На Волині жінка подолала наркозалежність і повернула єдиного сина
0
IMG_2690

Дім тоді ще наркозалежної Марини Данілової став притоном, де постійно варили ширку, з нею розлучився чоловік, вона залишилися без маленького сина. Здавалося б, гірше уже нікуди і єдиний вихід – смерть… 

Періодично кололася і при цьому вийшла заміж і народила дитину

Марина Данілова народилася в невеличкому шахтарському містечку на Луганщині. 

«Оскільки на Волині люди п’ють каву, так там п’ють спиртне. П’яні – там норма», – розповідає вона. 

Коли Марині було усього 6 років, помер її тато. Заснув нетверезим на холоді і більше не прокинувся. У 90-ті роки в моду почали входити наркотики. Точки продажу були чи не на кожному кроці. У 16 років, якраз у день свого народження (19 грудня), Марина вперше спробувала вколотися. Це було у неї вдома, в туалеті. Її мама на той час теж була в квартирі, але вона і гадки не мала, що в цей момент коїть її дитина.

Ні, Марина не почала колотися постійно. Вона робила це час від часу, але роками.

І ось так, періодично «бавлячись» наркотиками, в 25 років вона вийшла заміж, працювала на роботі – оператором на шахті і навіть народила сина. На наркозалежних, які сидять на голці постійно, дивилася зверхньо і думала, що ніколи такою не стане. Але, як відомо, наркотик уміє чекати. Якщо спочатку Марина добувала собі ширку через наркозалежну подругу, щоб не «світитися», то потім почала сама ходити на притони і купувати. Стала потроху виносити з дому гроші. 

Її чоловік – військовий, працював добу через добу, і тоді, коли він йшов на роботу, молода жінка кололася. А коли він повертався, вона встигала відійти, поприбирати і наготувати їсти. Але містечко невелике, плітки таки дійшли до нього. Якось він вдав, що пішов на роботу, і коли Марині принесли ширку, і вона вкололася, раптово зайшов у квартиру. Тоді він про все дізнався. Але жінку це не зупинило, навпаки – вона почала  робити це з подвійною силою. Вона уже не була ні дружиною, ні господинею, ні мамою. Часто, бігаючи містом в пошуках ширки, вона забувала забрати зі школи сина. Дитина годинами сиділа одиноко і мерзла на лавці, чекаючи на маму. Часто жінку гризла совість, вона плакала, ненавиділа себе, але змінити нічого не могла. Її чоловік перестав цікавитися дружиною-наркоманкою, мав інших жінок. Сина забрала до себе свекруха.

Дитина обіймала мамин халат і плакала.

Марина пригадує випадок, як перед Новим роком її чоловік приніс 13-ту зарплату, на яку мріяв відпочити. Вона його напоїла спиртним, забрала гроші і пішла у притон.

«Уявіть, Новий рік, а мій син і мій чоловік сидять вдома ні з чим. Дитина обіймає мій халат у ванній і плаче. У сина навіть з’явилося сиве волосся тоді!» – розповідає Марина.  

Деякий час вона пробула у притоні разом з компанією з 5-ти людей, серед яких – і господар квартири-притону. Все те місце було вщент просякнуте смородом від постійного варіння ширки. 

Світлана – одна з компанії, часто приходила туди разом з маленькою донечкою. Поки мама ловила кайф, дитя гралося використаними шприцами і тикало їх у себе… Якось чоловік Марини написав їй повідомлення, що Микита, їхній син, захворів. Жінка, хоч і боялася чоловіка, але прийшла додому. На той час вони були уже офіційно розлучені. Коли він її побачив – худу і знесилену, бо у притоні вона нічого не їла, лише кололася і палила цигарки, то познімав у квартирі всі замки, аби вона ніде не могла зачинитися, та почав готувати їй їсти і постійно поїв вином – аби вона весь час була в «коматозному» стані і таким чином могла «перекумаритися». 

Через тиждень Марина дізналася, що всю її компанію з притону знайшли у тій же квартирі мертвими. П’ять трупів. Марина усвідомлює, що серед них мала б бути і вона, якби не та есемеска від чоловіка.

Тоді чоловік вмовив її поїхати в реабілітаційний центр  у Рівне. На той час реабілітаційні церкви були лише на Західній Україні. Там жінка перестала палити, колотися. Але…

«Там в центрі потрібно бути слухняною, але якщо щось було не по моєму, я рвалася їхати додому. І хоч там я не палила, не пила і не кололася, але і не змінилася, як людина. Я дуже швидко забула, звідки мене витягнув Бог. Коли я повернулася додому – знову до своєї залежності. Чоловік зібрав речі і пішов з нашого дому. А я там зробила притон. Там варили ширку. Дійшло до того, що я була впевнена, що помру у 2011 році. Я закрила штори в квартирі і зупинила всі годинники. Я просто чекала смерті і була впевнена, що вона прийде по мене», – продовжує Марина.

