Життя не у «кайф»: історія варашанина, який позбувся наркотичної залежності
0
hxm6w1qsqhjjruuun4be_th_lnd_xx

Однієї теплої серпневої ночі у Києві на вуличній лавці лежав хлопчина. Вигляд мав не дуже, та й стан був подібним. Якимсь відстороненим дивним поглядом він розглядав мерехтливі зорі над головою, ніби це було єдине, за що можна зачепитися у столиці, пише volodymyrets.city.

Ніби ніколи раніше не помічав, яким глибоким може бути літнє зоряне небо, хоч тисячі разів раніше до світанку міг гуляти вуличками рідного Кузнецовська. Тепер він вдихав очима небо, ніби востаннє, бо в голові роїлись думки лише про тюрму, суїцид та бажання викурити сигарету. Тіло боліло від недавніх стусанів, шлунок – від голоду, і у цьому багатомільйонному місті йому не було де подітися. Тож хлопець просто перебирав пальцями жетон на метро та 50 копійок – усе, що лишилося від життя у столиці.

Хлопця звали Антоном. У свої 24 він втік із рідної домівки до Києва, щоб позбутися наркотиків. Думав, змінить місце, обставини, людей навколо – і все налагодиться. Але щось пішло не так.

– Це був кінець для мене. Я не лише не «зіскочив» з голки, а ще й заліз в борги, – каже Антон.

Нині все, що може видати у ньому колишнього залежного від наркотиків, – це його історії. Попри все, через що довелося пройти йому та його рідним, Антон переконаний, що так мало статися, аби сьогодні він зміг бути вдячним Богові за все.

Життя без сенсу

Ми зустрічаємося з Антоном Сумленним за чашкою чаю в одному із кафе Вараша. Чоловік, окрім основної роботи, вже багато років опікується домом милосердя «Нове життя», де працює із нарко – та алкозалежними людьми, які втомилися від життя на грані та хочуть стати вільними. Має дружину, з якою виховує трьох діток.

o_1fb9iro7o1k2e1uehush1ur91leo2h

На зустріч приходить і його мама – ця елегантна ділова жінка одного дня пообіцяла, що розказуватиме історію Антона, аби мами, які стикнулися з подібним, бачили, що вихід є.

– У нас була звичайна радянська сім’я, – починає пані Тетяна. – Все було тоді непросто, бо ж нічого не було. Наприклад, коли Антон був геть малий, його тата забрали в армію, а мені платили 10 рублів, бо я ж не працювала з дитиною. А квартплата коштувала 9.60…

Тож жінка навчилася робити власноруч все, чого можна було навчитися, аби якось заробити: шила, в’язала, готувала дипломні роботи, креслила, няньчила разом із Антоном ще й чужих дітей. Згодом у Антона з’явилася маленька сестричка, клопотів у сім’ї побільшало.

Проте все було наче нормально. Сім’я пані Тетяни, здавалося, жила типовим життям. Попри суцільний дефіцит багатьох речей, жінка намагалася заповнити нестачу чогось душевним теплом, тож влаштовувала для усіх домашні ігри, розваги, завжди готувала дітлахам невеликі подарунки під ялинку. Усе це – між роботою з ранку до ночі.

– Для мене це був абсурд. І я через це пішов у бунт, – врешті вставляє репліку Антон, і на його спокійному обличчі з’являється зосередженість – ніби ось зараз він пояснить, що ж сталося. – Мені не вистачало уваги. А все чому? Радянське виховання – це ще ті жорна. Союз забрав у людей церкву, і, як наслідок, сімейні цінності. І я просто не бачив сенсу життя. Тоді я не розумів, для чого рухатися тим шляхом, яким рухаються всі. Для мене це був абсурд. Закінчити інститут, піти на роботу, одружитися, побудувати будинок, посадити дерево – для мене це банально звучало. Я не розумів цього плану, мені було некомфортно. Не було здорового виховання – чого і зараз не вистачає– цінності до держави, сім’ї. Ми взагалі про це не говорили, це була пострадянська Україна. І ти в цій розрусі повинен якось реалізовуватися. То я і думав: для чого?

Хаос в голові

Десь у 7 класі, коли Антону було 13-14 років, хлопець вперше купив собі сигарети і спробував затягнутися. Купив їх на крадені у батьків гроші.

