«Квартири віддав переселенцям». Християнин з Луцька евакуйовує з гарячих точок людей з інвалідністю
1+
IMG-8089ec95da0fec09a604ddf5860dd143-V

«Я відчиняв двері авто, вивозив людей на каталках і казав, що поїду і залишу їх, якщо нас не пропустять», – пригадує християнин Владислав Волох, доброволець батальйону «Луцьк».

40-річний лучанин до 24 лютого 2022 року провадив підприємницьку діяльність та волонтерив у реабілітаційному комплексі «Агапе», що в Боратині. Під опікою чоловіка – донька з інвалідністю та матір на візку.

Після початку повномасштабної війни він вивіз сім’ю за кордон, а сам пішов добровольцем у батальйон оперативного реагування «Луцьк». Спершу поєднував чергування на блокпостах у Луцькій громаді та вивезення людей з інвалідністю в безпечні місця у країнах Європи. Згодом повністю присвятив себе евакуації неповносправних, зокрема з гарячих напрямків чи окупованих територій країни. Доводилось вивозити людей з місць, де тривали активні бойові дії та була велика загроза життю.

За понад два місяці йому та однодумцям вдалося вивезти більш як 400 людей з інвалідністю та їхніх рідних, які ними опікуються. Робота, однак, не зупиняється ні на мить. «Я готовий надалі їздити, забирати людей із гарячих точок… Є дуже багато дзвінків», – зазначає Владислав Волох.

Окрім того, він доставляє гуманітарні вантажі з-за кордону та розвозить у рідному місті продуктові набори нужденним.

Про евакуацію людей з інвалідністю з гарячих точок і рішення не покидати Батьківщину Владислав Волох розповів Інформаційному агентству Волинські Новини.

«Окрім свого життя, я живу життями доньки та мами»

З інвалідністю я стикнувся давно. Окрім того, що живу своїм життям, я живу ще життям своєї мами і життям своєї доньки. Я віддаю всього себе їм. Так само – всі ті, хто має неповносправних рідних. Вони не належать тільки собі.

Доля мене звела з реабілітаційним комплексом «Агапе», де я часто допомагав як волонтер: щось привозив чи відвозив, доглядав за людьми, спілкувався з ними. Загалом «Агапе» сильно вплинув на моє життя…

24 лютого мене розбудила двоюрідна сестра Людмила, яка проживає в Києві. Вона зателефонувала і сказала, що в столиці лунають вибухи. Ми з нею розмовляли близько пів години, я її заспокоював і тут чую, що і в нас вибухи. Передусім відчув розгубленість та страх.

Того дня я приїхав у реабілітаційний комплекс «Агапе» і ми вирішили, що будемо виїжджати за кордон. Засновникам Сергію і Наталії Больчукам (Наталія має травму шиї і пересувається на візку) запропонували виїхати в Німеччину, але вони відмовилися, сказали, що без своїх людей нікуди не поїдуть.

Так розпочалася евакуація людей з інвалідністю. Першими ми вивезли з Луцька людей із травмами шиї та спини, тобто найтяжчих, а також їхніх доглядачів. Загалом – близько 38 осіб.

Перша евакуація була найскладніша, оскільки ще не було напрацьовано механізм. Ми передали людей просто на кордоні. Німці не були готові, адже не знали, що йдеться про таких тяжких лежачих хворих…

«Квартири віддав переселенцям». Християнин з Луцька евакуйовує з гарячих точок людей з інвалідністю

Але спочатку ми облаштували в підвалі «Агапе» бомбосховище. Нестерпно і тяжко було спускати людей з інвалідністю в той підвал, вкладати їх на матраци. Насамперед ми думали не про себе – про них. Загалом опікувалися 17 людьми з інвалідністю, які на той час перебували в реабілітаційному комплексі. Окрім того, забрали з міста неповносправних людей, які жили в багатоповерхівках.

Тільки на четвертий день повномасштабного вторгнення ми змогли вивезти цих людей у Німеччину, в місто Швебіш-Гмюнд. Тамтешній курортний центр на 2000 місць погодився прийняти їх. Він забезпечує їм проживання та харчування.