Син вибачив маму і нині служить в армії

Того року Марини дійсно не стало. Точніше не стало тієї пропащої людини, якою вона була. Коли жінка сиділа у ванній, чітко розуміючи, що її життя закінчилося, вона вирішила подзвонити подругам з Луцька, з якими познайомилася під час реабілітації. Точніше, вона набрала комбінацію «передзвоніть мені», бо грошей на її телефоні ніколи не було. І що дивно в цій ситуації, у неї був кнопковий телефон, одна з потрібних для здійснення цієї комбінації кнопок не працювала, але саме в той момент вона дивним чином запрацювала! 

Їй перетелефонували дівчата і запросили до Луцька. 19 грудня, у свій день народження, вона вже їхала у поїзді. 

«Мені 36 років, а я викинула все своє життя на смітник», – думала вона тоді. 

Ніхто з рідних не дзвонив, аби привітати її. Лише мама, яка жила з сестрами в Росії, вислала есемес із привітанням. У Луцьку ж її зустріли великою компанією і з тортом. Потім запалили свічки.

«Знаєте, мені напевно потрібно було побути в такому лайні, щоб зрозуміти цінність таких простих речей. Тоді почалися зміни у моєму житті. Почалась моя нова реабілітація. У 2012 році я стала християнкою-баптисткою і відчула повну свободу і прощення від Бога. У 36 років моє життя тільки починалося. Ні, труднощі ніде не зникли. Я переселенка, в мене не було житла, роботи. Але це все було такою дрібницею порівняно з тим, що я пройшла. Я могла тільки мріяти, щоб мій син мене вибачить. Як я не намагалася телефонувати йому – завжди були грубі слова від нього: «Не дзвони мені, а де ти була, коли ти була мені потрібна?» –  каже наша героїня.

В 2014 році, коли почалася війна, Марина поїхала додому і забрала сина на Волинь. Їй віддали його з умовою – лише на літні канікули. Так вона вперше з уже 13-річним сином почала будувати свої відносини. 

«Він мене постійно звинувачував, і в принципі був правий. Але я настільки тоді відчувала прощення від Бога, що не дозволила йому загнати мене під плінтус. Я сказала: «Так, це було. Але я вже цього не зміню. Але є сьогодні, і я хочу тебе любити. І я дуже рада, що ти зі мною…» Війна не припинилася, і мій Микита залишився зі мною. Він почав ходити зі мною в церкву, і тільки коли сам став християнином, тільки тоді він зміг мене по-справжньому вибачити», – каже Марина.

Спочатку переселенці жили в Ківерцях. Син Марини закінчив школу і коли вступив до ЛНТУ, вони переїхали жити до Луцька – знімають тут житло. Нині уже 2 місяці, як він в служить в армії.

«Я дякую Богу за сина, за спасіння і за мир в серці. Це все, про що я раніше могла тільки мріяти!» – завершує свою неймовірну розповідь жінка.

Ірина Бура для visnyk.lutsk.ua

2022-01-30 11.26.26

За темою

Історія одного кохання: Сергій Брикса
16:48 - Пн / 19 Вер. Люди, Музика
Андрій Оленчик: «Ми входимо в каскад подій, розглядати які варто через есхатологічну призму». Інтерв’ю з засновником та координатором Християнської служби порятунку
13:48 - Пн / 13 Чер. Україна
«Квартири віддав переселенцям». Християнин з Луцька евакуйовує з гарячих точок людей з інвалідністю
17:14 - Пн / 09 Тра. Люди, Світ, Україна
Геннадій Мохненко: «Росія чинить жахливе жертвоприношення»
17:19 - Вт / 05 Кві. Люди
«У Кенії на тебе дивляться, як на магната», – пастор Валерій Бегас
15:43 - Ср / 16 Лют. Люди
«На передовій поранені душі шукають Бога», – капелан Юрій Щербина
13:14 - Ср / 16 Лют. Люди
Як запропонувати, щоб вона не відмовила: історії освідчення від відомих служителів
20:59 - Пн / 14 Лют. Люди
«Ліпше не вийти заміж, ніж вийти за «чужу» людину», – Людмила Бендус
19:30 - Пн / 14 Лют. Люди
«Для чого прийшов Ісус». Свідчення Людмили Бендус
12:00 - Нд / 06 Лют. Люди
«Наша культура сорому не дозволяє зізнаватися в сімейних проблемах», – Лео Франк
20:00 - Вт / 25 Січ. Люди
Яна Резнікова – про театр, який покаже проблеми дітей з інвалідністю
13:55 - Вт / 25 Січ. Люди
«Для мене найбільша романтика — коли ми вечеряємо разом»: Євгенія Паночко
12:30 - Вт / 11 Січ. Люди