка цікавитиметься, як людина перемагає ту проблему, з якою стикнулася, як бореться з нею.

Тобто допомога душеопікуна — це обмежена в часі допомога, схожа на психотерапію, але психотерапію, так би мовити, чесну, а не ту безкінечну, до якої людина прив’язується на багато років. Наше ж головне завдання — навчити людину знаходити відповіді на свої практичні питання самому, досліджуючи Писання й спілкуючись із Богом. Ми прагнемо того, щоб у житті людини недільна проповідь була не просто хорошою істиною, а інструментом для вдосконалення життя.

— Як самому душеопікунові зберігати внутрішній баланс, щоб не перегоріти у своєму служінні?

— Служіння душеопікуна, як і професія психолога, медика, пожежника та деяких інших, належить до категорії рятівників. І це стало для мене головною спокусою — бути для інших рятівником або ж спасителем. Коли ти втрачаєш цей баланс, забуваючи, що є істинний Спаситель, тоді ти можеш починати вигорати, бо перебираєш на себе функції Бога. Ти починаєш надмірно перейматися, сам вирішувати щось, втрачати спокій (бо переймаєшся тим, що тобі непідвладне). Тому я окреслила для себе таке правило: якщо згадую про опікуваного не тоді, коли проводжу з ним зустріч чи готуюся до нової зустрічі, то це для мене сигнал для молитви за цю людину. Я молюся, віддаю в руки Божі вирішення її проблеми, нагадую собі про свою відповідальність, яка є доволі обмеженою. Я можу вплинути лише на те, на що Господь дозволив мені впливати, а решта — це Божа робота, і я віддаю це в Його руки.

Розмовляла Ольга Міцевська

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Шкільний капелан Тарас Грига: «Проблеми віруючих і невіруючих дітей однакові»

За темою

Волинянин Михайло Жовнер про віру і релігію, бізнес без криміналу й друзів в американській та українській політиці
17:44 - Пт / 15 Жов. Люди
«Ідея «Послужи пастору» викрила серця багатьох людей, які не готові служити», – Олександр Савич
11:29 - Нд / 10 Жов. Люди, Україна
«У Луганську роздавали Біблії, як хліб», – Брія Блессінг
13:42 - Пн / 27 Вер. Люди, Україна
«Бог витягнув мене з ями, в якій я був»: як падіння змінило життя Миколи Дирди
13:55 - Сб / 25 Вер. Люди, Україна, Християнське життя
Полтавка стала прийомною мамою для 11 дітей
16:00 - Пн / 23 Сер. Люди
«Розповідаю дітям, що Бог їх любить»: християнка-поетеса Галина Левицька
15:50 - Чт / 12 Сер. Люди, Україна
«Дім затишку»: як у Дерно працює християнський будинок-інтернат (фото)
18:30 - Ср / 28 Лип. Україна
Життя не у «кайф»: історія варашанина, який позбувся наркотичної залежності
21:48 - Нд / 25 Лип. Люди, Україна
«Діти – це подарунок Божий»: донька вмовила батьків взяти малюка із дитбудинку
17:04 - Чт / 22 Лип. Україна
«Від мене усі відмовилися»: колишній мусульманин про шлях до Христа
14:30 - Пн / 05 Лип. Люди, Україна
«З Кенії я приїхала з новим прізвищем». Історія місіонерки Марфи Кацюби
19:30 - Пн / 14 Чер. Люди, Світ
«Церква – це не місце, де міряють довжину спідниці», – луцький пастор Роман Кравчук
17:55 - Вт / 08 Чер. Люди, Україна