– Це були 90-ті. Ні, я не хотів зробити боляче батькам, це була банальна самореалізація. Тоді на ринку з’являлися «дикі» речі: перші снікерси, кола. А я ще пам’ятаю час, коли хтось забігав у двір і кричав, що в універмаг пломбір привезли. Діти зривались по домах, брали гроші і бігли по той пломбір, бо його було мало і тільки білий. І як дивились мультфільм «Чіп і Дейл» раз в тиждень о 4 вечора пам’ятаю. І тут – снікерси, а в тебе нема грошей, бо в країні криза. Тож мої бажання мати щось тільки посилювалися, і плюс негативний приклад.

Хоча компанії в мене ніколи не було, бо я весь час змінював школи, але саме в школі я познайомився з наркотиками. Все банально. Спочатку сигарети, 8-9 клас – алкоголь, потім трава, якісь таблетки, макова соломка. Коли це все починав, був страх перед батьками, а далі ти ніби стаєш доросліший, вже можеш «фиркати». Все це абсурдно виглядає, але думалось тоді інакше.

Мій підлітковий період непростий. Я не розумів, для чого все це. Кожна людина має в собі пустку, коли їй чогось не вистачає. Сьогодні люди, які мають мільйони, кажуть, що їм погано.

Тож я теж шукав, чим себе заповнити. Ну, і в 90-і склалась якась така романтика кримінального світу.

– Саме тоді починалися всякі «стрілялки», закордонні фільми, думаю, воно теж мало свій вплив, – додає мама Антона.

– Так, були фільми про підлітків, які жили вуличним життям: наркотики, алкоголь, хаотичні статеві стосунки – такого контенту тоді було мало, і 1-2 фільми мали сильний вплив. І ось: через постійну роботу тобою глибоко ніхто не займається, і якогось розвитку і розуміння немає. Звісно, батьки вкладають, але ж з того, що вони собі розуміють, зі свого виховання. В мами-тата є своє виховання, але коли я сьогодні думаю, як їх виховували, то розумію, чого вони мене виховували саме так.

– Це радянський період, диктатура, мені здається, не всі досі розуміють, як це вплинуло на цілу Україну, на цілі покоління. Лише історія потім покаже усі наслідки, – пояснює пані Тетяна.

– Дивуюся, що левова частка населення досі хоче повернутися назад, – це знову підхоплює Антон. – Я не кажу, що Європа чи Америка класні сьогодні. Мені дуже не подобається багато речей там, але хотіти жити в Союзі – це абсурд. Дивіться, батьки виховують у цей період дітей, потрапляють в період розрухи, коли нема ні речей, ні продуктів, ні грошей, а їм якось треба підняти дітей. Вони не розуміють християнських чи патріотичних цінностей. Бо хто їм це закладав? Ніхто.

Тож сьогодні, опираючись на свою історію, розумію, як важливо виховувати молодь у таких цінностях, аби вона не хотіла виїхати кудись, а щоб мала бажання будувати свою країну. І коли ми зараз проводимо з молоддю профілактичні бесіди в школах, я завжди кажу: ви можете змінити цю країну! Бо наше покоління перехідне.

– Мені насправді шкода ваше покоління, – вставляє репліку мама Антона, в інтонації з’являється нотка жалю. – По вас проїхалися катком. Людей тасували, розривали сімейні зв’язки, не цінували. Ми хоч вже були сформовані, а вони ж були дітьми.

– Все оце нерозуміння, для чого рухатись, як всі, криза якось змішалися в хаос в голові. Із 17 до 25 років я вживав наркотики. То був непростий період, багатьох з тих, з ким я разом вживав, вже немає.

Вмовляння не діють, це хвороба

Антон потрапив у пастку від наркотиків не сам. Хвиля побічно захопила найрідніших – його сім’ю. І якщо Антон був зв’язаний більше залежністю фізичною, то рідні відчули на собі емоційний біль та шалений психологічний тиск: осуд, безпорадність, страх.

Попри все мама Антона вирішила боротися і бути поряд, що б не трапилося.

– Скажу, що зміну у дитині відразу відчуваєш. Наркотики змінюють людину. Найбільша проблема – що батьки не визнають залежність проблемою і втрачають час, – переконує пані Тетяна. – А варто усвідомити, що дитина не навмисно це робить, що це хвороба. Не треба боятися отого радянського «що люди скажуть», бо на кону – життя дитини. Коли така біда, то треба бігти і дізнаватися про все якомога більше.

Я не крилася. Я питала, де можна, аби якось допомогти. Бо були батьки, які самі купували наркотик, аби тільки був вдома, нікуди не ходив, щоб ніхто не знав. Це шлях в нікуди.

