«З Кенії я приїхала з новим прізвищем». Історія місіонерки Марфи Кацюби
2+
81468910_102259601273594_2572068028191472986_n

Її ім’я часто можна почути, прийшовши на недільне богослужіння в луцьку церкву «Голгофа». Попри те, що її нема в Україні, тут про неї завжди пам’ятають і постійно згадують в молитвах. І, як вона сама зізнається, якби не ці молитви, їй довелося б дуже тяжко за кордоном.

Її звати Марія Кацюба, хоча всі її називають Марфою. Марфі 32 роки, і вона – місіонерка служіння «Embrace a Street Child» в Кенії. Зустрітися нам випало, коли дівчина нарешті змогла приїхати додому у коротку відпустку після довгих 19 місяців місії для вуличних дітей.

Історію свого покликання, про служіння місії Embrace, кенійський менталітет, расизм щодо білих та виклики, з якими стикаються місіонери, Марфа розповіла в інтерв’ю для журналістки ІА «Світогляд».

«Ти не можеш випити чаю з молоком заради Мене?»

Я народилася в православній сім’ї. До церкви потрапила, коли мені було 10 років, через соціальний проєкт. Була в кількох церквах, проте близько 7 останніх років я – член луцької «Голгофи».

Не можу сказати, що з дитинства мріяла бути місіонеркою. Однак пам‘ятаю, як молилась у 15 років: «Боже, якщо я колись стану місіонеркою, то відправ мене в Індію». Колись Індія була країною моїх місіонерських мрій.

Почалося все, напевно, з наших місіонерів Аршуліків, які зараз служать у Бразилії. Вони з’їздили на короткострокову місію до Індії та Непалу.

З Непалу Аршуліки повернулися із запрошенням для нашої церкви відправити цілу команду, аби допомогти місіонерам, які там служать.

І в церкві почали цю команду збирати. Протягом пів року для тих, хто хотів поїхати, організовували спеціальні домашні групи. Приходили також ті, кому просто було цікаво.

Якщо чесно, їхати в Непал я зовсім не збиралася і на цю групу ходила більше за компанію.

Пам’ятаю, ще в підлітковому віці почула таку фразу: «Євангелія буде почута від місіонера тоді, коли він буде їсти все, чим його пригощають». А я насправді дуже бридлива і перебірлива в їжі – не споживаю багатьох українських продуктів і навіть не завжди їм те, що готує мама. Я і їжа – це просто окрема частина життя.

Коли Аршуліки розповідали, що в Непалі їли рис і пили чай з молоком кожен день (а я смак і запах цієї їжі просто не переношу!), я слухала і думала: «О-о-о, рис і молоко щодня. Про який Непал взагалі мова?». Бажання їхати на місію ставало ще менше.

Одного вечора, прийшовши з групи, я включила тревел-шоу «Світ навиворіт» з Дмитром Комаровим. До цього я передивилася всі його випуски, як і всі нормальні люди, напевно. Весь світ «об’їздила» із програмами «Орел и решка» і «Світ навиворіт» (сміється, – ред.).

По телевізору йшов ювілейний, 100-тий випуск, в якому Діма розповідав різні цікаві речі, які не ввійшли в основні випуски. Тоді він пригадав, що за всю історію програми найважчим для нього було з‘їсти живе, щойно вирізане серце кобри і випити кров з молоком, яким пригощали в масайському племені.

І Комаров сказав, що змусив себе зробити це, аби увійти в довіру місцевих вождів і зняти хороший сюжет за планом. У той момент я відчула такий докір від Бога! Тоді Він сказав мені: «Комаров ради рейтингу, слави і грошей може їсти різну гидоту, а ти не можеш поїсти рису і випити чаю з молоком заради Мене?!».

Це був перший «маячок» від Бога, що мені потрібно їхати. А потім я побачила ще кілька таких «маячків» у процесі, коли збиралися фінанси на місію.

«На контрасті зрозуміла, наскільки «не мій» Непал, і наскільки «моя» Кенія»

Моя перша місіонерська поїздка в Непал тривала місяць. Мені все сподобалося – і служіння, і команда, а особливо тамтешня природа. Попри все це, там я зрозуміла, що Бог кожному дає своє покликання. І, незважаючи на те, що Непал дуже схожий на Індію, яка раніше була моєю мрією, туди я більше не повернуся.

Узагалі короткострокові місіонерські поїздки дуже важливі і потрібні – і для людей, які їдуть, і для тих, до кого приїжджають. Ти повинен розуміти, що на таких місіях ти не «покаєш» усіх підряд. Ціль усіх «короткострочників» – приїхати на місію, щоб допомогти тим, хто служить там довший час. Зробити те, до чого в них руки не доходять, або просто дати їм можливість взяти маленьку паузу й відпочити.

