Мене звуть Ліза. Мені 43 роки. Я корінна харків’янка (схід України). У мене є 7-річний син Мілен. 3 роки тому помер чоловік, і ми з дитиною залишилися одні. 23 лютого 2022 року ми приїхали зі школи, сходили до магазину та провели звичайний зимовий вечір. Останні кілька тижнів у ЗМІ нагніталася тривожна інформація про можливе вторгнення Росії в Україну, багато хто не вірив у це, як і я, але внутрішня тривога була. Всю ніч мій кіт тупцював по моїй подушці і голові і не давав спати, раніше за котом я такого не спостерігала. О 04:50 ранку я почула хлопки на вулиці. Вони не припинялися. Перша думка була: це феєрверк. Але оптимізм швидко мене покинув, коли я відчинила вікно і зрозуміла, що «почалося».

 

Я швидко набрала номер своєї сестри, яка мешкає на околиці Харкова зі своєю родиною та нашою мамою. Сестра сказала, що за лісом все небо яскраво-червоного кольору і чути гучний, постійний гуркіт вибухів. Всі новини рясніли однією і тією ж інформацією: росія напала на Україну, йде масований обстріл української території.

 

Від слова «війна» мене нудило, відразу піднявся тиск. Я ніколи не могла уявити те, що в сучасному світі можливе безкарне знищення чужої власності і більше того, вбивство людей.

 

Я набрала воду у ванну для створення запасу води. Через мої дзвінки син прокинувся і запитав: «вже в школу вставати?», я йому відповіла, що почалася війна і про школу можна забути. Він заплакав. Сусіди по під’їзду почали листуватися в чаті вайбера і запитувати, у кого ключі від підвалу, щоб використовувати його як бомбосховище. Сусіди їхали, хто куди. У мене залишалася надія, що все це має закінчитися швидко, що Росія та Україна домовляться мирним шляхом. Протягом першого дня війни Росія почала бомбардувати Харків. Звуки вибухів були постійними, звук сирени звучав дуже часто. Я пила гідазепам, транквілізатор, щоб хоч якось узяти себе в руки. Кілька разів у перший день я бігала з дитиною до підвалу будинку, щоб хоч трохи там розслабитися. Пізніше виявилося, що в такому підвалі перебувати також небезпечно, як і в квартирі, підвал не був бомбосховищем.

 

25 лютого вранці до Харкова заїхали на танках та БТР російські військові. Місто завмерло, на вулицях не було ні душі, харків’яни, що залишилися в місті, сиділи, як миші, у своїх будинках за закритими шторами. На всіх харківських каналах була чітка інформація від керівництва міста та військових: «бачите військову техніку чи російського солдата, одразу повідомляєте за відповідним телефоном». За день наші військові змогли знайти і знешкодити всіх росіян, які заїхали до Харкова. Усе це супроводжувалося справжніми міськими боями, перестрілками, росіяни стріляли з БТР і танків у місті.

 

Поруч із моїм будинком пролунав вибух. Орки запустили снаряд, який потрапив у дерево, розбив вітрини мого улюбленого м’ясного магазину. Було дуже страшно. Особливо страшно, коли вибух відбувався зовсім поруч: тремтів будинок, стіни та шибки. Починаючи з 26-27 лютого, над Харковом почали літати російські літаки. Вони пролітали низько над будинками і скидали бомби на заводи, підприємства, військові об’єкти, адмінбудівлі тощо. Були попадання і в житлові будинки. Я в режимі он-лайн читала всі харківські новини. Новини були жахливими: очевидці обстрілу надсилали свої відео та фото зруйнованих, палаючих будівель, авто, поранених та вбитих людей. Ракети, які випускали з літаків росіяни, були не точними, вони падали навіть у житлові райони.

 

Харків’яни, які не розуміли небезпеки, виходили до магазину, за водою і ставали жертвами російського терору просто на вулиці. Обстріляли сусідній район, що знаходиться за 2 км від нашої квартири і я побачила в новинах відео з літньою жінкою, яка поки була жива, вона сиділа на підлозі в під’їзді, її затягли після обстрілу в приміщення: її ноги нижче колін були відірвані, одна нога у черевику лежала окремо від тулуба, а інша нога лежала на вулиці. Навколо місця прильоту ракети лежали вбиті люди з порожніми пляшками, люди просто вийшли набрати питну воду в автомат…

 

З моменту початку обстрілу Харкова літаками я із сином ховалась у підземному паркінгу, який знаходився у сусідньому будинку. Спочатку ми проводили там 2-3 години і йшли додому. На вулиці було неможливо знаходитися, дуже страшно, тому що звуки прильотів долинали звідусіль і часто-густо дуже близько. На другий день війни я зрозуміла, що росіянам все одно, по чому і по кому стріляти, життя людини для них ніщо. Продукти в найближчому магазині закінчилися на 3-й день. Їх не завозили більше, люди повністю розкупили всю продукцію.