«Залишився в Луцьку, бо серцем відчував, що маю бути тут… А квартири віддав переселенцям»

У перші дні я відразу пішов добровольцем у батальйон оперативного реагування «Луцьк».

Я комісований, бо теж маю інвалідність через спину. Оскільки в мене донька з інвалідністю, крім того, я опікун мами з інвалідністю, то мав можливість виїхати за кордон, але не захотів. Я вивіз їх разом із дружиною. До речі, це вже друга евакуація, яку вона пережила: дитиною її вивозили в молоковозі з Чорнобиля, коли місто вже було закрите.

Я залишився, бо серцем відчував, що маю бути тут.

Мамину та тещину квартири (в останній ми мешкали з дружиною і донькою) я віддав переселенцям. Нині там оселилися сім’ї з дітьми, які виїхали з Київщини. Сам ночую в пральні «Агапе» (сміється, – ВН).

Спершу я чергував на блокпостах у Луцьку та навколишніх селах, довозив хлопцям їжу. Але після того, як ми вивезли з Луцька другу групу людей з інвалідністю (теж близько 40 осіб із доглядачами), передали їх німцям, виникла потреба удосконалити роботу, адже люди на візках, лежачі хворі мусили довго очікувати на кордоні в неналежних умовах. До того ж, усім емоційно тяжко. Ми зрозуміли, що потрібно щось міняти.

Тоді я звернувся до командира батальйону «Луцьк» Олександра Тиводара. Ми вирішили, що після евакуації людей з інвалідністю можна завантажувати транспортні засоби гуманітарною допомогою, яку збирають українцям країни Європи. Склали логістику, отримали дозволи від військової адміністрації й почали працювати.

Загалом вивезли вісім груп – це понад 400 людей із Волинської, Харківської, Чернігівської, Дніпропетровської, Запорізької, Київської та інших областей.

«За кілька кілометрів до Чернігова розпочався мінометний обстріл, у авто, яке їхало перед нами, влучив уламок»

Я особисто вивозив людей із гарячих точок. Моя перша поїздка в місто, де тривали активні бої, відбулася в Чернігів. З’їздити туди мені запропонувала прессекретарка «Агапе» Галина Цимбал-Ковбаса. Я мав вивезти з Чернігова трьох неповносправних людей. Маршрут складали хлопці з Чернігівщини. Я поїхав сам, адже 15-20 годин за кермом завжди витягував. Поїздка була жахлива. Доводилося їхати полями на бусі Fiat Ducato, до того ж, без запаски…

Коли я потрапив до Чернігова, то зрозумів, що переоцінив свої можливості. До цього й не уявляв, як тривають бої… Мене зустріли місцеві. Вони скерували до філармонії, де був пункт евакуації з Чернігова, але звідти вивозили тих, хто приходив. Своєю чергою, я мав три адреси. Я залишився наодинці. Зв’язку в Чернігові не було, міста я не знав, постійно щось гепало… На щастя, зустрів хлопчину, який попросив вивезти його родину (батьків, дружину та двох дітей) до Києва. Я погодився. Його рідні залишилися чекати, а ми вирушили об’їжджати адреси. За останньою адресою вже й будинку не було…

Пам’ятаю, як під’їхав за першою адресою, то побачив, що снаряд влучив в один із під’їздів будинку. Люди з багатоповерхівки варили їжу на вулиці, облаштували туалети в дворі, адже у квартирах давно не було ні води, ні світла, ні газу.

Дмитро, якого я забирав, мешкав на першому поверсі третього під’їзду, який дивом уцілів. Він колишній льотчик, який зламав шию. Зараз це повністю паралізована людина… Мама та сестра, які виїхали з ним у Німеччину, залишили його в якомусь місцевому притулку. Вони покинули його… Насправді доглядати людину з неповноправністю дуже тяжко: її потрібно кожні дві години перевертати, аби не утворювалися пролежні, робити туалети, мити, чистити зуби, годувати… Тому чи можемо ми засуджувати їх?..