Улітку після Непалу я поїхала на обласний молодіжний фестиваль. Там випадково познайомилася з Сашею Купріним – директором місії «Embrace a Street Child» в Кенії. Пізніше він зв’язався з нашим пастором Андрієм Савичем і попросив зібрати команду, яка допоможе їхньому служінню в місті Кітале, що в західній частині Кенії.

І якщо в Непал їхали усі охочі, то команду на Кенію пастор Андрій збирав дуже прагматично. Ця поїздка була повністю розпланована наперед, і пастор шукав людей, які конкретно могли виконувати ту чи іншу роботу. Він думав і молився за тих, хто потенційно міг поїхати, і так мені випала честь стати частинкою тієї команди.

За той місяць у Кітале ми провели дитячий табір, займалися з молоддю, церковним служінням, організовували сімейні заходи. Також взяли на себе трохи роботи місцевої команди. Це якраз був сезон Різдва і Нового року, тож кожен день був розписаний і максимально завантажений.

Такою була наша перша поїздка до Кітале. Непал був весною, а вже Кенія – взимку, і за цей короткий період я на контрасті зрозуміла, наскільки «не мій» Непал, і наскільки «моя» Кенія. Думаю, аби це зрозуміти, мені й потрібно було спочатку з’їздити в Непал.

«Я вважаю себе винятком, бо ніколи не просила гроші на місію»

У вересні 2017 року я вступила в УБТС, а вже в грудні поїхала з командою від церкви ще на один місяць у Кенію.

26993957_10157000020093835_8899944993778645283_n

Ще в першій поїздці Андрій Савич зрозумів, що Кенія мені подобається більше, ніж Непал, і запитав, чи могла б я приїхати сюди надовго.

На той момент я переживала своєрідний «реабілітаційний» період після попередньої церкви і була зовсім неготова за багатьма пунктами.

І я сказала: якщо і їхати в Кенію знову, то не в Кітале, і не довше, ніж на 3 місяці. Загалом, у мене було близько п’яти умов для того, щоб я приїхала в Кенію на довший термін.

Раніше мені здавалося, що 3 місяці – це дуже довго. Я розуміла, що аби поїхати хоча б на 3 місяці, мені потрібно мати роботу, з якої було б легко звільнитися. У той період я працювала в мовній школі, з вересня по червень, тому короткострокові поїздки могла планувати лише на літо. Але ж все літо розписане на фестивалі (усміхається, – ред.).

Тому з вересня 2018 року почала молитися про це. У січні 2019-го прийняла рішення і повідомила своїх директорів, що працюю з ними до травня. Літо було вже майже розплановане, а нову роботу я збиралася шукати вже восени.

Але буквально через місяць Саша Крупін – той, хто започаткував служіння Embrace в Кітале – знову подзвонив нашого пастора.

Місія Embrace переїжджала з Кітале до Найробі, столиці Кенії. Вони шукали довгострокового помічника для постійної місіонерки Поліни для допомоги у відкритті реабілітаційного центру для вуличних дітей.

Пастор Андрій сказав про це мені, і я почала молитися. Тоді від Бога було дуже багато знаків. Я розуміла, що для започаткування нового служіння 3 місяці буде замало. Максимум, на який я погоджувалася – один рік на місії. Саша планував, що року нам буде достатньо.

Пізніше виявилося, що поки я про це думала-молилася, наші пастори вже все вирішили і про все домовилися. Саша сказав, що я не повинна думати і переживати про фінанси – він був готовий покривати моє проживання. Квитки мені купила церква.

Я вважаю себе виключенням, тому що я ніколи сама не просила і не збирала кошти на місію. Зазвичай інші місіонери самі шукають фінанси для місії – заробляють, шукають спонсорів, просять церкву допомогти.

«Лише одиниці, які живуть певний час на вулиці, не сидять на клею чи інших наркотиках»

Місія «Embrace a Street Child» націлена на роботу з вуличними дітьми, яких у Кенії дуже багато. Ти побачиш їх, навіть якщо приїдеш як турист і житимеш у найбагатшому районі – вони є скрізь.

photo_2020-06-02_21-46-17

В районах, де вуличних дітей особливо багато, є їхні бази. В основному це звалища, закинуті підвали або ж будівлі, в яких вони живуть групами по 10-50, іноді навіть по 100 чоловік. Окрім дітей, там можуть бути і старші хлопці плюс-мінус 30 років. Ті, які старші і живуть на базі довше – «главарі».

В кожній з таких груп, територій, районів, є свої правила і закони. І хоча ці діти говорять, що роблять все, що хочуть, – це неправда. Вони живуть за законами вулиці, але не усвідомлюють цього.

Вуличні діти в Кенії – не завжди сироти. Велика частина з них опиняються на вулиці, тому що втікають з дому. Втікають через домашнє і сексуальне насильство, через страх бути покараним за якусь провину. Буває, мама померла, а мачуха виганяє, щоб не ділити спадщину на чужу дитину.

Також є реальні випадки, коли діти опинилися на вулиці через карантин. Якщо в нас під час локдауну всі сидять в комп’ютерах й інтернеті, то кенійці змушені великими родинами цілодобово знаходитися вдома, в тісному маленькому приміщенні і без жодних розваг. Це дуже тяжко.