І вмовляння не діють! Бо це хвороба. Якщо у вас хтось важко захворів, ви будете його вмовляти? Ні, лікувати! І коли я буду своїй дитині казати, що наркотики – це погано, це буде без користі, бо ж вона-то отримує тимчасове задоволення!

Треба шукати причини, намагатися їх позбутися через цінності. З досвіду скажу, що медикаментозне лікування не дає результатів, бо це хвороба не тіла, а душі і мозку. Медики можуть полегшити симптоми, а потім вже лікувати наслідки, але не саму залежність. Все це ми тоді проговорювали з Антоном.

Як собака на прив’язі

– Так, я визнавав цю проблему, бо вже тоді розумів абсурд життя наркомана попри тимчасовий кайф. Мені було банальним вступати до інституту, але життя наркомана – це ще більша банальщина! Спиш, прокидаєшся, тобі треба знайти дозу – вкрасти, наварити, вколов – засинаєш. Гірше не вигадаєш!

І ось приходить момент, коли ти вже перестаєш отримувати задоволення від дози. Це стає просто потребою. Доза – щоб жити. Це як почистити зуби і поснідати. Існувати в соціумі, як нормальна людина, ти вже не можеш: завести стосунки, друзів, піти на роботу, спланувати свій час. Ти стаєш як собака на прив’язі. Я розумів: далі – «труба». Тож проговорювали з мамою можливі варіанти, шукали вихід.

І знаєте, дивно якось, але в мене чомусь завжди було розуміння, що тільки Бог зможе вивести. Хоч ніхто мені цього ніколи не казав. Думаю, вже тоді Христос мене вибрав і давав таке розуміння.

Згодом настав період, коли я настільки опустився, що було соромно і перед батьками. І я звільнився з роботи і поїхав. До Києва. Зміг протягнути там пів року. Думав собі, що коли мої звичні обставини зміняться, то це мені допоможе позбутися залежності. Але за ці пів року я впав у глибшу яму, ніж тут: борги, купа проблем. І, як наслідок, опинився побитим на вулиці. Лежав на лавці, дивився у зоряне небо, в кишені – жетон на метро. Голодний, спати нема де – розумів, що це все: або тюрма, або суїцид. Тож я врешті зрозумів, що треба щось робити. Їхав до одного реабілітаційного центру, але так склалось, що потрапив до іншого. З реабілітаційного центру «Фіміам» у Луцьку почалося моє нове життя.

Я мав пройти цей шлях. Навіть щоб зрозуміти все зсередини, стати іншим. Якби я пішов іншим шляхом, не знаю, ким би я був. Я не кажу, що ним мають йти всі, але це був мій шлях.

Батьки – як Бог: милуючі до останнього

Антон Сумленний пригадує, що коли вживав наркотики, вдома нормальних розмов не було. Були періоди, коли не вживав деякий час – тоді стосунки покращувалися. Коли вертався в те ж болото – погіршувалися. Коли настав період великих проблем, стосунки почали руйнуватися.

– Я казав мамі: мам, мені треба пережити «ломку». Вона казала: нема питань, ми закриваємося. І тоді брала відпустку, ми сиділи 2 тижні вдома. Але мені кращало і я знову умудрявся знайти наркотик.

Батьки ж – як Бог: милуючі до останнього. Скільки ти будеш приходити і падати на коліна, стільки вони будуть приймати і помагати.

o_1fb9is09a1e0r8p2hal39ras31

Ми вдома говорили про все відверто. Але коли мені було гірше, то отак: батьки ставлять питання, я брешу, вони бачать, що брешу. І розмова вже не мала сенсу.

У мами – своя сила

– Коли все сталося, я дала обіцянку Богові: зроблю все, що захочеш, якщо допоможеш. А через деякий час Антон каже мені: мамо, ти маєш про це розказувати. Він ніби нагадав мені ту мою обіцянку. Тож я тепер розповідаю всюди, де є така нагода. І майже кожного разу після такої історії мене питають, куди можна звернутися за допомогою.

Тоді було модно казати: це батьки винні, бо не дивляться за своїми дітьми. Насправді за мною теж ніхто не дивився, бо батьки були на роботі.

Ми з чоловіком завжди казали дітям: що б у вас не сталося, прийдіть, розкажіть, може, ми й сваритимемося, але ми справимося з цією проблемою. У мене ніколи не змінювалось ставлення до Антона. Я, швидше, себе винуватила, ніж його. Все це тиснуло на мене.

