Місіонери Донбасу: життя за часи війни в Україні
Без назви-1

2016 рік. Двоє випускників місіонерської школи з різницею в навчанні у півроку із Запорізької області потрапляють на Донбас. Їх готували для служіння у зонах бойових дій. Вони розповіли про служіння за часів війни: як починали, що робили, які корективи внесла війна та дали поради молодим місіонерам.

 

сім_я Андрій 2

Андрій опинився у Донецькій області, в місті Вугледар, а пізніше – у селі Пречистівка, через рік одружився:

«Спочатку ми приїжджали з Вугледара до цього села на масові події, які проводили разом із служителями з інших міст, влітку організовували денні дитячі табори, а вечорами проводили євангелізації. Місцеві уважно слухали Боже слово. Побачивши такий відгук людей, у нас із дружиною виникло бажання приїжджати до них регулярно. А через півроку ми зовсім перебралися у Пречистівку. Відчули, що можемо їхати туди, де ще ніхто не служив».

Семья Алексея

Олексій з дружиною потрапили до Рубіжного, що на Луганщині, як помічники пасторів, не підозрюючи, що зразу ж прийдеться грати ведучі ролі у служінні:  

«Я довго сумнівався, бо мені такі події нелегко даються. Я поїхав до невідомого міста. Мені хотілося зрозуміти, чи це Бог, чи це людський фактор? Я очікував слова від Бога, бо розумів, що якщо діяти на емоціях, а завтра прийдуть проблеми та емоції вщухнуть, я все одно маю продовжувати. Молилися з дружиною і зрозуміли, що треба рухатися до Рубіжного. Спочатку я не мав бути там як служитель першим номером, а помічником, але так вийшло, що сім’я, з якою ми мали служити, не приїхала. Так і взяли ми цей плуг».

На рахунку місіонерів – дитячі служіння, свята та клуби, молодіжні зібрання, вуличні євангелізації, домашні групи, богослужіння у помісних церквах, наметові служіння, допомога нужденним, сім’ям зі складними обставинами, піклування про самотніх та літніх людей.

Донбас до війни 2022 року. Спогади місіонерів. 

Олексій:

«До переїзду на Луганщину я ніколи не був на Донбасі. Працюючи з людьми східного регіону, я побачив певну гордість. Відчувалася “надута” позиція: «ми найкращі», «нам нічого не потрібно», «ми трударі, самі прорвемося», «сам собі не допоможеш, ніхто не допоможе«. «Який Бог? Навіщо Він потрібен?»

Були, звісно, ​​і ті, хто щиро та відкрито приймали Господа».

в Рубежном

Тоді, 2016 року, люди шукали Господа, бо події в 2014 році на Донбасі похитнули багатьох. Люди були відкриті до Бога, ми стали для них відповіддю на фізичні та духовні потреби. Ми бачили, як виконується девіз нашої місіонерської школи: «Ми йдемо туди, де біль, щоб проголосити правду Божу і відновити зруйноване». Взявши це на озброєння, ми сміливо знайомилися з людьми, спілкувалися з ними, і багато хто був відкритий до молитов і хотів пізнавати Бога. Але з кожним роком я помічав, що їхнє ставлення до Бога і віри починало черствіти, бо поверталася так звана стабільність до їхнього життя: люди знову працювали, відновлювалася інфраструктура».

Андрій:

«Люди на Донбасі дуже працелюбні. Важка металургійна та шахтарська праця (шахта працює цілодобово в 4 зміни), багато полів, засіяних пшеницею, ячменем та соняшником вимагають багато сил та часу. Мешканці Донецької області дуже люблять свій регіон та пишаються ним. Особливо часто згадують Донецьк та шкодують, що у 2014 році місто опинилося під окупацією.

На Донбасі багато православних храмів та монастирів. За моїми спостереженнями люди в основному вважали себе православними, а до євангельських віруючих ставилися обережно, вважаючи їх «сектантами». Водночас люди тяглися до Бога, ставили запитання та хотіли розібратися у питанні віри.

Пречистовка6

Місіонерська праця, служіння і допомога людям робили свою справу, і у людей змінювалося уявлення про церкву та віру в Бога. Особливо це виявлялося через служіння дітям, яких батьки відпускали на християнські заходи«.

Корективи війни 2022 року або життя «східних» місіонерів на заході України

Олексій:

«Чернівці. Гарне місто. У перші дні на початку війни я дякував Господу за те, що тут є церква, яка прийняла не лише нас, місіонерів, а й інших переселенців, яких я евакуював зі східного регіону пізніше. Я сміливо пропонував людям виїжджати, знаючи, що вони будуть у безпеці, про них подбають і ніхто на вулиці не залишиться, хоч і не всі вірили в це. Я дякував Господу за братів і сестер, які подали руку допомоги. Церква у Чернівцях дуже допомогла нам і матеріально, і з житлом. Ми ні в чому не мали потреби. Дякую їм за це! У Бозі ми одна велика родина.

фото Черновцы

Рубіжне – це мій регіон, про нього у мене серце болить. Туди я їздив із гуманітарною допомогою, поки не окупували. Наш виїзд з Луганщини був вимушений, але рано чи пізно ми все одно повернемося туди. Як це буде? Невідомо, адже територію у Рубіжному та наш молитовний дім розбомбили.