Ми виїхали з Чернігова, від’їхали за 30 кілометрів і тут мені дзвонять, кажуть, що знайшлася людина з того будинку, який повністю розбомбили. Це безногий чоловік. Я вирішив повернутися до міста, аби забрати його, хоча пасажири (люди з інвалідністю, їхні близькі та сім’я, яку я погодився закинути до Києва) були проти. Страшно було повертатися, адже ми розуміли, що може статися що завгодно, до того ж, кілька кілометрів треба було долати полем. За кілька кілометрів до міста розпочався мінометний обстріл, у авто, яке їхало перед нами, влучив уламок. На щастя, всі вціліли… Цього безногого чоловіка підвезли нам у вантажівці…

«Квартири віддав переселенцям». Християнин з Луцька евакуйовує з гарячих точок людей з інвалідністю

«Мене не хотіли пропускати, незважаючи на те, що я віз лежачих людей, які могли би просто не пережити ніч»

При виїзді з Чернігівської області часто зникав інтернет. Ми близько години їхали, не натрапляючи на жоден блокпост, і я вже почав думати, що заблукав. Перед цим двічі виїжджав практично на російські позиції, але мене вчасно зупиняли наші на блокпостах. А тут розумію, що годину не було жодного блокпоста. Дивлюся, ніби щось видніється вдалечині. Думаю: усе, привіз людей. Приготував документи, аби викинути. Але під’їжджаю ближче й бачу наш прапор. Від радості я ледь не заплакав. Вийшов і обійняв того чоловіка на блокпосту. Нам дали можливість погрітися, бо було морозно (десь мінус п’ять), а в салоні буса не було опалення…

Уже на Київщині, в напрямку Брусилова, мене зупинили на одному з блокпостів, де чергували добровольці. Вони сказали, аби я разом з усіма людьми чекав до шостої ранку, бо комендантська година. А в бусі не працювала система автономного опалення, пального – обмаль, грошей на їжу немає… Як доброволець батальйону «Луцьк» я мав паролі для проїзду блокпостів у Житомирській, Рівненській, Волинській областях… Потрібно було щось вирішувати, адже мене не хотіли пропускати, незважаючи на те, що я віз лежачих людей, які могли би просто не пережити ту ніч… Я зателефонував командиру батальйону «Луцьк». Якби не допомога Олександра Тиводара, ми не проїхали би, а чекали до шостої ранку.

Через три дні після цієї поїздки підірвали останній міст, який сполучав Чернігів із Києвом.

«Ділки з Харкова пропонували вивезти сім’ю за 1400 євро»

У всіх випадках для евакуації транспортні засоби надавав реабілітаційний комплекс «Агапе». Батальйон «Луцьк» допомагав із пальним та з волонтерами. Пізніше ми налагодили співпрацю так, що німці приїжджали за людьми безпосередньо в Луцьк. Військова адміністрація надала дозволи, аби ми виїхали, склали логістику та про все домовилися. Заразом ми везли гуманітарну допомогу військовим. Німці та поляки завантажували наші буси візками, підйомниками, підгузками…

Також ми забирали людей у Харкові. Вивезли понад 10 осіб у тяжкому стані з міста. Одна сім’я розповіла, що ділки пропонували вивезти їх із Харкова до Кропивницького за 1400 євро. Знаю, що одну родину вивезли за 14 тисяч гривень, другу – за 30 тисяч гривень. Натомість ми жодних коштів із цих людей не брали. Із собою везли навіть їжу та воду в дорогу.

Ми вчилися на ходу. Спершу не знали, де ці люди перебуватимуть до виїзду за кордон. «Агапе» став тим місцем, де вони жили після евакуації з гарячих точок, і вже з центру ми вивозили їх у безпечні міста за кордоном.