А вулиця затягує, тому що там завжди є якісь пригоди. Хлопцям у 10 років постійно хочеться якогось приколу. Якщо ж дитина залишається на вулиці хоча б кілька ночей, вона по-любому мерзне вночі. То щоб не так було тяжко, її дуже швидко підсадять на клей.

Лише одиниці, які живуть певний час на вулиці, не сидять на клею чи інших наркотиках. Є дилери, які знають, де знаходяться ці бази. Вони приходять зранку, збирають з дітей по кілька копійок, продають дозу і йдуть, щоб завтра прийти знову.

Гроші вуличні діти зазвичай знаходять завдяки жебрацтву. Завжди хтось із людей зжалиться і дасть кілька монет. А на клей багато грошей не треба – він доступний, як і деякі інші наркотики. Всі діти ходять із пластиковими пляшками, не соромлячись нюхати навіть при нас.

На вулиці багатьом жити дуже добре. У Найробі є багато людей, які хочуть робити добрі справи, і вони цим дуже користуються. Я робила дослідження на одному районі – там є багато різних організацій і команд, які безкоштовно годують вуличних дітей. Без проблем поїсти ці діти можуть кожного дня, а по середах, наприклад, вони завжди можуть знайти повноцінні сніданок, обід і вечерю.

photo_2020-07-03_23-25-23

Більше того – є такі дні на тижні, коли в них є багато варіантів вибору, де саме їм поїсти. То вони йдуть туди, де просто роздають їжу і нічого від них не вимагають.

Таким займаються як віруючі, так і невіруючі волонтери. «Ой, ми так любимо вуличних, ми так хочемо їм допомогти, давайте ми їм хліб з молоком пороздаємо!». Це найпростіше, але це така ведмежа послуга.

Це робить життя вуличних дітей дуже комфортним. У них немає мотивації щось змінювати.

Вуличні діти в Кенії не голодують! Ми якось навіть в команді сперечалися про це. Якщо діти голодують, то, значить, ми, місіонери, також голодуємо, коли в нас немає часу, щоб піти поїсти.

«Будівництво центру Embrace було продумане до деталей»

У Найробі ми приїхали командою, яка складалася з трьох людей – Поліна, Ед і я. Орендували квартиру і почали шукати варіанти, де ми можемо відкрити реабілітаційний центр. Добре, що Поліна – лідер нашої команди – вже трохи мала знайомих зі зв’язками, які нам допомагали.

photo_2019-11-12_10-09-33

Спочатку ми розглядали варіанти оренди території з уже готовим приміщенням. Потім зрозуміли, що простіше в плані оформлення документів, та й набагато дешевше буде будувати «тимчасове» приміщення з нуля, ніж потім перебудовувати. Тому почали шукати й пусті землі для будівництва.

Ми три місяці шукали лише територію. Враховували, щоб був зручний доїзд: щоб і нам було зручно, і майбутнім працівниками центру не витрачати всю зарплату на проїзд. Коли знайшли класну локацію, то почали будувати.

По центру території ми поставили металевий контейнер. Від контейнера зробили продовження – по одну сторону клас, по іншу – дитяча спальня. Підлогу засипали піском, а наверх поклали бетонні плити. Стіни і дах зробили з металевого шиферу. Кенійці живуть в гірших умовах, тож для них це нормальна будівля для житла і навчання.

Спочатку ми винаймали місцевих для допомоги у будівництві. Але вони дуже «халтурно» будують. Пізніше до нас приїжджали короткострокові місіонери, які допомагали переробляти цю «халтуру» і будували на совість.

У нас був певний план, як будувати реабцентр. Наприклад, ми чітко розуміли, що для дітей має бути одна велика спальня. Бо якщо їх буде більше, то й нічних працівників (сторожів), відповідно, треба буде більше у кожну спальню.

Дитяча спальня на етапі будівництва і облаштування

Також ми хотіли, щоб була окрема маленька кімната, де діти зможуть виливати душу нашим соцпрацівникам, і де їх ніхто не буде чути.

Ми хотіли, щоб вийшовши з класу, можна було окинути оком всю територію і всіх дітей. Щоб вони не могли никатися і робити щось без нашого відома. Хотіли, щоб було видно душ і туалет, і щоб ми могли бачити – туди зайшов один хлопчик чи двоє. Тому що є багато сексуального гріха, і ми з цим теж боремося.

photo_2019-12-01_22-05-09

Центр Embrace продуманий до деталей і все в ньому розміщено так, що максимально знаходиться під наглядом і всім комфортно працювати. І це перевага того, що ми будували з нуля.

«Карантин насправді дуже нам допоміг»

Під час карантину, поки тривало будівництво, ми також купували продукти, готували кенійські страви і годували дітей. В одному районі є спеціально облаштоване місце з кухонними плитами і великими каструлями, де нам дозволяли варити їсти. Туди ж і приходили діти.

