Полтавка стала прийомною мамою для 11 дітей
1+
9_main

Створювати прийомну сім’ю полтавка Ірина Рудковська почала, маючи неповнолітню доньку й не маючи чоловіка, пише umoloda.kiev.ua.

Зараз її чоловік сміється: «Вона спочатку взяла двох дівчаток, а потім мене». Нині на двох вони мають 13 синів і доньок й один на всіх дитячий будинок сімейного типу.

— Як волонтер я допомагала дитячим будинкам та інтернатам, часто бувала в них, і щоразу поверталася звідти морально спустошеною, — розповідає про те, з чого все починалося, 46-річна мама 11 прийомних дітей Ірина Рудковська.

— Знаючи систему державного виховання зсередини, розуміла, що дитина, яка потрапляє в неї, має бути дуже обдарованою, щоб вийти звідти здоровою морально й пристосованою до реалій життя. Тому, почувши від своїх друзів-волонтерів про трагічну долю дев’ятирічної сироти з Чернігівщини Світлани, вирішила створити прийому родину й забрати її до себе. Житло й фінансові ресурси дозволяли це зробити, донька Настя не заперечувала.

На перших порах, щоправда, дівчинка хотіла повернутися назад, в інтернат, — їй важко було адаптуватися до нових умов. Та минуло три роки, емоції вляглися, і мама Іра почала вести розмови про те, що хоче взяти в сім’ю ще одну дівчинку.

«У половини наших дітей біологічні батьки виховувалися в дитбудинках»

— Документи на Іванку, яка з народження жила по дитбудинках та інтернатах, почала оформлювати сім’я знайомих мені волонтерів, але забрати її їм не дозволив стан здоров’я, — пригадує Ірина Іванівна.

— Тоді вони звернулися до мене. Я погодилась на пропозицію. Зібравши за два місяці необхідні довідки, по­їхала на Закарпаття.

«Ось лише тата в нас немає», — поставила Іванку перед фактом.

«А чого ти його не виписала?» — цілком серйозно спитала мене дитина. Розумієте, вихованці дитбудинків й інтернатів знають, що все треба виписувати: сандалики, сукні…

Іванка — дівчинка з особливими потребами — у свої десять років розмовляла так, що її важко було зрозуміти. Та одного разу, коли всі члени родини перед сном, узявшись за руки, молились, вона чітко вимовила: «Господи, дай нам батька!», чим усіх насмішила.

Але Бог, певно, почув те прохання, і вже незабаром доля звела Ірину з Олександром, який сам виховував сина, на рік меншого за Настю. Виявилося, вони жили в одному мікрорайоні Полтави, мали багато спільних інтересів, обоє мріяли про великі родини.

gozh3

— Іра взяла спочатку двох дівчаток, а потім мене, — широко посміхається Саша. — Коли вже ми мали «повний комплект» дітей, вона ще й бездомного собаку прихистила, а на додачу сусідський кіт до нас прибився. Тому ми говоримо, що в нашому будинку всі прийомні.

Вирішивши створити дитячий будинок сімейного типу, подружжя звернулося із заявою до комісії у справах дітей Полтавського району. До втілення їхньої мрії підключився благодійний фонд «Міст у життя», який залучає меценатів для будівництва дитячих будинків сімейного типу по всій Україні (наразі таких, зведених за одним проєктом, уже 89, і в них проживає понад 900 дітей-сиріт i позбавлених батьківського піклування).

А як тільки будинок був готовий, він почав наповнюватися дитячими голосами. Першими в ньому з’явилися Стас, Юрчик і їхня сестричка Аліна, яким було на той момент відповідно 13, 9 і 7 років.

Діти опинилися в Полтавській школі-інтернаті ім. Н.К. Крупської після смерті батька, вимушеного переселенця з Донбасу, який займався їхнім вихованням самостійно.

За ними, після трагічної смерті батьків, прийшов десятирічний Денис, з яким не справлялася бабуся. Два роки тому доєдналися брати Олексійко і Михайлик — вони були вилучені з родини працівниками соціальної служби. Потім — 7-річний Данило, а останніми, в грудні минулого року, 7-річний Денис і 5-річна Полінка — брат і сестричка.