На пальне та їжу в дорогу з Луцька до Німеччини на один бус ми витрачали під час поїздки близько 20 тисяч гривень. Але ми не могли їхати відразу з Луцька до місця призначення в Німеччині. Проїжджали кордон і мусили зупинятися на ніч у готелі в Холмі чи Любліні. Далі їхали й знову зупинялися на ночівлю в місті біля польсько-німецького кордону. Ти не можеш їхати швидко, коли везеш людей на візках чи на лежаках. До того ж, багато хто не може довго сидіти. Деяких привозили до Німеччини вже з пролежнями, але, дякувати Богу, їх позаліковували. Загалом дорога з Луцька в Німеччину займала в середньому три доби.

«Папірець важливіший за життя людини»

Був чоловік із Харкова, який отримав травму 23 лютого, тобто за день до початку повномасштабної війни. Разом із дружиною він виховує 13-річного сина. І 23 лютого, миючись у ванній, чоловік впав і зламав шию. 24 лютого розпочинається повномасштабна війна і в Харкові починається жах. Він не має можливості кудись звернутися, аби пройти реабілітацію. Протягом 20 днів його скеровують із лікарні в лікарню, адже тривають обстріли. Нормального лікування йому забезпечити не можуть, тільки перевозять із місця на місце.

Хтось привіз його з рідними до «Агапе». Моє завдання полягало в тому, аби вивезти їх за кордон. Ми знайшли місце, куди могли би завезти цього чоловіка і де йому могли би надати лікування, адже він потребував обстеження.

Зібралися й поїхали. Я віз їх та ще дві сім’ї. Була дуже тяжка жінка, вся в пролежнях… На Устилузі пропускають усіх, крім цього чоловіка з травмою шиї. Його не пропускають через те, що в нього немає довідки медико-соціальної експертизи (МСЕК). Цю довідку видають тільки через 120 днів після отримання травми. У військовому квитку в нього зазначено: «Не придатний у мирний час, обмежено придатний у воєнний час». Я зателефонував водію з «Агапе», він уночі приїхав на кордон і забрав його разом із дружиною та сином назад до Луцька, а я з іншими пасажирами рушив далі.

Історія чоловіка з травмою шиї, своєю чергою, на невдалому перетині кордону не закінчилася. Ми взяли у військкоматі довідку про те, що він непридатний, і впевнені в тому, що цього разу виїдемо, збираємося і знову їдемо на кордон. Нас не випускають, бо, відповідно до цієї довідки, лікування він може проходити тільки на території України. І ми знову їдемо назад.

Я був упевнений, що вивезу його… Ми зробили документи, які засвідчували його право на виїзд за кордон, і врешті, за третьою спробою, нам вдалося цю сім’ю вивезти з України. Дуже багато зусиль довелося докласти, бо, як виявилося, папірець важливіший за життя людини, а кожен день без лікування зменшував його шанси на життя…

«Багато дітей боялися говорити російською, бо їм хтось втовкмачив, що тут, на заході країни, за таке можуть убити»

Було дуже багато діток з інвалідністю, тяжких випадків. Усі у важкому емоційному стані, дехто замкнутий… Багато тих, хто приїхав із російськомовних регіонів, боялися тут говорити російською, бо там їм хтось втовкмачив, що тут за таке можуть убити… Вони починали говорити тільки на п’ятий-шостий день, коли переконувалися в тому, що тут їм нічого не загрожує.

Із Київщини, наприклад, я вивіз Андрійка, який пересувається на електровізку, з його мамою (хлопчик випав із вікна, його доглядає тільки мама). Під час обстрілів вони залишалися у квартирі на шостому поверсі, спали в коридорі, бо не мали як спуститися…

«Там, де заправляли тільки 20 літрів пального, я випрошував, аби мені залили повний бак»

Було багато різних випадків, але, думаю, Бог не дарма саме мене туди відправляв. Реально були такі моменти, коли їдеш, пальне закінчується, а ти не знаєш, чи десь поряд є АЗС. Але там, де заправляли тільки 20 літрів пального, я випрошував, аби мені залили повний бак. Відчиняв двері, вивозив на каталках людей і казав: не поїду, поки мені не заправлять повний бак…