Спочатку ми просто роздавали обіди, а через деякий час почали проводити для них найпростіші ігри, біблійні уроки у цікавому форматі з найпростішими дослідами і візуальними матеріалами. Пізніше почали з ними  ще й трохи співати.

Карантин насправді дуже нам допоміг. За рахунок того, що ми тривалий час роздавали обіди, проводили програми і спілкувалися з дітьми, нам вдалося знайти з ними контакт. Діти вже знали, що ми будуємо центр, і дуже чекали на відкриття.

photo_2020-05-10_19-57-52
photo_2020-05-10_20-58-48
photo_2019-12-22_21-21-24
photo_2019-12-22_21-19-37
photo_2020-05-10_19-57-49

У нас була дуже довга затримка через проблеми з документами. Без документів ми не могли проводити співбесіди з майбутніми працівниками, тому відкриття центру затягувалось. І діти почали говорити, що ми їх обманюємо і ніякого центру не будуємо.

Тому в листопаді 2020 року ми провели типу «День відкритих дверей», на який запросили дітей, які приходили на наші обіди. Ми показали їм територію, розповіли детально, що плануємо, ввечері зробили вогнище. Також попросили їх допомогти прибрати територію і помити вікна – таким чином дали дітям можливість зробити свій «внесок» у будівництво центру. Потім більшість з них прийшли на відкриття.

Відкрити центр ми планували за кілька місяців. Проте через постійні проблеми з документами, довгий пошук території, будівництво і карантин реабцентр відкрився лише 19 січня – аж через 16 місяців від початку нашої роботи. Наразі він працює буквально пів року.

«Наша основна ціль – повернути дітей з вулиці до їх сімей»

Реабілітаційний центр Embrace – це не дитячий будинок. Це місце, де ми допомагаємо дітям залишити наркотик, отримати корисні навички і знайти сенс в хорошому житті. Наша основна ціль – повернути дітей з вулиці до їх сімей.

photo_2021-04-06_17-29-42

Про це ми говоримо відкрито, тому ті діти, які цього не хочуть, до нас і не приходять. Ми не змушуємо нікого. Ми віримо в те, що реабілітація не може бути примусовою. Якщо дитина не хоче, то що б ти не робив, як би ти не танцював перед нею, вона не поміняється. Вона хоче клею і все.

Діти періодично втікають, але насправді ми цього очікували. У кожного з них є 3 шанси без проблем повернутися, тому що ми розуміємо, що вони залежні і їм важко без наркотика. Окрім того, ці діти також залежні від вуличного життя – їм тяжко жити за графіком і слухатися старших. Хоча насправді їхнє «вільне» вуличне життя – це просто ілюзія.

Ми хочемо працювати з дітьми до 16 років. Наш центр і наша програма – не для старших. Для тих вуличних, яким вже 16+, не треба говорити про те, як класно вчитися в школі, і як це для них буде корисно. Їх треба навчити, як працювати з деревом, з металом, і відпустити працювати.

Зараз у нас на центрі 17 дітей. Їхні дні повністю розписані з понеділка по п’ятницю. Зранку вони мають 3 академічні уроки – математика, англійська, суахілі та інші предмети. Потім обід і біблійний урок. Після обіду в них різні активності, рукоділля або спорт і обов’язково прання. Діти дуже люблять прати одяг і готові відпирати те, що можна і не можна.

А ще в нас є щоденне ранкове прибирання всієї території. І саме тому, що діти прибирають кожного дня, у нас відносно чисто. Ми вчимо їх: якщо ти сьогодні кинеш на землю папірець, то завтра тобі доведеться його підняти. Якщо не тобі, то комусь іншому. Бачу, потроху це починає спрацьовувати.

У суботу й неділю розклад простіший. До локдауну кожної неділі ми ходили до місцевої церкви. Через карантин всі заходи церковного характеру стали неможливими, тому пастор приходить до нас і проводить зібрання для дітей у навчальних класах. Офіційно це не церква, то нам можна.

photo_2021-06-13_13-59-13
photo_2021-04-06_17-34-04

Протягом місяця діти заробляють бали, які пізніше ми переводимо у «гроші». В останню п’ятницю місяця ми відкриваємо магазин, в якому вони можуть купити собі різні солодощі, напої, одяг, взуття і все, що їм треба.

Як я вже казала, наше бачення – повернути дітей з вулиць до сімей. Для цього ми розшукуємо їхніх родичів по всій країні. Наші працівники спілкуються з ними по заздалегідь складених пунктах. Буває, з батьками дитини треба просто попрацювати, наставити їх, допомогти з роботою. Якщо сім’я адекватна і дитина готова повернутися – слава Богу.

Однак не до всіх батьків ми готові повернути дітей – якщо там було якесь фізичне чи сексуальне насилля в сім’ї, то, швидше за все, туди ми дитину не повернемо.