— Треба розуміти, що кожен iз них пережив особисті трагедії, — пояснює мама-вихователь. — А в половини з них біологічні батьки виросли в інтернатах, де їх ніхто не навчив нести відповідальність за своїх дітей. Ми хочемо перервати цей ланцюжок. Чим більше дітей виховуватимуться в родинах, тим суспільство буде здоровішим. Адже, за офіційною статистикою, 80 відсотків юнаків і 30 відсотків дівчат в Україні через п’ять років після випуску з інтернатних закладів потрапляють у кримінальне середовище.

gozh4

Тато може все, що завгодно

Практично в кожного неповнолітнього з родини Рудковських є складні діагнози, про які подружжя дізнавалося, вже забравши їх до себе. Їм потрібна допомога психолога, логопеда, стоматолога, ортодонта…

Із ними важко. Спочатку дехто з дітей намагався встановлювати свої правила: ображав менших, лихословив, бо так було заведено в тому середовищі, в якому вони росли і в якому від них ніхто нічого не вимагав!

Вони не вміли ані слідкувати за чистотою, ані готувати їсти. Вони й зараз лінуються працювати, але заведені в домі правила поступово всіх змінюють.

І хочуть того чи ні, але по суботах влаштовують генеральне прибирання. Якщо хтось схалтурив, мусить переробити. Вони вже знають, що найсмачніші ягоди й овочі — вирощені власними руками.

І якщо треба перечистити вісім ящиків полуниці на заморозку, — сідають разом і чистять. Діти пригадують, що найбільше їм сподобалося разом з татом робити собаці будку, яку вони по черзі «приймали в експлуатацію», залазячи всередину.

А привчаючи до етикету, батько запрошує дівчаток по черзі до кінотеатру: виходячи з транспорту, подає їм руку, відкидає сидіння крісла, пропонуючи зайняти місце в залі.

gozh

— Вони принцеси і мають жити з цим відчуттям! — переконаний Олександр. — Я впевнений, наші донечки у стосунках з хлопцями не допустять грубощiв по відношенню до себе.

— Найважче Стасу, — каже Ірина. — Бо він був найстаршим, коли прийшов у наш дім, уже зі своїм досвідом спілкування зі світом. Йому складно назвати нас мамою і татом. І він мріє, що вже через рік, як йому виповниться 18, вийде з-під нашої опіки. Зараз хлопець навчається на кухаря-кондитера і часто демонструє на кухні для інших майстер-класи з приготування страв. Виготовляє смаколики й продає їх у місті. Залучає до процесу й молодших дітей. Ми, звісно, підтримуємо його прагнення до самостійності й завжди готові будемо допомогти в майбутньому.

У цьому можна навіть не сумніватися, бо для Ірини з Олександром усі діти стали рідними. Подружжя, наприклад, уже розмірковує над тим, щоб залишити Іванку з собою після досягнення нею повноліття. У неї складна форма сколіозу. Нині, щоб він не прогресував, батьки оплачують їй заняття в басейні й додаткові індивідуальні уроки з тренером. Покращення є, але всі досягнення можуть звестися нанівець, якщо дівчинка (вона збирається вивчитись на кухаря) перейде на свої заробітки.

Світлана теж поки що лишається при батьках, хоча офіційно вийшла з дитячого будинку сімейного типу, має вже власне житло. Щоб дівчина змогла купити хорошу квартиру за Програмою забезпечення житлом дітей-сиріт, Рудьковські доклали багато зусиль, добавили ще й власні кошти.

— Після закінчення медичного коледжу Світлана рвалася працювати, аби швидше мати власну копійку. Ми навіть оплатили їй курси масажу, манікюру й педикюру, — розповідає Ірина. — Та зрештою дослухалася до наших порад здобути вищу освіту. Нині вона студентка Полтавського педуніверситету, вчиться на психолога, отримує стипендію як дитина-сирота.

У 45 — знову на студентську лаву

Ірина також здобуває заочно вищу освіту в цьому ж виші, на психолого-педагогічному факультеті (за першою освiтою вона — бухгалтер). Вирішила стати логопедом-дефектологом, бо практично всім її прийомним дітям потрібна допомога такого спеціаліста.

— Бути прийомною мамою — мало варити борщі у двадцятилітровій каструлі, — говорить жінка. — Треба постійно підвищувати свій рівень знань, займатися самоосвітою, вивчати досвід інших, інакше знайти ключик до дітей, які пережили особисті трагедії, дуже важко.

У родині Рудковських навчання й самоосвіта мають пріоритетне значення. Самі батьки — постійні учасники семінарів і курсів на теми виховання дітей у прийомних сім’ях. Тато матеріально заохочує дітей читати книжки і вчити вірші напам’ять.

