З 2014 року самопроголошена ДНР опинилася на відстані 30 км від Селидового. До повномасштабного вторгнення містяни чули постійні вибухи, бачили багато військових у місті. Але загалом було відносно тихо.
Нині тут дуже складно. Бої точаться зовсім поруч. Багато людей виїхали, але чимало залишається у місті. На богослужіння церкви, де служить Володимир, тепер приходить близько 200 осіб щоразу. Також пастор їздить околицями, проповідуючи Слово там, де багато років панує смертельна духовна темрява.
На території помісної церкви у Селидовому встановили бочку, де можна взяти питну воду. Води ж-бо у місті нема. Навіть технічної. До того ж регулярно вимикають світло. Тому й опалення теж нема. Люди мерзнуть, приходять грітися до церкви. Тут кожна кімната приміщення обладнана буржуйками, які не залежать від світла.
Про життя Володимира Семенова, служіння під час війни та його погляд на майбутнє України – читайте у матеріалі.
– Чи мали ви бажання залишити прифронтову зону і рятуватися?
Під час війни – жодного разу. Я не бачу себе в іншому місці. Маю дуже багато родичів у США. Двічі мені приходили документи поїхати в Америку, але Господь вказував: «Не Сакраменто, а Селидове!»
За кордоном я швидше помру. Тут проживу років до ста, тому що рухаюсь, працюю і залишаюся потрібним Богові. Мені ж 70! Сьогодні зранку тиск поміряв – 180, цукор – 10, а тепер сиджу перед вами і даю інтервʼю.
До всього, я бачу, що немає такої країни в Європі, а може й у світі, де така свобода проповідування Слова, як тут. У цьому маленькому прифронтовому місті щоразу збирається 250-300 осіб. Вони чують про Бога. Деякі проходять 5-6 км, щоб потрапити на служіння. Багато з них приходять до Бога з молитвою покаяння. Скоро ми розпочнемо підготовку до хрещення.
Наша церква нещодавно отримала подяку від Військової адміністрації. Це особлива країна і особливий час.
– Зараз у вас шумно?
Коли тривають бої, у нас дрижать віконниці. Буває, проводимо зібрання, і як почнеться канонада… Яка ж тоді молитва красива звучить під звуки вибухів! Люди впокоряються. Навіть, ті, хто гордував і думав, що йому нічого не буде.
Якось вночі був приліт, десь за 700 метрів від нас. Навколо епіцентру вибуху повилітали двері і вікна, один чоловік загинув від уламкового ураження.
– Скільки людей у церкві?
Членів церкви небагато – десь 15 осіб. До 24 лютого було за 20. А гостей, які приходять почути Слово, близько 70.
Раніше, щоб ми не робили, люди не йшли. А зараз сталася біда, і люди відгукуються на Добру Звістку.
– Як ви взагалі потрапили в Селидове?
25 років тому Бог поклав на серце обласному пресвітеру відправити сімʼю на служіння в це місто, щоб розпочати там церкву. Вона, до речі, і стала першою євангельською церквою у Селидовому. Спочатку ми приїздили туди лише на богослужіння. Після пʼяти років такого ритму я отримав від Бога розуміння, що треба не приїжджати, а жити серед тих людей, яким служиш.
Тоді всією сімʼєю ми вирішили продати майно – дім, автівки – і переїхати у Селидове. Там викупили триповерхову будівлю в центрі – колишній Дім піонера.
У 2001 році дім став придатним для життя і служіння. Один поверх обладнали під реабілітаційний центр для людей із залежностями. Маємо дві зали для зібрань і житлові кімнати. У кількох зараз живуть переселенці.
– Люди евакуюються до вас попри те, що місто так близько до фронту?
А далі вони не можуть – у них тут серце.
Окрім цього, вони сподіваються, що щось з їхнього майна все-таки вціліє. Сімʼї, які живуть у нас, – це заможні люди. Вони вірять, що повернуться і продовжать звичне життя. У багатьох є старенькі родичі, які потребують опіки і турботи. Транспортувати їх практично неможливо.
Та й загалом людям нікуди і їхати. Ті з них, хто є євангельськими християнами, знають, що їх одновірці приймуть, зігріють і попіклуються. А людям, які не з церкви, важко їхати в невідомість.
Тож Селидове є найближчою точкою, де вони можуть перевести подих і більш-менш нормально жити. І ми бачимо це як можливість засвідчити їм про Бога. Щодня у нас проходить богослужіння, які вони відвідують.
– Щодня сім днів на тиждень?
Майже. У певні дні ми проводимо зібрання, а решту – дозволили представникам інших протестантських деномінацій. Розумієте, люди, які приходять зі світу, не розуміють: хто що сповідує. Головне – їм говорять про Бога. Їм дають допомогу, а з нею і Слово з молитвою.
– Загалом якою є ситуація в місті останні 8 воєнних років?
З 2014 року до цього часу все проходило більш-менш рівно. Ми бачили і знали, що ДНР за 30 км від нас, чули постійні вибухи, бачили багато військових у місті. Але йшло все якось тихо. Цікаво, що у 2015-ому році ми відремонтували дах дому молитви, зробили поріг і гарний вхід. Тобто ми продовжували будувати. Це ж робимо і зараз. Ні на хвилину не зупиняємо розвиток.
Я вірю і проголосив це перед Господом і друзями: “Трудимось і служимо! Війна дійшла до цієї межі і далі не посуне”. І справді, в сусідньому населеному пункті стоїть останній український блокпост. До нас наступ не дійшов.
– Яким є ваше служіння сьогодні?
Ми сіємо. Ми проповідували в Селидовому, але помітили, що ходять одні і ті ж 200 людей. І Господь нам відкрив: «Їдьте на околиці». І ми вже другий місяць їздимо селами поблизу. Яка там темрява! Незважаючи на холод, люди збираються, аби слухати Слово Боже.
Ми розвозимо їм гуманітарну допомогу. Хтось може сказати, що вони лишень ходять за хлібом чи подарунками. Але я відповім: Хай би за чим вони не прийшли, це всього лиш наша наживка на гачку риболова заради спасіння людей.
Скоро приїдуть друзі із Заходу України. Будуть проводити служіння по селах, зустрічі для дітей. На недавньому різдвяному святі було близько 40. Зібрати дітей нам допомагає жінка зі Служби у справах дітей. Вона не відвідує церкву, але дуже жертовно підходить до служіння дітям. Сама їх приводить, з ними сидить. Шкода, що у нас бракує служителів…
Цей час мине, як злодій вночі. Мине. І ми, як віруючі, не можемо пропустити цей момент – на тлі зла показати добро Бога.
Коли війна завершиться, буде складніше. У церкву приходитимуть люди з ПТСР, військові, інші постраждалі від війни. Сьогодні ми сіємо, а пожинати будемо трохи пізніше. Вірю, що ми побачимо пізній дощ пробудження. І я не просто сидів на дивані і мріяв про нього, а робив все можливе, щоб наблизити його. І скоро воно прийде. Зараз посів. Від озимої до весни залишилось небагато. І ми побачимо.