Тоді шукаємо родичів. Окрім родинних, у Кенії дуже сильні племенні зв’язки. Там це нормальна практика – виховувати дітей далеких родичів як своїх. Звичайно, не усиновлювати й давати права спадкоємця, а просто прийняти на виховання. У Кенії є неписане правило: де є їсти на трьох людей, там знайдеться і на п’ятьох.

Ми говоримо з цими сім’ями. Пояснюємо, що не кинемо їх. Що не завжди будемо все їм купувати, не перевеземо в крутий дім. Але будемо по можливості допомагати, щоб дитина була в сім’ї, а не на вулиці. Щоб вчилася в школі, ходила в церкву і все таке.

«Був період, коли в нашій квартирі одночасно жили 15 людей»

До команди, яка з самого спочатку складалася з Поліни, мене і Еда, пізніше додалися Джон і Мері. У листопаді минулого року Ед поїхав, то зараз нас четверо. З того ж таки листопада до нас почали приїжджати «короткострочники». А ще недавно наші Поліна з Джоном одружилися і тепер живуть окремо.

photo_2021-06-13_14-02-58

Команда складається з різних за національністю людей, у кожного є свій бекграунд. Звичайно, бувають якісь непорозуміння. Для себе я вирішила, що буду прислухатися до того, у кого є більший досвід. Всяке бувало, але ми все одно завжди доходимо до спільного висновку.

Були моменти, коли було дуже важко і просто хотілося відпочити, поїхати додому у відпустку, аби перезагрузитися. Але не було можливості. Коли мені важко – я просто йду десь собі поплакати і помолитися. І все проходить (усміхається, – ред). Також ми намагаємося раз на кілька місяців виїжджати командою на спільний відпочинок.

photo_2021-03-05_11-04-37

Недавно ми переїхали на нову двокімнатну квартиру. Але кенійці не враховують зал, тому по факту там три великі кімнати. Зараз нам ще зручніше і ближче доїжджати до Embrace.

Коли приїжджають короткострочники, ми поселяємо їх у нашій квартирі. Також ми часто приймаємо місіонерів, які приїжджають в Найробі у справах. Місця вистачає усім – був навіть період, коли в нашій квартирі одночасно жили 15 людей.

«У Кенії нормально бити чужих дітей. Б’ють всі і за все підряд»

У кожного з місіонерів є своя робота і сфера відповідальності. Наприклад, за духовну частину в нас відповідає Мері. Я відповідаю за бухгалтерію і за навчальний процес.

До відкриття центру ми мали багато часу, тож встигли розробили уроки з усіх предметів: з математики, англійської, географії і тд. Діти в нас різного віку, а уроки спільні, тож ми просто взяли загальні теми і підготували їх у цікавому форматі. Програма з усіх предметів розписана на 4 місяці. Коли 4 місяці закінчуються, програму розпочинають спочатку.

Всі ці уроки ведуть місцеві наймані вчителі, які попередньо пройшли нашу підготовку. У них є проєктори, тож дітям показують різні презентації та відео, дають цікаві завдання. Окрім того, в нас є різноманітні атласи і крутий скелет Валєра. Якщо вчителям необхідно ще щось, то я відповідаю за те, щоб це доробити або докупити.

Зараз на центрі, окрім команди, є 9 місцевих працівників. Усі вони офіційно працевлаштовані і на зарплаті.

Усі наші працівники – християни. Але навіть для них нормально бити дітей. Ми кажемо, що біблійно бити дитину в цілях покарання (коли дитина розуміє, за що), мають право лише її батьки. А вони, хоч і знають Біблію, проте не бачать в цьому нічого поганого. «Мене били і я виріс нормальним. І я буду його бити, і він виросте нормальним».

Це просто печаль і біль. Б’ють всі підряд, за найменшу провину, розуміє дитина це чи ні. Написав криво або закреслив – отримав по шиї. Читав з дошки і просто чогось не побачив – б’ють теж.

Кенійські діти бояться ходити в школу. Вони не розкажуть тобі, чи було їм цікаво на уроці. Тому що в школі вони сидять і бояться вчителя, аби, не дай Бог, щось зробити не так.

Ми показуємо альтернативу, що можна навчати і виховувати, не б’ючи до синяків і переломів. Намагаємося через наші уроки і наше ставлення показати, що навчання може бути цікавим і корисним.

164626751_485500022469473_1784443231239101487_n
163501799_3937006069693866_4529152394514824146_n

«Місцеві пастори, збираючись на свої альянси і конференції, можуть обговорювати, в кого скільки дружин, і це нормально»

За статистикою, 45% кенійців вважають себе християнами. Більшість з них – протестанти або католики. Але християнство в Кенії номінальне – їхній протестантизм схожий на наше православ’я.

Зате буквально весь транспорт обклеєний супердуховними фразами і «вєрушними» наклейками. Всі магазини називаються типу «Shabbat Shalom», «Holy Land», а імена в Кенії – це перелік героїв усього Старого Заповіту.