Це, щоправда, вдається йому не завжди, бо не всі вихованці у дитинстві навіть книжки мали. Зате 11-річна Алінка, наприклад, дистанційно навчається у приватній школі, займається англійською мовою з репетитором.

Кілька дітей додатково відвідують християнську школу. А Іванка два роки навчалася у школі Соробан, учні якої опановують особливу методику швидкісного усного рахування, й успішно її закінчила.

Та перш за все Ірина з Олександром виховують у дітях доброту й співчуття до інших.

— Не годиться, щоб діти тримали образи на своїх біологічних батьків, — говорить жінка. — Тому ми займаємося пошуками їхніх родичів, організовуємо зустрічі з ними спочатку на нейтральній території. Поступово вони або обриваються, або більш-менш налагоджуються: дехто з вихованців провідує своїх близьких, а ті заходять до нас у гості. Хтось спілкується у телефонному режимі. «Може, у твоєї мами не було поряд людини, яка б підтримала її у важку хвилину», — пояснюємо дітям, чому вони опинилися у такій ситуації. І їм від такого простого пояснення стає легше.

«За раз варимо 17 літрів борщу й печемо два дека котлет»

— Цей будинок створено для того, щоб тут було багато дітей і всі вони були щасливими, — Олександр проводить екскурсію по просторому й дбайливо доглянутому житлу, що розташоване в селі Гожули, яке прилягає до Полтави.

— Він належить місту, ми будемо жити в ньому, допоки виховуватимемо дітей. Виконавши свою місію, маємо повернутися у власну оселю. Така умова. Тут 290 квадратних метрів. На першому поверсі — величезна гостьова, де ми раз на тиждень влаштовуємо спільні перегляди кінофільмів, кухня і наша з Ірою спальня. Нагорі — шість дитячих кімнат, ігрова, комп’ютерна, ванни з туалетами для хлопців і для дівчат (там вони самостійно наводять порядок). Світлана й Іванка мають окремі кімнати.

Кухня в цьому будинку — це три величезні холодильники, дві морозильні камери, довжелезний дерев’яний стіл і каструлі на 22 літри. До речі, господарюють на ній старші діти.

На хлопцях — нарізка овочів і м’ясних продуктів, на дівчатах — приготування їжі. Ірина лише підказує й контролює процес, інакше, говорить, уже давно звалилася б із ніг, і в неї ні на що не вистачало б часу.

На запитання, чому вони вирішили створити дитячий будинок сімейного типу, Олександр та Ірина в один голос відповідають: «Тому що ми любимо дітей! А вони — нас».

— Але якщо хтось думає, що, взявши дитину з інтернату у свою родину, він зуміє відігріти її лише любов’ю, той помиляється, — одразу ж уточнює мама-вихователь. — Брати дитину заради дитини, сподіваючись на те, що на старості буде кому води подати, — велика ілюзія! Виховати важку дитину — тяжка щоденна праця. Скажу так: якби ми з чоловіком (він раніше займався бізнесом, але мусив залишити його, щоб зосередитись на вихованні дітей) не мали пасивних доходів, то було б сутужно.

Уявіть, раз на тиждень купуємо у фермера 13 літрів молока, 4 кілограми домашнього сиру, літр сметани, кілограм масла. Якщо йдемо у супермаркет, то залишаємо там від 2 до 3 тисяч гривень за раз. А в сезон простудних хвороб похід до аптеки полегшує гаманець одразу десь на півтори тисячі. За один раз варимо 17 літрів борщу, 6 літрів супу, печемо 2 дека котлет. У нас усі люблять гарячі бутерброди й пельмені, тому вони не переводяться. Щоб у холодильнику не було чогось м’ясного, такого немає.

Важко уявити, але роками Ірина з Олександром носили продукти з супермаркету в рюкзаках, долаючи відстань у два кілометри пішки. Лише кілька місяців тому стало легше — друзі допомогли купити потриманий мінівен.

— Однак від мікроавтобуса, який нам обіцяла придбати дер­жава за кошти міської влади, ми не відмовляємось, — заявляє подружжя. — Скоро знову вирушаємо всією родиною на море, і він нам дуже знадобився б.

Відчутна стаття витрат родини — опалення будинку. Він повністю функціонує від електрики, але нагрівається за допомогою твердопаливного котла. За сезон, щоб не замерзнути, у родини йде 25 кубометрів дров, а один куб коштує близько 1 тисячі гривень. На жаль, комунальних пільг родина не має.