У Чернівцях ми були тимчасово. Протягом більш як півроку я себе тут не знайшов. Звичайно, всіляко ми намагалися допомагати всім, чим могли».

Андрій:

«На початку березня ми з родиною та церквою евакуювалися до Кам’янця-Подільського (Хмельницька область). Тільки тут змогли прийняти таку кількість людей. Ми знали цю церкву раніше.

Каменець

Будучи там, ми займалися евакуацією зі Сходу, гуманітарною допомогою, служінням переселенцям.

Але у цьому місті багато церков і без нашої. Звичайно, ми знайшли чим зайнятися, але запитували себе, наскільки потрібна у цьому місті наша допомога? Адже нас готували як служителів для прифронтової зони. Я запитував себе: а що змінилося відтоді, як росія вторглася ще 2014 року? Шукав безпечного місця для сім’ї? Так, ми не геройствували, розуміючи, що у нас дружини та маленькі діти. Але водночас відчували, що треба повернутись у ті края, раз на цьому етапі ми не можемо служити на Донбасі.

Роботу можна скрізь знайти, але наскільки це буде місіонерська праця?»

Ближче до своїх країв: місіонери служать у Запоріжжі

Наприкінці вересня і у жовтні Україна та світ здригнулися від жаху, побачивши наслідки ракетних обстрілів рф та атак шахідів в Запоріжжі. Цинічно армія росії завдавала ударів по гуманітарним колонам, цивільних об’єктах вночі та рано вранці: десятки загиблих людей, зруйновані будинки, школи, лікарні, багатоповерхівки та приватні будинки, пошкоджені історичні пам’ятки.

Саме в цей час місіонери з сім’ями із Західної України переїхали до Запоріжжя.

Олексій:

«На одній із ранкових молитов для мене став близьким текст із Біблії про Мойсея, де сказано, що він вважав за краще страждати зі своїм народом. Цим словом я ніби прийшов у готовність діяти і їхати до Запоріжжя.

Так, там вистачає своїх церков, але багато хто і виїхав, також у місті велика кількість переселенців. Один із моїх внутрішніх покликів – я більше потрібен у цьому місті.

З Чернівців добиратися 1500 км до прифронтових місць, куди ми їздили з гуманітарним вантажем, хоча нам давали і продукти, і фінанси на паливо, але з кожним разом це було робити важче.

У Запоріжжя приїхали, звідси ближче до зони бойових дій. Тут, звісно, ​​небезпечніше. Але зараз небезпечно по всій Україні. Це не стало перепоною для прийняття рішення, і до речі, воно не лише моє, ми разом із дружиною так вирішили.

Сім’ї СЖО, які живуть досі в Запоріжжі, і, як і раніше, потребують допомоги. Служителі у прифронтових зонах виїхали, а ми – на зміну.

Ми зрозуміли, що більше приноситимемо користі тут.

фото Запорожье Алексей

Їздимо з гуманітарною допомогою областю, когось вивозимо. Проводимо дитячі клуби, вуличні євангелізації, організували у трьох точках міста клуби для дітей із малозабезпечених сімей із годуванням (на клуби приходять щоразу до 30 дітей), відвідуємо сім’ї нужденних, шукаємо гранти на допомогу продуктами та дитячим одягом».

Андрій:

«Служачи у Кам’янці-Подільському, я не переживав повноти, особливо останнім часом перед від’їздом, не бачив подальшого розвитку.

Андрій Запоріжжя

А Запоріжжя і місто більше, і ми ближчі до зони бойових дій, щоб там можна було служити людям».

Що важливо знати молодим місіонерам?

Андрій:

«Час, який ми присвячуємо Господу, хоч це не завжди легко, точно ніколи не буде марним. Ти будеш приносити користь іншим і бачити її для себе особисто. Коли ми служимо Господу, це в першу чергу робить зміни в нас самих. Служіння допомагає нам жити і рухатися вперед, отримувати радість, незважаючи ні на що. Буває, що не вистачає грошей, не бачиш результат довгий час і запитуєш, а чи є якась користь у тому, що я роблю? Так виховується вірність, любов до Бога».

Олексій:

«Навчитися довіряти Господу незалежно від зовнішніх факторів, тому що навколо все може бути не так, як у Його плані. Бути щирим перед Ним та з самим собою для того, щоб розуміти, це я хочу реалізувати свої плани або те, до чого кличе мене Господь. Індивідуальне ходіння та спілкування з Ним навчатиме цьому.

Завжди радитись зі старшими наставниками, не набувати стану «мені ніхто не указ».

У нашому житті повинні бути духовні лідери, перед якими ми могли бути підзвітними.

Коли я покаявся у 2015 році, я мав одні потерті джинси, в яких поїхав навчатися на місіонерську школу, там вони в мене остаточно порвалися. У мене просто не було інших… Боявся мати сім’ю, думав, як я зможу прогодувати дружину та дітей?

Але сьогодні я дякую Господу. Коли я став служити Богу, Він дав мені помічницю. Ми маємо дитину, і багато благословінь від Нього».

 

Інтерв’ю підготував прес-центр місії CITA