Навіть на кордоні, коли нас не хотіли пропускати через брак якоїсь печатки чи висновку лікарів, хоча були й посвідчення, й довідки МСЕК, я відчиняв двері, вивозив людей на каталках і казав, що розвернуся і поїду, а їх залишу, якщо нас не пропустять…

«Квартири віддав переселенцям». Християнин з Луцька евакуйовує з гарячих точок людей з інвалідністю

«Люди телефонують з усіх гарячих точок і просять їх забрати»

Щодня телефонують люди з усіх гарячих точок і просять їх забрати. Але «Агапе», де перебувають ці люди до виїзду за кордон, не може вмістити більш як 70 осіб, включно з персоналом. Також маємо тільки три буси, та й не на все вистачає фінансів. Але якусь частинку роботи ми беремо і робимо. Я не на зарплаті. Буває, хтось скаже, що все це оплачується. Ні, нічого не оплачується. Просто люди допомагають, бо можуть і хочуть. Якщо нам пожертвували гроші на пальне, то вони мають піти тільки на пальне, ми не маємо права перекинути їх на харчування…

Невдовзі будемо відновлювати реабілітацію в «Агапе», яку припинили надавати через брак спеціалістів (багато хто виїхав). Нині ж знайшли волонтерів, лікарів…

Багато людей із Луцька, області пройшли реабілітацію в «Агапе». Їхні контакти зберігаються в нашій базі. Ми часто розвозимо їм продуктові набори (олію, крупи, чай, масло, консерви, ковбаси тощо). Зараз маємо змогу підготувати чергові набори. Вже закупили продукти, залишилося їх розсортувати, сформувати набори та завезти людям. Загалом охоплюємо такою допомогою близько ста людей. Вартість одного набору становить приблизно 700 гривень.

«Якщо тил здоровий, то і передова сильна»

Зараз потрібна взаємодія цивільних і військових. Співпраця батальйону «Луцьк» та реабілітаційного комплексу «Агапе» – приклад того, як потрібно взаємодіяти. Військові мають у воєнний час допомагати цивільному населенню. Так само цивільні можуть допомагати військовослужбовцям.

Хтось каже: чому ти в тилу, ти маєш бути тільки на передовій. Я завжди відповідаю: якщо тил здоровий, то і передова сильна.

Ольга ШЕРШЕНЬ

За темою

Геннадій Мохненко: «Росія чинить жахливе жертвоприношення»
17:19 - Вт / 05 Кві. Люди
«У Кенії на тебе дивляться, як на магната», – пастор Валерій Бегас
15:43 - Ср / 16 Лют. Люди
«На передовій поранені душі шукають Бога», – капелан Юрій Щербина
13:14 - Ср / 16 Лют. Люди
Як запропонувати, щоб вона не відмовила: історії освідчення від відомих служителів
20:59 - Пн / 14 Лют. Люди
«Ліпше не вийти заміж, ніж вийти за «чужу» людину», – Людмила Бендус
19:30 - Пн / 14 Лют. Люди
«Для чого прийшов Ісус». Свідчення Людмили Бендус
12:00 - Нд / 06 Лют. Люди
На Волині жінка подолала наркозалежність і повернула єдиного сина
11:43 - Нд / 30 Січ. Люди, Україна
«Наша культура сорому не дозволяє зізнаватися в сімейних проблемах», – Лео Франк
20:00 - Вт / 25 Січ. Люди
Яна Резнікова – про театр, який покаже проблеми дітей з інвалідністю
13:55 - Вт / 25 Січ. Люди
«Євангелізаційні газети в Ефіопії – хороший інструмент впливу»: голова медіавідділу «Христос є відповідь»
12:50 - Сб / 15 Січ. Світ, Християнське життя
«Для мене найбільша романтика — коли ми вечеряємо разом»: Євгенія Паночко
12:30 - Вт / 11 Січ. Люди
Богдан Галюк: «Нам потрібна християнська освіта, яка йде у парі з Церквою і підтримує її руки»
12:35 - Ср / 29 Гру. Люди, Україна, Християнське життя