З Причастям дивна штука – воно є не у всіх кенійських церквах, тому що не всюди є таке поняття як «членство». Якщо ж Причастя таки є, то воно завжди відбувається через 15 хвилин після основного зібрання, коли частина прихожан розійдеться.

Це робиться для того, щоб Причастя не приймали всі підряд. Там же всі вважають себе віруючими. Нормальні, адекватні пастори розуміють ситуацію і тому участь у Вечері Господній можлива лише для тих, у кому вони впевнені. Якось так, там є свої якісь приколи.

Те, що мене дуже шокувало в Кенії і до чого я досі не звикла – там є полігамія. Це чисто культурний момент. Для кенійців нормально мати кілька дружин, а ще нормально – не узаконювати свій шлюб. Тому що це дорого для більшості населення.

Якщо ти узаконюєш, то треба робити весілля. А весілля треба робити на 700 людей, щоб святкувало все село. Там і весілля, і похорони проходять в такому форматі. Наші Поліна з Джоном робили весілля на 50 людей, на яке також запросили місцевих, то вони не зрозуміли цього – у них день народження святкують більшою компанією.

Але ми пояснювали їм: якщо в тебе нема грошей, то краще зробити такий формат і бути чесним перед дружиною/чоловіком, Богом і державою. У нас є працівники, які по 10 років типу одружені, але ще досі винні батьку корову.

Полігамія є навіть у християн. Пастор Ентоні, у церкву якого ми зараз ходимо, представляючись, завжди каже: «Я пастор Ентоні, я born again (народжений згори) і я чоловік однієї дружини». Якщо хтось цього не сказав, то можна запідозрити, що є коханка. Місцеві пастори, збираючись на свої  альянси і конференції, можуть обговорювати, в кого скільки дружин, і це теж нормально.

«Їсти м’ясо – це для мене прямо страждання за Христа»

Зазвичай я їла традиційну їжу, якщо ми ходили до когось з кенійців у гості. Але є один пастор, який каже: «Я знаю, що ви, білі, не дуже любите угалі». Тому запрошуючи нас, вони на вечерю готують і угалі, і рис.

Угалі – це страва з борошна білої кормової кукурудзи, яка вариться на воді. Вони роблять її наче густу манку, яку потім ріжуть на шматки і подають. Без солі, без нічого.

photo_2019-10-09_21-27-36

У Кенії дуже багато вуличної їжі. Всюди стоять мангальчики з усіма можливими гидотами. Смажать, грилюють, печуть усі нутрощі тварин – кишки, шлунки. Голова кози – це прямо делікатес. Їдять усе, не викидають абсолютно нічого.

Я не люблю м’яса, то їсти його – це прямо страждання за Христа для мене. Або якщо погоджуюсь і випиваю цілу кружку чаю з молоком, то відчуваю себе героєм. Але потім мене нудить кілька днів – я, здається, відчуваю це молоко по всій своїй харчовій системі.

У цій поїздці я очікувала, що прийдеться їсти дуже багато місцевої їжі, але Бог просто зберіг мене від цього (сміється, – ред.).

photo_2019-10-09_22-30-44

Всі думають, що в Кенії дуже жарко, але так не всюди. Звичайно, є місця, де дуже сильна спека, плюс висока вологість. А в Найробі для мене дуже комфортний клімат. У нас часто буває холодно, і я ходжу в основному в черевиках або кросівках. В сандалях дуже рідко, бо в них прохолодно, до того ж брудно.

Тому я дуже скучила за теплими літніми прогулянками по вечорах, як в Україні. В Кенії нема літа. Є сезони, коли трошки холодніше або спекотніше, але це все одно літо. Але толку з нього, якщо о сьомій вечора за п’ятнадцять хвилин день різко змінюється на ніч і стає холодно? І так 365 днів на рік.

А взагалі в місіонерських поїздках мені найбільше не вистачає моєї церкви і друзів. Я не дуже скучила за кафешками, ресторанчиками і такою «цивілізацією», як інші місіонери, тому що в Найробі є непогані заклади.

Хоча ціни там просто космічні! До прикладу, кава коштує 4 долари мінімум, паста – 14 доларів, а за один долар навіть води не купиш у кафе. Це все розраховано на «мажорів» різного кольору шкіри – багатих кенійців та іноземців, які мають тут бізнес. Місіонери собі такого не дозволяють. Раз у місяць ходять – і достатньо.

«У Кенії з тебе готові здирати гроші просто за колір шкіри»

Про расизм щодо білих у Кенії окрема мова – він на кожному кроці. По-перше, кенійці самі виділяють, що білі – інші, білих вони вважають «вищими» за себе. У нас немає такої проблеми.

Всі місцеві працівники й діти нашого центру думають, що ми маємо прислугу, якій наказуємо прибирати, прати одяг і готувати нам їсти. Вони не вірять, що ми самі це робимо.