 

Спати вдома було неможливо: тільки засинаєш, як звучить сирена та починають літати літаки над будинками. Я на все життя запам’ятала звук пролітаючого літака, що гуде, вібрацію всього навколо і звук ракети, випущеної з цього літака, а потім вибух. Чуєш, як ракета летить, звук наближається, я розумію, що ціль десь поруч, у цей момент проклинаєш себе за те, що не виїхала ще з міста. Останні 5 ночей я з дитиною вирішила спати у паркінгу, мені вдалося домовитися та поставити свою машину сюди. Так у нас виходило хоч поспати, що не вдавалося зробити у квартирі. Я забігала додому на 10-15 хвилин, щоб сходити в туалет, вмитися і щось встигнути підігріти з їжі, щоб взяти з собою у бомбосховище і нагодувати сина. У паркінгу ми провели 10 днів за температури близько 0 градусів. Ми були одягнені як капуста і все одно було холодно, але спокійно!

 

На 9-й день війни моя сестра з сім’єю вирішила їхати на західну Україну, але наша мама не хотіла їхати, тож сестра завезла її до мене. Мамі на той момент було 76 років, вона втратила за кілька місяців до війни свого чоловіка, мого батька і перебувала у депресивному стані. Мама не могла бігати у паркінг, тому вона ховалася у ванній. Останньою краплею для мене послужило пряме потрапляння до спортивного комплексу, який знаходиться від мене за 1,5 км. Звук був страшний, мене охопила нова хвиля паніки. Я почала швидко шукати розклад евакуаційних поїздів із Харкова. Знайшла поїзд Харків – Хелм (Польща) і вирішила їхати на ньому на 11-й день війни із сином та мамою. Я знайшла сусідів, котрі пообіцяли відвезти нас на вокзал. Чекали на поїзд ми 5 годин. На вокзалі стояли десятки тисяч харків’ян. Кожен поїзд брали штурмом, воно й зрозуміло, ніхто не хоче вмирати. При посадці була така тиснява, що люди кричали, плакали, у когось трапився епілептичний напад, у натовпі працювали кишенькові злодії, гавкали собаки і нявкали кішки в переносках, ніхто не звертав увагу, що діти стоять і їх теж тиснуть. Це було страшно, а ще страшніше стало, коли почався обстріл, завила сирена, але ніхто не збирався нікуди ховатися, люди стояли і чекали, коли почнеться посадка.

 

Я з дитиною влізла у вагон, мій син зайняв верхнє місце, у нашому купе вже було 11 людей, з моєю мамою нас було 12. Мама зайшла найостанніша у вагон, коли вже весь прохід був зайнятий людьми. Поки ми виїзджали з Харківської області, поїзд кілька разів зупинявся через обстріл, вимикалося світло, нам заборонено було користуватися мобільними телефонами, щоб поїзд не був помітним у темряві. Весь прохід у вагоні був забитий людьми, собаки та кішки лежали з господарями просто на підлозі. Так ми їхали 2 доби.

 

Тривога залишила мене лише тоді, коли ми перетнули кордон України та Польщі. 8 березня ми приїхали до Хелма і на швидкісному поїзді відразу ж опинилися у Варшаві. 4 дні пробули у розподільчому центрі для біженців. Звідти ми поїхали до маленького міста Соколув. У ньому нас прийняли в католицькій організації Карітас. Нам надали житло, забезпечили харчуванням, допомогли сина записати до школи, оформити документи, які потрібні біженцям. Через місяць після прибуття до Польщі я вже працювала у польській аптеці. У другій половині червня закінчилася школа у сина, поляки повідомили про те, що з липня потрібно залишити безкоштовне житло. А так як моя мама не в змозі сидіти з онуком через стан здоров’я, я вирішила звільнитися з аптеки та повернутися в Україну.

 

Про Ретрит-центр я знала від тітки свого сина Ірини. Вона зі своїм сином Кирилом та чоловіком Михайлом жила тут з початку березня 2022 року. Ірина повідомила мені номер телефону Павла Миронюка і я зателефонувала йому. Павло знайшов час, поговорив зі мною, і ми домовилися про дату приїзду. Ми приїхали до Ретрит-центру 19 червня і одразу про нас почали дбати. Нас поселили в окремий тримісний номер зі своїм санвузлом. Через 2 години після приїзду ми пообідали у їдальні. Завжди тішить, коли Бог виявляє свою турботу через сторонніх людей. Нам видали постільну білизну, господарське приладдя, рушники. Так було добре на душі, бо ми повернулися на батьківщину і потрапили до такого дивовижного місця.

 

У Ретрит-центрі ми відчули спокій, турботу та захищеність. Почали відвідувати збори: співати пісні та слухати про Бога. Моя мама відвідує додаткові заняття з вивчення Біблії 3 рази на тиждень.

Ніколи не думала, що поставлю на мобільний телефон мелодію пісні про Бога. Живучи в умовах війни, розумієш, що все земне, воно приходить і уходить, а Бог – вічний.