Не знаю, що могло б статися, якби я не шукала виходу. Якби мовчала. А тоді чоловік із сусідом по гаражу, лікарем, поговорили, а той каже: в мене є пацієнтка, в якої син був у такому ж стані. Так я знайшла телефон тої мами, побалакала. Вона мене заспокоїла – і Антон поїхав до центру реабілітації.

– Це дуже важкий шлях, насправді, – каже Антон. – Судити батьків не можна.

– Боротьба була довгою і виснажливою. І настав момент, коли я зрозуміла: я зробила все, що могла. Крім Антона у мене були чоловік, донька, мама, сестра. І тоді я сказала Антону: “Я приймаю твій вибір, хоч і не поважаю його. Але не можна рятувати одних за рахунок інших. Ти маєш зробити вибір: або ти з нами, але без наркотиків, або з наркотиками, але без нас. Це його злякало. Певно, я б в надалі йому допомагала, але тоді так сказала – і він прийняв рішення свідомо піти на реабілітацію.

– В мами своя історія і своя сила, – ніби резюмує Антон, з теплотою поглядаючи на маму. – І її позиція мені дуже сильно допомогла. Мамі я вдячний.

– За спиною у нас шушукалися, обговорювали, – продовжує пані Тетяна. – І це складно нести. Суспільство не допомагає зовсім. Ти просто один на один. Мої близькі мені нічого не казали, бо не знали, що сказати, бо ніхто не міг повірити, що таке може статися у нормальній сім’ї.

o_1fb9is8rm1m4c1ei8n65pg3g1p3h

Позиція

Зараз у пані Тетяни та Антона прекрасні стосунки. Видається, що вони навіть розуміють один одного з напів погляду, хоча на деякі речі мають різні погляди.

– У мене все добре, – каже Антон, посміхаючись. – Моє життя тепер присвячене Богу. Моя ціль – допомагати таким же, як і я. Із залежними працювати непросто. Якщо ти супроводжуєш людину на цьому шляху, то це займає від одного до трьох років.

У мене троє діток, прекрасна дружина, всі мрії здійснені. Те, що мені колись здавалось недосяжним, вже здійснилося років 3 тому. Це ніби бонусні подарунки для мене до всього того, що зробив у моєму житті Христос. Ми з дружиною прагнемо бути прикладом для наших дітей у стосунках. Вони мають бачити любов і повагу один до одного. Маємо виховати дочок так, аби вони були помічницями чоловікам, тими, хто будує сімейний затишок. Сина ж так, аби він виріс чоловіком, який вміє піклуватися.

Не скажу, що я хороший батько, бо не даю своїм дітям стільки часу, скільки вони потребують. Я пробую щось показати, пояснити. Але найбільший вплив, певно, це те, що мої діти бачать, як я люблю Бога, Його Слово, куди вкладаю свій час, служіння людям, як я ставлюсь до батьків, що у нашому домі немає алкоголю та цигарок. Моє життя – це перший приклад для наслідування.

Сьогодні ми дивуємося, що для дітей батьки – не авторитет. Але ж якщо батьки один одного не поважають вдома, коли п’ють, курять, але при цьому наказують своїх дітей, коли ті роблять те саме. Не абсурд?

o_1fb9ikki5ug4594qo4a9r1gkp1r

Інвестувати у молодь – найкраще, що можемо робити зараз

Сьогодні Антон намагається мислити глобально. Бо на власному досвіді розуміє, як важливо рухатися у правильному напрямку від початку, коли ще можна направити, підказати. Бо запобігти проблемі, якою б вона не була, таки простіше, ніж згодом боротися з наслідками.

– Думаю, що у наш час основна проблема українців – нелюбов один до одного, – роздумує чоловік. – Не виконується друга заповідь. Я виховую дітей так, аби вони бачили нужду ближнього і допомагали. А ще щоб пізнавали Бога, Його характер, цілі. Це важко.

Сьогодні соцмережі роблять страшні речі. Але бачу, що й те, що робимо ми з командою однодумців, не проходить безслідно. Мій син зараз кращий, ніж був я, хоч і сварюсь на нього, і наказую. Я був гірший. Я вже вибачився перед мамою за себе.

Зараз говорю з дітьми про майбутнє, допомагаю розібратися з питаннями, закладаю християнські цінності. І вже мені ставлять питання: який сенс це робити, якщо ти нічого від цього не отримуєш? Важливо все це пояснити.