Одна з наших працівниць була в шоці, коли побачила, що я збиралася прати деякі речі вручну, попри те, що у нас є пральна машинка. Мені було так смішно, коли вона кілька разів здивовано перепитувала: «А ти що, вмієш?!». І це при тому, що я знаю, що вмію працювати своїми руками більше за багатьох кенійців, бо вони насправді дуже ліниві.

Расизм – це не тоді, коли білі говорять на чорних «чорні». А тоді, коли тобі як білій людині піднімають ціну на що-небудь у 5 разів! У Кенії з тебе готові здирати гроші просто за колір шкіри.

photo_2019-12-19_13-51-02

Наприклад, я знаю, які ціни за проїзд у автобусі, а мені як білій говорять у два рази вищу. Або коли ти домовився про одну ціну, а після поїздки на мотоциклі просять вдвічі більше. Та ще й кажуть «Хіба тобі тяжко чи шкода підкинути пару шилингів? Не може бути, що в тебе нема грошей!».

Коли вони бачать білу людину, вони думають, що це людина з валізою грошей, і не вірять, що це не так.

Для темношкірих хлопців за щастя отримати білу дружину. Навіть якщо в них уже є сім’я і діти. Виходячи на вулицю чи на ринок, небезпеки я не відчуваю, але мене напружує реакція кенійців на мене. Для них нормально, проходячи повз білу людину, потикати в неї пальцем або помацати волосся. Коли б ти не вийшов – обов’язково буде багато уваги і криків «музунгу» (білий – ред.) вслід.

Спочатку це смішно і весело, але потім набридає і навіть дратує. У нас теж бувають різні ситуації і настрій. Коли це діти кричать – ти усміхнувся і пішов. А коли це роблять дорослі люди – хочеться розвернутися  і сказати: «окей, ну і шо?». Часом ми так «огризаємося», але це нічого не дає. Тому на вулицю я просто беру навушники і намагаюся ніяк не реагувати.

«З Кенії я приїхала з новим прізвищем»

Цього разу з Кенії я приїхала з новим прізвищем. Не тому, що вийшла заміж, а тому, що кенійці дуже неуважні і халатно ставляться до своїх професійних обов’язків. Ми вже й не дуже дивуємося, якщо чесно.

Я робила кенійське ID. Не диктувала своє прізвище – працівниця дивилася в мій закордонний паспорт і переписувала власноруч. Вона дописала мені зайву букву в цьому документі, і так я стала Марія Кацюмба. Якщо хтось у Кенії візьме мій паспорт і ID, то це будуть дві різні людини.

photo_2020-12-29_13-20-44

Знаю кількох місіонерів, кому кенійці «поміняли» ще й імена в ID і водійських правах. А ще в документі про результати тесту на коронавірус мене зробили на 4 роки старшою. Не уявляю, як можна було сплутати дві цифри, якщо я чітко вказала, що мені повних 32 роки. І це роблять дорослі люди, які працюють на державних роботах.

Так, вони розуміють, що це помилка і що вони наробили біди, але це їх не сильно парить «нічого страшного, можна переробити». Ага, тільки це вимагає ще грошей і багато часу. Я вирішила, що це того не варте, і користуюсь цим «фальшивим» ID. Можу набрати кредитів, і я нікому нічого не винна (сміється, – ред.).

А ще в Кенії цвіте і пахне корупція. Ситуація гірша, ніж в Україні, у кілька разів. У Найробі до нас приколупуються абсолютно за все, щоб отримати хабар. Варіантів два: або всюди давати хабарі, або чекати пів життя на якийсь офіційний папірчик. Ми вирішили хабарів не давати, саме тому, можливо, відкриття реабілітаційного центру настільки затягнулося.

«Місіонерів забувають через пів року»

Про це особливо не говорять, але цей біль прочитується між рядками. Ніхто з місіонерів не жаліється, кажучи «мені погано, бо мене забули». Але це констатують як факт.

Коли я приїхала в Найробі, всі відчували своїм обов’язком попередити, що через деякий час про мене усі забудуть.

Максимум пів року – такий «термін пам’яті» мені прогнозували. Вони ділилися своїм досвідом – буквально з усіма так трапилося через шість місяців. І тому всі місіонери хотіли налаштувати мене, щоб я була готова і не переживала.

photo_2020-04-19_21-18-13

Але зі мною цього не сталося. Після року перебування на місії моє спілкування, зв’язок з церквою і друзями не помінявся. Я постійно зідзвонювалася зі своїми дівчатами, пастори також були постійно на зв’язку.

За цей час мені писали навіть ті жіночки з церкви, з якими я навіть не знаю, чи раніше віталася. Писали, що моляться за мене, питали, як справи. І таких людей було багато. І ніхто з нашої команди цього не розумів, – це з ними щось не так, чи зі мною (усміхається, – ред).

Є ще один бік цього. Буває, приїжджають дівчата, яким болить, що вони незаміжні, і вони вже навіть бояться про це говорити. Я часто чую наступне: «Ой, навіщо мені повертатися в Україну, я вже тут нормально живу. Там мене вже всі забули, я нікому не треба, а тут я відчуваю себе більш реалізованою».