— Інтернати, звісно, не краще місце для життя дитини, — підбиває підсумок розмові Ірина Рудковська. — Вони — породження нашої соціальної безвідповідальності. Розформувати ці інституції, усиновити всіх сиріт, створити прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, про що зараз багато говориться, — прекрасний намір.

Але, щоб упоратися з цим, держава має змінити мотиваційні умови для тих, хто береться за таку надто складну й надто відповідальну справу. Зокрема, переглянути кошторис на утримання таких будинків у бік збільшення, розширити пільги. І дуже хотілося б, щоб служби у справах дітей були консультативно-дорадчим, а не контролюючим органом.

Подружжя Рудковських сподівається, що затишний будинок у Гожулах ще довго матиме статус дитячого сімейного. 26-річний Сергій, син Олександра, не проти в майбутньому замінити тата дітлахам, що лишаються без даху над головою. Його зведена сестра Настя, яка працює логопедом у дитсадку, поки що вагається. Але у неї є час усе обдумати й зважитись повторити подвиг мами. А от 11-рiчна Аліна вже мріє мати такий же будинок з дітьми…

— Родина Рудковських — приклад відповідального батьківства, — говорить міністерка соціальної політики України Марина Лазебна. — Стверджую це впевнено, оскільки в жовтні минулого року мені випала нагода її відвідати.

gozh6

Дитячі будинки сімейного типу — одна з альтернативних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, яка активно підтримується урядом.

На їх будівництво чи придбання місцевій владі виділяється субвенція з державного бюджету. На кінець минулого року в Полтавській області, зокрема, функціонували 41 будинок сімейного типу та 124 прийомні родини, в яких виховується 486 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Важливо, що впродовж минулого й позаминулого років завдяки проведенню реформи деінституалізації до інтернатних закладів області не було влаштовано жодної дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування.

Національною стратегією реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017—2026 роки, що реалізується Міністерством соціальної політики за підтримки Світового банку, визначений поетапний план дій у цьо­му напрямку.

Сьогодні можна говорити про перші позитивні наслідки реалізації Стратегії. За три роки її впровадження, при тому, що загальна кількість дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування зменшується, кількість дитячих будинків сімейного типу зросла з 973 до 1 тис. 236, а загальна чисельність дітей, що виховуються у прийомних родинах і будинках сімейного типу, — з 13 тис. 592 до 14 тис. 225.

З 1 січня минулого року уряд збільшив розмір допомоги на дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються в сімейних формах виховання, з 2 до 2,5 прожиткового мінімуму, а на дітей з інвалідністю — до 3,5 прожиткового мінімуму.

Розмір грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам зріс до одного прожиткового мінімуму за кожну прийомну дитину, дитину-вихованця.

За темою

«Бог витягнув мене з ями, в якій я був»: як падіння змінило життя Миколи Дирди
13:55 - Сб / 25 Вер. Люди, Україна, Християнське життя
«Розповідаю дітям, що Бог їх любить»: християнка-поетеса Галина Левицька
15:50 - Чт / 12 Сер. Люди, Україна
Життя не у «кайф»: історія варашанина, який позбувся наркотичної залежності
21:48 - Нд / 25 Лип. Люди, Україна
«Душеопікунство – це розмова трьох: душеопікуна, опікуваного і Бога», – Наталія Кулеба
12:48 - Нд / 18 Лип. Люди, Україна
«Від мене усі відмовилися»: колишній мусульманин про шлях до Христа
14:30 - Пн / 05 Лип. Люди, Україна
«З Кенії я приїхала з новим прізвищем». Історія місіонерки Марфи Кацюби
19:30 - Пн / 14 Чер. Люди, Світ
«Церква – це не місце, де міряють довжину спідниці», – луцький пастор Роман Кравчук
17:55 - Вт / 08 Чер. Люди, Україна
Задача: підняти батька на найвищий левел в очах дитини. Як працює Міжнародний Центр Батьківства
17:29 - Вт / 01 Чер. Люди
«Коли ти близький з Богом, можеш витримати все», – тренер з футзалу Іван Скіцко
11:03 - Пн / 31 Тра. Люди, Спорт, Україна
Як колишній атеїст став місіонером. Історія тхеквондиста Василе Філата
14:14 - Пт / 21 Тра. Люди, Світ, Спорт
Із в’язниці до церкви: історія Сергія Боровика
17:00 - Пт / 23 Кві. Люди, Україна
«Несумісність християнства і політики – це великий стереотип», – мер Збаража Роман Полікровський
17:00 - Ср / 31 Бер. Люди, Україна