Країна страждає чому? Бо кожен живе з користю для себе, а коли ми зробимо щось просто так, то нам здається, що ми щось втрачаємо. Але ж ні. Це ж допомога один одному.

Думаю, що алкоголь – це мегапроблема. Бо коли, наприклад, наркотики у нас заборонені законом, то алкоголь – ні, ще й іде пропаганда дорослим населенням, що алкоголь вдома – цілком нормально.

Моя задача сьогодні – закласти у дітях християнські цінності, дати їх мінімальну основу. Розповісти, хто такий Бог, для чого Він створив світ, людей. Розумію, що дитина не може стати гарячим християнином відразу. Але, можливо, навіть якщо згодом вона і зверне з цього шляху, то все одно знатиме правду. І прийде час, коли ця правда зробить її вільною і поверне на правильний шлях. Задача батьків – постійно молитися за своїх дітей, за їх шлях. І вкладати ресурси у їх життя, бути поруч.

Забрати ж із соціуму наркотики неможливо. Завжди будуть ті, які їх продаватимуть, і ті, які вживатимуть. Не можна закрити точку просто – і все, ворог подоланий. Бо завтра відкриється інша. Звісно, треба боротися, але не лише такими технічними кроками, а й ресурсами.

Сьогодні ми можемо інвестувати кудись. Мені б дуже хотілося, аби люди інвестували в молодь. Бо якщо ти сьогодні вкладаєш, з нею працюєш, то через 20-30 років лише зможеш побачити реальний результат, в масштабах країни. Тож інвестиція ресурсів у виховання молоді – найкраща боротьба з наркотиками. Звісно, це здається невигідним. Як, наприклад, розвивається спорт в Україні? На нього виділяється мінімум коштів, хоч і закладаються у будь-який бюджет у межах міста чи держави. Але це статті, які отримують найменше фінансування, бо сфера видається некритичною.

Думаю, що на роботу з молоддю потрібно дивитися, як на можливість, стратегію в державі. Ми не можемо змінити все за 5 років, навіть якщо це буде суперпотужна команда політиків. Але якщо почати вкладати у молодь вже сьогодні, то через 30-50 років зможемо говорити про молодь, яка прагнутиме розбудовувати свою країну. Думаю, сьогодні це найкраща боротьба з наркотиками.

Всього, що пережили наші герої, не втисне в себе жодна історія. Бо це драма душі, розуму і тіла. Драма людських взаємин, затиснутих у рамки тісних обставин. Антон та пані Тетяна відкриті до допомоги тим, хто опинився у подібній ситуації. Зв’язатися з ними можна у соцмережах.

За темою

Волинянин Михайло Жовнер про віру і релігію, бізнес без криміналу й друзів в американській та українській політиці
17:44 - Пт / 15 Жов. Люди
«Ідея «Послужи пастору» викрила серця багатьох людей, які не готові служити», – Олександр Савич
11:29 - Нд / 10 Жов. Люди, Україна
«У Луганську роздавали Біблії, як хліб», – Брія Блессінг
13:42 - Пн / 27 Вер. Люди, Україна
«Бог витягнув мене з ями, в якій я був»: як падіння змінило життя Миколи Дирди
13:55 - Сб / 25 Вер. Люди, Україна, Християнське життя
Полтавка стала прийомною мамою для 11 дітей
16:00 - Пн / 23 Сер. Люди
«Розповідаю дітям, що Бог їх любить»: християнка-поетеса Галина Левицька
15:50 - Чт / 12 Сер. Люди, Україна
«Дім затишку»: як у Дерно працює християнський будинок-інтернат (фото)
18:30 - Ср / 28 Лип. Україна
«Діти – це подарунок Божий»: донька вмовила батьків взяти малюка із дитбудинку
17:04 - Чт / 22 Лип. Україна
«Душеопікунство – це розмова трьох: душеопікуна, опікуваного і Бога», – Наталія Кулеба
12:48 - Нд / 18 Лип. Люди, Україна
«Від мене усі відмовилися»: колишній мусульманин про шлях до Христа
14:30 - Пн / 05 Лип. Люди, Україна
«З Кенії я приїхала з новим прізвищем». Історія місіонерки Марфи Кацюби
19:30 - Пн / 14 Чер. Люди, Світ
«Церква – це не місце, де міряють довжину спідниці», – луцький пастор Роман Кравчук
17:55 - Вт / 08 Чер. Люди, Україна