І так говорить більшість неодружених місіонерів. «Вже вся молодь в церкві повиростала, поодружувалась, а що я там буду робити, коли приїду?». Особисто мені страшно уявити, що я буду непотрібна у своїй церкві, не важливо, коли я повернуся.

Хтось може боятися, що якщо поїде на довгострокову місію, то не вийде заміж. Але це коробка, з якої треба виходити. За 1,7 року я побувала на трьох весіллях у Кенії. Не факт, що ці місіонери, які поодружувалися, змогли б одружитися вдома.

Чому ми обмежуємо Бога, думаючи, що наш майбутній чоловік чи дружина повинні обов’язково бути з нашої церкви? Звичайно, це було б ідеально, але така ймовірність дуже низька. Я знаю випадки, як люди зустрічали один одного різними способами, в тому числі й завдяки місії. І я знаю, що поки я роблю Божу роботу, то Бог зробить Свою роботу для мене.

Я розумію, що є дівчата, які хочуть заміж у 17-20 років, і вони цим «страдають». Я почала молитися про чоловіка після 28 років – тоді, коли насправді захотіла заміж. Завжди кажу, що якби я вийшла до 28, то мені було б шкода мого чоловіка, бо він би мучився зі мною все життя. Зараз я вже зріліша, більш нормальна і адекватніша, то тепер мені його вже не так шкода (сміється, – ред.). На все свій час. Якщо це буде в 35, то окей, в 33 – ще краще.

photo_2019-10-21_22-54-40

«Є думки про місію – не думай, просто їдь»

Місіонер – це кожний християнин. Але є місіонери внутрішні і зовнішні. Перша категорія – це ті, які мають служити і нести Євангеліє людям там, де вони є: у своєму місті, оточенні, власній зоні комфорту. Зовнішні місіонери – це ті, кому треба виїхати в інше село, місто чи країну.

Просто в нас є такий стереотип, що місіонер – це той, який їде в Африку і їсть черв’яків. Але ніхто там черв’яків не їсть. Усі місіонери, яких ми знаємо, живуть в нормальних умовах, під охороною, і переважно всі їздять на машинах. Тільки я не вмію. Але навчуся (сміється, – ред.).

Їхати на місію і жити в дуже складних умовах – це особистий вибір і особливе бачення служіння лише окремих місіонерів. Але це більше виключення, ніж правило.

Є думки про місію – не думай, просто їдь. Є люди, які будуть думати про це вічність і просто втрачати час. Навіщо? Зараз це дуже просто – якщо дуже захотіти, гроші можна знайти або заробити. Щоб знайти своє покликання у місіонерстві, як і в будь-якому іншому служінні, потрібно просто за це братися.

Починати з чогось маленького – їхати на короткострокові місії, наприклад. За цей час можна все побачити і зрозуміти – твоє це чи ні. І, звичайно, краще, якщо це будуть різні країни і формати служіння.

Маша Костюкевич для ІА «Світогляд»

Фото з архіву Марфи Кацюби

Марія Костюкевич

За темою

«Довіряти Богу – як ступати на невидиму сходинку», – лікар Ілля Рябінкін
16:00 - Вт / 16 Лис. Люди
«Церква й сім’я повинні бути на одному рівні», – пастор Василь Паламарчук
13:07 - Пн / 15 Лис. Люди
«Біблія вчить нас радості, чому б не славити Бога радісними псалмами?»: співачка Іванна Олійник
13:10 - Сб / 06 Лис. Люди, Музика
Волинянин Михайло Жовнер про віру і релігію, бізнес без криміналу й друзів в американській та українській політиці
17:44 - Пт / 15 Жов. Люди
«Ідея «Послужи пастору» викрила серця багатьох людей, які не готові служити», – Олександр Савич
11:29 - Нд / 10 Жов. Люди, Україна
«У Луганську роздавали Біблії, як хліб», – Брія Блессінг
13:42 - Пн / 27 Вер. Люди, Україна
«Бог витягнув мене з ями, в якій я був»: як падіння змінило життя Миколи Дирди
13:55 - Сб / 25 Вер. Люди, Україна, Християнське життя
Полтавка стала прийомною мамою для 11 дітей
16:00 - Пн / 23 Сер. Люди
«Розповідаю дітям, що Бог їх любить»: християнка-поетеса Галина Левицька
15:50 - Чт / 12 Сер. Люди, Україна
Життя не у «кайф»: історія варашанина, який позбувся наркотичної залежності
21:48 - Нд / 25 Лип. Люди, Україна
«Душеопікунство – це розмова трьох: душеопікуна, опікуваного і Бога», – Наталія Кулеба
12:48 - Нд / 18 Лип. Люди, Україна
«Від мене усі відмовилися»: колишній мусульманин про шлях до Христа
14:30 - Пн / 05 Лип. Люди, Україна